• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

III. Додаткова література

1. Зеленецкий В. С, Куркин Н. В. Обеспечение без­опасности субъектов уголовного процесса: Моногра­фия. – Харьков: КримАрт, 2000. – 404 с.

2. Іваницький С.О. Судова влада та правоохорон­ні органи України: Практикум. – 2-ге вид., перероб. та доп. – К.: Кондор, 2009. – 150 с.

3. Курочка М.Й., Каркач П.М. Прокурорський на­гляд в Україні.: Підручник для студ. вищих навч. закл. / Луганська академія внутрішніх справ ім. 10-річчя незалежності України / Е.О. Дідоренко (ред.). – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2004. – 424 с.

4. Литвинчук О.І. Поняття і структура процесуаль­ного статусу слідчого // Вісник Луганського держав­ного університету внутрішніх справ. – 2006. – № 1. – С. 194-203.

5. Михайленко О.Р. Прокуратура України: Підруч­ник. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 296 с.

6. Судові та правоохоронні органи України: Нав­чально-методичний посібник для самостійної роботи / Укл.: К.О. Кіндіров, Р.В. Корякін, М.Й. Курочка, О.І. Литвинчук; МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2008. – 136 с.

7. Шаповалова Л.І. Потерпілий в досудовому про­вадженні. – Донецьк: ДІВС, 2003. – 159 с.

Тема 5. Докази та доказування
у кримінальному процесі

§ 1.Теорія доказів у структурі
науки кримінального про­цесу

§ 2. Доказове право у системі
кримінально-процесу­ального права

§ 3. Предмет і межі доказування

§ 4. Поняття і класифікація доказів

§ 5. Характеристика
процесу доказування

§ 6. Поняття та види джерел доказів

§ 1.Теорія доказів у структурі
науки кримінального про­цесу

Для виконання завдань кримінального судочинст­ва (ст.2 КПК) слідчий, орган дізнання, прокурор і суд (суддя) при розслідуванні, розгляді і вирішенні кримінальних справ повинні установити факти, що від­носяться до події того злочину, із приводу якого ведеться кримінальний процес.

Для того, щоб вирішити справу по суті кримінально-правового конфлікту, суду необхідно переконатися, що мав місце злочин, вчинила його певна особу і ця особа несе відповідальність за вчинені їм дії (або бездіяльність). Усі ці факти й обставини справи необхідно встановити відповідно до дійсності, тобто саме так, як вони відбулися в реальності. Тільки за цієї умови може бути засуджений і справедливо покараний дійсно винний.

Така діяльність у сфері кримінального судочинства пов’язана з дослідженням обставин, які мали місце в минулому, що ні слідчий, ні суд, ні інші поса­дові суб’єкти особисто не спостерігали. Пізнати ці об­ставини вони можуть опосередкованим шляхом на основі тих фактичних даних про подію, які зали­ши­ли­ся в об’єктивному світі.

Виконання такої задачі здійснюється шляхом до­казування, що представляє по суті процес пізнання.

Ю.М. Грошевий вважає, що пізнання у криміналь­ній справі, яке здійснюється особою, що проводить розслідування, прокурором і суддями, не може розцінюватися як проміжне між повсякденним і науковим пізнанням, не можна відносити його і до науко­во­го[33]. Воно є специфічним різновидом соціального пі­знання, що умовно можна назвати процесуальним, або судовим пізнанням, у результаті якого об’єкт одер­жує специфічний тип соціального знання, обумовле­ний особливостями об’єкта пізнання і процесуальни­ми засобами його оволодіння[34].

В.С. Зеленецький вважає, що сутність пізнання в кримінальному процесі найбільш точно слід іменува­ти "кримінально-процесуальне пізнання дійсності"[35].

Гносеологічний характер процесуального доказу­вання обумовлений тим, що у кримінальній справі ви­являються і досліджуються раніше невідомі фактичні обставини події злочину за залишеними ними слідами. Виявляючи і досліджуючи обставини, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, орган розслідування і суд тим самим здобувають для ви­рішення кримінально-процесуальних завдань необхідні знання, інакше кажучи, пізнають факти, по­в’язані з подією злочину й особами, які його вчини­ли.

Пізнання, результати якого мають юридичне зна­чення, здійснюється лише в процесуальній формі. То­му непроцесуальна пізнавальна діяльність, що передує або супроводжує кримінально-процесуальне доказування, не має правового значення, оскільки виходить за рамки кримінального процесу.

Відповідно до завдань кримінального судочинст­ва і мети доказування, пізнання проявляється в актив­ній діяльності слідчого, органу дізнання, прокуро­ра і суду (судді) у виявленні і встановленні всіх об­ставин, що підлягають обов’язковому доказуванню при провадженні (ст. 64 УПК).

Прояв тих або інших обставин злочину, незалеж­но від того, у чому виразилася подія – у певній дії або бездіяльності, відбиваються у зовнішньому сере­довищі в різних формах у неживій (неорганічній), жи­вій (органічній) природі та психічних формах відоб­ра­ження.

Усі ці форми відображення, будучи результатом впливу (слідами) події злочину, служать вихідним ма­теріалом для розкриття природи кожного факту ок­ре­мо і пізнання, відповідно до дійсності, сукупності об­ставин, що утворюють подію злочину в цілому.

Зв’язок відображеного з тим, що відображає, у цьому аспекті зводиться до зв’язку між подією злочи­ну і тими змінами, до яких вона призвела в зовніш­ньому середовищі. Ці зміни є носіями (джерелами) інформації (відомостей) про злочин у цілому або ок­ремі його обставини. Вилучена і зафіксована за до­помогою кримінально-процесуальних засобів інформа­ція набуває характер доказів, що використовують­ся для обґрунтування висновків щодо суті криміналь­ної справи. Об’єктивна природа інформації, яка об­умовлює об’єктивний характер зазначених доказів, до­зволяє зробити органам розслідування, прокуроро­ві і суду, за умови дотримання вимог закону щодо по­рядку доказування, достовірні висновки, забезпечу­ючи тим самим досягнення істини в кримінальній справі.

Саме закон універсальної взаємозалежності і взаєм­ної обумовленості є загальною основою можливості пізнання доказуваних у кримінальній справі обставин.

