• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Передмова

Перелік умовних позначень

	–	завдання і питання для самоперевірки та контролю засвоєння знань
	–	джерельна база
	–	практичні приклади

Передмова

У вирішенні масштабного завдання ефективного розслідування злочинів та забезпечення конституцій­них прав і свобод громадян важлива роль відводить­ся правоохоронній діяльності держави, пов’я­за­ній з по­рушенням, розслідуванням, розглядом та ви­рі­шен­ням кримінальних справ. Не випадково Конс­ти­туція Ук­раїни нормативно закріплює в механізмі кри­мі­наль­но-процесуального регулювання такі соціальні цін­ності, як законність, рівність громадян перед зако­ном і судом, справедливість, істина, презумпція не­винуватості, недоторканість особи тощо.

У цьому контексті для вищих юридичних навчаль­них закладів України найважливішим є забезпечити ор­гани кримінальної юстиції держави висококваліфі­кованими фахівцями, які знають кримінальне судо­чинство й вміють грамотно застосовувати його по­­ложення в боротьбі зі злочинністю.

Реалізації цього завдання, перш за все, сприяє ви­вчення кримінального процесу, що відноситься до чис­ла навчальних дисциплін, засвоєння яких утворює фун­дамент професійної підготовки фахівців-юрис­тів не тільки для системи Міністерства внутріш­ніх справ Ук­раїни, але й інших правоохоронних струк­тур.

За підсумками вивчення даної дисципліни студен­ти, курсанти, слухачі повинні отримати фундаментальні та професійно-орієнтовані знання та уміння що­до узагальненого об’єкту роботи у сфері криміналь­ного судочинства та навчитися вирішувати загальні типові професійні завдання, передбачені для слідчого, органу дізнання, прокурора та суду (судді). Саме то­му навчальний матеріал дисципліни орієнтований на вивчення основних положень науки кримінально­го процесу, кримінально-процесуального законодав­ства й практики його застосування.

В умовах нестабільного, мінливого законодавства основна увага майбутнього юриста, повинна зосереджуватися на твердому з’ясуванні базових понять кри­мінально-процесуального права і його найважли­віших принципів, що є ключем до розуміння суті ре­форм, які відбуваються в Україні та системного засвоєн­ня всього навчального курсу. Цим обумовлений інтерес авторів видання до визначення його змісту.

В основу змісту навчального посібника покладено тематичні питання загальної частини програми курсу кримінального процесу, адаптованої до вимог дер­жавного освітнього стандарту вищої професійної ос­віти, навчального плану ВНЗ і чинного кримінально-процесуального законодавства України. Це обумови­ло повноту і глибину розгляду загальних методологіч­них положень науки кримінального процесу і кримі­нально-процесуального законодавства.

З основних проблем кримінального судочинства ко­ротко розглядаються різні наукові точки зору. Що­до питань, правильне вирішення яких має важливе значення для кримінально-процесуальної теорії і пра­возастосовчої діяльності, наводяться приклади зі слід­чої і судової практики. З метою спонукання пошуку ти­ми, хто навчається, шляхів і засобів їхнього вирі­шення, при викладі матеріалу авторами наводяться по­силання на першоджерела, монографії, чинне зако­нодавство, судову практику Європейського Суду з прав людини, Верховного і Конституційного судів Ук­раїни, інших правозастосовчих органів.

Структура посібника враховує вимоги кредитно-мо­дульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах щодо активізації інди­ві­ду­альної роботи курсантів та студентів. У цьому зв’яз­­ку щодо кожної теми видання розроблені не тіль­ки пи­тання для самоконтролю, але й комплекс завдань з перевірки, поглиблення і контролю за­своєн­ня знань.

Автори навчального посібника виражають надію, що підготовлене ними видання надасть предметну до­­помогу читачеві у вивченні фундаментальних поло­жень теорії кримінального процесу.

Тема 1. Кримінальний
процес та його місце
в структурі правоохоронної
діяльності держави

§ 1. Поняття і завдання
кримінального процесу

§ 2. Кримінально-процесуальні
функції, форма та гарантії

§ 3. Система стадій
кримінального процесу

§ 1. Поняття і завдання
кримінального процесу

Найважливішим завданням правоохоронних органів України є захист демократичних основ держави, прав і свобод людини, боротьба зі злочинністю. Норми кримінального права, які встановлюють підстави кримінальної відповідальності, не можуть бути реалізовані без встановлення правової процедури реагування держави на виявлені злочини. Тому пра­вову основу боротьби зі злочинністю складає й зако­но­давство, яке визначає порядок, правила та принци­пи кримінального провадження у випадку вчинен­ня суспільно небезпечного діяння.

