• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Уявлення про суспільство: інтелектуальна та соціальна історія

Історії будь-якої науки, а соціологія у даному випадку не є винятком, притаманний фатально подвійний характер. З одного боку, під час лекцій та семінарів курсанти завжди стикатимуться з одним питанням: навіщо ви­вчати історію соціології, якщо набагато корисніше та цікавіше зосе­редитись на її сучасному стані? З іншого боку, навряд чи можна зустріти хоча б одну синтетичну працю у цій галузі, яка б не містила окремого роз­ділу, присвяченого саме історії науки. Така неузгодженість між сподіван­нями курсантів та існуючою практикою викладачів, звісно, не може бути залишена осторонь.

Треба визнати, що у багатьох випадках курсанти мають рацію, чому, насамперед, сприяє та форма, яку приймає історія соціології у більшості відповідних підручників або посібників. Йдеться про те, що викладення необхідної інформації зазвичай - це простий перелік прізвищ, до чого до­даються декілька речень, що мають на меті формування вичерпного уяв­лення про погляди певного "класика". Зважаючи на те, що постатей, твор­чість яких необхідно висвітлити, багато, то не дивує схильність багатьох авторів повідомляти необхідну інформацію у стислому вигляді, наслідком чого є вживання вельми спеціалізованої термінології, що фактично унемо­жливлює адекватне осягнення курсантами цих теорій.

Утім, позиція, яку відстоюють викладачі, намагаючись зацікавити кур­сантів історією соціології, ґрунтується на усвідомленні однієї обставини: ідеї, що сьогодні вважаються неспростовними, а їх цікавість та дієвість вже ніким не ставиться під сумнів, зовсім не сприймалися в такому статусі ще зовсім недавно. Незважаючи на всі можливі інтелектуальні переваги тієї чи іншої ідеї, остання могла протягом тривалого часу поступатись іншій ідеї, яка сьогодні, навпаки, майже повністю відкидається та евристичність якої, попри усі попередні успіхи, завзято заперечується.

Скажімо, М. Вебер, один з найбільш визначних соціологів, протягом тривалого часу не був класиком у сучасному розумінні цього слова, і така ситуація тривала приблизно до середини минулого століття, коли надзви­чайний успіх праць американського соціолога Т. Парсонса, що у багатьох своїх тезах торував шлях, започаткований М. Вебером, призвели до пе­рекладу та поширення найвідоміших творів останнього. Природним під­сумком цього стало так зване "веберіанське відродження". Той самий шлях, непрямий шлях, долали 3. Фройд та К. Маркс, без ідей яких сьогодні просто неможливо уявити соціологію.

Таким чином, історія соціології вчить не ставитись надто серйозно до того, що зараз проголошується "сучасним станом розвитку соціології",оскільки через декілька років він уже може виявитись цілковитим анахро­нізмом; водночас історія соціології не просто виховує готовність до прий­няття неминучих змін, але й дозволяє через критичне ставлення брати в цих процесах безпосередню участь, постійно вдосконалюючи знаряддя, за до­помогою якого осягається та перетворюється соціальна дійсність. Саме це й виправдовує в очах викладачів необхідність збереження історії соціології.

Але чи можна вважати існуючу практику написання історії соціології задовільною, коли взяти функції, яки вона має виконувати? Усі попередні приклади, не кажучи вже про нерозуміння курсантами сенсу вивчення ду­мок, розташованих у хронологічному порядку, перетворювали це питання на суто риторичне. Адже легко побачити, що переважна більшість історій соціології так і не виконують свого призначення, не долають очевидність; фактично, історія соціології — це така сукупність пояснювальних конст­рукцій, яка с надзвичайно вразливою щодо інтересів та потреб сьогоден­ня. Інакше кажучи, історія соціології фактично є поглядом сьогодення, з властивими йому проблемами та міркуваннями щодо їх розв'язання, на ми­нуле, з якого те, що зараз визнається актуальним, не лише "утримується", але й проголошується закономірним та навіть природним.

Отже, якщо історія соціології повинна виконувати якісь функції, що виходять за межі простого спотворення її дійсного історичного розвитку, то необхідно принаймні спробувати побудувати її на нових засадах. Тому пропонується дещо відійти від загальноприйнятої періодизації історії со­ціології, що передбачає горезвісну діаду "класична соціологія" V». "сучасна соціологія", яка іноді, з додаванням "української (чи вітчизняної) соціоло­гії", трансформується в ще більш штучну тріаду.

Слово "дещо" у попередньому реченні означає, з одного боку, збері­гання усталених у певному науковому співтоваристві назв, якими позна­чаються ті чи інші періоди розвитку соціології, а з іншого - пропонується здійснення спроби наповнення їх новим змістом - для кращого осягнення меж впливу на нас, людей, цього дивовижного утворення, суспільства, вклю­чаючи також особливості рефлексії соціології над власними підвалинами.

Таким чином, історія соціології розпадається на два види: інтелекту­альнута соціальну.Питання, що належать до інтелектуальної історії со­ціології,мають за мету спробу простежити еволюцію певних ідей, без-

_

відносно до їх соціального поширення: увага приділятиметься суто внут­рішнім (емістемологічним) перевагам теорій на кшталт їх здатності іншого пояснення традиційних проблем та можливості відкриття нових обріїв. Підкреслюємо,що не йдеться про погляди окремих авторів, розташованих у хронологічному порядку: скажімо, коли питання формулюється, як Ідея системи в соціології, то тим самим передбачається вивчення виключно самої ідеї системи та системного аналізу; за такого алгоритму автори (наприклад, Т. Парсонс та Н. Луман) стають прикладами, що символізують той чи інший поступ у пристосуванні цієї ідеї до розв'язання соціальних проблем.

У той же час соціальна історія соціологіїзосереджується на дослід­женні звивистого шляху визнання актуальності та плідності соціологічних концепцій: чому та чи інша сукупність положень отримала підтримку саме в цей період та внаслідок дії яких соціальних факторів це трапилося. У цьому контекстіми відволікаємось від з'ясування інтелектуальних якостей концепцій, що описують соціальну дійсність, натомість одержуємо можли­вість поглянути на останні з іншого боку, з точки зору сучасних вчених, а тому змушені з багатьох теорій обирати саме ту, яка найкраще відповідає їх сподіванням та уявленням. Урешті-решт, те, що вбачають в теорії конк­ретні дослідники, позбавлені здатності спостерігати майбутнє, яке всім ідеям виносить свій вирок, є не менш значущим, ніж її суто інтелектуальні характеристики.

У підсумку інтелектуальна та соціальна історії соціології, по-різному пильнуючи селекцію ідей, що постійно триває, повинні надати можливість отримання більш-менш адекватного розуміння зв'язку між суспільством та його уявленням про себе, що, врешті-решт, значною мірою позначається на процесі конструювання соціальної реальності.

