Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Інтеграційних угрупованнях

Утворення інтеграційних угруповань одержало особливий розмах останніми роками. У наш час у світі діє більше 85 регіональних торгових економічних угод і договорів, в межах яких здійснюється більше 60% світової торгівлі.

Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА) – є одним з практичних прикладів міжнародної інтеграції (за першими літерами англійської назви – НАФТА) до складу якої ввійшли США, Канада і Мексика. У 1988 р. на державному рівні між США та Канадою була підписана угода про вільну торгівлю, Мексика приєдналася до неї в 1992 р. З 1 січня 1994 р. почалася реалізація угоди цих трьох країн про функціонування Північноамериканської асоціації вільної торгівлі (НАФТА).

Ключовими елементами угоди є:

· ліквідація всього митного збору у взаємній торгівлі до 2010 р.;

· поетапне скасування значної кількості нетарифних бар’єрів у взаємній торгівлі товарами і послугами;

· пом’якшення режиму для американо-канадських капітало-вкладень у Мексиці;

· лібералізація умов для діяльності банків США і Канади на мексиканському ринку;

· створення американо-канадсько-мексиканської арбітражної комісії.

Якщо проаналізувати сутність основних положень Угоди і порівняти з основними посиланнями документів Євросоюзу, то очевидне головне: демонтуються не тільки митні бар’єри, НАФТА відкриває шлях до створення єдиного континентального ринку для вільного пересування товарів, послуг, капіталу і робочої сили. За підрахунками фахівців не виключено, що вже через 15 років відбудеться злиття трьох національних ринків і сформується зона вільної торгівлі з населенням більше 375 млн чоловік. Слід разом з тим мати на увазі, що в межах НАФТА поки не створені спеціальні органи, що регулюють співпрацю, аналогічні існуючим в ЄС (Комісія, Суд, Парламент
та ін.). Не виключено, що в процесі співпраці з’являться інші, ніж в ЄС, механізми, що буде продиктовано необхідністю. Створення
НАФТА було більшою мірою ініціювалося рішеннями політиків, хоча значення економічних чинників при цьому ані скільки не змен-
шується. На початку 90-х рр. ХХ ст. із завершенням «холодної війни» радикальним чином змінилася військово-політична й економічна ситуація в світі: зникли ОВД, РЕВ, різко слабшали військово-стратегіч-ні та економічні позиції Росії й інших республік колишнього СРСР. За нових умов усе частіше виявляються спроби і наміри Західної
Європи, Японії, країн АТР вийти з-під американської парасольки, каналізувати засоби на зміцнення економічної потужності. Матеріали останніх років свідчать про порівнянність сумарних економічних і науково-технічних потенціалів країн низки регіонів з аналогічними показниками США. Як наголошувалося вище, ЄС після порівняно
довгого періоду становлення інтеграції на початку 90-х рр. ХХ ст. приступив до політики «різкого форсажу», спрямованої на поглиблення і розширення інтеграції. У той же час наголошується стрімке зростання економічної потужності Японії та низки країн Південно-східної Азії. Активізувалася діяльність організації Азіатсько-тихо-океанського економічного співробітництва, є видимим курс Японії на створення своєрідного азіатського спільного ринку, відбуваються переговори про створення східно-азіатського економічного співтовариства та ін. Така еволюція подій у світовому економічному житті не змогла не насторожити США та примусила вжити дієві заходи з тим, щоб попередити можливі негативні наслідки.

Провідна роль у розвитку інтеграції на північноамериканському просторі, безумовно, належить США, яка впродовж багатьох років через свої компанії активно впроваджувалася в економіку сусідів. У період переваги американської економіки на континенті, беззаперечного лідерства на світових ринках США не дуже потребували розвитку інтеграційних процесів на своєму континенті. Зміна обстановки в світі об’єктивно поставила перед ними таку задачу.

Крім аргументів політичного характеру кожна країна-учасниця Угоди має свої економічно обґрунтовані причини участі в НАФТА. Так, на думку (американських експертів), збільшення експорту приведе до зростання кількості робочих місць (ці розрахунки вже виправдалися, не дивлячись на порівняно короткий проміжок часу). Великі надії пов’язуються з процесом перенесення на мексиканську територію трудомістких, матеріалоємних та інших дорогих виробництв, що має істотно вплинути на зниження витрат і тим підвищити конкурентоспроможність американських товарів. Американські політологи-економісти вважають НАФТА своєрідним трампліном для глибшого проникнення в економіку латиноамериканських країн на якісно нових умовах, наприклад, партнера, а не «експлуататора».

Відмітними особливостями НАФТА є те, що воно розповсюджується на величезну територію з населенням 370 млн чоловік і
дуже могутнім, особливо завдяки США, економічним потенціалом. Північноамериканська інтеграція має асиметричний характер (аси-метрія розвитку й асиметрія інтенсивності двосторонніх торговельно-економічних відносин), оскільки, з одного боку, НАФТА уклали такі розвинені держави, як США і Канада, а з іншою – Мексика, яка має великий економічний і демографічний потенціал, але ще все-таки належить до країн, що розвиваються. Крім того, за своїм потенціалом північний і південні партнери значно поступаються США.