Подія злочину – це процес, у якому наочно виявля­ється динаміка дій злочинця. Як явище об’єктивної дійсності вона пов’язана з нею незліченними різноманітними внутрішніми і зовнішніми зв’язками, що постійно розвиваються, змінюються і можуть ма­ти необхідний і випадковий характер.

Вчиняючи злочин, людина вступає у певні відно­сини з іншими особами (співучасниками, потерпіли­ми), використовує різні предмети як знаряддя злочи­ну, своїми діями порушує визначений порядок речей і їх зв’язки, унаслідок чого утворюються нові зв’язки і відносини.

Встановлення цих зв’язків і відносин, розкриття пр­оцесу їх розвитку необхідні для виявлення природи фактів, які збираються в процесі доказування.

Доказування в кримінальному судочинстві, так са­мо як і процес пізнання в іншій галузі, прагне до до­сягнення об’єктивної істини, встановлення якої є його метою.

Об’єктивною істиною є знання, зміст якого існує не­залежно від свідомості та волі людини.

Установити в кримінальній справі об’єктивну істи­ну – це значить визнати, що висновки органів розслідування і суду з питань, які підлягають вирішенню у справі (чи був вчинений злочин, чи скоїв його об­винувачений, яка форма його вини, чи є в справі по­м’якшуючі або обтяжуючі його вину обставини) зроблені відповідно до дійсності, її реальних фактів.

У кримінальному процесі України встановлення іс­тини у кожній кримінальній справі є обов’язком ор­ганів розслідування і суду. Він логічно випливає із за­вдань кримінального судочинства (ст. 2 КПК) і вимог закону про всебічне, повне й об’єктивне дослід­жен­ня обставин справи (ст. 22 КПК). Саме тому необ­хідність встановлення об’єктивної істини рівною мі­рою відноситься до стадій досудового розслідуван­ня і судового розгляду. Слідчий, особа, яка проводить дізнання, прокурор і суд зобов’язані приймати стосовно до їх компетенції рішення по суті справи лише за наявності заснованої на доказах переконаності про точну і повну відповідність їхніх висновків дійсності. Висновки повинні бути істинними. Розход­ження полягає лише в тому, що висновки слідчого і прокурора в справі, яка направляється до суду, є не ос­таточними і підлягають перевірці судом. Суд прий­має щодо них рішення, яке отримує остаточний характер після набрання вироком законної сили.

Істина в кримінальній справі вимагає достовірно­го встановлення обставин, що підлягають доказуванню, тому спочатку повинна бути пізнана природа кожного факту, перш ніж на підставі їх сукупності буде зроблений остаточний висновок.

Наші уявлення про що-небудь можуть бути істин­ними, тобто відповідати дійсності, але бездоказовими. Оперувати таким знанням для прийняття остаточ­них рішень досить ризиковано. Якщо ж воно дока­зано, тобто обґрунтовано, аргументовано, то здобу­ває характер вірогідності, яка не викликає сумнівів в істинності знання. Таке знання є міцною базою для ухвалення правильного рішення.

Слідчий може вірити отриманій заяві про здійснення убивства визначеною особою. Ця заява може від­повідати істині. Але це знання не є обґрунтованим, його потрібно ще довести і тим самим одержати об’єктивно-істинне і достовірне знання цієї події.

Слідчий і суддя, які виступають як суб’єкти пізнан­ня, можуть практично оперувати своїм знанням ли­ше тоді, коли істинність їх висновків обґрунтована, до­казана.

Обґрунтованість, доведеність фактів у криміналь­ній справі має особливе значення, тому що на їх осно­ві приймаються рішення, які мають важливе юридич­не і політичне значення, що глибоко зачіпають інтере­си держави й особистості.

Доказаний значить істинний, достовірний і, от­же, переконливий, що викликає безсумнівну впевне­ність у правильності кінцевого процесуального рішен­ня не тільки в осіб, які ведуть кримінальний процес і приймають ці рішення, але й у всіх інших учасників доказування, а також у держави і суспільства в ці­лому.

Доведеність висновків у справі в цілому є катего­ричною вимогою кримінально-процесуального закону. Але якщо в інших сферах діяльності людини пізнання істини допускає обґрунтування її будь-яки­ми довільно обраними засобами, аби вони давали вір­ний результат, то судове доказування регламентова­не кримінально-процесуальним законом, що визначає суворі форми й умови, які стосуються предмета, су­б’єктів, засобів і цілей доказування.

Недотримання встановлених законом приписів і правил виявлення і дослідження обставин вчиненого злочину і винуватості в ньому конкретних осіб тягне за собою знецінювання отриманих результатів, навіть якщо вони істинні.

Так, результати такої процесуальної (слідчої) дії як обшук, проведеної без участі понятих (ст.181 КПК), втрачають своє процесуальне значення і не можуть бу­ти використані в доказуванні обставин вчи­не­но­го злочину. Показання свідка, не попередженого від­по­відно до вимог закону про кримінальну відпо­ві­дальність за дачу завідомо неправдивих показань (ч.2 ст.170 КПК) не можуть бути використані для об­ґрун­тування висновку про факт, про який він свід­чив.

Встановлення істини нерозривно пов’язано з її змістом.

У теорії кримінального процесу панує думка про те, що при дослідженні питання про зміст істини не­обхідно виходити з загальної посилки про те, що зміст істини в будь-якій галузі знання визначається пі­знаваним об’єктом. У кримінальній справі таким є су­спільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність) осо­би з усіма об’єктивними і суб’єктивними ознаками, що характеризують це діяння як злочин.

Вивчення гносеологічних, правових, логічних і пси­хологічних основ процесу доказування складає зміст тієї частини науки кримінального процесу, що називається теорією доказів. Вона досліджує методологіч­ні основи теорії доказів, мету, предмет, межі доказу­вання, поняття і класифікацію доказів, процес доказування, права й обов’язки суб’єктів доказування, ок­ремі джерела доказів[36].

Теорія доказів має важливе значення для слідчо-про­курорських і судових органів. Розкриваючи теоре­тичні основи доказової діяльності, вона вказує прак­тиці шляхи правильного використання доказів, формування достовірних висновків у справі. Важли­ву роль у розвитку теорії доказів має вивчення й уза­гальнення кримінально-процесуальної практики.