Прикладом інтелектуальної історії соціологіїє таке питання: Анало­гія та метафора як структуруючий принцип еволюції уявлень про суспіль­ство: О. Конт, натуралістично-органіцистичний напрямок, Г. Спенсер, Е. Дюркгайм та Т. Парсонс.

За тезу, що конституює це питання, береться обставина, відповідно до якої міркувати про суспільство неможливо у випадку, якщо ми не здійс­нюємо порівняння останнього із чимось іншим. Подібно до того, як адек­ватне бачення якоїсь речі можливе лише за умови відсторонення від неї, так само навряд чи варто сподіватись на осягнення сутності суспільства, коли не спробувати обрати кут бачення, що знаходиться поза межами сус­пільства. Проте порівнювати можна по-різному, одержуючи при цьому ці­лком відмінні результати.

Отже, вирішуючи це питання, пропонується поглянути на еволюцію уявлень про суспільство передусім з точки зору методів, що використо­вуються при формулюванні тієї чи іншої соціологічної теорії, яка має стати основою подальшого дослідження суспільства. Це пропонується здійснити на підставі фіксації подібності зазначеної еволюції уявлень про суспільст­во до еволюції застосування двох наукових методів - аналогії та метафори. Тобто стверджується тотожність двох еволюцій - еволюції уявлень про су-

спільство та еволюції методів, що використовуються для осягнення су­спільства як такого. Надалі необхідно простежити залежність цих двох ви­дів еволюції від поки що невизначених факторів, тобто того, що спричиняє таку своєрідну ко-еволюцію.

Відповідь на це питання передбачає визначення спільного та відмін­ного між аналогією та метафорою. Вважається, що мислення за аналогією та метафористичне мислення за спільне мають ототожнення нової або складної ситуації з іншою, більш знайомою або краще зрозумілою [56, р. 612]. У той же час ці два методи досить суттєво відмінні [56, р. 612 - 613].

По-перше,аналогії проводяться в межах певної сфери, а метафора здійснює порівняння понад ними. Тобто, розмірковуючи за аналогією, вчені та політики порівнюють сучасні конфлікти з війнами, що точилися в мину­лому, сучасні міські кризи з подібними епізодами в інших країнах тощо. Розмірковуючи метафористично, навпаки, у термінах війни або воєнних дій описуються складні проблеми медицини, а міжнародні конфлікти роз­глядаються з епідеміологічної перспективи. Таким чином, метафористичне мислення включає те, що можна назвати "втіленням конкретного". Йдеться про таке: імплікації порівняння понад межами - наприклад, політичної ка­мпанії із стипль-чезом - частково залежить від власного досвіду того, хто здійснює порівняння. Отже, вагомість метафори пов'язана із трансляцією конкретного досвіду.

По-друге,аналогії є кінцевими, тобто передбачають практичну то­тожність двох ситуацій; будь-яка метафора завжди часткова. Інакше кажучи, коли порівнюємо сучасний соціально-економічний розвиток Укра­їни з так званим "диким капіталізмом" США кінця XIX - початку XX ст., ми цілковито серйозні у цьому ототожненні. Водночас практику звертання до сурогатної матері можна кваліфікувати як продажу дитини, що базуєть­ся переважно на формальній подібності цієї практики із рабством; більше того, ніхто серйозно не сприймає такого порівняння; головне полягає в то­му, щоб привернути увагу до деякої подібності, а не у ствердженні обгрун­тованості останньої. Унаслідок застосування зазначеної метафори до уваги потрапляють почуття сурогатної матері, а подальше обговорення відбува­ється вже з урахуванням цієї обставини. І все завдяки певній метафорі.

По-третє,мислення за аналогією, як правило, характеризується таки­ми когнітивними рисами, як опис, передбачення та приписи, а метафорис­тичне мислення внаслідок свої частковості відрізняється переважно опи­совими та приписовими імплікаціями, що продукують так званий нор­мативний зворотний зв 'язок від даних до рекомендацій, від фактів до ц'ш-ностей, від того, що є, до того, що має бути. Тобто метафорам властива менша передбачувальна сила. Це є наслідком тієї ж частковості метафори, коли увага звертається на деякі, навіть шокуючі, моменти у суспільному феномені (через провокаційне порівняння); після фіксації подібності з'яв­ляється необхідність у відповідній дії згідно із цим порівнянням (практика сурогатної матері - необхідно враховувати її почуття - отже, додержання "букви" контракту не завжди є обов'язковим). У той же час передбачу-

вальна сила метафори залишається досить сумнівною (порівняно з анало­гією), оскільки важко осягнути, що буде з практикою сурогатних матерів у майбутньому, "буде" - такою мірою, що притаманна аналогії, коли, напри­клад, ми порівнюємо сучасний соціально-економічний стан України з пе­ріодом дикунського капіталізму.

По-четверте, метафористичне мислення порівняно з аналогією вклю­чає більшу емоціональну компоненту, тобто обов 'язково передбачає емо­ціональну реакцію. Мовиться про таке: повсякденне, узвичаєне у нашому житті взагалі-то не сприймається як щось таке, що заслуговує на звертання та здивування. Метафора, здійснюючи шокуюче, емоційно провокативне часткове ототожнення, привертає увагу до повсякденності, роблячи її уні­кальною та перетворюючи людей на істот, що здатні на великий ступінь осягнення оточуючого життя та власних дій.

По-п'яте, аналогії використовуються для осягнення як нових подій, так і тих, що зрідка відбуваються, але в будь-якому разі — це дискретні події. Метафори однаково корисні й у разі нових обставин, і тоді, коли ми звертаємося до тривких у часі проблем. Легко порівнювати одну дискрет­ну подію з іншою, та майже неможливо проводити аналогію у випадках тривких ситуацій, оскільки це передбачає не унікальність або своєрідність двох ситуацій, що порівнюються, а їх тотожність. Отже, історія перетво­рюється на нескінченну гру одних і тих же сцен. З таким уявленням про сутність суспільного життя важко погодитись, а саме на це спрямовує нас намагання постійно проводити аналогію. Щоб переконатися у цьому, лише уявіть: ми вдалися до аналогії соціально-економічного розвитку України (сьогодні) та США (кінець дев'ятнадцятого - початок двадцятого століть), надалі будь-яку подію українського соціально-економічного життя пов'язуємо із попереднім аналогом цієї самої події, що начебто трапилася у СІЛА приблизно 100 — 150 років тому. Втім, удаючись до метафори, ціл­ком виправдано можемо порівнювати тривкі у часі події, оскільки метафо­ра є частковим ототожненням. Унаслідок цього такому порівнянню від са­мого початку не властиві амбіції аналогії та їх наслідки, а історія залиша­ється унікальною та водночас типовою.

І Іісля цього курсантам слід звернутись до поглядів на суспільство за­значених вище вчених та спробувати визначити, аналогією чи метафорою послуговувались вони, порівнюючи суспільство з природою, з біологічним організмом або системою. Це питання не є схоластичним, оскільки кожно­му порівнянню, аналогії чи метафорі властиві свої переваги та недоліки.