Економіка Канади тісно пов’язана з економікою США. Частка США в зовнішньоторговельному обороті Канади складає близько 70% і, навпаки, частка Канади – 20%. Це дуже високий показник, якщо враховувати, що в інтегрованому угрупованні, в ЄС, частка Німеччини в зовнішньоторговельному обороті Франції складає менше 20%, а частка Франції трохи вища 10%. Разом з тим лише в кінці
80-х рр. ХХ ст. канадці дійшли висновку про наближення порівняно сприятливих умов для поглиблення інтеграційних процесів із США, маючи на увазі той факт, що ефективність канадських фірм стала
наближатися до аналогічного показника для американських. Можлива економічна вигода після ліквідації митних бар’єрів була заздалегідь, скрупульозно підрахована, зокрема, для оброблювальної та добувної промисловості. Уряд Канади вважає, що участь у НАФТА дозволить тісніше залучитися до випуску наукоємної продукції, підвищити прибуток, оскільки оплата праці в Канаді вища, ніж у партнерів з угруповання. Слід зазначити, що в Канаді налічується багато супротивників поглиблення інтеграції з США, НАФТА, оскільки американські фірми у Канаді дуже агресивні, й існують певні побоювання щодо втрати національного контролю над деякими галузями. Побоювання канадців зрозумілі ще і тому, що поки не створені сильні юридичні інститути, покликані супроводжувати економічні процеси.

Великі надії пов’язує з НАФТА Мексика. Вона розраховує різко прискорити темпи свого розвитку, провести реформи і вже через
10-15 років наблизитися за рівнем свого розвитку до промислово розвинених країн. Були початі рішучі заходи з лібералізму руху капіталу, розпочався його притік, зріс обсяг іноземних інвестицій. У той же час існують побоювання, що мексиканським компаніям буде досить складно стримувати натиск північних сусідів, особливо в сільському господарстві, де можуть виникнути серйозні проблеми.

У наш час поки важко оцінити ефективність діяльності НАФТА, оскільки пройшло не так багато часу, проте вже сьогодні є видимим прагнення низки південноамериканських країн приєднатися до цього економічного угруповання. Ймовірно, в найближчій перспективі
можна буде чекати розширення НАФТА, проте необхідно створити певні організаційні структури і відпрацювати механізм співпраці.

Співпраця в Азіатсько-тихоокеанському регіоні

Останніми роками набирають силу інтеграційні процеси в Східній Азії. Протягом майже 30 років найуспішніше діє Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), в яку входить один з чотирьох азіатських «драконів» – Сінгапур, а також НІК «нової хвилі» – Малайзія, Індонезія, Таїланд, Бруней і Філіппіни. Успіх взаємної співпраці в межах цього угруповання тісно пов’язаний з бурхливим економічним зростанням більшості з країн-учасниць АСЕАН, східним рівнем їх розвитку, добре налагодженими і давніми історичними традиціями щодо взаємних торгових зв’язків, а також відрегульованою формою співпраці. АСЕАН до 2000 р. знизило митний збір країн-учасниць у середньому на 5% за 38 тис. зазначених видів товарів.

Перспективи розвитку економічної інтеграції в Східній Азії
значною мірою пов’язують зі створенням організації Азіатсько-Тихо-океанського економічного співробітництва (АТЕС) – це міжурядова організація, яка об’єднує 21 державу регіону.

АТЕС була створена в 1989 р. за пропозицією Австралії з метою розвитку економічного співробітництва в басейні Тихого океану.
Секретаріат АТЕС знаходиться в Сінгапурі. Спочатку в неї входили 12 країн: Австралія, Бруней, Канада, Індонезія, Японія, Малайзія, Нова Зеландія, Філіппіни, Сінгапур, Південна Корея, Таїланд і США. У подальші роки до них приєдналися Китай, Гонконг (Сянган), Тайвань, Мексика, Чилі, Папуа-Нова Гвінея, а в 1998 р. – В’єтнам, Перу і Росія. АТЕС формально має консультативний статус, проте в межах його
робочих органів визначаються регіональні правила ведення торгівлі,
інвестиційної та фінансової діяльності, проводяться зустрічі галузевих міністрів і експертів з питань співпраці в тих або інших галузях.

У 1993 р. відбулася перша зустріч лідерів країн АТЕС (Сієтл, США), в ході якої виявилися серйозні розбіжності з приводу нерівномірності розподілу благ від інтеграційних процесів, що розгортаються в регіоні. За оцінками експертів, лібералізація торгівлі в АТЕС має привести до зростання реальних доходів країн-членів на 2%. Проте користь отримали перш за все найконкурентоспроможні країни.

