Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Імпульс 8 страница

— То його невістка, — сказав Том. — Джуді. Вона з усієї сили намагалася бути до мене доброю. Моє серце крається, — сухим буденним тоном додав він.

Десь у напрямку центру міста струсив повітря гучний постріл. Аліса скрикнула, але цього разу Томові не довелося затуляти їй рота: вона зробила це сама. Проте ніхто з людей на вулиці все одно не озирнувся. Відлуння — Клай думав, що це був дробовик, — теж, схоже, не потурбувало їх. Вони просто йшли, не прискорюючи і не вповільнюючи кроку. Клай чекав на другий постріл, але замість нього почув крик, що пролунав і стих.

Їхня трійця стояла у тіні за порогом веранди і мовчки спостерігала далі. Усі перехожі прямували на схід, і хоча навряд чи можна було назвати це переміщення строєм, вони вочевидь дотримувалися певного порядку. На думку Клая, це найкраще проявлялося не тоді, коли він споглядав самих мобілоїдів, які часто кульгали, а часом ледве тягнули ноги, верзли нісенітниці і робили дивні жести, а в мовчазному впорядкованому русі їхніх тіней на бруківці. Вони нагадали йому фільм-хроніку про Другу світову війну, який він колись бачив. У ньому по небу шерега за шерегою пролітали бомбардувальники. Він почав лічити мобілоїдів — нарахував двісті п'ятдесят і облишив цю спробу. Чоловіки, жінки, підлітки. Ще кілька дітей віку Джонні. Значно більше дітей, ніж старих людей, хоча він побачив тільки кількох дітлахів молодше десяти років. Він волів не думати про те, що сталося з маленькими хлопчиками та дівчатками, про яких нікому було подбати у той час, коли пройшов Імпульс.

...або з маленькими хлопчиками та дівчатками, що були з людьми, які мали мобільні телефони.

Клай замислився над тим, скільки дітей із застиглими поглядами — тих, що зараз проходили повз будинок, — минулого року вимагали від батьків купити їм мобілки з особливими мелодіями, як це робив Джонні.

— Стадна свідомість, — мовив Том трохи згодом. — Ви справді у це вірите?

— Я наче вірю, — озвалася Аліса. — Бо... ну... власного ж розуму вони не мають?

— Вона має рацію, — сказав Клай.

Міграція (побачивши це явище хоч раз, ніхто б уже не зміг називати його іншим словом) стала менш численною, але не припинилася навіть за півгодини; троє чоловіків ішли в ряд — один у сорочці для гри у кеглі, другий у тому, що залишилося від костюма, третій з обличчям, нижньої половини якого не було видно, бо її вкривала кірка засохлої крові; ще двоє чоловіків і жінка рухалися, вишикувавшись у нашвидкуруч створений ряд для танцю конґа; жінка середнього віку, схожа на бібліотекарку (якщо не звертати уваги на одну оголену грудь, яка просто теліпалася), пройшла у тандемі з недорозвиненим незграбним дівчам, яке могло бути помічницею бібліотекаря. Після нетривалої паузи проходила ще дюжина, вишикувана в щось на зразок квадрата, порожнього всередині: такими були бойові одиниці за часів наполеонівських воєн. А десь на віддалі Клай чув звуки, які нагадували війну, — поодинокі постріли з гвинтівки чи револьвера, а одного разу (близько, може, у сусідньому Медфорді або навіть тут, у Молдені) стрекотіння великокаліберного автомата. Знову лунали крики. І хоча в більшості своїй вони були віддаленими, Клай не мав сумніву, що це були саме крики.

У місті досі залишалися нормальні люди, багато людей, і дехто таки зумів дістати зброю. Тепер вони, напевно, влаштували полювання на фонерів. Однак іншим пощастило менше: вони не заховалися до сходу сонця, коли вийшли психи. Клай подумав про механіка Джорджа, який стискав голову старого своїми помаранчевими руками, різкий поворот, тріск, маленькі окуляри для читання падають у буряки і лежать там. І лежать. І лежать.

— Я хочу піти до вітальні і посидіти там, — сказала Аліса. — Не хочу на них більше дивитися. І слухати. Мене нудить.