Скажімо, якщо О. Конт стверджував, що суспільство є природним явищем, чимось на зразок організму, то це було можливо лише тому, що такий напрямок думки передбачав навіть не одержання, а саме обгрунту­вання декількох речей. Слідкуємо уважно за тим, які "дивіденди", важливі для ствердження (легітимізації) нової науки, одержав О. Конт від такого порівняння.

Оскільки суспільство є частиною природи, то, по-перше, людина не може вплинути на хід суспільного розвитку; по-друге, суспільство роз-

вивається за певними законами, що за своїм характером тотожні законам природи; по-третє, є можливість відкрити ці закони у разі появи нової на­уки, що вивчатиме суспільство так само, як фізики досліджують природу. Ця наука повинна Називатися "соціальною фізикою". Урешті-решт, розро­бка цієї науки дасть можливість досягти прогресу в удосконаленні суспі­льних відносин, який можна порівняти з успіхом людини в осягненні та підкоренні природи.

Як кваліфікувати таке уявлення про суспільство? Питання схоже на ри­торичне, якщо згадати, що створення метафори "знаменує собою лише поча­ток процесу міркування... Підштовхнувши розвиток думки, метафора згасає. Вона знаряддя, а не продукт наукового пошуку. Так само і в практичній мо­ві, підштовхнувши семантичний процес, метафора поступово затираєтьсята, врешті-решт, втрачає образ, що замінюється поняттям..." [З, с. 15].

Тестуючи таким чином погляди всіх дослідників, курсанти зможуть прослідкувати суто інтелектуальні властивості того чи іншого порівняння: це стосується і переваг (як у випадку із О. Контом), і недоліків, на кшталт тих, що були відкриті Г. Спенсером, котрий вказав п'ять відмінностей між суспільством та біологічним організмом. Насамкінець, курсантам пропо­нується замислитись над причинами проведених ученими порівнянь.

Підказка.Раніше ми вже говорили про те, що прагнення поставити на один щабель суспільство та якесь інше явище, природу чи організм, вмо­тивовано самим характером людського пізнання, яке потребує певної сис­теми координат, що, у свою чергу, задає цілком визначений кут бачення проблеми. З іншого боку, порівняння здійснюються по-різному, і в самому факті еволюції від аналогії до метафори (або навпаки) можна побачити де­яку закономірність: у яких ситуаціях звичайного життя та за яких умов люди схильні наполягати на повному ототожненні знайомого із незнайо­мим, а коли передбачається свідомий пошук спільного та відмінного.

Прикладом соціальної історії соціологіїможе бути таке питання: Фа­ктори виникнення та розвитку соціології як нової науки (на прикладі кон­цепцій О. Копта).

Це питання розраховано на простеження особливостей впливу су­спільства на процес конституювання соціології як нової окремої науки, з цілком специфічним предметом вивчення та методами його дослідження. Відтепер нас цікавитимуть не ідеї певного соціолога самі по собі, як це бу­ває при зверненні до інтелектуальної історії, а насамперед фактори, особ­ливо соціальні та соціально-психологічні, що відповідають за визнання тієї чи іншої теорії як наукової і такої, що заслуговує на усіляку підтримку, розвиток та поширення з боку держави й пересічних дослідників.

При цьому треба послуговуватись принципами, що були сформульо­вані відомими представниками соціології науки Дж. Бен-Девідом та Р. Ко-лінзом при дослідженні обставин появи іншої нової науки - психології. Па думку зазначених авторів [4, с. 81]:

1) ідеї, що є необхідними для створення нової дисципліни, зазвичай
наявні протягом відносно тривалого часу та в річних місцях;

2) лише деякі з цих потенційних точок відліку одержують подальший
розвиток;

3) останній можливий у певному місці та у певний час за умови, що
людей у цій ідеї починає приваблювати не лише її інтелектуальна сутність,
а також потенційна можливість створення на її підґрунті нової інтелек­
туальної ідентичності та, головне, нового виду діяльності;

4) умови появи такої зацікавленості можуть бути визначені та вико­
ристані для формулювання передбачуваної теорії.

Далі курсанти діють відповідно до максими "ніщо так не сприяє за­своєнню теоретичних положень, як їх практичне застосування". Інакше кажучи, розуміння та підтвердження цих постулатів досягається при звер­ненні до спадщини "хрещеного батька" соціології, тоді ще нової науки; проте передбачається досить незвичний кут, під яким розглядається твор­чість О. Копта.

По-перше, вихідним є усвідомлення того, що у формі повідомлень у численних посібниках збереглися не всі його думки, а лише ті, що або ви­тримали гак звану "перевірку часом", або найбільше позначились на вибо­рі напрямку розвитку сучасної соціології.

Звідси, і цс по-друге, те, що сьогодні традиційно видається за вичерп­ний огляд його головних думок, необхідно тлумачити як позначальники, що відсилають до обставин, справді причетних до визнання деяких теорій О. Копта перспективними з точки зору розбудови на їх підґрунті й нової інтелектуальної ідентичності, і нового виду діяльності.

По-третє,принципи, якими слід керуватись для адекватного пояс­нення виникнення соціології як нової науки, чітко вказують, що нового можна побачити в усталеному сприйнятті переважної більшості концепцій французького соціолога.

>Ік результат пропонується прочитати історію появи соціології та ви­знання певних ідей стосовно суспільства науковими, відштовхуючись від тексту самого О. Конта, що складається з шістьох елементів: уявлення про суспільство; вчення про соціальну статику та соціальну динаміку; теорію індустріального суспільства; погляд на методи, що їх повинна вико­ристовувати соціологія, та закон про стани людського знання.

Підказка.Можна очікувати, що більшість ідей, висловлених О. Кон-том, не були надто оригінальними в принципі (див. перший принцип від Дж. Бен-Девіда та Р. Колінза). Виходячи з цього, досить швидко перекону­єшся, що уявлення про суспільство, більш-менш схоже з контівським, не­одноразово формулювалось раніше; принаймні ще в епоху античності ба­гатьма дослідниками стверджувалось, що "суспільство - це природне утво­рення; людина - істота за природою і споконвічно соціальна та альтруїсти­чна; поза суспільством вона існувати не може, подібно бджолі або мурасі" [17, с. 21]. І порівняння людини з бджолами та мурахами виглядає дуже

симптоматичним, особливо якщо згадати, що вони є біологічними організ­мами, невіддільними від природи.

Те саме стосується й знаменитого закону про стани людського знання, яким так пишався О. Конт: останній фактично відтворює ідею прогресу, детально розроблену просвітниками, а в більш широкому контексті - ще давніший погляд Сократа на людину, відповідно до якого причиною усіх суспільних негараздів слід вважати брак людського розуму, подолання якого призведе до принципового покращання людського життя (так званий інтелектуалізм Сократа).