Оцінюючи процеси економічної інтеграція в Азіатсько-тихо-океанському регіоні (АТР), багато фахівців указують на особливі умови і своєрідність її розвитку. До основних особливостей інтеграційних процесів у АТР можна віднести наступні:

1) інтеграційні процеси в організаціях АТЕС відбуваються при провідній ролі ТНК, які створюють основу для міждержавної співпраці. Це виявилося, зокрема, у тому, що утворення неурядових регіональних економічних організацій – Тихоокеанської економічної
ради – ТЕР (у 1967 р.) і Ради з Тихоокеанського економічного співробітництва – РТЕС (у 1980 р.) набагато випередило створення самої АТЕС. Разом з тим ТЕС і РТЕС ґрунтувалися на базі національних комітетів, які мали стійкі зв’язки зі своїми урядами й одержували від них всебічну підтримку;

2) процес інтеграції охоплює країни з істотно різними рівнями економічного розвитку, різними культурами й соціально-політич-ними системами. Унікальна роль АТЕС полягає у тому, що в ній об’єднуються дві великі економічні держави XX ст. – США та Японія, а також економічний гігант XXI ст. – Китай. Що стосується Японії, то АТЕС є єдиною міжнародною структурою інтеграційного типу, куди входить ця держава. Важливо відзначити той факт, що в АТЕС входять КНР і Тайвань, непрості взаємовідносини між якими вимагають сприятливих зовнішніх умов;

3) інтеграція в масштабах АТР містить субрегіональні економічні союзи (АСЕАН, НАФТА, південно-тихоокеанський форум та
інше), тобто допускає різні рівні інтеграції, наприклад, за ступенем лібералізації зовнішньої торгівлі.

У цілому ступінь зрілості інтеграційних відносин у межах АТР поки невисокий. Так, зону торгівлі в системі АСЕАН можна віднести до першого етапу розвитку економічної інтеграції, тобто до зони
вільної торгівлі з відміною тарифів та інших обмежень. Щодо АТЕС поки можна говорити не як про зону вільної торгівлі, а як про «відкриту економічну асоціацію». Перспективи розвитку АТЕС та інте-граційних процесів у межах цієї організації на найближчі роки розг-лядаються в трьох варіантах. Перший – розвиток АТЕС відбуватиметься за сценарієм, ухваленим на нараді в Багорі (1994 р., Індонезія). Відповідно до нього була створена зона вільної торгівлі та лібералізація інвестиційної сфери в 2020 р. (для промислово розвинених
країн – до 2010 р.). Зниження митних тарифів відбуватиметься відповідно до угод, досягнутих у межах ГАТТ/СОТ. Другий, як вважають фахівці, найвірогідніший варіант, закріпить за АТЕС роль форуму для обговорення проблем торгівлі в регіоні. У цьому випадку неминучі суперечки з приводу ходу виконання вже наявних домовленостей, що приведе до ослаблення організації. За цих умов підвищиться роль
інших, інтегрованіших регіональних угруповань, тим більше що ступінь інтегрованості окремих країн в субрегіонах і групах АТР від-носно високий, і вони можуть стати своєрідними полюсами, осередками прискореного розвитку інтеграційних процесів регіону в цілому. Так, існує «трикутник зростання» – південно-китайська економічна зона (КНР, Гонконг, Тайвань); «золотий трикутник зростання» (Індонезія, Малайзія, Сінгапур); економічна зона країн басейну японського моря; індокитайська економічна зона.

Третій варіант не виключає перемоги протекціоністських
настроїв у США та ЄС, що перешкоджатиме швидкій лібералізації світової торгівлі й може обмежити інтеграційні процеси в АТЕС азіатськими країнами. Швидке стійке економічне зростання багатьох країн АТР сприяло формуванню загальної думки про те, що центр світового економічного розвитку зрушується у бік басейну Тихого океану.

Інтеграційні процеси в Південній Америці

До найбільших і найдинамічніших торгово-політичних союзів Латинської Америки слід віднести Південноамериканський спільний ринок у складі Аргентини, Бразилії, Парагваю та Уругваю (МЕРКОСУР) з населенням 200 млн чоловік і більше 1 трлн дол. США ВНП. У ньому зосереджено 45% населення цього континенту, понад 50% сукупного ВВП, 40% прямих іноземних інвестицій, більше 60% сукупного обсягу товарообігу і 33% обсягу зовнішньої торгівлі країн Латинської
Америки.

Договором про створення МЕРКОСУР, який укладено в 1991 р., передбачалася відміна в перспективі всіх мит і тарифних обмежень у взаємній торгівлі між чотирма країнами, встановлення єдиного митного тарифу щодо третіх країн, вільний рух капіталу та робочої сили, координація політики в галузі промисловості, сільського господар-ства, транспорту й зв’язку, узгодження стратегії у валютно-фінан-совій сфері. У січні 1994 р. країни-учасниці МЕРКОСУР ухвалили програму просування до митного союзу і намітили термін (до 2000 р.), коли 85% взаємного зовнішньоторговельного обороту будуть повністю звільнені від будь-яких тарифних бар’єрів.

Для керівництва процесом інтеграції були створені наднаціо-нальні органи у складі міністрів закордонних справ; виконавчий
орган – Група спільного ринку, функціонуюча постійно, зі штаб-квартирою в Монтевідео; 10 технічних комісій, що підкоряються Групі спільного ринку, функціями яких є питання зовнішньої торгівлі, митне регулювання, технічні норми, валютно-фінансова і макроекономічна політика, наземний та морський транспорт, промислові технології, сільське господарство й енергетика. Вживаються заходи зі створення спеціального трибуналу для розв’язання торгових конфліктів між країнами-учасницями.

