Розділ 15

На першому ж привалі взялися жваво обговорювати потішність німаків. Враження від несподіваної зустрічі настільки переповнювали сколотів, що визріла крайня потреба вихлюпнути їх назовні, щоб не переобтяжували їм подальше пересування.

– З такою рослинністю на тілі й кожуха на зиму не треба…

– Та вони, мабуть, сплять усю зиму в барлогах? Бачили їхні землянки? Точнісінько – ведмежі лігва. Ото лише снігом притрусить, вони й впадають у сплячку.

– Ага, і до весни лапу ссуть. Бідолашний Один. Запаршивіє там із ними.

– Не треба аж так, – втрутився до розмови Сута, – навіщо їх ображати? Забули, що інших треба сприймати так, як хочеш, щоб сприймали тебе самого. У цьому житті, ми повинні до всього ставитися, оглядаючись на те, як поставилися до нас: до дружньої постави – по-дружньому, до байдужої – байдуже, до ворожої – по-ворожому. Любов може народитися тільки з любові. Дружнє ставлення із дружнього ставлення. А із кпинів, неодмінно народяться взаємні кпини, і з ненависті – ненависть. Навіть ворогів своїх треба любити. Забули?

– Та… ми ж не зі зла, – намагались виправдатись дотепники, – так попащекали трохи… Але як то ворогів, та любити? Воно на нас із мечем, а ми що, з обіймами до нього? Чи може люб’язно самим шию під сокиру підкласти?

– От бовдур. Ніхто ж не каже піддаватися. Це ж, як відлуння: прихильність відбивається приязню, ворожість відгукується неприйняттям, а напад – відсіччю. Кожного нападника слід знешкодити не гаючись. Тіло наше – дарунок Божий, обрамлення душі, і коли його хтось хоче знищити, обов’язок кожного запобігти цьому. Але без ненависті. Як ото малу нетямущу дитину б’ють по руках, що віднадити від поганих вчинків, з лагідністю в очах.

– Але ж дитину не забивають до смерті.

– Вона ж не загрожує твоєму життю. Можна й ворога так само – буками, якщо є надія напоумити його таким чином і відвернути від злого. Але, якщо вже меча підняв, то поки ти не втратив своєї, відтяти його голову примовляючи: “Шкода братику, та без неї тобі краще буде. Бо через дурну твою голову і решті тіла морока. Люблю тебе безмежно, тому й зробив тобі таку послугу”. Таким чином до тіла його ставимось, як до знаряддя зла і усуваємо, а до душі, поблажливо, з любов’ю. Ми ж не душогуби.

Ця балачка, може й продовжувалася б хтозна скільки, але тут сталося щось таке, від чого спогади про дивакуватих дикунів нараз поблякли.

– Ану замовкніть усі! – гукнув Скригун побратимам, бо все навколо окрім людей і так німувало. Ніхто і справді не зауважив, за гутіркою, запалої густим вкривалом незвичної тиші. Охоронець воєводин припав вухом до землі, котра й сама, здавалося, давно вслухалась у далеку таємницю.

– Що? – запитав стурбовано Яр-Тур. Із досвіду знав, що Скригун жартувати не буде. Вдень і вночі повсякчас разом. Вивчив його вже як облупленого. Розумів з півслова. І довіряв безмежно.

– Ліс горить.

– Мерщій он на той підгірок, глянемо де.

Не встигли вони вибратись на гору, як безголосся обширу враз урвалося, мов струна на кобзі від перенапруги, аж різонуло слух. Прямо до них мчав на шаленій швидкості здичавілий вогняний табун, пожираючи все живе на своєму шляху. Неспокій охопив довкілля, запахло паленим.

Не так далеко, від неймовірної спеки пашів обрій.

– Вітер дме з півдня, – зауважив Яр-Тур. – Якщо рухатись вздовж он того яру, можна втекти від вогню. Але хтозна скільки він нас переслідуватиме? Це ж доведеться зробити великий гак, щоб потім знову вийти у потрібному напрямку. До того ж вогонь поширюється з більшою швидкістю, ніж ми бігтимемо. Треба спробувати інший засіб уникнути цієї ненаситної прожери. Ще маємо час… Тікатимемо вже тоді, коли вогонь наблизиться впритул, і у нас не буде іншого виходу. Всім одягнутися так, щоб якомога менше залишалося неприкритих ділянок тіла. Тільки без метушні.

– Здається, з пагорба ми бачили ріку, гайда туди, навіть якщо полум’я лютуватиме біля самої води, в річці ми будемо у повній безпеці. Думка Яроша була слушною і воєвода погодився з нею.

– Важкі речі потрібно швидко закопати у землю, потім повернемось – відкопаємо. Рийте яму біля того великого каменя, коли все дощенту вигорить, він слугуватиме нам за маяка.

Воїни швидко очистили ділянку від трави, опалого листя, кущів, молодих дерев і закопали поклажу.

Таким же чином можна й самому спастись від пожежі, якщо закопатися в землю, прикритися дерном і дозволити вогню пройти над собою. Правда ризик великий. Небезпеку таїть у собі не тільки розпечене повітря і відкрите полум’я, а й загроза задихнутися, оскільки вогонь спалює кисень. Для цього потрібно накидати землі на плащ чи покривало, під якими збираєшся сховатися. Лягти долілиць і натягнути на себе цей нехитрий захист. Обов’язково прикрити ніс долонями, складеними човником і дихати через них. Це не збільшить кількість кисню, але трохи охолодить і очистить розпечене повітря з іскрами. Коли ж вогонь проходитиме безпосередньо над головою, слід зробити глибокий вдих і затримати повітря. Але шукати захисту в землі – це крайній захід, коли іншого вибору вже просто немає.