Виникає цілком слушне запитання: а чому раніше на підставі цих ідей не була розбудована соціологія? Невже просте порівняння суспільства з природою, порівняння, що принципово не відрізняється від давнішого тве­рдження природного характеру будь-якої форми спільного проживання людей, могло, врешті-решт, радикально перетворити цю ідею на винятково наукову і таку, що можна обрати за підґрунтя розбудови нової науки?

Отже, можна припустити, що причиною такої трансформації у став­ленні до "нових старих" положень були не їх інтелектуальні вади, а радше те, що вони були висловлені у "потрібний час та у потрібному місці". У чому ж полягають нові обставини, що зробили велику кількість вчених, не кажучи вже про представників влади, сприйнятливими до аргументів, відо­мих ще з часів давніх греків?

Аби зрозуміти це, необхідно уважно прочитати ці та іншіелементи спадщини О. Конта, особливу увагу акцентуючи на тому, які суспільні фа­ктори вони позначають. Корисним при цьому, можливо, буде звернення до причин, що відповідають за заміну одного уявлення про суспільство ("су­спільство є продуктом цілеспрямованої та раціональної діяльності людей", яке яскраво втілилося у поширенні договірних, або контрактних, теорій утворення держави та суспільства) на інше ("суспільство є природним явищем, чимось на зразок організму").

Чи не відбулося у цей час щось таке, що обумовило вельми радикаль­ну зміну в поглядах переважної більшості вчених? Велика французька ре­волюція одразу спадає на думку, і це можна вважати одним з імовірних факторів, що шукаються. Оскільки перші видатні революціонери, прагнучи побудувати суспільство на цілком нових засадах, виходили з ідей просвіт­ників, насамперед Ж.-Ж. Руссо та Вольтера, то не дивно, що кривава різа­нина та відновлення монархії, які були наслідками цих подій, багатьма природно сприймались як неспростовний доказ протизазначених ідей: врешті-решт, практика й досі вважається головним критерієм так званої іс­тинності теорій.

Реакція на таку невдачу, як тоді вважалося, була різною, починаючи від суто політичної (виникає консерватизм, представлений Н. Берком та Ж. де Мейстром) і закінчуючи власне науковою (поява та поширення кон­цепції нової науки про суспільство, що буде керуватись міркуваннями, які надалі перешкоджатимуть захопленню хибними теоріями з такими сум-

ними наслідками). О. Копт був одним з тих, хто найбільш яскраво і тала-нови-іо обгрунтував необхідність та корисність соціології. А це, до речі, пояснює і його запекле відкидання індивідуалізму, і частково сьогоднішні звинувачення у надмірному захопленні соціологами статистичними "аг­регаціями" та нехтуванні людиною.

Торуючи цей шлях, не важко дізнатись про інші фактори, що суттєво вплинули па процес легітимізаціїсоціології та, у свою чергу, були змінені внаслідок зворотної дії соціології на головний предмет свого дослідження -суспільство. Єдина засторога: соціальна історія соціології не передбачає зведення ролі О. Копта, повергаючись до попереднього прикладу, до па­сивної репрезентації деяких суспільних обставин; йдеться лише про причи­ни підтримки деяких його ідей з боку іншихдослідників, що вбачають у них потенційні можливості розбудови інтелектуальної ідентичності та за­няття новим видом діяльності.

Як підсумок, курсанти, уважно пильнуючи за тим, що особливості сьогоднішньої наукової селекції повідомляють про віддалені часи та дійсні події, будуть здатні як протистояти тиску очевидності, що змушує прийма­ти спотворену картину багатьох важливих речей, так і відкрити для себе цікаві й захоплюючі проблеми у тому, що досить недавно вважалося схе­матичним і нудним.

Однак слід пам'ятати, що історія соціології лише умовно поділяється на соціальну та інтелектуальну; насправді ж вони не можуть бути відділені одна від одної. І причини цілком зрозумілі: в той час, як остання зосе­реджується на потенціальному, оскільки простежує інтелектуальні якості ідей, унаслідок чого досягається усвідомлення їх епістемологічного потен­ціалу, соціальна історія акцентує увагу на актуальному, на тому, що в жит­ті завжди існує вибір з-поміж багатьох альтернатив, а тому особливості со­ціального поширення якоїсь ідеї можуть не мати нічого спільного з її внут­рішніми перевагами та недоліками.

Соціальна стратифікація: соціально-скоііомічнийвимір

Чи спостерігали Ви коли-небудь за тим, як висихає парасолька?

І хоча, гадаю, більшість читачів таки мала змогу бачити цей процес на власні очі, проте навряд чи помітили в ньому щось цікаве. А дарма, адже насправді вода з парасольки випаровується надзвичайно дивно: поки ди­вишся на неї, вона - на парасольці, однак варто лише один раз кліпнути очима, як відразу з'ясовується, що половини плям як не було.

Та до чого тут соціологія? Уважне споглядання за зникненням плям у певному, суто метафоричному, сенсі можна порівняти з явищем, що є предметом цієї та декількох наступних тем. Аби зрозуміти, що до чого, уявімо себе на хвилинку мисливцями або збирачами плодів та фруктів од­ного майже первісного племені. Ви досягли у своїй справі неабиякого ус­піху завдяки таланту, наполегливій праці та щасливій випадковості. Життя >

Ваше наповнено сенсом до останньої хвилини, і не в останню чергу так трапилося тому, що якось Ви познайомилися з чарівною представницею (або чарівним представником) протилежної статі.

Ситуація, в якій Ви себе щойно уявили, в деяких важливих рисах схо­жа на споглядання за плямами. Перш за все тому, що Ви не самотній, а жи­вете у племені, яке зацікавлене насамперед у виживанні; тому воно завжди уважно спостерігає за всім тим, що сприяє останньому. І довгий час усе йде добре: важко уявити собі, що плем'я дозволить займатися якоюсь жит­тєво важливою справою (так само, як і будь-якою іншою) тим, хто нічого в ній не тямить.

Пам'ятаємо: поки дивишся на пляму, вона не зникає.

Однак не можна постійно перебувати у стані напруги - колись треба й відпочивати. А життя багате на усілякі можливості: з'ясовується, що деякі люди набагато обізнаніші за інших у певній сфері діяльності. Оскільки їх знання виходять за межі середнього рівня усього племені, останнєпосту­пово починає втрачати контроль за цими людьми. Відтепер саме їх су­дженням починають довіряти більше, ніж судженням так званого пересіч­ного члена племені. Тим більше, що висновки фахівців постійно підтвер­джуються насамперед практично.

Добре, коли є на кого покластися, чи не так? Цьому моменту відпові­дає стомлене кліпання повіками.

Поки очі заплющені, відбуваються вельми цікаві події. Так, наро­дження дитини лише посилює Вашу зацікавленість у житті та подальших здобутках, наприклад, у вигляді поваги з боку інших членів племені або права останнього слова за Вами у вирішенні певного кола проблем. Плем'я йде на все це, враховуючи Вашу роль у забезпеченні процесу виживання, плем'я згодне навіть на більшу частку при розподілі доходів, до збільшен­ня яких Ви безпосередньо причетні.