До МЕРКОСУР на основі угоди про вільну торгівлю приєдна-лися Чилі та Болівія (як асоційовані члени). Просуваються вперед переговори про співпрацю між МЕРКОСУР і Андською групою, куди крім Болівії входять Венесуела, Колумбія, Перу, Еквадор. У плані МЕРКОСУР – створення в недалекій перспективі південноамериканської зони вільної торгівлі – НАФТА, що тягнеться від Панамського каналу до Магелланової протоки.

Інтеграційні процеси в МЕРКОСУР розвиваються за певних труднощів і суперечностей між країнами-учасницями. Так, вони не змогли дійти згоди про повну відміну тарифів у внутрішньорегіональній торгівлі до початку наміченого терміну – 1 січня 1995 р. Не вдалося їм також погоджувати у встановлені терміни єдині зовнішні тарифи на імпорт товарів з третіх країн. Аргентина і Бразилія, на частку яких доводиться 90% загального ВНП країн-членів МЕРКОСУР, надають особливу увагу захисту від іноземних конкурентів створюваних у
себе високотехнологічних галузей промисловості – виробництва
комп’ютерів і телекомунікаційного устаткування. Зокрема, у середині
90-х рр. ХХ ст. Бразилія виступала за введення імпортних мит у торгівлі з третіми країнами на продукцію електронної, нафтохімічної промисловості та важкого машинобудування на рівні 35%, Аргентина – на рівні 12%, а Уругвай та Парагвай, що побоюється технологічної залежності від Бразилії та Аргентини, були за мінімальні мита.

Перспективи МЕРКОСУР південноамериканські аналітики оцінюють як сприятливі. На шляху подальшого розвитку країнам-учасницям цього угруповання належить подолати існуючі супереч-ності, значну різницю в економічних потенціалах, знайти оптимальні поєднання ринкових механізмів з регулюючою роллю держави в умовах специфіки латиноамериканського регіону, що ще нещодавно
знаходився під владою авторитарних режимів і під сильним впливом корпорацій США.

Серед інших інтеграційних об’єднань континенту можна
виділити:

1. Андський пакт (Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу та Еквадор). Передбачав трансформувати цю організацію в Андську систему інтеграції та надати економічним взаємовідносинам імпульс до
«вищого ступеня інтеграції».

2. Центральноамериканський спільний ринок (Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа і Сальвадор). Сформована зона вільної торгівлі, передбачається ліквідація мит усередині блоку і введення ЗМТ щодо третіх країн.

3. КАРІКОМ або Карібське співтовариство (14 англомовних країн Карібського басейну) – достатньо розвинене інтеграційне угруповання, має низку єдиних зовнішніх тарифів.

Інтеграційне співробітництво в Африці та арабських країнах

З урахуванням пріоритетних потреб все більше уваги надається реалізації Договору про поетапне створення Африканського еконо-мічного співтовариства (АфЕС), угода про яке набула чинності в
травні 1994 р. Поступовий план АфЕС – у шість етапів – має бути
реалізований протягом 34 років. При цьому, оскільки головними елементами АфЕС є вже існуючі субрегіональні угруповання, зокрема, ЕКОВАС, КОМЕСА, САДК, САМЕСГЦА, ЮДЕАК, у перші 20 років першочергову увагу планується приділити саме їм, всесвітньому
зміцненню і посиленню скоординованості діяльності. Створення АфЕС об’єктивно залежить від подальшого «самопочуття» субрегіо-нальних африканських угруповань, яке поки залишає бажати кращого.

У Західній Африці найпомітніша деяка активізація діяльності Еко-номічного співтовариства західно-африканських держав (ЕКОВАС), яке ставить за свою мету поетапне створення спільного ринку в регіоні. ЕКОВАС створено в 1975 р., до його складу входять 16 держав. У липні 1995 р. під час 18-го самміту ЕКОВАС було оголошено про офіційний вступ у силу оновленого Договору про Співтовариство (підписаний у місті Котону в 1993 р.), в якому йшлося про подальшу активізацію співпраці та поглиблення інтеграції, зокрема, шляхом
реалізації домовленостей про вільне переміщення людей і товарів, розвиток торгівлі й транспортну мережу, створення єдиного Парламенту та сумісного Трибуналу, введення до 2006 р. єдиної валюти. У здійсненні планів Співтовариство натрапляє на значні труднощі, обумовлені відмінністю в рівнях економічного розвитку держав, їх неоднаковими підходами до використання власних і ринкових важелів для розв’язання економічних, фінансових, торгових та інших задач. Підвищенню ефективності ЕКОВАС перешкоджають суперництво між франко- й англомовними країнами субрегіону та їх тісніша, ніж у
інших регіонах, прихильність до колишніх метрополій, а також внутрішні проблеми в Нігерії, що є, на думку деяких держав, «локомо-тивом» інтеграційних процесів у Західній Африці.