При розробці проблем теорії доказів використовуються дані таких наук як філософія, логіка, кібер­нетика, математика, психологія. Теорія доказів як час­тина науки кримінального процесу пов’язана з пра­вовими науками – кримінальним правом, криміно­логією, криміналістикою й ін.

§ 2. Доказове право
у системі кримінально-
процесу­ального права

З позицій теорії права, доказове право може бути розглянуто, як універсальна юридична мегаконст­рукція в системі українського права. Вона несе на со­бі основне навантаження в правозастосуванні, що ви­користовує встановлені правовою нормою процеду­ри (процеси) для співвіднесення юридично значи­мих фактів з нормою права, виходячи з механізму до­казування.

У галузях вітчизняного права конструкція "доказового права" знаходить специфічні галузеві риси, властиві даній галузі. Доказове право – це не галузь пра­ва, тому що відсутній власний предмет і метод правового регулювання, і не міжгалузевий інститут. До­казове право наскрізь пронизує всі процесуальні га­лузі українського права і властиво матеріальним га­лузям.

Разом з тим найбільший розвиток доказове право одержало в сфері кримінального процесу, де воно відособлено розвивалося й удосконалювалося не одне сторіччя.

Кримінальний процес регламентує форму доказування, однак кримінально-процесуальна наука до­пускає дослідження окремих знань про механізм до­казування, сам же механізм досліджується в спеціаль­них "науках-супутниках" кримінального процесу: кри­міналістиці, теорії оперативно-розшукової діяльно­сті, судовій медицині, судовій психіатрії, судовій пси­хології, судовій бухгалтерії й інших спеціальних юри­дичних науках.

Термін "доказове право" використовується переважно кримінально-процесуальною наукою.

Доказове право тільки умовно може бути виділене з системи кримінально-процесуального права. Од­нак при цьому воно є органічною частиною кримінально-процесуального права щодо відособленої сукупності норм, які визначають мету, предмет і межі доказування, а також регламентують його процедуру.

Доказовому праву, як підгалузі кримінально-про­цесуального права властиві певні риси.

По-перше, доказове право має специфічне функ­ціональне призначення, що визначається завданням до­стовірного встановлення істотних для справи обста­вин. Це завдання дозволяє забезпечити захист прав і законних інтересів осіб і організацій, що потер­піли від злочинів; захист особистості від незаконного і необґрунтованого обвинувачення, засудження, обме­ження її прав і свобод.

По-друге, предметом регулювання доказового пра­ва є особливе коло суспільних відносин, що складаються в зв’язку з процесуальним доказуванням. Але відособленість цих відносин умовна, тому що, володіючи високим ступенем спеціалізації, вони нерозривно зв’язані з всіма іншими суспільними відносина­ми, які існують у сфері кримінального процесу і ре­гулюються нормами кримінально-процесуального пра­ва.

По-третє, доказове право, будучи органічною час­тиною кримінально-процесуального права, має свою власну внутрішню структуру, у якій, насамперед, до­сить чітко виділяються дві частини – загальна й особ­лива.

Загальну частину складають правові норми, що регламентують положення, які відносяться до усіх ви­дів доказів, до використання їх на всіх стадіях кри­мінального процесу і у всіх кримінальних справах. Сюди, наприклад, відносяться мета і предмет до­казування (ст. 6, 23, 22 і 64 КПК), поняття доказів, їх належність, допустимість, достовірність і достатність (ст.65, 67,69, 82 КПК та ін.), процес доказування і правовий статус суб’єктів доказування (ст.ст. 2, 4, 66, 68-78, 82 і 83 КПК та ін.).

Особливу частину утворюють норми, які регламен­­тують особливості доказування на окремих стадіях кримінального процесу (глави 8, 11,12,14-18, розділи 3, 4 КПК); за окремими категоріями кримінальних справ: приватного обвинувачення (ст.ст.27 і 251 КПК); про злочини неповнолітніх (ст.433 КПК); про застосування примусових заходів медичного характеру (ст.417, 419, 420 КПК); у залежності від думки учасників судового розгляду (ст.299 КПК) та ін.

Доказове право неприпустимо ототожнювати з тео­рією доказів. Предмет теорії доказів ширше доказово­го права, оскільки він охоплює питання історії дока­зів, стан даної проблеми в кримінальному процесі різних держав та ін[37].

§ 3. Предмет і межі
доказування

Успішне вирішення завдань кримінально-про­це­су­ального доказування багато в чому визначається чіт­ким уявленням про предмет даної діяльності – пред­мет доказування, який є принциповою гарантією реалізації кримінальної відповідальності.

Предмет доказування має методологічне значення для органів розслідування, прокурора і суду, дозволяючи їм здійснювати доказування цілеспрямова­но, не відволікаючись на факти й обставини, що не мають значення для кримінальної справи. Він важ­ливий і для всіх інших суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності. Спираючись на відповідні факти й обставини, вони можуть відстоювати свої за­конні інтереси в кримінальному процесі, захищати порушені злочином права, заявляти клопотання, при­носити скарги та ін.

Предмет доказування являє собою узагальнене юридичне вираження об’єкта кримінально-про­це­су­аль­ного пізнання, здійснюваного за допомогою судових доказів. Отже, під час досудового розслідуван­ня та судового розгляду справи необхідно встановити не всі обставини злочинного діяння, а лише ті, які мають правове значення.

За визначенням професора М.М. Михеєнка "під пред­метом доказування в кримінальному процесі вар­то розуміти таку сукупність передбачених кримі­нально-процесуальним законом обставин, встановлен­ня яких необхідно для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримінальної справи в цілому або судової справи в стадії виконання вироку, а також прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі"[38]

До таких обставин, відповідно до ст.64 КПК, від­но­­сяться:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обста­ви­­ни вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мо­тиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості зло­чину, а також обставини, що характеризують осо­бу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують пока­рання;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а та­кож розмір витрат закладу охорони здоров’я на ста­ціонарне лікування потерпілого від злочинного діян­ня.

Це мінімальний обсяг обставин, установлення яких необхідно для вирішення кримінальної справи по су­ті. Дамо їх коротку характеристику.