За наказом зверхника, усі кинулися у сторону ріки. Та раптом вітер змінив напрямок і силу руху. Язики полум’я, що викидалися на великі відстані перекрили рятівний шлях до води.

– Стійте! Безглуздо йти далі, та й обійти не вдасться, вогняний простір дуже широкий. Доведеться або пройти крізь нього, або застосувати зустрічний пал. Одне від іншого не краще. Тут таке: або пан або пропав, все одно двічі не вмирати.

– Прорвемось. Що згорить, те не загниє, – як завжди мусив вставити своє Багрій. – Он там менш заросла галявина, а за нею крутий підйом. Вогонь швидше розповсюджується вверх по схилу, тож можемо встигнути випалити цю ділянку і на ній знайти прихисток. Вітер також сприятиме цьому.

– Гаразд – вигукнув Яр-Тур. – Розтягнутися в ланцюг, запалюємо одночасно траву. Зволікання зараз – це згуба, тому як тільки спалахне, швиденько загорнутися щільніше плащами і облитись водою з голови до ніг. Просуватимемось вперед, як тільки ділянка перед нами достатньо вигорить. З Богом!

Так воїни опинилися між двома вогнями. Дві пекучі завіси затисли їх на вузькому клаптику цього світу, по той бік – смерть, і по інший теж. Зробивши усе можливе для свого спасіння, їм залишалося тепер тільки подумки молитися.

Як тільки попереду випалена ділянка розширювалася, друзі одразу ж приступали туди. Від розпеченої поверхні землі потерпали ступні, пропікало аж крізь підошви. Розжарене повітря, туго набите клаптями попелу, загрожувало задухою. Добре, що здогадалися обв’язати обличчя мокрими нашийними хустками, це хоч трохи захищало дихання від жару. А смерть уже наступала їм на п’яти.

Раптом полум’я так нагло шугонуло у їх бік, що на одному з молодших воїнів, який дещо забарився, спалахнув одяг. А живий смолоскип, замість того, щоб впасти долі і, качаючись, спробувати збити полум’я, почав бігати з переполоху, чим ще більше роздмухував вогонь. Лан знаходився найближче, тож сміливо, хоч ризикував і сам зайнятися, кинувся до нього. “Стій! – крикнув хлопцеві дух сумніву, – це небезпечно, – і хотів було вже зупинити його, але тут нагодився, і дуже вчасно, дух чину й на замаху рішуче відтяв голову зрадливому пораднику – там друг у небезпеці, тільки й крикнув – не вагайся!” Лан повалив побратима на землю, накинув свого плаща і задушив вогонь позбавивши його повітря. Сам відбувся обсмаленими віями та бровами, а тому перепало трохи більше, як плата за дурість.

Вогняні лави переслідувача просувалися набагато швидше, ніж їхній вогонь. Сили були нерівними. Палаюче кільце невблаганно звужувалося, загрожуючи ось-ось зімкнутися. На щастя, зовсім поруч виявився не помічений одразу видолинок. На його дні, в густих соковитих травах ховався звивистий струмок. Хвала Богу, те, що треба! Прориваючись крізь власне полум’я, друзі прожогом кинулися по схилу вниз. Там вони швидко залягли на дно потічка, по одному вздовж течії. Перелякана річечка аж збентежено вирячилась, дивуючись, що за довжелезна хекаюча гадюка оселилася в ній?

І за мить, вогняний буревій з диким завиванням, пронісся над ними.

Мокрі, як хлющі, але цілком задоволені собою воїни, неквапом збиралися докупи.

Живі!

– Данько! – покликав до себе врятованого Ланом хлопця Яр-Тур. – Сильно обпікся? – запитав оглядаючи його з усіх боків.

– Є трохи, – відповів той. – Але, поки вилежувався у струмку, біль наче перейшов.

– Йти зможеш?

– Зможу, не турбуйтесь.

– Я тобі дам, не турбуйтесь; хто ж подбає про тебе, синку, як не я; мамки твоєї тут немає.

– Усі тут? – запитав воєвода, звертаючись до загалу, коли друзі підтягнулися.

– Смалець стопився, – гигикнув все той же безжурний Багрій. І решта хлопців тут таки зайшлися дзвінким реготом. Тільки зуби світилися своєю білизною на тлі закіптявлених облич. Радістю і щирим сміхом виказували вони безмежну вдячність Богові за свій порятунок, за те, що допоміг їм вибратися з жахливого пекла живими і неушкодженими.

Та як за днем на землю неодмінно сходить темна ніч, так і світло втіхи затягнуло тінню смутку. Під час переклички з’ясувалося, що немає Чуба. Пригадували, хто і де бачив “малюка” востаннє. Шукали хоч його решток, та так і не знайшли. Пропав, як канув… Можливо, зовсім поруч лежать десь під шаром попелу його обвуглені кісточки. Що ж, сама природа, очевидно, стала йому поховальним багаттям і допомогла душі дістатися неба. Але “слізьми” горю не зарадиш. Робити нічого, пом’янули друга, помолилися за нього як годиться і, по короткій перерві, вирушили далі.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 14	\|	Розділ 16

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.