У листопаді 1993 р. у місті Кампалі (Уганда) був підписаний Договір про перетворення Зони преференційної торгівлі країн Східної та Південної Африки (ЗПТ) у Спільний ринок Східної та Південної Африки (КОМЕСА), в планах якого формування Спільного ринку до 2000 р., Валютного союзу – до 2020 р., співпраця в економічній, юридичній і адміністративній сферах. Ідея створення Спільного ринку передбачала злиття Співтовариства розвитку Півдня Африки (САДК) і ЗПТ у КОМЕСА. Проте в серпні 1994 р. на самміті САДК у м. Габороне (Ботсвана) було ухвалене рішення про роздільне існування двох організацій у південній і східній Африці відповідно. Разом з тим створення Спільного ринку в цьому африканському регіоні ускладнене тим, що між країнами існує значний «діфферанс» в економічному розвитку, політичній стабільності і валютно-фінансовій сфері.

Співтовариство розвитку Півдня Африки (САДК) – політико-економічний регіональний блок, створений у 1992 р. на базі Конференції з координації розвитку країн Півдня Африки (САДК), що існувала з 1980 р. На сьогодні до САДК входять 12 держав. За задумом засновників САДК, розвиток співпраці має відбуватися за принципом «гнучкої геометрії» та різних темпів інтеграційних процесів як між окремими країнами, так і групами країн усередині Співтовариства. У наш час у Співтоваристві вживаються заходи з поступової уніфікації підходів до створення прийнятного для всіх інвестиційного клімату, податкового і митного законодавства. Інтеграційні процеси на Півдні Африки відбуваються досить нелегко, бо є певні перешкоди об’єктив-ного і суб’єктивного характеру. Навіть у цьому регіоні, де розташовані відносно благополучні країни, між ними зберігаються серйозні відмінності в економічному і соціальному розвитку, розстановці внутрішніх та зовнішньополітичних пріоритетів, на що часто накладаються й особисті амбіції деяких державних лідерів. Природно, характер субрегіонального розвитку багато в чому визначається позицією ПАР, економічно найсильнішої країни в регіоні.

У Центральній Африці в плані економічної інтеграції більш-менш динамічно розвивався Митний і економічний союз ЦА (ЮДЕАК), який має в своєму складі 6 країн. За 30 років існування внутрішньоре-гіональна торгівля зросла в 21 раз, введений єдиний зовнішній митний тариф, на основі сумісної участі країн ЮДЕАК у «зоні французького франка» створений Валютний союз Центральної Африки, цент-ральним інститутом якого є Банк держав Центральної Африки. Він випускає єдині для всіх учасників платіжні засоби. У межах ЮДЕАК діють також органи кредитної співпраці: Банк розвитку держав Центральної Африки і Фонд солідарності.

До проблем розвитку даного економічного угруповання слід віднести різний рівень економічного розвитку країн, однорідність і слабку диверсифікацію національних економік, нерозвиненість
інфраструктури, політичну нестабільність країн. Це зовсім не сприяє рішенню найважливіших задач, визначених у Договорі: свобода руху капіталів, налагодження промислової кооперації, створення СП та ін. У березні 1994 р. члени Союзу ухвалили рішення про поступову трансформацію ЮДЕАК в Економічне і валютне співтовариство (ЕВСЦА), тобто вихід на вищий рівень інтеграції.

Прагнення до інтеграції, тісної взаємовигідної співпраці наголошується і серед арабських держав Персидської затоки. З 1981 р. створена та функціонує Рада зі співпраці деяких арабських держав, а саме – Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Бахрейн, Об’єднані Араб-ські Емірати й Оман («нафтова шестірка»). У 1992 р. було оголошено про створення Організації економічного співробітництва центральноазіатських держав (ОЕС-ЕКО), яка, за задумом засновників, мала стати прообразом майбутнього Центральноазіатського спільного ринку, який мав містити і мусульманські республіки СНД – середньо азіат-ські, Казахстан, Азербайджан.

Кажучи про співпрацю країн, що розвиваються, їх прагнення до інтеграції, слід мати на увазі, що реальні інтеграційні процеси ще досить слабкі та розрізняються між собою за характером, рушійними чинниками, темпами розвитку. Більшість країн, що розвиваються, практично знаходиться поза процесом інтеграції в її справжньому значенні, тобто процесу безпосередніх зв’язків між країнами, що
постійно розвиваються, на рівні як окремих фірм і підприємств, так і національних господарств у цілому. Економічне співробітництво
країн, які розвиваються, проголошення ними інтеграційних цілей є лише підготовчим ступенем реального інтеграційного процесу. Багато з проголошених інтеграційних угруповань через незрілість соці-ально-економічних відносин, примітивність і структурну недиф-
ференційованість національних господарств, нерозвиненість ринкової та фінансової інфраструктури прирікали ці формування або на
відверте животіння, або на повну невдачу.