1. Подія злочину (час, місце, спосіб та інші обста­вини здійснення злочину), тобто передбачене КК Ук­раїни суспільно небезпечне діяння (або відсутність та­кого).

Подія злочину – досить складне поняття, що включає в себе час, місце, спосіб та інші обставини здійснення злочину. Ступінь конкретизації події зло­чину в часі і просторі в процесі доказування для різ­них кримінальних справ неоднакова. В одних ви­падках подія злочину повинна бути встановлена з точ­ністю, вимірюваної хвилинами і сантиметрами, а в інших – досить встановити день вчинення злочину і населений пункт, де він відбувся.

До характеристики події злочину закон включає і спосіб його здійснення. Спосіб здійснення злочину – це організована послідовність дій, що призводить до злочинного результату. Знання способу здійснення зло­чину в одних випадках необхідно для правильної його кваліфікації, в інших – для встановлення обставин, що обтяжують покарання.

Перелік обставин, перерахованих у п. 1 ст. 64 КПК, є відкритим. Закон пропонує крім місця, часу і способу вчинення злочину доводити й інші обставини, що складають подію злочину. Вони можуть від­носитися до характеру злочинних дій, наступних дій з приховування слідів злочину, тобто стосуватися всього кола обставин, що визначають суспільну небез­пеку злочину і його наслідків.

2. Винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину (п. 1 ст.64 КПК). Відповідно до даної вимоги закону в процесі доказування повинна бу­ти встановлена особа, яка скоїла злочин, її винність у вчиненому злочині, форма вини і мотиви.

Встановлення особи, яка вчинила злочин, передбачає з’ясування з вірогідністю даних, що засвідчують її особистість: прізвища, імені, по батькові, дати і міс­ця народження, місця роботи та ін. При цьому підля­гають доказуванню й обставини, що характеризують обвинуваченого як суб’єкта вчинення конкретного зло­чину: досягнення віку кримінальної відповідально­сті, осудність, заняття певної посади, приналежність до спеціального суб’єкта та ін.

­Поряд із встановленням особи, яка вчинила злочин, доказуванню підлягають наявність умислу або необережності в її діях, конкретні форми, у яких во­ни реалізувалися. У випадку навмисного скоєння зло­чину доказуванню підлягають мотив і мета злочину, без встановлення яких неможливо правильно кваліфікувати злочин, призначити обвинуваченому (підсудному) відповідну міру покарання.

Мотив злочину включений у коло обставин, що під­лягають доказуванню у кожній кримінальній справі, не­залежно від того, чи входить він до складу конкрет­ного злочину, чи ні. Цієї позиції дотримується і судо­ва практика.

Закон не вказує мету злочину серед обставин, що підлягають доказуванню. На відміну від мотиву, мета злочину – це той результат, досягти якого прагне осо­ба, яка вчиняє злочин. Якщо мотив – це спонукан­ня, то мета – бажаний конкретний результат зло­чинної діяльності. Звичайно мета вбачається із само­го характеру навмисно вчиненого діяння. Якщо цього зробити не можна, мета підлягає доказуван­ню.

3. Обставини, що впливають на ступінь тяжкості зло­чину, а також обставини, що характеризують осо­бу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання (п.3 ст.64 КПК).

Кримі­нальний закон надає суду можливість у кож­но­му випадку диференційовано визначати покаран­ня особам, визна­ним винними у вчиненні злочинів. Вид і розмір покарання повинні відповідати тяжкості вчиненого злочину, визначатися в ін­диві­ду­аль­но­му порядку, у межах, що встановлені конкретною статтею КК, яка передбачає відповідальність за вчи­нений злочин. При цьому суддя керується законом, внутрішнім переконанням, правосвідомістю, враховує характер і ступінь суспільної небезпе­ки вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що по­м’якшують і обтяжують покарання (статті 66, 67 КК).

Ці загальні правила знайшли закріплення в КПК України, за змістом норм якого з’ясування зазначених обставин диктується саме принципом повноти, всебічності й об’єктивності дослідження обставин спра­ви (ст. 22 КПК) і є важливою гарантією встанов­лення істини в справі і прийняття по ньому правиль­ного рішення.

Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину в процесі доказування у кримінальній справі, слід­чий, орган дізнання, прокурор та суд повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчи­нення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчи­нення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що на­стали, тощо).

Особа обвинуваченого – це сукупність певних влас­тивостей фізичної особи, які характеризують її в основних сферах (соціальній, психологічній, біологічній) діяльності при реалізації спеціального правового статусу, що виникає в порядку, передбаченому кри­мінально-процесуальним законодавством України, у зв’язку зі здійсненням кримінального переслідування цієї особи.

При провадженні досудового слідства, дізнання і роз­гляді кримінальної справи в суді підлягають дока­зуванню:

§ Установчі (персонографічні) параметри: прізви­ще, ім’я, по батькові, дата й рік народження, місце на­родження, місце постійного проживання, громадян­ство, національність, освіта, сімейний стан, рід за­нять або посада, відношення до військової служби, наявність військових та інших спеціальних, почесних звань, а також орденів і медалей.

§ Властивості, що розкривають суспільну характе­ристику та соціальну спрямованість особи в різних сферах життєдіяльності (ставлення до праці, навчан­ня, суспільно-політична діяльність, склад сім’ї, стосун­ки в родині, матеріальний стан, житлові умови, коло знайомств).

§ Властивості, що вказують на суспільну небезпеч­ність обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, поведінку в процесі провадження у справі (колишня злочинна діяльність, судимість, добровільна явка з по­винною, активне сприяння розкриттю злочину, від­шкодування заподіяних збитків).

§ Соціально-психологічні, психічні й етичні риси та властивості (потреби, соціальні цінності, риси харак­теру, темперамент, інтелект, етичні установки).

§ Дані, що розкривають фізичні (біологічні) власти­вості особи (стать, вік, фізичні та фізіологічні особ­ливості, стан здоров’я).

Ці відомості необхідні в обсязі, який би забезпечу­вав ефективне розслідування злочину, призначен­ня справедливої міри покарання, установлення при­чин і умов, що сприяли скоєнню злочину, а також ор­ганізацію роботи з виправлення та перевиховання обвинуваченого (засудженого).