— Звичайно, — відповів Клай. — Томе, а ти не хочеш?..

— Ні, — сказав Том. — Ви йдіть. Я залишуся тут і трохи повартую. Думаю, хтось із нас мусить залишатися на варті, правда ж?

Клай кивнув. Він теж був такої думки.

— За годину чи десь так можеш мене змінити. Стоятимемо тут по черзі.

— Згода.

Коли вони рушили по коридору вглиб будинку (Клай однією рукою обіймав Алісу за плечі), Том гукнув:

— Іще одне.

Вони озирнулися.

— Гадаю, сьогодні нам треба якомога краще відпочити. Звісно, якщо ми збираємося йти на північ.

Клай пильно на нього подивився, щоб з'ясувати, чи Том сповна розуму. Виглядав він нормальним, але...

— Ти бачив, що там коїться? — запитав він. — Чув постріли? Ті... — Він не хотів казати ті крики, поки Аліса була поруч, хоча, мабуть, було вже запізно захищати її почуття. — ...верески?

— Авжеж, — відповів Том. — Але минулої ночі психів надворі не було, хіба не так?

На якусь мить Клай і Аліса заклякли. Тоді Аліса почала м'яко, майже беззвучно плескати у долоні. А на обличчі Клая з'явилася посмішка. Вона напружувала його м'язи і здавалася незвичною, а разом із нею прийшла надія, що завдала майже фізичного болю.

— Томе, ти часом не геній? — запитав він.

Том не відреагував на посмішку.

— Не розраховуй на це, — сказав він. — Мої оцінки за тести завжди залишали бажати кращого.

Без сумніву, почуваючи себе краще — і це добрий знак, подумав Клай, — Аліса пішла нагору, щоб покопирсатися у одязі Тома і знайти собі щось пристойне на день. Клай сидів на дивані, думаючи про Шарон та Джонні й намагаючись вгадати, куди вони могли піти і що робили. Весь час тішив себе думкою, що їм пощастило і вони знайшли одне одного. Задрімавши, він чітко побачив їх у початковій школі Кент-Понда, де працювала Шарон. Вони забарикадувалися у спортзалі з двома-трьома дюжинами інших людей, їли бутерброди з їдальні та пили молоко з маленьких пакетиків. Вони...

Його розбудив голос Аліси, яка кликала згори. Подивившись на наручний годинник, він побачив, що спав на дивані майже двадцять хвилин. Слина з роззявленого рота цівкою стікала на підборіддя.

— Алісо? — Він підійшов до підніжжя сходів. — Усе гаразд? — Він бачив, що Том теж дивиться нагору.

— Так, але ти міг би зійти сюди на секундочку?

— Авжеж. — Він подивився на Тома, знизав плечима і пішов нагору.

Аліса була в гостьовій кімнаті, у якій, судячи з вигляду, гостей майже ніколи не було, хоча дві подушки свідчили про те, що Том більшу частину ночі провів тут із нею, а зім'ята постільна білизна — що він навряд чи добре виспався. Вона знайшла штани захисного кольору (майже її розміру) і спортивну кофту з написом «ОЗЕРНИЙ ПАРК КЕНОБІ» спереду, під зображенням американських гірок. На підлозі стояв портативний магнітофон того типу, який колись був найзаповітнішою мрією Клая та його друзів, так само, як для Крихітки Джонні межею бажань був той червоний мобільник. Клай та його друзі називали такі магнітофони стереосистемами або бумбоксами.

— Я знайшла його у шафі, і батарейки, здається, ще не сіли, — сказала Аліса. — Хотіла ввімкнути і пошукати якусь радіостанцію, але потім злякалася.

Він подивився на стереосистему, що стояла на підлозі з твердої деревини у гостьовій кімнаті, і йому самому стало страшно. Можливо, це рушниця, яка може вистрілити. Але він відчув непереборне бажання простягнути руку й перемкнути тумблер, що зараз показував CD, на FM. І зрозумів, що Аліса теж відчувала цей потяг, тому і покликала його. Прагнення торкнутися зарядженої рушниці нічим не відрізнялося б від цього.