Однак так уже трапилося, що Ваші діти не успадкували здібностей, що сприяли вашому сьогоднішньому статусові. Навряд чи це засмутить Вас настільки, щоб утриматись від прагнення замінити здібності на зпан-

² У цих методичних рекомендаціях автор свідомо запишаг займенник "Ви" з вели­кої букви, що з погляду існуючих норм правопису є досить дивним, адже зазвичай у випадку звернення до великої та деперсонанізованої аудиторії вищезгаданийзайменник пишеться з маленької літери.

На своє виправдання можу вказати на таку обставину: соціологія, подібно до реш­ти дисциплін соціально-гуманітарного циклу, передбачає процес постійного самовдос­коналеннята досить суттєвих світоглядних змін. Отже, потенційно відбувається звернення не до горезвісного "широкого загалу", а винятково до кожної людиниокремо, людини, що здатна самостійно провадити пошуки істини та оригінальним чином вирішувати складні проблеми. Тобто мислити і формулювати власні думки, які завжди є неповторними та унікальними. Тому вважаю, ідо "Ви" - це саме те підґрунтя, на якому лише й можливо розпочати навіть не діалог, а полілогособистостей, організуючими рамками якого виступає вивчення соціології...

Можливо, немас вдалішого вислову з цього приводу, ніж у Г. Сковороди: "Голова всяка имеет смьісл / Сердцу всякому своя любов / И не однакова всем живущим ммель"...

І 9

ня: так чи інакше, Ваші діти в остаточному підсумку виявляються цілком конкурентоздатними у порівнянні з іншими дітьми, більш талановитими, але змушеними тривалий час набивати собі синці, аби здобути досвід і знання. Оскільки немає нічого дивного у тому, що люди намагаються од­ружитись із собі подібними³ (з людьми того самого кола), то не повинна викликати здивування й ситуація, за якої тенденція до монополізації знан­ня у суспільстві лише посилюється.

Коли ж очі розплющуються наступного разу, виявляється, що ситуа­ція докорінно змінилася: замість племені з'являється певного роду ієрархі­чна структура, де існують групи, що відрізняються одна від одної багатст­вом та престижем, що є наслідком монополізації певного виду діяльності, коли всі необхідні знання засвоюються людьми просто за фактом їх наро­дження в рамках цієї групи.

Суспільство відтепер змушене покладатись на судження цих груп, ос­кільки вони забезпечують процес його (суспільства) виживання та просу­вання. Саме ці групи формують норми, що регулюють доступ до них, а та­кож визначають критерії успішності, і все це - відповідно до власного до­свіду, хоча й успішного, проте потенційно лише одного з можливих, та стратегію, що передбачає вприскування нової крові в ці групи, проте не їх розчинення у ній.

Після цього життя кожної людини дедалі більше стає передбачуваним, саме внаслідок її належності до тієї чи іншої групи; водночас воно дедалі більше стає вимушеним, оскільки доступ до більшості інших груп, що, ймовір­но, більше відповідають "природним" здібностям, уже вкрай ускладнений: лю­дина змушена займатися тією справою, якою вона займається, бо у змаганні колективного досвіду та індивідуальних здібностей поразка чекає на останні.

Такий стан речей тепер вважається природним, адже мало хто бажає повернення у минуле, в повсякденну боротьбу за виживання: визнається існування певних проблем, однак вони не передбачають зміни у суспільст­ві. Пляма зникла.

Але чи не виглядає описана ситуація спрощенням, що так часто влас­тиве будь-якій метафорі? Поглянемо на результати досліджень учених, і соціологів зокрема, які вивчають процес трансформації так званих примі­тивних суспільств. Унаслідок їх розробок була сформульована культурно-еволюційна перспектива, підґрунтям чого є історичне порівняльне дослід­ження суспільств.

Добре відомо, що існували і навіть зараз існують суспільства, де від­сутнє чітке класове розрізнення: прикладами можуть бути ескімоси, алеу­ти, бушмени з пустелі Калахарі, широко відомі після успіху фільму "Ймо­вірно, боги втратили розум". Всі ці та інші племена, що виживали, а поде-

³ Насамперед через формування спільних цінностей та життєвих настанов; саме з нього приводу М. Вебер вказував на тс, що "межі смаку та культури є найбільш нездо­ланними серед усіх станових перешкод".

куди й продовжують виживати виключно за рахунок полювання, збирання плодів та коріння, є егалітарними за своєю суттю: для того, щоб вижити, вони змушені розподіляти їжу серед своїх членів, як це відбувається, ска­жімо, тоді, коли кожен мисливець віддає племені все те, що він здобув під час полювання.

їх егалітарна сутність можлива лише за умови відсутності так званого додаткового (суспільного) продукту, оскільки нерівність можлива лише у випадку, протилежному споживанню всіх вироблених продуктів. Цей до­каз, сформульований на кшталт замкненого кола, одержав блискуче під­твердження при вивченні історії трансформації суспільства мисливців і збирачів у скотарське та аграрне суспільство. Тобто з розвитком сільсько­господарських суспільств і міст також починають формуватися соціальні класи. Як приклад можна навести процес швидкого формування тричлен­ної класової структури у малагасійців (Мадагаскар), описаного амери­канським соціологом Р. Лінтоном.

Отже, ще близько двохсот років потому малагасійці були егалітарним народом, що займався полюванням та вирощуванням рису, але тоді, коли іригацією "займався" дощ. Поступово від народу зі Сходу малагасійці діз­налися, як засівати, зволожувати землю, будувати будинки, копати канали та зрошувати рис. Наслідками цього було збільшення виробництва, більш висока цінність землі та великі капіталовкладення в землю з боку сімей, що відчули всі переваги нової системи. Малагасійці швидко перетворилися з егалітарного суспільства на суспільство землевласників (\ап6-о\м'тд,), з неодмінними сучасними будинками ("селищами міського типу"), класом власників та, у певних випадках, рабами [57, р.176].

Те саме відбувається і з групами, які свідомо прагнули подолати недоліки сучасних суспільств. Наприклад, Ева Розенфілд, яка вивчала ізраїльські кібуци, з'ясувала: незважаючи на всі спроби створити там нове та рівноправне суспільство, соціальні відмінності між людьми по­чинають виникати у міру того, як кібуци починали відходити від суто сільськогосподарської економічної основи. Вважається, що це підтвер­джує висновок, згідно з яким нерівність виникає у складних промисло­вих суспільствах, де потрібні різноманітні професійні та управлінські навички [43, с. 37].