Обставини, що пом’якшують чи обтяжують по­ка­рання обвинувачених у кримінальній справі, як кри­терій індивідуалізації покарання (ст. 65 КК), передбачено в ст.ст. 66 і 67 КК України.

Наведений у ч. 1 ст. 66 КК перелік обставин, які по­м’якшують покарання, не є вичерпним. При призна­ченні покарання суд може визнати пом’як­шу­ю­чи­ми й інші обставини, не зазначені в ч. 1 цієї статті (наприклад, вчинення злочину внаслідок збігу випадкових обставин чи неправильної поведінки потер­пілого, відвернення підсудним шкідливих наслід­ків злочину, часткове відшкодування шкоди, відшкод­ування моральної шкоди). Визнання обставини такою, що пом’якшує покарання, має бути вмотивова­не у вироку.

Наведений у ч. 1 ст. 67 КК перелік обставин, що об­тяжують покарання, є вичерпним, тому суд не вправі посилатися у вироку як на обтяжуючі і враховувати при призначенні покарання інші обставини, не передбачені цією статтею.

Обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання обвинувачених у кримінальній справі, знаходяться поза межами конкретних складів злочину. Їх встановлення сприяє об’єктивній оцінці ступеня су­спільної небезпечності особи та скоєного нею діян­ня. Їх доведеність – це відбиття принципу об’єк­тив­нос­ті в кримінальному судочинстві (ст.22 КПК).

4. Характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на ста­ціонарне лікування потерпілого від злочинного діян­ня.

Встановлення характеру і розміру шкоди має не тільки кримінально-правове значення для вирішення питання про наявність або відсутність складу зло­чину, про винність особи, правильної кваліфікації зло­чину, але і вирішення судом заявленого цивільного по­зову.

У процесі провадження у кримінальній справі по­винні бути встановлена наявність шкоди (моральної, фізичної, матеріальної), причинний зв’язок між вчи­неним і шкодою, розмір матеріальної шкоди, на­яв­ність і місцезнаходження майна, що може бути звер­нене у відшкодування шкоди.

У зв’язку з цим у ч. 2 ст. 223 КПК України законо­давець вказує на необхідність викладення в описо­вій частині обвинувального висновку обставин, які характеризують наслідки злочину, тобто "реальних шкідливих змін, що відбулися в об’єкті, котрий охоро­­няється кримінальним законом, унаслідок злочин­но­го діяння", що, поза сумнівом, стосується характе­ру та розміру шкоди, заподіяної злочином. При цьому добровільне відшкодування обвинуваченим завда­них збитків або усунення заподіяної шкоди є обставиною, що пом’якшує відповідальність (п. 2 ч. 1 ст. 66 КК), а воно, відповідно до ч. 2 ст. 223 КПК України, підлягає обов’язковому зазначенню в описовій части­ні обвинувального висновку.

До даної групи обставин відносяться ті, знання яких необхідно для висновку про наявність або відсутність шкоди, заподіяної злочином (включаючи її ха­рактер і розмір). До таких обставин відносять наявність дії, якою була заподіяна шкода, існування причинного зв’язку між зазначеною дією і заподіяною шкодою, здійснення цієї дії обвинуваченим, пе­ред­бачення обвинуваченим наслідків своїх дій, по­в’я­заних зі шкодою.

Пленум Верховного Суду України визначив, що, розглядаючи кримінальну справу, суд зобов’язаний на підставі всебічного, повного й об’єктивного дослід­ження обставин справи з’ясувати характер і розмір матеріальної шкоди, заподіяної злочином, наявність причинного зв’язку між вчиненим і шкодою, що настала, роль і ступінь участі кожного з підсудних в її заподіянні, а також чи відшкодовано її повністю або частково до судового розгляду справи, і у вироку да­ти належну оцінку зазначеним обставинам [39].

У випадку заподіяння злочином шкоди здоров’ю потерпілого, в процесі доказування повинні бути вста­новлений ступінь тяжкості шкоди, наслідки, що насту­пили, включаючи ступінь розладу психічної діяль­ності, якщо він мав місце, а також кошти, витрачені на догляд за хворим, лікування та ін.

Розмір витрат установи охорони здоров’я на ста­ціо­нарне лікування потерпілого від злочинного діян­ня пов’язаний з позовом про відшкодування ма­те­рі­ального збитку у кримінальній справі (ст. 93¹ КПК).

У справах про злочини, результатом яких є майнова шкода, до обставин, що підлягають доказуванню, зокрема, повинні відноситися реальна вартість ви­краденого майна (що обчислюється за існуючими розцінками), фактори, які характеризують суб’єктив­ну цінність даного майна для потерпілого, а також на­слідки (що наступили, або могли наступити).

При визначенні розміру компенсації за моральну шкоду, яка заподіяна злочином, варто враховувати ха­рактер страждань, заподіяних потерпілому, ступінь вини обвинуваченого, його матеріальне становище й ін­ші обставини.

Як показує аналіз чинного кримінально-про­це­су­ального законодавства, перелік обставин, зазначених у ст. 64 КПК не є вичерпним.

Відповідно до ст. 23 КПК при провадженні в кри­мінальній справі підлягають виявленню причини й умо­ви, які сприяли вчиненню злочину. Найчастіше вони мо­жуть впливати на ступінь і характер відповідальності, мають істотне значення для правильного вирі­шення справи і підлягають доказуванню в звичайно­му порядку. Закон надає прокурору право поверну­ти кримінальну справу з обвинувальним висновком, що надійшла до нього в порядку ст. 225 КПК Ук­раїни, для провадження додаткового розслідуван­ня, якщо в ході проведення досудового слідства не бу­ло вжито заходів щодо виявлення й усунення причин та умов, які сприяли вчиненню злочину (п. 9 ст. 228, п. 2 ст. 229 КПК України) або підсумковий об­винувальний документ було складено з порушенням закону, тобто в ньому не викладено причин та умови, що сприяли вчиненню злочину, а також не зазначено заходів щодо їх усунення (пп. 7 і 9 ст. 228, п. 2 ст 229 КПК).