— Його мені подарувала сестра на день народження два роки тому, — озвався Том з порога, й обоє аж підстрибнули від несподіванки. — У липні минулого року я зарядив його батарейками і брав із собою на пляж. Коли я був малим, ми всі ходили на пляж і слухали радіо, хоча такого великого приймача у мене ніколи не було.

— У мене теж, — зізнався Клай. — Але я завжди хотів такий мати.

— Я брав його із собою на Гемптон-біч у Нью-Гемпширі з купою компакт-дисків Ван Галена та Мадонни, але це вже було не те. Годі й порівнювати. Відтоді я ним не користувався. Гадаю, в ефірі зараз все одно не працює жодна станція. Ви так не думаєте?

— Упевнена, що деякі ще в ефірі, — заперечила Аліса. Вона весь час кусала нижню губу. Клай подумав, що коли вона не перестане, то з губи потече кров. — Ті, що їх мої друзі називають «робовісімдесятими». У них прості назви — наприклад, БОБ чи ФРЕНК, — і їхній сигнал іде з одного гігантського комп'ютера у Колорадо і транслюється з супутника. Принаймні так кажуть мої друзі. І... — Вона лизнула те місце, яке кусала. Під шкіркою вже проступала кров. — Сигнали стільникових телефонів теж так передаються, правда ж? Через супутник.

— Не знаю, — чесно зізнався Том. — Гадаю, ті, що транслюються на велику відстань... а ще трансатлантичні... і, мабуть, злий геній міг обманним шляхом подати інший супутниковий сигнал на всі ці вежі надвисоких частот... ті, що передають сигнал далі...

Клай знав, про які вежі йдеться, — сталеві каркаси, обліплені тарілками, наче сірими присосками. За останні десять років вони повиростали всюди.

— Якщо ми піймаємо місцеву станцію, то, може, почуємо новини, — мовив Том. — Якісь поради щодо того, що робити, куди йти...

— Так, але раптом те ж саме діється й по радіо? — спитала Аліса. — Саме це я маю на увазі. А якщо ти піймаєш те, що моя... — Вона знову облизнула губу і знову почала її кусати. — Те, що почула моя мати? І мій тато? Він теж, так, у нього був найсучасніший телефон з усіма наворотами — відео, автонабір, Інтернет — він обожнював цього свого франта! — Її сміх був водночас істеричним та болісним — запаморочлива комбінація. — Якщо ти піймаєш те, що почули вони? Мої та ті, що надворі? Невже ти хочеш так ризикувати?

Спочатку Том мовчав. А потім — обережно, наче обґрунтовуючи ідею, — сказав:

— Один із нас міг би ризикнути. Двоє інших вийшли би з кімнати і чекали, поки...

— Ні, — заперечив Клай.

— Будь ласка, ні, — сповненим благання голосом мовила Аліса. Сльози знову підступили їй до горла. — Я хочу, щоб ви обидва були зі мною. Ви обидва мені потрібні.

Вони стояли навколо приймача і дивилися на нього. Клай упіймав себе на тому, що думає про науково-фантастичні романи, які читав підлітком (іноді на пляжі, слухаючи по радіо не Ван Галена, а «Нірвану»). У багатьох із них наступав кінець світу. А потім герої відбудовували його знову. Без боротьби і невдач не обходилося, але справді, вони використовували знаряддя і технології та відроджували світ із небуття. Проте він не міг згадати жодного роману, у якому б герої стояли гуртом у спальні й дивилися на радіоприймач. «Рано чи пізно хтось наважиться взяти в руки знаряддя праці чи ввімкнути радіо, — подумав він, — бо він буде змушений це зробити».

Так. Але не цього ранку.

Почуваючи себе зрадником чогось значно масштабнішого, ніж він міг осягнути своїм розумом, Клай підняв Томову стереосистему з підлоги, запхнув її назад у шафу й зачинив двері.

Приблизно за годину впорядкована міграція на схід добігала кінця. Клай стояв на варті. Аліса була в кухні: їла один із бутербродів, які вони принесли з Бостона, — вона сказала, що треба доїсти бутерброди, перш ніж вони візьмуться за консерви, що зберігалися у комірчині Тома (не більшій за шафу), бо ніхто з них не знав, коли їм ще вдасться скуштувати свіжого м'яса, — а Том спав на дивані у вітальні. До Клая долинало його безтурботне хропіння.