Європейська асоціація вільної торгівлі

Економічна інтеграція в Західній Європі не обмежується тільки територією ЄС: з початку 60-х рр. ХХ ст. існує Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄAВT). ЄАВТ на відміну від ЄС не має наднаціо-нальних функцій і міждержавних координуючих інститутів. ЄАВТ основною задачею ставить економічне співробітництво. У першу чергу вона сприяла лібералізації торгівлі до усунення митних бар’єрів. Країни-члени ЄАВТ (у 80-х рр. ХХ ст. їх було сім, у середині 90-х рр. – чотири: Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн, Швейцарія) добровільно приєднуються до тієї або іншої торговельно-економічної угоди з третіми країнами, причому кожний з учасників ЄАВТ має право встановлювати щодо цих країн будь-які митні тарифи. У торгівлі між країнами-членами ЄАВТ режим вільного безмитного торгового обороту діє тільки щодо промислових товарів, оскільки дії конвенції ЄАВТ не розповсюджується на сільськогосподарську продукцію. У 1972 р.
кожна держава, що входить до ЄАВТ, підписала угоду з ЄЕС/ЄС, відповідно до якої поступово були знижені мита і кількісні обмеження на промислові товари. Безмитна торгівля між цими країнами базується на системі складних правил, розроблених залежно від походження товару. Через відсутність єдиного митного тарифу всередині ЄАВТ свобода безмитної торгівлі існує тільки для товарів, вироблених у країнах-членах. У 1994 р. ЄАВТ і ЄС підписали угоду про утворення «єдиного економічного простору» (ЄЕП), до якого із західноєвропейських країн не увійшла тільки Швейцарія. Основопо-ложний принцип угоди – вільне переміщення капіталів, товарів,
послуг і фізичних осіб. Слід підкреслити, що ЄЕП не є митним союзом. Держави, які входять до нього, в межах структури ЄС і ЄАВТ не мають ні єдиної торгової політики, ні загальних митних тарифів щодо третіх країн. ЄЕП очолює Рада, що складається з міністрів держав-учасників угоди. Не дивлячись на високий рівень розвитку вхідних у неї держав і взаємних економічних зв’язків між ними, ЄАВТ не стала повноцінним інтеграційним угрупованням. Фактично вона виявилася своєрідним «підготовчим етапом» для нових членів ЄЕС/ЄС. У цей час багато членів ЄАВТ розглядає її як потенційну зону вільної тор-гівлі між східноєвропейськими і західноєвропейськими країнами. ЄАВТ вітала створення на початку 1996 р. центральноєвропейської зони вільної торгівлі з 12 країн. Не виключено, що з часом ці держави поповнять ЄАВТ, членство в якій стане для них першим кроком на шляху в ЄС. Економічна потужність ЄС, динамічність його розширення і сильна залежність окремих країн Західної Європи від торгівлі з ним в найближчому майбутньому поставлять перед рештою країн альтернативу: або вступити в ЄС і частково відмовитися від свого суверенітету, але скористатися всіма можливостями найбільших ринків світу, або залишатися осторонь, відрізувати собі шлях до участі в процесі об’єднання Західної Європи з усіма негативними наслідками для власної економіки.

Україна в інтеграційних угрупованнях

Будівництво незалежної України об’єктивно вимагає входження її в світове господарство на організаційно-економічній основі ринкових відносин на принципах рівноправності та взаємної вигоди в співпраці.

Знаходячись у центрі Європи, поряд з державами, що активно перетворюють свої економіки, Україна помітно відстала і не встигає за процесами, які відбуваються в сусідніх державах. Беручи до уваги ресурси і географічне положення України, а також конкретні умови, які створює світова економіка кожній державі, Україна має знайти свій шлях прискорення структурних перетворень з метою зміцнення своєї ролі в світовій економіці.

Уся логіка розвитку України в кінці 90-х рр. ХХ ст. і перспективи її на найближчі десятиліття XXI ст. підказують необхідність балансування відносин із Заходом, де вона впритул межує з Європейським Союзом і на Сході – з Росією й іншими країнами СНД. Її політична система винятково тісно прив’язана до специфіки країни, що витікає з географічного розташування держави в межах Центральної, Східної та Південно-східної Європи. Європейський вибір України не має на увазі її однозначного тяжіння до Європи, а припускає створення системи взаємовідносин України в просторі Росія – Європа – Північна Америка – СНД. Саме ця система в глобальному контексті зумовлює набір стратегій і перспектив шляхів розвитку України в XXI ст. В основу розвитку економічних зв’язків у межах «Північ-Південь» може бути встановлене зручне географічне розташування України між технологічно розвиненим північчю і півднем Європи, що швидко розвивається, і прилеглим до нього Близьким Сходом та північно-африкан-ськими країнами. У розвитку і підтримці цих зв’язків зацікавлені як північні країни Європи, а також країни зони Чорноморського економічного співробітництва, так і практично весь регіон Середземномор’я. Чорноморсько-балтійський стратегічний вектор стає ще актуаль-нішим у межах пріоритетів, позначених Європейським Союзом при розвитку транспортної інфраструктури в напрямі «Північ-Південь», що містить декілька транспортних коридорів, будівництво трубопроводів й інші інвестиційні проекти. Унікальність географічного положення України дозволяє їй також виконувати роль однієї з найважливіших ланок на осі «Захід-Схід» або, іншими словами, на шляху «Європа – Тихоокеанський регіон». Отже, до варіантів включення України в світову економіку належать як її розвиток у межах інтеграційних об’єднань, так і її незалежний розвиток на даному етапі, з відстоюванням національних інтересів.