З урахуванням вимог закону, предмет доказуван­ня в будь-якій кримінальній справі, крім вищевказа­них обставин, повинен бути розширений за рахунок обставин, що виключають провадження в справі (ст. 6 КПК).

Обставини, що підлягають доказуванню в справі, конкретизуються з урахуванням особливостей кож­ної кримінальної справи в залежності від складу зло­чину, що інкримінується обвинуваченому.

Зміст предмета доказування залежить також від особливостей окремих категорій справ. Наприклад, відповідно до ч.1 ст. 433 КПК при провадженні досу­дового слідства і розгляді в суді справи про злочин не­повнолітнього, крім обставин, зазначених у ст. 64 КПК, необхідно також з’ясувати: 1) вік неповнолітньо­го (число, місяць, рік народження); 2) стан здоров’я та загального розвитку неповнолітнього. При наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з душевним захворюванням, повин­но бути також з’ясовано, чи міг він повністю усвідом­лювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними; 3) характеристику особи неповнолітнього; 4) умови життя та виховання неповнолітнього; 5) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього; 6) наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочин­ну діяльність.

Деякі автори роблять спроби поділити предмет до­казування на декілька видів. Так, В.С. Зеленецький вка­зує, що слід виділяти загальний предмет доказуван­ня, родовий (щодо окремих видів злочинів), спеціальний (у справах про суспільно небезпечні діяння неосудних і злочини неповнолітніх) та індивідуальний (у кожній конкретній справі). Захищено чимало ди­сертаційних досліджень присвячених особливос­тям предмету доказування за окремими категоріями справ[40].

На нашу думку, такий розділ предмету доказуван­ня викличе лише плутанину та складність у правоза­стосовчій практиці. Крім того, неможливо врахувати всі обставини, які необхідно дослідити у конкрет­ній кримінальній справі. Тому, розробка особливостей порядку встановлення тієї або іншої обставини, що підлягає доказуванню в залежності від виду злочи­ну, може мати лише рекомендаційний, а не законо­давчо закріплений характер.

Предмет дослідження в кожній справі має свій об­сяг, свої рамки, якими окреслюються межі дослід­жен­ня, іменовані межами доказування.

Поняття меж доказування пов’язано з поняттям пред­мета доказування, але це не тотожні терміни.

Якщо предмет доказування містить у собі сукупність фактів і обставин, що підлягають достовірному встановленню в кожній справі за допомогою доказів, то межі доказування – це необхідна і достатня сукуп­ність доказів, збір яких забезпечить з’ясування всіх об­ставин предмета доказування, а отже і правильне ви­рішення кримінальної справи[41].

Іншими словами, якщо предмет доказування – це обставини, які підлягають доказуванню в криміналь­ній справі, то межі доказування – це ступінь доведе­ності таких обставин.

Якщо перелік обставин, які підлягають встановлен­ню у справі чітко визначено у кримінально-про­цесуальному законодавстві, то глибину пізнання їх, яке забезпечить правильне вирішення справи, на за­конодавчому рівні закріпити неможливо.

Визначення меж доказування відбувається су­б’єк­том, який здійснює кримінально-процесуальне провадження, індивідуально до кожної справи. На цей процес впливає рівень його знань, професійний досвід, навички щодо збирання, перевірки та оцінки доказів. Власне кажучи, суб’єкт, у провадженні якого перебуває справа, буде здійснювати процес доказування до тих пір, поки у нього не з’явиться переко­нання поза розумним сумнівом, щодо встановлення всіх обставин, які становлять предмет доказування.

Дуже негативним є як звуження, так і невиправ­дане розширення меж доказування. Звуження меж призводить до неповноти розслідування, неповного та однобічного дослідження обставин справи, що тяг­не за собою прийняття необґрунтованих рішень. Не­виправдане розширення меж доказування призводить до марного витрачання часу, затягування процесуальних строків, ускладнює процес розгляду спра­ви через надмірне її перевантаження доказовою інформацією. Тому не слід встановлювати відомості про факти, які:

- не відносяться до обставин справи;

- встановлюють обставини, які вже достовірно вста­новлені;

- встановлюють обставини, пізнання яких у цій справі не вимагає процесуального доказування;

- фіксують заздалегідь відому неможливість одержання доказів певного виду[42].

§ 4. Поняття
і класифікація доказів

Одним з важливих і складних питань, що розгля­дається теорією доказів, є визначення поняття доказів, за допомогою використання яких встановлюють­ся обставини кримінальної справи.

Згідно із ч. 1 ст. 65 КПК доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсут­ність су­спільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчи­нила це діяння, та інші обставини, що мають значен­ня для правильного вирішення справи.

Потрібно констатувати, що поняття доказів дослід­жувалося багатьма вченими, оскільки правильне його визначення має безпосереднє відношення до якості розслідування злочинів, вирішення криміналь­них справ, законності й обґрунтованості рішень, які приймаються органами досудового розслідування та судової влади. Однак, оскільки поняття доказів офіційно визначено законодавцем, зупинятися на науко­вих дискусіях з цього приводу не будемо.

Більш цікавою для навчальних цілей є відповідь на запитання про те, що означає термін "фактичні дані", введений законодавцем. З цього приводу дум­ки науковців розділились. М.А.Чельцов відстоював своє бачення цієї проблеми і наголошував, що під до­казами слід розуміти тільки факти, а не фактичні да­ні. Доказування зводиться до оперування фактами, які не можуть бути сумнівними або недоброякіс­ними: вони або існують, або ні[43]. Одні вчені приєдна­лись до позиції М.А.Чельцова і вважали, що під фак­тичними даними необхідно розуміти тільки факти, інші – факти та відомості про них[44], на думку третіх, фактичні дані – це лише відомості про факти[45].

Сприймаючи з повагою думки зазначених вчених, вважаємо, що під фактичними даними слід розуміти лише відомості про факти.

Для того, щоб факт про подію злочину міг бути ви­користаний у доказуванні, він повинен бути відбитий у зовнішньому середовищі у визначеній формі. Носіями відомостей про подію злочину є ті зміни, що вона утворила в зовнішньому середовищі. Необхідно установити ці джерела і витягнути з них необхідну інформацію.