Він помітив кількох людей, що брели назустріч основному потоку, спрямованому на схід, і відчув якесь порушення порядку на Салем-стрит. Це було таке важковловиме відчуття, що мозок зафіксував побачене на рівні інтуїції. Спочатку він відкинув його як хибне, спричинене кількома мандрівниками — ще більш ненормальними, ніж решта, — що замість сходу прямували на захід, а потім подивився на їхні тіні. Чіткий зигзагоподібний профіль, який він спостерігав раніше, почав розпадатися. А невдовзі зовсім перестав бути профілем.

Дедалі більше людей тепер прямували на захід, і деякі з них впивалися зубами у їжу, вкрадену з продуктової крамниці (можливо, з того супермаркету «Сейфвей», про який говорив Том). Невістка пана Скоттоні, Джуді, несла велетенське відро шоколадного морозива, яке вже почало танути. Увесь перед її короткої сорочки, та й вона сама від колін до сережки у носі були у морозиві. Перемазане шоколадом обличчя робило її схожою на пані Боунз із шоу менестрелів. Пан Потовамі, що раніше, можливо, був запеклим вегетаріанцем, тепер змінив свої переконання: він брів по дорозі, відкушуючи від величезного шматка сирого м'яса для гамбургера, що не вміщався в руці. Товстун у брудному костюмі тримав у руці щось схоже на напіврозмерзлу баранячу ногу. Коли Джуді Скоттоні спробувала відібрати її у нього, він з усієї сили врізав їй баранячою ногою по лобі. Вона впала, не зронивши ні звуку, як забита теличка, прямо на живіт, у якому була дитина, і на розчавлене відро з шоколадним морозивом.

Тепер божевільні дедалі частіше билися, й ці сутички супроводжувалися насильством, але це аж ніяк не можна було порівняти зі страшною люттю вчорашнього дня. Принаймні не тут. У центрі Молдена вже давно стихла сигналізація, що від самого початку звучала стомлено. Десь здалеку час від часу долинав тріск пострілів, але після тієї кулеметної черги у центрі міста жодного — поблизу. Клай уважно стежив, чи не спробують, бува, божевільні вдертися до якогось із будинків, але вони тільки зрідка заходили на газони, і не було жодного випадку переходу від проникнення на територію до пограбування будинку. Здебільшого вони бродили туди-сюди, часом намагалися відняти їжу одне в одного, іноді билися й кусалися. Троє чи четверо — однією з них була Джуді Скоттоні — мертві чи непритомні лежали на дорозі. Клай гадав, що більшість із тих, хто раніше пройшов повз Томів будинок, досі були в міському сквері і влаштували там вуличні танці чи, може, Перший річний молденський фестиваль сирого м'яса, і слава Богу. Хоча дивним було те, що їхня цілеспрямованість — інстинкт зграї — почала слабнути і зникати.

Після полудня, відчувши, що вже куняє, він пішов у кухню і знайшов там Алісу, що дрімала за столом, поклавши голову на руки. Маленька кросівка, та, яку вона називала «бебі-найкі», лежала в розслабленій руці. Коли він її розбудив, вона подивилася на нього затуманеним поглядом і притисла кросівку до грудей, наче боялася, що він спробує ту забрати.

Він запитав, чи не могла б вона трохи поспостерігати з коридору, не засинаючи і не висовуючись, щоб її не помітили. Вона відповіла ствердно. Клай упіймав її на слові і приніс для неї стільця. Біля дверей вітальні вона на мить затрималася.

— Поглянь-но, — сказала вона.

Він зазирнув через її плече і побачив кота Рафа, що спав на животі у Тома. І весело гмикнув.

Аліса сіла на стілець, досить далеко за дверима, щоб її не міг побачити той, кому заманеться глянути на будинок.

— Вони більше не зграя. — Щоб визначити це, їй вистачило одного-єдиного погляду. — Що сталося?

— Не знаю.

— Котра зараз година?

Він глянув на годинника.

— Двадцять по дванадцятій.

— А о котрій ми помітили, що вони збираються у зграю?

