Речові права на чуже майно.

Цивільне право України відрізняє речові права на чуже майно, які мають свої особливості, від права власності. Зокрема, будучи пов'язаними з правом власності нате саме майно (речі), ці права мають самостійне, паралельне існування. Свідченням цього служать положення, передбачені Розділом II ЦК України "Речові права на чуже майно".

Як і правовідносини власності, відносини, які виникають у сфері встановлення та здійснення прав на чуже майно за своєю правовою природою є абсолютними відносинами. Разом з цим вони розрізняються між собою тим, що правовідносини, котрі пов'язані з правом на чуже майно, мають складні юридичні зв'язки і поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні відносини вказують нате, що, як і праву власності, абсолютному праву на чуже майно кореспондують обов'язки всіх інших осіб, включаючи його власника. Внутрішні відносини свідчать про те, що вони існують між власником майна (речі) і суб'єктом права на цю річ (чуже майно). Такі відносини за своєю правовою природою вважаються відносними правовідносинами.

Таким чином, під речовим правом на чуже майно слід розуміти визначену договором із власником або встановлену законом міру можливої поведінки управомоченої особи Ь здійснення обмежених за обсягом (у порівнянні з правом власності) правомочностей речового характеру (володіння, користування і розпорядження) стосовно речей, які їй не належать.

Закон відносить до речових прав на чуже майно: право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій) (ч. 1 ст. 395 ЦК).

Проте цей перелік не є вичерпним, бо законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно.

Речовим правом на чуже майно є право особи використовувати чуже майно у визначеному законом обсязі для реалізації власних інтересів.

При запровадженні даних прав на одну річ виникає одночасно два права – право власності та речове право іншої особи. Останнє за змістом є вужчим від права власності, передбачає менший обсяг правомочностей, зокрема, у більшості випадків права на чуже майно забороняють відчуження майна без згоди власника. Крім того, дані права є похідними від права власності – не можуть існувати при відсутності права власності, зокрема, щодо безхазяйного майна.

Речові права на чуже майно мають абсолютний характер захисту – на них поширюються усі механізми захисту, властиві праву власності. Також дані права захищаються від порушення з боку як будь-яких сторонніх осіб, так і від власника речі, щодо якої вони існують.

Речові права на чуже майно мають декілька видів: право володіння чужим майном, право користування ним (сервітут), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських цілей (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

У цивільному праві термін „володіння” вживається у двох самостійних значеннях: по-перше, у сенсі правомочності власника, що входить до змісту права власності, а по-друге, у значенні окремого речово-правового інституту. Саме у такому розумінні категорія володіння вживатиметься далі. Право володіння чужим майном – це фактична наявність майна в особи, набута шляхом правомірного заволодіння забезпечена правовим захистом з боку держави.

За правовою природою володіння є складною для розуміння категорією, оскільки відносини з фактичного тримання чужого майна наділяються юридичним змістом та правовим захистом. Це надає підстав характеризувати такі фактичні відносини самостійним суб’єктивним правом особи на чуже майно.

Володільцемє особа, яка фактично тримає чуже майно у себе (ч.1 ст.397 ЦК).

Суб’єкти володіння поділяються на законних (титульних) та незаконних (безтитульних) володільців, на підставі чого виділяють відповідно два види володіння: законне – це володіння, засноване на правовій підставі (володіння власника, наймача майна за договором) та незаконне – це володіння, позбавлене правової підстави. Воно, в свою чергу, також поділяється на два види – добросовісне та недобросовісне.

Незаконним добросовісним визнається володіння, суб’єкт якого не знав та не повинен був знати, що володіє річчю незаконно. Це можливо, якщо він придбав річ від невласника або привласнив чужу річ, помилково вважаючи її безхазяйною. Якщо ж володілець знав або повинен був знати, що володіє чужим майном протиправно, його володіння є незаконним недобросовісним (ч.1 ст.390 ЦК). Таким завжди є володіння крадія, грабіжника, шахрая або особи, яка придбала річ за значно заниженою ціною чи за обставин, що свідчили про імовірність купівлі викраденого. Володіння незаконного недобросовісного володільця правовому захисту не підлягає.

Право користування чужим майном (сервітут) – це право обмеженого користування чужими речами в межах, визначених законом чи договором Наприклад, земельний наділ, позбавлений водоймища, є незручним для сільськогосподарського використання, тому для ефективного ведення підсобного господарства доцільним буде використовувати воду з сусідської криниці, можливість черпання якої і досягається встановленням права користування чужою водою – водного сервітуту.

Найчастіше сервітути встановлюються з приводу користування нерухомістю. Вони мають назву земельних. Земельний сервітут може бути встановлений на підставі договору між особою, яка цього вимагає (суб’єктом сервітутного права) та власником земельної ділянки. Договір про запровадження земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, передбаченому Законом України „Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень”.

Видами земельних сервітутів згідно з цільовим призначенням є сервітути, спрямовані на використання вигод чужої земельної ділянки (сінокосів, пасовищ, відводу чи забору води, напування худоби, видобутку корисних копалин) та сервітути, спрямовані на використання самої ділянки (право проходу, проїзду, прогону худоби, прокладання та експлуатації ліній електромереж, зв’язку, трубопроводів, установлення будівельних риштовань). Детальний, але не виключний, перелік земельних сервітутів передбачений земельним законодавством України.

Сторонами сервітуту виступають особа, що вимагає встановлення даного права (власник пануючої речі) та особа, зобов’язана його надати (власник обслуговуючої речі).

Дане право встановлюється на користь будь-якого власника сусіднього наділу і не залежить від його особистості, тому сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на земельну ділянку, щодо якої він встановлений (ч.6 ст.403 ЦК).

Емфітевзис – є довгостроковим, відчужуваним, успадковуваним правом користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (ст.407 ЦК).

Характерними ознаками емфітевзису виступають можливість відчуження (продажу, дарування, передачі у спадщину), тривалий характер відносин сторін та мета встановлення емфітевзису – користування земельною ділянкою для сільськогосподарського обробітку.

Емфітевзис встановлюється між власником земельної ділянки та особою, яка бажає отримати її у користування (землекористувачем). Відносини між ними носять, як правило, оплатний характер.

Суперфіцій – це довгострокове, відчужуване, успадковане право користування чужою земельною ділянкою для забудови (ст.413 ЦК). Він відрізняється від емфітевзису лише господарським призначенням – запроваджується для будівництва промислових, побутових, соціально- культурних, житлових та інших будівель і споруд, а отже слугує задоволенню, насамперед, житлових та підприємницьких потреб громадян. Усі інші ознаки даного права є тотожними емфітевзису.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Право спільної власності	\|	Право інтелектуальної власності на літературній, художній та інший твір (авторське право).

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.