Кожен випадок встановлення ознак складу злочину тягне провадження у кримінальній справі, де зна­ходять висвітлення результати дослідження упов­новаженими посадовими особами держави обставин правопорушення. Історично склалося так, що встанов­лений законом порядок здійснення такої держав­ної діяльності і прийнято називати кримінальним про­цесом або кримінальним судочинством.

Закон не розкриває зміст названих словосполучень. Разом з тим, Конституційний Суд України в од­но­му із своїх рішень визначив, що "кримінальне судо­чинство – це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників криміналь­ного процесу – підозрюваних, обвинувачених, підсуд­них, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів"[1].

У юридичній літературі кримінальний процес (кри­мінальне судочинство) трактується по-різному. У своїх визначеннях автори акцентують увагу на тих або ін­ших рисах даної дефініції. Однак найчастіше у визна­чення вітчизняного кримінального процесу вклю­чають три елементи: 1) діяльність (систему упорядко­ваних дій) органів досудового розслідування, прокуро­ра, суду й інших учасників кримінального судочин­ства; 2) правовідносини цих органів і посадових осіб як один з одним, так і з особами, що беруть участь у справі; 3) обов’язкову правову регламентацію діяль­ності і правовідносин, що виникають на її основі.

Яка ж правова природа такої державної діяльності?

Термін "процес" походить від латинських дієслів "ргосеdеге" – виходити, виступати, рухатися вперед і "processus" – послідовна зміна станів. Він підкреслює рух, розвиток визначеного виду діяльності. І дійс­но, провадження в кримінальній справі – це безперервний рух, послідовний перехід справи від одного ета­пу вивчення обставин кримінального правопору­шення до іншого.

Слово "кримінальний" (від латинського слова "crі­mіnalіs" – злочинний) вже традиційно, протягом більш 80 років використовується законодавцем для позна­чення характеру протиправності правопорушення, з при­воду якого і здійснюється юридична діяльність. Варто підкреслити, що воно є для української мови іно­земним, що не має слов’янських коренів. На це об­ґрунтовано вказувалося в юридичній літературі про­від­ними вченими-правознавцями [2].

У теорії немає сталої точки зору щодо поняття (ви­значення) кримінального процесу. Пояснюється це тим, що, по-перше, це питання є досить складним і дискусійним; по-друге, відсутністю законодавчого ви­значення вказаного словосполучення; по-третє, вжи­ванням цього терміну у кількох значеннях.

У навчальних і наукових джерелах поняття "кри­мінальний процес" використовують у наступних зна­ченнях:

1. Специфічний вид правоохоронної (юридич­ної) діяльності держави,який містить у собі взаємо­пов’язані та послідовно здійснювані одна за одною її форми – досудове провадження, правосуддя, реалізація (виконання) підсумкових судових рішень у кри­мінальних справах (вироків, ухвал і постанов). У за­значеному термінологічному значеннізамість поняття "кримінальний процес" досить часто використо­вують, як синонім, поняття "кримінальне судочин­ство". Спроби розділити смислове навантаження цих словосполучень не були вдалими, оскільки традицій­но, з часу судової реформи в Російській імперії (1864 р.) і на сьогодні, в нормативних актах термін "судочинство" охоплює всі без винятку стадії кримінального процесу. Як приклади можна навести такі правові документи, як Статут кримінального судочинства, Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, Закон України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у криміналь­ному судочинстві", Постанова Пленуму Верховного Су­ду України № 8 від 24.10.2003 р. "Про застосуван­ня законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві" та ін. Крім того, зміст ря­ду статей КПК України дозволяє судити про те, що термін "судочинство" включає в себе як розгляд спра­ви в суді, так і досудові стадії кримінального процесу (ст. 2 КПК України). Оскільки суд не повинен вико­нувати обов’язки з розкриття злочинів, то вимоги да­ної статті адресовані також до органу дізнання, слід­чого, прокурора. Ще одним підтвердженням пра­вильності такого висновку є зміст ст. 25 КПК України, яка називається: "Прокурорський нагляд у кримі­нальному судочинстві". Наведена стаття передбачає, що прокурор здійснює нагляд за дотриманням за­конів органами, що проводять оперативну діяльність, дізнання та досудове слідство.