— Алісо, я не знаю. — Він намагався бути терплячим з нею, але очі заплющувалися самі собою. — О пів на сьому? О сьомій? Не знаю. Яке це має значення?

— Якби ми могли скласти їхній графік, то це б мало значення, хіба ні?

Він відповів, що поміркує над цим, коли виспиться.

— Розбуди мене чи Тома за кілька годин, — сказав він. — Якщо Щось піде не так, буди одразу.

— Куди вже гірше, — сказала вона м'яко. — Іди спати. Ти такий змучений.

Він пішов нагору до гостьової кімнати, скинув черевики і ліг. На хвилю замислився над тим, що вона сказала: «Якби ми могли скласти їхній графік». Щось у цьому було. Шансів нема, але раптом...

Залита сонцем кімната була затишною, надзвичайно затишною. Коли лежиш у такій кімнаті, то не важко забути про радіоприймач у шафі, який ти не наважився ввімкнути. Забути про те, що твоя дружина (яка живе окремо, але ти її досі кохаєш) може бути мертвою, а син... не просто коханий, а обожнюваний... міг збожеволіти, не так легко. Але, попри все, тіло завжди диктує своє, чи не так? Ця кімната наче спеціально була призначена для пообіднього сну. Щур-паніка смикнувся, але не вкусив, і Клай заснув одразу ж, як тільки заплющив очі.

Цього разу його за плече трясла Аліса. Маленька пурпурова кросівка ходила ходором, прив'язана до лівого зап'ястя, наче якийсь зловісний талісман. Кімната була освітлена вже по-іншому. Сонце світило в інший бік і вже хилилося до заходу. Клай повернувся на інший бік і відчував потребу відлити — це була надійна ознака того, що він трохи виспався. Він поспіхом сів у ліжку і здивовано, мало не злякано, побачив, що вже чверть на шосту. Він проспав понад п'ять годин. Авжеж, минула ніч була не першою, коли він погано спав. Перед тим він теж майже не склепив повік уночі. Нервував перед зустріччю з людьми з видавництва «Темна конячка».

— Усе гаразд? — запитав він, беручи її за зап'ястя. — Чому ти мене не розбудила раніше?

— Тому що тобі потрібно було поспати, — відповіла вона. — Том спав до другої, а я до четвертої. Відтоді ми були на варті разом. Тобі треба спуститися й подивитися на це. Це досить дивно.

— Вони знову збираються у зграю?

Вона кивнула.

— Але цього разу все зовсім по-іншому. І це ще не все. Спускайся і побачиш сам.

Він спорожнив січовий міхур і поспішив на перший поверх. Том і Аліса, обійнявши одне одного за талію, стояли на порозі дверей, що вели на веранду. Потреба ховатися відпала: небо захмарилося, і Томів ґанок уже огорнули тіні. До того ж на Салем-стрит залишилося всього кілька людей. Усі вони рухалися на захід, не те щоб бігом, але розміреними швидкими кроками. Проїжджою частиною вулиці пройшов гурт із чотирьох. Вони переступали через людські тіла і покинутий непотріб: баранячу ногу, обгризену до кістки, безліч розірваних целофанових пакетів і картонних коробок, розкидані залишки фруктів та овочів. Позаду йшла група з шести чоловік, крайні — тротуаром. Вони не дивилися одне на одного, проте так злагоджено трималися разом, що, проходячи повз Томів будинок, на мить здалися однією людиною, і Клаю стало ясно, що навіть їхні руки розкачувалися в унісон. За ними, накульгуючи, крокував підліток років чотирнадцяти, нерозбірливо вигукуючи щось схоже на коров'яче мукання і намагаючись не відставати.

— Вони покинули мертвих і зовсім непритомних, — сказав Том, — але допомогли двом з тих, хто ще ворушився.

Клай пошукав поглядом вагітну жінку і не побачив її.

— А пані Скоттоні?

— Вона була однією з тих, кому вони допомогли, — відповів йому Том.

— Отже, вони знову поводяться як люди.

— Не варто вводити себе в оману, — заперечила Аліса. — Один із тих, кому вони намагалися допомогти, не міг іти самостійно. Після того як він кілька разів упав, чоловіку, який його піднімав, набридло бути бойскаутом, і він просто...