Унаслідок цих трансформацій виникає певний стан, що в колі соціо­логів прийнято позначати поняттям "соціальна стратифікація"⁴. З багатьох запропонованих визначень оберемо таке: "метод, за допомогою якого со­ціальні групи надбудовуються одна над одною за рівнем їхнього багатства, престижу або влади" [43, с. 13]. Отже, соціальна стратифікація "пов'язана із

⁴ "Саме слово "стратифікація" запозичене у геологів.Воно латинськогопохо­дження (початково зігаіиш означало покривало, постіль), в англійській мові ноно вжи­валось у значенні "пласту", "формаціГ (в геології), верстви суспільства (в суспільство­знавстві);множина 5ігаіа, зігаііГісаііоп (стратифікація) - поділ суспільства насуспільні прошарки (пласти)" [35, с. 25].

засобами, за допомогою яких нерівність передається від одного покоління до іншого; при цьому формуються різні прошарки суспільства" [38, с. 274].

Звісно, протягом історії людства існувала безліч "структурованих не­рівностей між різними угрупованнями людей" (Е. Гіденс), проте між ними можна знайти декілька спільних рис, що в сукупності й дозволяють позна­чати їх усіх як різновиди одного явища соціальної стратифікації. Амери­канський соціолог Дж. Масіоніс виокремлює чотири принципи, властиві будь-якій системі соціальної стратифікації [28, с. 337 - 338].

По-перше,соціальна стратифікація — це особливість суспільства, а не (лише) відображення індивідуальних відмінностей між людьми.

Тобто соціальна стратифікація - це те, з чим кожна людина зазвичай має справу ще до свого народження, а не те, що є "природним" наслідком відмінностей між людьми, що влаштовують своє життя зараз. Наприклад, під час катастрофи, яку зазнав "Титанік", загинуло близько 1600 чоловік. Водночас загибелі уникли приблизно 60 % пасажирів вищого класу, 36 % -другого класу та 24 % - третього. Так склалося тому, що правила припису­вали рятувати у першу чергу пасажирів вищого класу, а зовсім не тому, що пасажири другого і третього класів погано вміли плавати або були дурніші за решту пасажирів.

Самі правила відображали наявний стан соціальної стратифікації, у чому не були винні ані бідні пасажири нижчих класів, ані щасливі меш­канці привілейованих кают. Як питання "класу" на "Титаніку" значило бі­льше, ніж якість каюти, так і певний різновид соціальної стратифікації ви­значає життя всіх людей.

По-друге,соціальна стратифікація зберігається протягом безлічі іс­нуючих поколінь.

І про це йдеться на перших сторінках даної теми (неможливо не кліпа­ти очима), про це свідчить уся історія людства. І зрозуміти таку ситуацію зовсім не складно: коли після народження ми опиняємось у певних умовах, то далі, протягом дитинства, ми зазвичай засвоюємо цінності та уявлення, що сприятимуть подальшому відтворенню існуючого стану речей, оскіль­ки цінностіта уявлення, що заперечують існування вже існуючого, мають небагато шансів на виживання.

На підтвердження другого принципу соціологи ще вказують на таку обставину: в усіх суспільствах соціальний стан батьків передається їхнім дітям. Частіше за все соціальний стан громадян сучасних розвинених де­мократій, незважаючи на певні горизонтальні зміни (зміна однієї роботи на іншу), залишається майже однаковим протягом усього життя.

По-третє,соціальна стратифікація універсальна, оскільки притаман­на майже всім суспільствам, проте вона різноманітна.

Інакше кажучи, спостерігається велике розмаїття того, у чому саме та на­скільки люди є нерівними. В одному випадку йдеться про престиж (так звана система "патлачу"), а в інших - про багатство та владу. Крім того, в одних су­спільствах можна побачити більш значний рівень нерівності, ніж в інших.

По-четверте,соціальна стратифікація передбачає не лише нерів­ність, а й певні переконання.

Себто будь-яка система нерівності не лише дає певним людям більше переваг, аніж іншим, але й визначає існуючий стан як принципово спра­ведливий, хоча й не позбавлений певних недоліків. Кожна система соціаль­ної стратифікації прагне до того, аби неминуче невдоволення людей пере­вести з площини суперечок з приводу системи у площину дискусій у ме­жах системи.

Звідси суспільства відрізняються тим, у чому саме полягає нерівність, а також поясненнями, чому саме люди повинні займати неоднакове становище.

Вже багато сказано з приводу того, що соціальна стратифікація визна­чає життя всіх людей, одних - обумовлюючи, а інших - детермінуючи. Ра­зом із тим соціологи мають більш конкретні дані, що засвідчують деякі не­заперечні наслідки соціальної стратифікації(соціально-економічний ви­мір). Можна виокремити щонайменше п'ять сфер, де вплив соціальної стратифікації, або її класового аспекту, виходить далеко за межі здорового глузду, що постулює тісну пов'язаність людської долі та умов її здійснен­ня: здоров'я, сімейне життя, дозвілля, цінності та політика \

Здоров'я.Діти бідних утричі частіше помирають унаслідок недбалого догляду, хвороб, нещасних випадків та насильства протягом перших років свого життя, ніж діти батьків середнього та вищих класів [28, с. 379]. Крім того, "у дітей, що народжуються в соціальних класах IV та V, на 20 % біль­ша ймовірність мати недостатню вагу, аніж у дітей, що народилися в соці­альних класах І, II та III"⁶ [11, с. 281 ].

Таким чином, діти бідних (а в так званих західних розвинених країнах їх частка сягає приблизно третини усього населення ⁷) вже з самого почат­ку мають гірші фізичні можливості; легко передбачити, що надалі така си­туація буде лише поглиблюватися. І дійсно, "дорослі, доход яких вищий за середній, удвічі частіше мають чудове здоров'я, аніж люди з низьким до­ходом. Більше того, багаті живуть в середньому на 7 років довше за мало­забезпечених, оскільки краще харчуються, умови їх існування більш без­печні та менш стресові, а медична допомога, яку вони одержують, більш кваліфікована" [28, с. 379].

⁵ Якщо не буде спеціальних зауважень, то наступні дані, внаслідок поширеностіна вітчизняних теренах англосаксонської традиції соціології, стосуютьсяпереважно США та Великобританії.

Мовиться про розподіл населення на п'ять рівних груп, починаючи від 20 % найбагатших та закінчуючи 20 % найбідніших.

Для порівняння: для Великобританії "частка дітей (до п'ятнадцяти років), які жи­вуть у сім'ях, де прибутки становлять менше як 50 відсотків від середнього національною (один зі способів визначення бідності), зросла за останні роки. В 1979 р. десять відсотківдітей жили втаких сім'ях. На 1991 р. ця частка зросла до 31 відсотка" [11, с. 325].

І Ці дані разом із тими, що засвідчують більший середній зріст пред­ставників вищих класів та значно меншу вразливість до серйозних психіч­них захворювань та раку легенів, ще більше вражатимуть, якщо взяти до уваги таке. До початку промислової революції ніяких відмінностей у сту­пені хворобливості та тривалості життя не спостерігалося: всемогутній владика та останній селянин були однаково погано захищені. Однак у міру формування нових соціальних класів почали виявлятися й нові риси цих груп: через погане медичне обслуговування, санітарні та житлові умови предсіавіїики нижчих класів вже частіше хворіють та швидше помирають [38, с. 287].