Таким чином, у законодавстві і юридичній літера­турі терміни "кримінальний процес" і "кримінальне судочинство" вживаються як взаємозамінювані. Однак ототожнення цих двох понять є досить умовним, що може бути виправдано тільки особливою рол­лю суду в кримінальному процесі, тому що судочинст­во (провадження в суді) здійснює тільки суд. Ототож­нення цих понять має й історичне обґрунтування, оскільки в багатьох процесуальних системах на визна­чених етапах їхнього розвитку розслідування кри­мінальних справ не було відділено від судового розгля­ду – кримінальний процес починався і закінчував­ся в суді шляхом подачі та розгляду обвинувачення.

У контексті розмежування близьких за змістом дефініцій також необхідно підкреслити, що криміналь­ний процес і правосуддя є суміжними поняттями, але не рівнозначними. Правосуддя, як вид державної діяльності, здійснюється тільки судом і пов’я­зано воно з розглядом справ різної юридичної при­ро­ди, у тому числі й у сфері кримінального судочинства. Разом з тим, кримінальний процес охоплює не тіль­ки діяльність суду з розгляду кримінальних справ, але і діяльність інших державних органів, що наділе­ні правом порушувати і розслідувати кримінальні справи (орган дізнання, слідчий, прокурор). Таким чи­ном, в тій частині, у якій правосуддя пов’язане з розглядом кримінальних справ, воно становить скла­дову частину кримінального процесу.

2. Галузь вітчизняного права.У такому значен­ні найчастіше вживають термін "кримінально-про­цесуальне право", яким позначається галузь права, що нормативно регулює порядок провадження кримі­нальних справ і правовідносини між органом дізнання, слідчим, прокурором, судом та іншими фізич­ними та юридичними особами під час перевірки ін­формації про вчинений злочин, досудового розсліду­вання та судового розгляду кримінальних справ.

3. Правова наука.Наука кримінального процесу – це галузь юридичної науки, яка вивчає суспільні відносини, що виникають у зв’язку з провадженням у кримінальній справі. Вона зосереджує свою увагу на виявленні закономірностей правового регулювання кримінального судочинства, визначенні шля­хів його подальшого удосконалення. Погляди й ідеї, що розвиваються в науці кримінального процесу, спрямовані на ефективне забезпечення належного ви­конання передбачених законом прав і обов’язків усіма суб’єктами, які беруть участь в провадженні у кримінальній справі. Кримінально-процесуальна наука розвивається разом із законодавством і практикою його застосування, здійснюючи, у свою чергу, вплив на їх реформування шляхом розробки найбільш актуальних проблем.

Як і будь-яка наука, кримінальний процес використовує для дослідження явищ загальнонаукові (діа­лектичний, аналіз, синтез, узагальнення, індукція, де­дукція, аналогія) та спеціальні (логіко-правовий, істо­рико-правовий, порівняльно-правовий, статистичний та ін.) методи пізнання.

Зі спеціальності 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза, оперативно-розшукова діяльність захищаються дисертаційні дослідження на здобуття наукового ступеня кандидата та доктора юридичних наук.

4. Навчальна дисципліна."Кримінальний процес" – саме таку назву має навчальна дисципліна, яку вивчають курсанти, студенти та слухачі у вищих на­вчальних закладах юридичного профілю. Основним завданням опанування цієї дисципліни є набуття осо­бами, що навчаються, необхідних знань та навичок для правильного застосування норм кримінально-про­це­суального права у подальшій юридичній діяль­ності.

Багато норм кримінально-процесуального права використовують кримінально-правові терміни, зокрема "склад злочину", "дійове каяття", "строки давно­сті" та інші, тому вивчення дисципліни можливе тільки після успішного складання іспиту (заліку) з кри­мінального права (загальної частини).

5. Провадження в окремій (конкретній) кримі­нальній справі.Тобто цим терміном позначається певна кримінальна справа, яка розглядається в суді по обвинуваченню певної (-их) особи (осіб). У такому зна­ченні кримінальний процес найчастіше використовується у засобах масової інформації: "процес Чур­банова", "процес Ях’яєва" та ін.

Спеціально організована соціальна діяльність за­в­ж­ди має визначене цільове призначення. Виходячи з цього, у поняття кримінального процесу звичайно вклю­чається вказівка на його мету або завдання.

У теорії кримінального процесу терміни "мета" ("ці­лі") й "завдання" вживаються як рівнозначні.

Традиційно виділяють безпосередні та загальносоціальні завдання (цілі).