— Убив його, — закінчив замість неї Том. — Але не руками, як той, у саду. Зубами. Перегриз йому горлянку.

— Я бачила, що він збирається зробити, і відвернулася, — сказала Аліса, — але я чула. Він... заверещав.

— Спокійно, — сказав Клай і легенько стиснув її руку. — Не переймайся так.

Тепер вулиця була майже порожньою. З'явилися ще двоє відсталих. Незважаючи на те, що вони більш-менш трималися поруч, сильне шкутильгання руйнувало унісон у ходьбі.

— Куди вони йдуть? — запитав Клай.

— Аліса думає, що в якісь приміщення, — схвильованим голосом озвався Том. — Поки не стемніло. Може, вона має рацію.

— Куди? У які приміщення? Ви бачили, щоб хоч хтось із них зайшов у будинок у цьому кварталі?

— Ні, — відповіли вони хором.

— Вони не всі повернулися, — сказала Аліса. — Сьогодні вранці в напрямку центру по Салем-стрит ішло набагато більше божевільних, ніж повернулося звідти. Тож багато хто лишився у центрі чи на прилеглих вулицях. Може, вони позалазили у громадські будівлі, наприклад у шкільні спорткомплекси...

Шкільні спорткомплекси. Клаю не сподобалося, як це прозвучало.

— Ти бачив фільм «Світанок мерців»? — запитала Аліса.

— Так, — сказав Клай. — Тільки не кажи мені, що тебе пропустили на сеанс!

Вона подивилася на нього як на божевільного. Чи безнадійно старого.

— У однієї з моїх подруг був DVD. Якось ми залишилися в неї ночувати і дивилися цей фільм перед сном. Це було ще у восьмому класі. — У ті часи, коли дерева були великими, а на рівнинах паслися стада буйволів, красномовно промовляв її тон. — У тому кіно всі покійники — ну, не всі, але багато з них, — повставши з мертвих, пішли у супермаркет.

Том Маккурт якусь мить витріщався на неї з-за окулярів, а тоді вибухнув сміхом. Це був не просто сміх, а напади нестримного реготу, такого сильного і тривалого, що Тому довелося прихилитися до стіни, аби не впасти, а Клай подумав, що варто зачинити двері на ґанок. Було невідомо, наскільки добре чують ті істоти, що бредуть зараз вулицею; єдине, що він згадав на цей момент, — божевільний оповідач у новелі Едґара По «Серце-викривач» мав надзвичайно тонкий слух.

— Так і було, — грізно сказала Аліса, взявши руки в боки. Дитяча кросівка ляснула об ногу. — Просто у супермаркет. — Том зареготав ще дужче. Підігнувши коліна, він повільно сповз по стіні на підлогу коридору, аж заходячись від сміху й ляскаючи долонями себе у груди.

— Вони померли... — Він ухопив ротом повітря. — ...і повернулися звідти. .. аби сходити у супермаркет. Боже праведний, а Джеррі Ф-фолвел..[25] — У нього знову стався напад сміху. Сльози чистими струмками стікали по щоках, але він опанував себе і спромігся закінчити фразу:

— А Джеррі Фолвел знає, що на небесах немає пристойного супермаркету?

Клай і собі засміявся. Та й Аліса, яка, на думку Клая, розізлилася через те, що її згадку зустріли не з інтересом чи хоча б поблажливим гумором, а відвертим реготом. Але коли люди починають сміятися, важко стриматися самому. Навіть якщо ти розсерджена через уражене самолюбство.

Коли сміх уже затихав, Клай ні сіло ні впало сказав:

— Якщо рай нагадує південний штат, то я туди не хочу.

Усі троє знову дружно зайшлися реготом.

— Якщо вони збираються у зграї і ночують у спортзалах, церквах і супермаркетах, люди можуть обстрілювати їх із автоматів, знищуючи сотнями, — крізь сміх сказала Аліса.

Першим перестав сміятися Клай. Слідом за ним затих і Том. Він подивився на неї, витираючи з охайних маленьких вусів краплини слини.