Україна в Причорноморському економічному співробітництві

25 червня 1992 р. була підписана Декларація про причорноморське економічне співробітництво. Ідея інтенсифікації причорноморського економічного співробітництва стала втілюватися в реальних формах господарювання. 31 серпня 1992 р. були утворені Ділова Рада ЧЕС і постійний Секретаріат ЧЕС із штаб-квартирою в м. Стамбулі. Головною задачею Ділової Ради ЧЕС стала оцінка існуючого потенціалу країн регіону і розробка на цій базі конкретних проектів співпраці. Країни ЧЕС приступили також до конкретних дій і в інших сферах економіки, що знайшли віддзеркалення в декларації, а саме: у розвитку співпраці в транспорті й телекомунікаціях, обміні інформацією, енергетиці, туризмі, митному регулюванні.

Участь у причорноморській інтеграції жодною мірою не суперечить економічним інтересам України, яка за своїм потенціалом і геополітичним положенням в Європі є важливим партнером для будь-якої європейської держави.

Шестирічний період становлення та розвитку організації доводить її перспективність і благотворний вплив на країни, що увійшли до об’єднання. Відмінними рисами ЧЕС, що представляють інтерес для України, є:

· широка різноманітність природних ресурсів, величезні запаси нафти і газу, а також інших сировинних матеріалів;

· великий інтелектуальний потенціал, наявність великої кількості високоосвічених фахівців, учених, інститутів з передовими науковими технологіями;

· значний ринок високо- і низькокваліфікованої робочої сили, конкурентоспроможної порівняно з робочою силою в інших регіонах;

· споживацький ринок у 330 млн чол., на якому існують стійко високий попит на дуже багато видів товарів і послуг та їх великий дефіцит;

· регіон потенційно вкрай привабливий для розвитку міжнародного туризму завдяки багатій історичній і культурній спадщині й унікальним природним умовам. Україна має в своєму розпорядженні все необхідне для включення її в процеси регіоналізації міжнародної співпраці. Це, перш за все, її вигідне геоекономічне положення.

Інвестори окремих країн за інших однакових умов вважають за краще вкладати капітал у відповідні прибережні зони і прикордонні райони України, де почала формуватися інфраструктура для міжнародного бізнесу.

Щодо України причорноморська співпраця має розглядатися у вузькому і широкому значенні. У вузькому значенні має йтися про співпрацю територій, що безпосередньо виходять до Чорного моря і в господарському відношенні тісно пов’язаних з ним. Цей рівень розвитку регіональної співпраці бере свій початок зі стародавньої прикордонної та прибережної торгівлі. У широкому значенні це означає включення в співпрацю всього економічного простору країни. Базисом для нього є збільшення різноманітності та гнучкості підприємницької
діяльності по всій території. ЧЕС – це живий організм, нові можливості, що постійно змінюються і створюють, для ділового світу України.

Розвиток у межах СНД

Існує декілька моделей економічних взаємовідносин з новими державами, що виникли на місці колишнього Союзу. Не вся з інте-граційних пропозицій сьогодні може задовольнити потреби й інтереси України, та і можливості України на даному етапі вкрай обмежені.

Досвід показує, що у взаємовідносинах з країнами СНД сьогодні неможливо будувати яку-небудь однорідну систему відносин. Договір про створення Економічного Союзу в СНД від 24.09.1993 р. ставив
своєю задачею послідовне й узгоджене економічне зближення колишніх радянських республік через створення системи вільного переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили, а також узгодження бюджетної, грошово-кредитної, зовнішньоекономічної, митної та по-даткової політики. На базі договору була підписана велика кількість угод, які не змогли бути в подальшому реалізовані, оскільки не відповідали новим національним законодавчим актам молодих держав.

Після укладення договору про створення Економічного Союзу був складений план інтеграційного розвитку, в межах якого перед-бачалося створення Платіжного і Митного союзів країн СНД. Але через проблеми, які виникли в платіжно-розрахункових та митних відносинах, повноцінної реалізації цих ідей досягнути не вдалося. Нездатність та неможливість реалізувати інтеграційні плани в межах СНД пояснювалися не тільки внутрішніми труднощами кожної з держав СНД, але і недостатньою обґрунтованістю й опрацьовуванням самих концепцій нових механізмів. У зв’язку з цим взаємовідносини України з країнами СНД упродовж 90-х рр. ХХ ст. будувалися і продовжують будуватися на основі двосторонніх торговельно-еконо-мічних відносин.

Відносини з Росією

Україна експортує до Росії чорні метали, транспортне устаткування, продукцію неорганічної хімії, цукор, м’ясо, м’ясні вироби. Основними статтями імпорту з Росії є паливно-енергетичний продукти, транспортні засоби, лісоматеріали, кольорові метали, ядерні реактиви, синтетичний каучук. Отже, Росія поставила Україну в пряму залежність з електроенергетики. Після багатьох місяців підготовчої роботи президенти двох країн 27 лютого 1998 р. підписали Договір про економічне співробітництво до 2007 р. Договір передбачав координацію економічного і соціального розвитку обох країн, співпрацю у сфері торгівлі, створення міцної та просторої бази для стратегічного партнерства в глобальному масштабі.