Останнє.Зазвичай переважна більшість даних, що стосуються усього суспільства, майже ніколи не включає найбагатших та найзаможніших йо­го представників,здатних майстерно приховувати та ухилятись; але опо­середкованеуявлення про вплив соціальної стратифікації на здоров'я мож­на скласти, якщо взяти до уваги такі дані: коли в період 1967-1971 рр. показ­ники смертності від хвороб системи кровообігу у віковій групі 55 - 64 роки у Швеції зросли на 4 %, а у Франції на 5 %, серед мексиканських чоловіків ті самі показники збільшилися на 28, а жінок - на 36 % [44, с. 208]. Це можна розглядати, як один з видів відображення різниці у здоров'ї між багатими та бідними, що взятий у національному масштабі.

Сімейне життя.Зазначається, що сім'ї, які належать до нижчого кла­су, є більш численними, ніж сім'ї середнього, що обумовлюється раннім віком укладання шлюбу та низьким контролем над народжуваністю. Ро­бітники виховують дітей у дусі традицій та поваги до представників влади; батьки з більш високим соціальним статусом передають інший "культур­ний капітал", привчаючи дітей проявляти індивідуальність та уяву. Чи не закономірно, що в обох випадках батьки начебто "прописують" майбутнє: "діти робітників, скоріш за все, працюватимуть на посадах, що вимагають неухильного дотримання правил, у той час як нащадки забезпечених батьків -у сферах, що потребують більшої творчості"? [28, с. 380].

Від класу родини залежатиме й те, наскільки діти здатні розвинути притаманні їм здібності й таланти. Наприклад, за підрахунками американ­ських соціологів, сім'я, доход якої складає $ 95 800 на рік, витратить на дитину, що народилася у 2000 р., $ 241 700 за вісімнадцять років; родина так званого середнього класу (загальний доход $ 50 600 на рік) - $ 165 630, а вклад у освіту дітей в сім'ї, доход якої не перевищує $ 38 000, становити­ме $ 121 230 [28, с. 380].

І таке "вкладання грошей" не є марним, оскільки сприяє одержанню якіснішої освіти, причому процес цей починається ще з перших років. Ска­жімо, за даними (американського) Національного центру освітньої статис­тики, студенти із сімей з нижчими доходами виключаються з навчальних закладів ушестеро частіше, аніж представники більш заможних родин. Крім того, близько однієї третини іспаномовної молоді є недоучками [53]. Для тих же, хто таки завершив навчання, неприємною звісткою може стати

24
наявність незаперечного зв'язку між високим рівнем родинних (сімейних) доходів та оцінками, що їх одержують діти під час навчання в коледжах. Тенденція така: чим вищий сукупний дохід родини, тим вищі оцінки одер­жують представники цих родин під час навчання [53].

Доход родиниСумарним бал

Якщо ж поринути у "світ дорослих", то з'ясовується, що у сім'ях ро­бітників відповідальність за хатню та родинну роботу зазвичай поділяють за статевим принципом, у той час як представники середнього класу час­тіше ратують за рівноправ'я, виконуючи спільно багато видін роботи, де­монструючи при цьому особливу інтимність [28, с. 381]. Подружні пари з лав робітничого класу менше прагнуть до взаємного порозуміння, ніж ви­хідці з середнього класу; саме брак порозуміння спричиняє часті конфлік­ти між подружжям, які є однією з двох найпотужніших причин високого відсотка розлучень⁹ [38, с. 288].

Що ж стосується такого важливого явища, як дружба, то нещодавно виявилося: дружба робітників ґрунтується на матеріальній допомозі, а дру­жні стосунки середнього класу спричинені спільними інтересами та прове­денням вільного часу [28, с. 381].

Останнє. Дослідження, започатковані А. Кінзі, дають усі підстави стверджувати наявність залежності між ставленням людей до шлюбу й се­ксу та їх класовою належністю. Скажімо, чоловіки з низьким доходом ме­нше дотримуються вірності дружині та більш схильні до позашлюбних стосунків, аніж чоловіки з високими доходами. Крім того, чоловіки з груп низького доходу частіше прагнуть статевих стосунків, ніж чолоніки з груп з відносно високими доходами [38, с. 288,289].

Дозвілля.Н. Смелзер зазначає, що класові відмінності найбільше про­являються у сфері дозвілля. Представники вищих класів частіше відвіду­ють концерти і спектаклі, більше читають; показовим є також асортимент книг: вищий клас більше цікавиться науковими працями та біографіями, середній - оповідями про любов та сімейне життя, а нижчі класи при-

⁹ Інша, ймовірно, полягає у приблизно однаковому рівні доходів, унаслідок чого дружина робочого, розлучившись, менше втрачас, ніж не працююча або працююча на значно менш оплачуваних (порівняно з чоловіком) посадах жінка, одружена ! предста­вником середнього класу [38, с. 288].

вабліоють гумористичні та пригодницькі історії. Один з найбільш несподі­ваних висновків такий: у свій вільний час представники вищого класу зай­маються спортом, а представники нижчого схильні обирати роль глядача на спортивних змаганнях [38, с. 288]. Незрозуміло лише, хто ж тоді бере участь у цих змаганнях...

Цінності. Розмаїття соціальних практик, описаних вище, не може не ґрунтуватись на великій кількості відмінних цінностей. Так звані "старі ба­гаті" шанують сімейну історію, оскільки витоки їх соціального становища сягають сивої давнини. Інші представники вищих класів, що звикли вже до багатства та його можливостей, стримані у поведінці та смаках, тоді як ну­воришам властиве марнотратне споживання, коли одяг, домівки, авто­мобілі або літаки використовуються для демонстрації свого соціального становища [28, с. 379].

Що стосується інших цінностей, то багаті люди, які мають кращу ос-

. віту і більш забезпечені у фінансовому плані, толерантніше ставляться до

нетрадиційних форм поведінки, зокрема гомосексуалізму; представники

робітничого класу, що звикли до контролю та дисципліни, у цих питаннях

виявлятимуть меншу терпимість [28, с. 379].

Політика. Багаті, наскільки можна судити, консервативні в економіч­них питаннях, наприклад, підтримують зниження податків (що, скоріш за все, спричинено прагненням захистити своє майно). Водночас у соціальних питаннях (легалізація абортів, наприклад) високоосвічені люди дотриму­ються більш ліберальних поглядів. Представники нижчих верств, як прави­ло, поводять себе протилежним чином [28, с. 379].

Інша закономірність, яку можна помітити, торкається деяких особли­востей участі в політичному житті: люди з більшим доходом, які одержу­ють більше переваг від системи, частіше беруть участь у виборах і стають членами різноманітних політичних організацій, ніж представники нижчого класу [28, с. 380]. Але ці дані, достовірні для США, мають більш ніж гіпо­тетичний характер стосовно інших країн...