Аліса кивнула. Від сміху на її щоках з'явився рум'янець, і на устах ще й досі грала посмішка. Бодай на хвилину вона з гарненької перетворилася на справжню красуню.

— А може, й тисячами, якщо вони всі збираються в одному й тому самому місці.

— Господи, — сказав Том, зняв окуляри і почав протирати їх. — А ти не блазнюєш.

— Це виживання, — буденним тоном сказала Аліса. Подивилася униз на кросівку, прив'язану до зап'ястя, а тоді підвела погляд на чоловіків. І знову кивнула. — Ми мусимо визначити їхній графік. З'ясувати, чи вони справді збираються у зграї і коли. Чи справді збираються на нічліг і куди йдуть. Бо якщо їх можна спрогнозувати...

Із Бостона їх вивів Клай, але коли всі троє за добу залишали будинок на Салем-стрит, їхнім беззаперечним лідером була п'ятнадцятирічна Аліса Максвел. І що більше Клай про це думав, то менше дивувався.

Томові Маккурту не бракувало того, що його британські кузени називали «силою духу», але він не був лідером від природи і ніколи 6 не зміг ним стати. У Клая були задатки лідера, але того вечора Аліса, крім інтелекту та бажання вижити, мала над ними іншу перевагу: вона перестраждала, залишила свої втрати позаду і почала жити далі. А Клай із Томом, залишаючи будинок на Салем-стрит, зазнали нових втрат. У Клая почалася глибока депресія, що лякала його самого. Спочатку він думав, що це результат його рішення (яке справді було неминучим) залишити в будинку свого портфеля. Однак із плином нічних годин почав усвідомлювати, що це глибинний страх перед тим, що чекає на нього у Кент-Понді, якщо він до нього дістанеться.

Для Тома все було простіше. Він не хотів залишати Рафа.

— Відчини двері, щоб він міг вийти, — сказала Аліса — нова, жорсткіша Аліса, що з кожною хвилиною ставала дедалі рішучішою. — Майже сто відсотків гарантії, що з ним усе буде гаразд, Томе. Їжу він собі завжди знайде. Мине ще багато часу, перш ніж коти почнуть голодувати або мобілоїди почнуть асоціювати поняття їжі з котячим м'ясом.

— Він здичавіє, — мовив Том, сидячи на дивані у вітальні. Елегантний і безпорадний у плащі з поясом і фетровому капелюсі Рафер зі знудженим виглядом муркотів у нього на колінах.

— Така їхня доля, — втрутився Клай. — Подумай про всіх собак, маленьких і великих, яких чекає така гірка доля — безглуздо здохнути.

— Він так давно у мене живе. Я взяв його ще кошеням. — Том звів очі, і Клай побачив, що він ось-ось розплачеться. — А ще він приносить мені удачу. Це мій талісман. Він врятував мені життя, пам'ятаєте?

— Тепер ми твій талісман, — сказав йому Клай. Він не хотів зазначати, що сам теж одного разу, імовірніше всього, врятував Томові життя, але це було правдою. — Так, Алісо?

— Угу, — підтвердила вона. Том знайшов для неї пончо, а на спину вона наділа рюкзак, хоча у ньому не було нічого, крім батарейок для ліхтарика... і (у цьому Клай навіть тіні сумніву не мав) того страхітливого черевичка, якого принаймні більше не було видно на її зап'ясті. У Клаєвому рюкзаку теж були батарейки й гасова лампа на додачу. Аліса запропонувала більше нічого з собою не брати. «Навіщо нести те, що можна підібрати по дорозі», — сказала вона. — Ми три мушкетери, Томе, — один за всіх і всі за одного. Тепер ходімо до будинку Нікльбів і пошукаємо собі мушкети.

— Нікерсонів. — Він досі гладив кота.

Їй вистачило розуму — і, мабуть, співчуття, — аби не ляпнути Щось на зразок «Яка різниця», але Клай бачив, що їй скоро увірветься терпець.

— Томе, — сказав він. — Треба йти.