Практично в обмін на визнання Росією повного суверенітету України та її територіальної цілісності Україна відкрила двері для проникнення російського капіталу на українські ринки. Особливе значення в межах СНД для України мають зв’язки з Таджикистаном, який є другим після Росії постачальником нафти до України, займаючи 4,4% у загальному імпорті України. Вигідним є для України й договір з Таджикистаном про оплату 60% поставок нафти товарами і послугами – трубами, іригаційними системами, зерном, цукром. Перспективні відносини з Азербайджаном, який почав розробляти видобуток нафти в Каспійському морі та транспортувати її до Європи через Чорне море.

Співпраця України з Європейським Союзом:

реальність і перспективи

Як показує практика глобалізації кінця XX ст., все більше набирає силу процес регіоналізації світового економічного простору. Для України налагодження ефективних і гідних її потенціалу зв’язків з Європейським Союзом є однією з пріоритетних задач. Це співпадає і з концепцією, яку обрав для себе Європейський Союз ще в 1993 р. у Копенгагені на зустрічі вищого рівня, заявивши, що він розширятиметься на схід за рахунок країн Центральної та Східної Європи. Україна не знаходиться в списку першочергових кандидатів і навіть кандидатів другого ешелону, проте на подальших етапах її кандидатура
цілком реальна. 14.06.1994 р. було підписано Угоду про партнерство і співпрацю між Україною та ЄС, на ратифікацію якого всіма членами Союзу пішло майже 4 роки. З 01.08.1998 р. ця угода набула чинності, і з цієї миті для України відкрилися нові можливості виходу на ринки країн-членів ЄС із вітчизняною продукцією. Проте угода також ставить перед Україною задачу подальшої реструктуризації економіки, зміни механізму співпраці з Союзом і підготовки правового поля, яке забезпечило б реалізацію цієї угоди.

Відповідно до договору про партнерство та співпрацю між Україною й ЄС із 1998 р. початі практичні приготування з формування між ними зони вільної торгівлі. З метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію в Європейський Союз, забезпечення входження України в європейський політичний, економічний і правовий простір та створення передумов для придбання Україною членства в Європейському Союзі була затверджена Стратегія інтеграції України в Європейський Союз Указом Президента України від 11.06.1998 р. У даному документі визначені напрями інтеграційного процесу, а саме: економічна інтеграція і розвиток торгових відносин між Україною та ЄС, адаптація законодавства України до законодавства ЄС, адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС й ін. Зі свого боку Україна є інтересом для ЄС як в економічному, так і в політичному відношенні.

Україна і країни Азіатсько-тихоокеанського регіону та Африки

Здійснюючи курс на інтеграцію в світову економіку, Україна прагне розвивати взаємовигідні відносини з усіма державами. Важливим для України є розвиток зовнішньоекономічної діяльності з державами Азіатсько-тихоокеанського регіону (АТР), де на сьогодні проживає майже половина людства, виробляється понад 55% товарної продукції світу і зосереджено приблизно 40% обсягу світової торгівлі. Це один з багатющих і найпередовіших регіонів у галузі новітніх технологій та їх упровадження в життя. Вищезазначене обумовлює необхідність розширення наявності України в цьому регіоні. Активніша орієнтація України в цей час на захід, пов’язана з можливістю отримання інвестицій, передачею технологій, досвіду управління, не виключає тих широких можливостей, які відкриваються перед Україною на Сході. Проте її інтеграція в систему економічних відносин з державами АТР вимагає розв’язання багатьох економічних і політичних проблем, витрати часу на адаптацію українського законодавства до вимог та специфіки регіону. Помітне місце у відносинах України з країнами Африканського континенту належить співпраці з ПАР. ПАР відкриває широкі можливості для міжнародної співпраці у галузі
автотранспортного машинобудування, військово-промислового
комплексу. Відмінності природних умов і циклів дозрівання сільськогосподарських культур створюють непогану основу для взаємодії України та ПАР в агропромисловому секторі. Через такі відмінності виробники двох країн не є конкурентами. А це значить, що в даній сфері цілком реальні спеціалізація і кооперація. Наприклад, в обмін на поставки пшениці наша країна могла б закупляти в Південній Африці свіжі фрукти й овочі, необхідні населенню в зимовий період. Іншим напрямом співпраці могло б стати використання технологій зберігання і переробки сільськогосподарських продуктів, що є в Південній Африці. Для ПАР, що тривалий час знаходилася в міжнародній ізоляції, рівно як і для суверенної України, надзвичайно актуальною є задача інтеграції в світове господарство. Багато в чому схожі труднощі, що переживають країни, з одного боку, і господарських
комплексів обох країн – з іншого, можуть стати надійною основою для взаємовигідної співпраці. При цьому його динамізм визначатиметься тим, наскільки адекватно сторони стануть реагувати не змі-нивши кон’юнктури і враховуючи інтереси один одного.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	ЄС як результат інтеграційних процесів: історія,

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.