Наприклад, у громадянина було викрадено з квар­тири особисте майно. Про обставини крадіжки знає су­сід потерпілого, який бачив злочинців у момент здійс­нення злочину. Відбиваючись в його свідомості, відомості про злочин стали для нього певними образами, інформація про які відклалася в його пам’яті. Для того, щоб ця інформація стала доказом у кримінальній справі, що порушена у зв’язку з вчиненим злочином, її необхідно зафіксувати у встановленому законом порядку в ході допиту цієї особи як свідка.

Доказ являє собою не що інше, як опредметнюва­ні знання про обставини злочину: в одних випадках – у формі усних повідомлень, зроблених на допи­тах і зафіксованих у встановленому законом порядку в матеріалах справи; в інших – у формі письмових повідомлень (у вигляді документів, протоколів та ін.); нарешті, по-третє, – у формі повідомлень, які вдається одержати в ході досудового слідства і судо­вого розгляду від "німих свідків", тобто за допомогою матеріальних носіїв інформації, що, наприклад, збе­регли на собі сліди вчиненого злочину (речові дока­зи).

У кримінальному судочинстві іноді можливе безпо­середнє пізнання особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею деяких фактів, які й після того, як злочин було вчинено, продовжують існувати у незмінному вигляді або змінилися, але не втратили важливих для справи якостей (пошкоджена техніка, зруйноване приміщення, підроблений до­кумент, залишена на місці злочину зброя тощо). Про­те, навіть при безпосередньому сприйнятті цими осо­бами матеріальних наслідків злочинного діяння вони не можуть оперувати ними як доказами без додержання відповідної форми залучення інформації про ці факти у кримінальний процес (у формі прото­колів обшуку, огляду, освідування тощо).

У процесі розслідування кримінальної справи крім доказів також "збирається" багато інформації, яка не має доказового значення: думки та позиції сторін про­цесу; оперативна інформація, яка отримана з джерел, що не визначені законом; слідчі версії та ін. Для ви­окремлення такої інформації від доказів, вченими-процесуалістами були визначені невід’ємні ознаки останніх:

- належність;

- допустимість;

- достатність (щодо сукупності доказів).

Належність – це можливість фактичних даних роз­кривати, висвітлювати обставини, що підлягають встановленню у певній кримінальній справі.

Належність означає наявність прямого логічного зв’язку між фактичними даними та предметом дока­зування.

Наприклад, якщо Іванов обвинувачується у вчиненні таємного викрадення майна Сидорова з його квартири, то належними доказами є протокол огляду місця події під час якого був вилучений відбиток пальця руки та висновок експерта про те, що цей відбиток належить Іванову. Тобто з цих доказів ми ро­бимо висновок про місце вчинення злочину та при­четність до нього конкретної особи. Неналежним до­ка­зом до цієї кримінальної справи є показання свідка Карпенка про те, що його сусід Іванов за день до вчинення квартирної крадіжки повернувся додому у нетверезому стані та брудно лаявся у бік жильців бу­динку.

Допустимість – це властивість доказу, отримано­го уповноваженою на те особою або органом з встановленого законом джерела за допомогою належної процесуальної дії у строго визначеному порядку, яка дозволяє використовувати його для встановлення об­ставин, що складають предмет доказування у кри­мі­нальній справі.

З наведеного визначення слід виділити наступні умови визнання доказу допустимим:

1) отримання фактичних даних належним су­б’є­к­том доказування;

2) отримання фактичних даних з встановленого за­коном джерела;

3) одержання фактичних даних за допомогою на­лежної процесуальної дії, що провадиться для отриман­ня доказів;

4) дотримання встановленого порядку проведення процесуальної дії, що використовується для от­ри­мання доказів.

Більш детально кожний критерій допустимості до­казів розглянемо пізніше. Вкажемо лише те, що у чин­ному КПК не встановлено умов визнання доказів до­пустимими. Немає також чітких критеріїв, за яких фактичні дані визначалися би недопустимими для до­казування обставин справи. У ч. 3 ст. 62 Конститу­ції України існує тільки така загальна норма: "Об­ви­нувачення не може ґрунтувати­ся на доказах, одер­жаних незакон­ним шляхом, а також на припу­щен­нях".

Для порівняння, у сучасному законодавстві колишніх республік СРСР досить детально розписані об­ставини, за яких докази втрачають властивість допустимості, наприклад у ст. 94 КПК Республіки Молдо­ва, ст. 105 КПК Республіки Вірменії тощо.

Достатність доказів – це можливість покласти пев­ну сукупність доказів в основу процесуального рі­шення у справі.

Достатність доказів оцінюється слідчим перед прий­няттям рішення про притягнення особи як обви­нуваченого, про закінчення досудового слідства із складанням обвинувального висновку чи про закрит­тя справи. Достатність доказів також оцінюється су­дом та є основою для ухвалення вироку чи іншого рі­шення.

Звісно, що неможливо встановити категоричні правила чи формули якими б користувалися органи розслідування та суду для визначення достатності чи недостатності доказів при наявності певної їх сукупності. Безспірним є лише те, що у особи, в провад­женні якої перебуває справа, повинно скластися стій­ке внутрішнє переконання про необхідність прийнят­тя саме цього рішення, а не іншого на підставі все­бічного, повного і об’єктивного розгляду всіх обставин справи й сукупності зібраних доказів.

У теорії кримінального процесу докази класифі­кують за наступними підставами:

1) за належністю доказів до обставин, які підляга­ють доказуванню:

- прямі;

- непрямі (побічні).

До прямих доказів відносяться ті, які безпосе­редньо вказують на обставини, що підлягають доказу­ванню, встановлюють або заперечують причетність певної особи до злочину (наприклад, показання свід­ка, який бачив як обвинувачений наніс ножем тілес­не ушкодження потерпілому).

Непрямі (побічні) докази не дають підстав зроби­ти категоричний висновок про обставини злочину чи причетність особи до нього, але за допомогою них встановлюються проміжні факти, які свідчать про можливість наявності обставин, що підлягають дока­зуванню (наприклад, показання свідка про те, що він бачив обвинуваченого у під’їзді багатоповерхово­го дому в день, коли була вчинена квартирна крадіжка, або показання свідка, якому обвинувачений продав речі, які були викрадені з квартири). Сукупність непрямих доказів може складати єдиний логіч­ний ланцюжок, яким буде встановлено причетність чи непричетність певної особи до вчинення злочину та інші обставини навіть у відсутності прямих доказів.

