Загальна характеристика сім'ї традиційного права

Загальноприйнятим є використання поняття "традиційне" суспільство для визначення суспільств, які є антиподом сучасного "індустріального" чи "постіндустріального" суспільства. На думку У. Ростоу, їх головною ознакою є існування межі для збільшення виробництва продукції, обумовленої низьким рівнем науки та технологій. З погляду вчених-структуралістів, відмінність традиційних та індустріальних суспільств полягає у різному ступеню як спеціалізації соціальних структур, що здійснюють ті чи інші соціальні функції, так і диференціації соціальної ролі індивідів, у тому, яку роль в регуляції повсякденної поведінки відіграють звичаї, соціальна злагода і неформальний контроль. Р. Редфілд визначає традиційне суспільство як "сільське", яке обмежене простором, часом, колом відносин між соціальними суб'єктами, серед яких найважливішими є родинні зв'язки.

Традиційними суспільствами західні вчені вважають майже 100 держав сучасного світу. Це, зокрема, азіатські, країни Середнього та Близького Сходу, Африки. Традиційні суспільства — це перехідні суспільства, кожне з яких мало свій шлях розвитку. Теорії модернізації визначають їх як "плюралістичне суспільство", "призматичне" чи "патрімоніальне". Складні процеси соціального оновлення "традиційних суспільств" досліджуються такими науками, як соціологія, соціальна антропологія, економіка, політологія, історія, правознавство.

Порівняльне правознавство притаманне традиційним суспільствам право визначає як природне право соціальних спільнот, якого іноді додержується більшість населення. Традиційне право — це дуалістичне право в силу наявності елементів європейського і звичаєвого права, його існування у формі писемного й неписемного права, звичаю та релігійного закону. В основі системи джерел традиційного права і сьогодні домінує правовий звичай. Так, у Нігерії діє 15 тис. судів звичаєвого права, які розглядають майже 90 відсотків справ судів першої інстанції. Значення правових звичаїв зберігається в Індії, Індонезії, Малайзії, Заїрі та інших країнах Африки й Далекого Сходу.

Так, стаття 7 Індуського закону про шлюб (1955 р.) визначає: звичай — це "правило, яке після безперервного та єдиноманітного дотримання протягом тривалого часу набуло сили права серед осіб, які сповідують індуїзм у будь-якій місцевості, племені, спільноті, групі чи родині, за умови, що таке правило є визначеним та розумним чи таким, що не суперечить державній політиці".

Особливі риси правового звичаю:

а) локальність, тобто поширеність серед невеликих соціальних груп;

б) поширення чинності не за територією, а за колом осіб, тобто його чинність має персоналізований характер;

в) тісний зв'язок з релігійними нормами, обрядами, родовими культами;

г) безперервність та єдиноманітність дотримання;

д) визначеність, тобто наявність конкретних ознак правила поведінки;

е) давність виникнення, проте ця ознака може мати різноманітне тлумачення;

є) правова сила як визнання правила певною спільнотою чи його санкціонування державою. Останнє можливе у вигляді визначення компетенції судів вирішувати справи на підставах звичаєвого права чи закріплення законодавством.

У колоніальний період існування країн традиційного суспільства правовий звичай застосовувався чужоземними судами, що мало дискримінаційний характер. У постколоніальний період його чинність поширюється на всіх осіб незалежно від расового походження, але законодавством деяких країн передбачено випадки виходу особи з-під сфери чинності звичаю.

Колізія між звичаями різних етнічних спільнот чи законодавством вирішується по-різному: а) формуванням спеціального колізійного законодавства; б) у ході застосування звичаєвого права судами та іншими правозастосовувачами за їх розсудом.

За неписемної форми звичаїв, їх різноманітності і незмінності у часі вони втрачають свою роль у регулюванні найбільш важливих суспільних відносин, особливо у сфері публічного права, чи, навпаки, вони формалізуються і закріплюються в національному законодавстві як приписи законів та інших нормативних актів держави. Але, з другого боку, в окремих сферах суспільного життя ефективність чинності звичаїв вища, ніж формалізованого права, що обумовлюється міцністю родинних зв'язків, поширеністю традиційної свідомості. Живучість і довготривалість застосування звичаєвого права як регулятора соціальних відносин зумовлено ще й тим, що воно, на відміну від офіційного права, є виявом самобутності суспільства, формою національного самоствердження.

Поняття закону в традиційних суспільствах досить різноманітне. У колишніх англійських колоніях під законом у вузькому значенні найчастіше розумівся спільний акт парламенту і президента (Індія, Пакистан, Кенія), а у широкому — будь-яка писемна чи неписемна норма, що підлягає захисту у судовому порядку. У країнах, які зазнали впливу французького права, закон — це акт тільки парламенту, причому закони приймаються з обмеженого кола питань суспільного та державного життя. Своєрідне тлумачення закон має у традиційному мусульманському праві, де він має другорядне значення щодо приписів Корану.

Визнання у традиційних суспільствах судового прецеденту як форми й джерела права є, як правило, результатом впливу англосаксонського права. Судовий прецедент застосовується у випадках: прогалин у законодавстві; санкціонування прецедентного права Англії як чинного законодавства країни; санкціонування судового прецеденту як офіційно визнаного джерела права.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Звичаєве право Африки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.