— Так, мабуть. — Том почав спускати кота на землю, а тоді підхопив його і міцно поцілував у голову між вух. Раф стерпів це, лише трохи звузивши очі. Том поклав його на диван і підвівся. — Біля плити в кухні подвійна порція, малий, — сказав він. — Плюс велика миска молока, я туди вилив залишки розбавлених вершків, щоб було більше. Задні двері відчинені. Намагайся не забути, де твій дім, і, може... ну, може, ще побачимося.

Кіт зістрибнув на підлогу і, високо задравши хвоста, попрямував до кухні. Вірний своїй котячій породі, він навіть не озирнувся.

Портфель Клая, погнутий, з горизонтальною складкою, що розходилася в обидва боки від того місця посередині, куди влучив ніж, стояв біля стіни вітальні. Клай поглянув, проходячи повз нього, пересилив себе і не доторкнувся. У ту ж мить він подумав про тих людей усередині, з якими він так довго жив у своїй маленькій студії й у значно ширших (чи йому так подобалося собі лестити) просторах своєї уяви: Чарівника Флака, Соню Джинна, Джека Флеша-стрибунця, Отруйну Саллі. І звісно, Темного Мандрівника. Два дні тому він думав, що, можливо, вони стануть зірками. Тепер у них є наскрізна дірка і кіт Тома Маккурта за компанію.

Він подумав про те, як Соня Джинн їде з міста на Роббі Робо-Каюсі й каже: «Б-бувайте, х-хлопці!М-м-мо', я к-колись п-повернуся!»

— Бувайте, хлопці, — сказав він уголос з ледь помітним відтінком сором'язливості. Врешті-решт, це ж кінець світу. Не надто вдале прощання, але за браком кращого... і, як сказав би Соня Джин, це к-краще, н-ніж у око к-кочергою.

За Алісою та Томом Клай вийшов на ґанок, у тихий шелест осіннього дощу.

На голові у Тома був фетровий капелюх, Аліса натягла каптур пончо, а для Клая Том знайшов кепку «Ред Сокс», яка мусила трохи вберегти його голову від дрібного дощу, принаймні якщо він не почне накрапати сильніше. А якщо припустить... то з екіпіровкою проблем не буде, як зазначила Аліса. Неодмінно знайдеться й одяг на погану погоду. З ґанку, який трохи піднімався над вулицею, вони бачили приблизно два квартали Салем-стрит. Слабке освітлення не дозволяло роздивитися вулицю краще, але на вигляд вона була геть порожня, за винятком кількох трупів і сміття, що залишили після себе божевільні.

Кожен із трійці мав ножа, засадженого у піхви, які зробив їм Клай. Якщо Том не помилявся щодо Нікерсонів, то невдовзі вони будуть озброєні краще. Клай дуже на це сподівався. Можливо, доведеться знову скористатися різницьким ножем із «Душі кухні», але він не був упевнений, що зможе холоднокровно ним орудувати.

У лівій руці Аліса тримала ліхтарик. Вона подивилася, щоб переконатися, чи у Тома він теж є, і кивнула.

— Добре. Ти нас відведеш до будинку Нікерсонів, правда?

— Правда, — відповів Том.

— І якщо на шляху туди нам хтось трапиться, ми одразу ж зупинимось і посвітимо на них своїми ліхтариками. — Вона з деяким острахом подивилася на Тома, а потім перевела погляд на Клая. Вони вже через це пройшли раніше. Клай гадав, що, напевне, такий самий страх охоплював її перед важливими іспитами... а цей, ясна річ, був дуже важливим.

— Точно, — сказав Том. — Ми скажемо: «Нас звати Том, Клай і Аліса. Ми нормальні. А як ваші імена?»

— Якщо у них так само, як і в нас, будуть ліхтарики, ми майже напевно можемо припустити... — почав Клай.

— Ми не будемо нічого припускати, — нетерпляче і роздратовано обірвала його Аліса. — Мій тато каже, припускати означає пошитися в дурні. Розумієш, пошитися в дурні...

— Розумію, — кивнув Клай.

Аліса потерла очі, і Клай не знав, що вона втирає: дощ чи сльози. Він одразу ж із болем подумав: а що, як Джонні десь там теж за ним зараз плаче. Сподівався, що плаче. Він плекав надію, що його син досі здатний плакати. І згадувати.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Імпульс 7 страница	\|	Імпульс 9 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.