Останнє, на що слід звернути увагу в цій темі, - це розрізнення того, що вже існувало та продовжує існувати, і того, що потенційно може одер­жати втілення. Тобто при поясненні соціальної стратифікації, насамперед її економічного виміру, виникає питання природності цього явища, тим більш актуальне, зважаючи на його наслідки. І хоча багато соціологів та антропологів доводять істотне поліпшення сучасної соціально-класової си­туації в індустріальних суспільствах, але сам характер такого доведення продукує значну кількість питань.

Інакше кажучи, якщо ми виходимо з того, що спочатку ранні культури мали тенденцію до чітко вираженої соціально-класової структури, а надалі індустріалізація пом'якшила цю тенденцію, роблячи класову структуру більш розгалуженою, але також більш відкритою, коли люди досягають своїх позицій скоріше на підставі своїх досягнень, аніж одержують їх від народження, то залишається лише спитати: варто сподіватися на подальшу трансформацію такого явища, як соціальний клас, чи це явище є констан-

тою суспільного життя? Соціальний клас - це неминуче та закономірне явище, чи слід говорити про ймовірність якогось іншого утворення, мож­ливо відмінного як від соціального класу, так і від так званих безкласових суспільств давнини? У намаганнях, що відбивають відчуття історії, сфор­мулювалися декілька точок зору.

Оскільки більшість з них досить докладно висвітлена у сучасній віт­чизняній літературі, пропонується зосередитись на осягненні перспективи, що серед соціологів відома як функціональна, або структурно-функціо­нальна. Колись надзвичайно популярна, згодом вона дещо втратила свою впливовість через запеклу критику з боку багатьох вчених, проте, на пере­конання автора цих методичних рекомендацій, зберегла популярність, пе­реважно приховану, серед лю'дей, не обізнаних у тонкощах соціологічного аналізу. Зважаючи на те, що зміна статус-кво передбачає зміну думок сто­совно існуючого стану речей, уважне спостереження за імплікаціями функ­ціональних пояснень класового аспекту соціальної стратифікації вкрай не­обхідне.

Хоча серед соціологів, які б намагалися виокремити функції, що вико­нує соціальна стратифікація, можна зустріти по-справжньому видатні прі­звища Е. Дюркгайма та Т. Парсонса, найкраще розробили теорію два аме­риканських учених К. Девіс та У. Мур (1954). Відправними для даної пер­спективи можна вважати такі міркування:

■»«- "...Головна функціональна необхідність, що пояснює універсальне іс­нування стратифікації, пов'язана з т,им, що будь-яке суспільство стикається з неминучою проблемою розміщення індивідів та стимулювання їх у ме­жах своєї соціальної структури. Як організм, що функціонує, суспільство повинно якимось чином поділяти своїх членів за різноманітними со­ціальним позиціями та змушувати їх виконувати обов'язки, пов'язані з ци­ми позиціями. Воно повинно, звідси, гарантувати собі два різних рівні сти­мулювання: поволі викликати у потрібних індивідів бажання зайняти пев­не становище, а в тих, хто вже зайняв дане становище, - бажання викону­вати пов'язані з ним обов'язки...

Якби обов'язки, пов'язані з різними соціальними позиціями, були одна­ково приємні індивідам, однаково важливими для існування людського су­спільства та потребували однакових талантів або здібностей, то було б одна­ково, хто яке становище займає, і проблема визначення місця у суспільстві втратила б своє значення. Однак насправді це дуже і дуже важливо, хто та яке становище займе. Це важливо не лише тому, що деякі соціальні позиції природно більш приємні, ніж інші, але ще й тому, що деякі з них потребують особливих талантів або спеціального навчання, а деякі функціонально більш важливі, ніж інші. Необхідно також, аби обов'язки, пов'язані з певними со­ціальними позиціями, виконувалися з тією ретельністю та старанністю, що вимагає їх значущість. Тому суспільство повинно мати у розпорядженні, по-перше, певний вид вигод, які можна було б використати як стимули, а по-друге, мати у своєму розпорядженні якісь засоби нерівномірного розподілу цих вигод (винагород), залежно від займаних позицій.

Винагорода та її розподіл стають частиною соціального устрою та, у свою чергу, породжують стратифікацію. Можуть запитати, які види вина­город має суспільство для того, щоб розподіляти свої кадри та забезпечу­вати найбільш суттєві функції? У його розпорядженні є, по-перше, предме­ти, що забезпечують засоби до існування та комфорт; по-друге, засоби для задоволення різноманітних схильностей і для розваг й, нарешті, засоби для зміцнення почуття власної поваги та самовираження... У будь-якій соціа­льній системі всі три види винагород повинні розподілятися диференційо­вано, залежно від соціальних позицій людини. У певному сенсі винагороди наче "вбудовані" в соціальні позиції. Вони полягають у правах, пов'язаних з цими позиціями, плюс у тому, що можна назвати супутніми благами. Ча­сто права та іноді супутні блага функціонально пов'язані з обов'язками, притаманними даній соціальній позиції...

Якщо права та супутні блага, властиві різноманітним соціальним по­зиціям, повинні бути нерівними, то й суспільство, як наслідок, повинно бу­ти- ^ратифікованим, оскільки це і є саме те явище, яке ми позначаємо тер­міном стратифікація. Таким чином, соціальна нерівність є тим засобом, що несвідомо розвивається та за допомогою якого суспільство забезпечує ви­сування на найважливіші позиції найбільш компетентних осіб..." (цит. за [35, с. 26-28]).

Як бачимо, функціональна перспектива пояснення соціальної страти­фікації включає декілька аргументів:

по-перше,всі люди від народження мають різні здібності, отже, не всі вони здатні виконувати будь-яку роботу;

по-друге,деякі види діяльності є більш важливими для нормального функціонування суспільства. Прикладами таких видів діяльності можна вважати релігію, управління та технології;

по-третє,необхідно, аби кваліфіковані особи прагнули обіймати важ­ливі та відповідальні посади у суспільстві;

по-четверте,висока зарплатня, статус та повага - це ті аргументи, що здатні переконати "кращих" людей наважитись на тривале навчання та ви­снажливі обов'язки;

по-п'яте,кожному суспільству потрібна певна систематизація ролей та обов'язків, а тому соціальна стратифікація є неминучою, загальною, фу­нкціональною та бажаною [43, с. 37].

Курсантам пропонується уважніше придивитись до цих аргументів та їх пояснень: на перший погляд, кожна теза здається очевидною, зв'язки між ними - логічними, а підґрунтя - неспростовним. Проте дивує вис­новок, адже "природність" соціальної нерівності у багатьох може виклика­ти відразу. Перед нами постала дійсно незвична ситуація: з цілком пра­вильних висновків випливають сумнівні твердження. Може, справа в оче­видності вихідних положень? Годі пошук їх прихованих недоліків може знадобитися в процесі руйнації очевидності нашого життя...

Переглядів: 1238