Безпосередні завдання кримінального процесу прямо перелічені у ст. 2 Кримінально-проце­су­аль­ного кодексу України (далі – КПК):

1) охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь;

2) швидке і повне розкриття злочинів;

3) викриття винних;

4) забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинуватий не був покараний.

Загальносоціальні завдання логічно випливають з положень ст.2 КПК: захист особистості – її прав і свобод; суспільства – його матеріальних і духовних цінностей; держави – її конституційного ладу, сувере­нітету і територіальної цілісності.

Разом з тим, перед кримінальним процесом постав­лене також завдання сприяти зміцненню закон­ності і правопорядку, попередженню злочинів, охоро­ні інтересів суспільства і свобод громадян, вихован­ню громадян у дусі неухильного дотримання зако­нів, тому що це загальне завдання властиве діяль­ності всіх правоохоронних органів.

Виконання таких завдань покладено на державні органи та службових осіб, які здійснюють кримінально-процесуальне провадження, для чого вони на­ділені владними повноваженнями.

До числа таких суб’єктів закон відносить орган дізнання, слідчого, прокурора і суд (ст.4 КПК).

З огляду на те, що діяльність у сфері кримінально­го судочинства, пов’язана з можливістю застосуван­­ня суворих примусових заходів, передбачених, насам­перед, кримінальним законодавством, а також істотним обмеженням конституційних прав і свобод грома­дян законодавець встановлює ретельну правову рег­ламентацію такої діяльності та відносин, що ви­ни­кають на її основі. Саме тому кримінально-про­це­су­аль­на діяльність здійснюється у визначеному по­ряд­ку, з дотриманням установленої процедури (проце­су).

Кримінальний процес охоплює не тільки систему ви­конуваних у визначеному порядку дій (діяльності) посадових осіб держави, але й інших суб’єктів, що за тих або інших причин залечені в сферу криміналь­ного судочинства. Ними можуть бути особи, що вчи­ни­ли кримінально-правове діяння (підозрювані, обви­нувачені), їхні захисники або законні представники; особи, що постраждали в результаті протиправних дій – потерпілі, цивільні позивачі, їхні представники; ті, хто своєю діяльністю сприяють здійсненню кри­мінального судочинства – спеціалісти, експерти, пе­рекладачі й інші.

Діяльність таких учасників процесу, пов’язана з реалізацією їх прав і обов’язків, породжує визначений вид суспільних відносин. Будучи урегульованими нормами права, вони виступають як криміналь­но-процесуальні відносини. Усі ці органи й особи вправі робити ті або інші дії процесуального характе­ру, що у своїй сукупності і складають зміст кримінального процесу.

Характерною рисою кримінально-процесуальних відносин є обов’язкова участь у них посадових осіб дер­жави. Інші учасники не вступають у безпосередні відносини між собою, а реалізують свої права тіль­ки через представників держави, на яких покладений обов’язок забезпечити вирішення завдань кримі­наль­ного судочинства.

Процесуальні відносини завжди мають двосторон­ній характер, тобто праву одного із суб’єктів цьо­го від­ношення завжди відповідає обов’язок іншого, і нав­паки.

Одним з основних елементів кримінального процесу є його об’єкт, тобто те, на що спрямована в кін­цевому рахунку вся процесуальна діяльність у кримі­нальній справі.

Загальним об’єктом процесуальних дій і правовідносин, та, відповідно, кримінального процесу є фактичні обставини, встановлення яких необхідно для прийняття процесуальних рішень (наприклад, про притягнення громадянина до кримінальної відповідальності або припинення у відношенні нього кримінального переслідування). Саме на з’ясуванні (або не­бажанні з’ясування) цих обставин і зіштовхуються інтереси, насамперед, тих учасників процесу, що мають у справі власний кримінально-правовий інте­рес (обвинуваченого і потерпілого).

Таким чином, підсумовування зазначених елемен­тів, що розкривають юридичну специфіку і зміст кри­мінального процесу, дозволяє дати наступне його ви­значення.

Кримінальний процес – це урегульована законом система дій і правовідносин органів дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді), а також інших учас­ників процесу (обвинуваченого, захисників, потерпілих та ін.), яка пов’язана з порушенням, розслідуванням, розглядом і вирішенням кримінальних справ, що має своїм загальним об’єктом фактичні обставини, встановлення яких дозволяє відповісти на запитання про винуватість (невинуватість) особи і виріши­ти інші завдання, що поставлені перед криміналь­ним судочинством (ст. 2 КПК України).

§ 2. Кримінально-процесуальні
функції, форма та гарантії

Слово функція (від лат. functio) означає обов’я­зок, коло діяльності, призначення, роль[3]. У правовій нау­ці під процесуальними функціями прийнято розуміти основні, характерні напрями або види діяльності учасника кримінального процесу, які виражають його роль (призначення) і положення серед інших осіб, що беруть участь у судочинстві[4].

Згідно з найбільш поширеною т. зв. класичною кон­цепцією, яку підтримує більшість вчених, існують три функції: обвинувачення (або кримінального пере­слідування), захисту та правосуддя (або вирішення справи). Прихильниками такої концепції є Ю.М. Гро­шевий[5], В.М. Савицький[6], М.С. Строгович[7] та інші. Є.Г. Коваленко, М.М. Полянський та ще ряд авторів вважають необхідним додатково до вказаних трьох до­дати функцію розслідування, яку здійснює слідчий до появи в справі обвинуваченого[8]. В.М. Тертишник ви­ділив п’ять функцій: розслідування, нагляд, обвинувачення, захист і правосуддя[9]. Р.Д. Рахунов – шість: розслідування, обвинувачення, захист, підтримання цивільного позову, захист від позову, вирішення спра­ви[10]. А.П. Гуляєв позначив у діяльності слідчого вісім функцій, серед них: розгляд заяв і повідомлень про злочин; забезпечення відшкодування збитку; припи­нення злочинів; розшук обвинувачених[11]. Таку ж кіль­кість функцій у своїх працях виділяє і О.М. Ларін[12]. Можна перерахувати ще багато дослідницьких праць, у яких автори визначають від 3-х до 12-ти різних про­цесуальних функцій.

Тривалий час функції розглядалися лише на теоре­тичному рівні. Початкове нормативне закріплення вони одержали 21 червня 2001 року, коли КПК Ук­раїни був доповнений статтею 16¹ "Змагальність і диспозитивність". Частина 2 даної статті проголошує: "При розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту та вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган або на одну і ту ж особу". Та­ким чином, законодавець виділяє три основні напря­ми діяльності учасників судових стадій криміналь­ного процесу: обвинувачення, що здійснюється проку­рором, потерпілим і його представником; захист, який виконує, в першу чергу, сам підсудний, а також його захисник або законний представник; вирішення справи, що покладається виключно на суд. При цьому згадування про функції осіб, що беруть участь на досудових стадіях кримінального процесу, КПК України не містить.

Правильне встановлення та унормування процесуальних функцій має не тільки теоретичне, але й практичне значення, яке полягає у наступному.

По-перше, функції, будучи основними видами, на­прямками процесуальної діяльності, дозволяють пра­вильно позначити коло прав і обов’язків кожного учасника кримінального процесу, оскільки є тими ви­значальними межами, за які не повинні виходити повноваження тих чи інших суб’єктів. В зв’язку з цим слід вказати, що саме функції в основному визнача­ють процесуальний статус особи.

По-друге, порядок розподілу функцій між учасни­ками судочинства визначає тип побудови кримінального процесу. Наприклад, коли обвинувачення, за­хист і вирішення справи не поєднуються в одній осо­бі, можна говорити про змагальну побудову кримі­нального процесу, в протилежному випадку – про роз­шукову (інквізиційну).

По-третє, функції нерозривно пов’язані з реаліза­цією цілей і завдань кримінального судочинства, бу­дучи їх відображенням у діяльності суб’єктів. Від правильного встановлення функцій для конкретних процесуальних суб’єктів багато в чому залежить успіш­ність реалізації ними цілей і завдань судочинства в цілому.

Нарешті, вони впливають на порядок провад­жен­ня у кримінальній справі (процесуальну форму), тоб­то процедура кожної слідчої та іншої процесуальної дії повинна бути побудована таким чином, щоб гарантувати учасникам безперешкодне здійснення своїх функцій, не допускаючи при цьому виконання тих, які їм не властиві.

Саме тому, законодавцю слід наділити не тільки учасників судового розгляду, але й суб’єктів, які беруть участь у досудовому розслідуванні, процесуаль­ними функціями. У теорії такий розподіл вже прове­дений. Розглянемо у чому полягає кожна з основних функцій.

Функція обвинувачення – це діяльність су­б’єк­тів кримінального процесу, спрямована на викриття особи у вчиненні злочину, встановлення його винува­тості, а також обставин, що обтяжують його відпо­відальність.