2) у залежності від того, чи підтверджують докази факт вчинення злочину певною особою:

- обвинувальні;

- виправдувальні.

Обвинувальні докази встановлюють наявність по­дії злочину і вчинення його певною особою, вони під­тверджують висунуте обвинувачення, а також свідчать про обставини, що обтяжують відповідальність. Ви­правдувальні докази, навпаки, спростовують або факт вчинення злочину, або причетність конкретної осо­би до його вчинення, або пом’якшу­ють відповідаль­ність.

3) за способом формування докази поділяють на:

- особисті;

- речові.

Особистими доказами є фактичні дані, що містять­ся у показаннях свідка, потерпілого, обвинуваче­ного, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій, висновках експертів, інших документах. Тобто коли факти сприйняті людиною та в усній чи письмові фор­мі передані до суб’єкта доказування.

Речові докази – це матеріальні об’єкти, які з’я­ви­лися, утворилися у зв’язку зі злочином або змінилися від нього (знаряддя злочину; речі, що залишив злочи­нець на місці вчинення злочину; виготовлена кустар­ним способом вогнепальна або холодна зброя, алкогольні напої та інша продукція; предмети, що на собі залишили сліди злочину – ушкоджений замок, пола­мані двері та ін.). Тобто суб’єкт доказування от­римує фактичні дані безпосередньо сприймаючи оз­наки того або іншого предмету.

4) у залежності від того, отримує інформацію осо­ба, яка веде процес, із першоджерела чи з "других рук" докази поділяються на:

- первісні;

- похідні.

Первісними є докази, які отримані з першоджере­ла інформації (показання свідка, який бачив подію злочину; оригінал документу, куди були внесені фіктив­ні відомості). Коли ж фактичні дані отримані не з першоджерела, маємо похідні докази (показання свідка, який чув від іншої особи про обставини злочи­ну; копія документу, куди були внесені фіктивні відо­мості).

§ 5. Характеристика
процесу доказування

Розслідування, розгляд і вирішення кримінальних справ полягає, перш за все, у діяльності щодо пізнан­ня картини злочину, що відбувся, його юридично зна­чущих обставин, а також встановлення істини. Це здійснюється за допомогою кримінально-проце­су­аль­ного доказування, яке має пізнавальний характер.

За своєю гносеологічною природою кримінально-процесуальне пізнання є науковим, хоча й відрізняється від нього специфічними особливостями. До них можна віднести:

1. Пізнання обставин вчиненого злочину має рет­роспективний характер. Тобто об’єктом пізнання є те, що відбулося у минулому.

2. Доказування здійснюється спеціальними су­б’єк­тами у суворо визначеній процесуальній формі.

3. Воно обмежене кримінально-процесуальними строками, а тому не може тривати нескінченно.

4. Істина під час такого пізнання досягається шля­хом встановлення предмету доказування (обставин, що підлягають доказуванню) у певних межах дослід­ження.

5. У зміст доказування також включається юридична оцінка встановлених дій особи, визначення можливості продовження кримінально-процесуаль­ної діяльності (відсутність обставин, які виключають провадження у справі).

Якщо поняття доказів визначено безпосередньо у ч. 1 ст. 65 КПК, то поняття доказування трактується лише у науці кримінального процесу, а тому є досить спірним та дискусійним. Для того, аби правильно уяснити зміст доказування слід визначитися з його формами та структурою.

Кримінально-процесуальне доказування відбувається у двох формах:

1) практична діяльність, яка полягає у збиранні, фік­сації, перевірці доказів;

2) розумова (логічна) діяльність, яка зводиться до оцінки доказів та їх джерел, прийнятті на підставі цього процесуальних рішень, їх формулювання та ар­гументування.

Природно, що одна форма не існує без іншої. Зби­раючи докази, особа, яка проводить дізнання, слідчий або суд, постійно їх перевіряють, оцінюють, ана­лізуючи можливість прийняття того чи іншого рішен­ня.

Весь процес доказування складається з певних елементів. Ю. Грошевий та С. Стахівський виділяють такі: а) збирання (формування) доказів та їхніх процесуальних джерел; б) перевірка цих доказів і джерел; в) оцінка доказів та їхніх процесуальних джерел; г) прийняття процесуального рішення та його ар­гументація (мотивація)[46].

Поважаючи точки зору вказаних вчених, вбачається, що постійне нагадування про процесуальні дже­рела доказів у складових елементах доказування є зай­вим. Може скластися враження, що докази можуть збиратися, перевірятися та оцінюватися окремо від їх джерел. Не ототожнюючи поняття "докази" та "процесуальні джерела доказів", слід вказати, що зби­рати, перевіряти та оцінювати докази без їх дже­рел неможливо.

Крім того, до структури доказування необхідно внести такий елемент як висування та розвиток слід­чих версій. Хоча про слідчі версії закон нам нічого не говорить, проте, саме з них почитається розсліду­вання, ними визначається напрямок збирання та пе­ревірки доказів. Досудове розслідування тільки тоді вважається закінченим, коли всі висунуті слідчі версії були перевірені, та тільки одна знайшла своє під­твердження, а інші були спростовані зібраними доказами.

Враховуючи наведене, кримінально-процесу­аль­­не доказування – це практична та розумова (логічна) діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчо­го, прокурора, суду та деяких інших суб’єктів кримі­нального судочинства, що полягає у висуванні та роз­витку слідчих версій, збиранні, перевірці та оцінці до­казів, аргументуванні (обґрунтуванні) процесуальних рішень з метою встановлення об’єк­тив­ної істини у справі.

Метою доказування, як видно з визначення, є вста­новлення об’єктивної істини.

У визначенні поняття "доказування" ми навели складові елементи цього процесу. Зупинимося детальніше на кожному з них.

1. Висування та розвиток слідчих версій.У де­яких роботах можна зустріти поряд із слідчими поняття судових версій[47]. Ми не підтримуємо такого під­ходу, оскільки таким чином необхідно також виділя­ти прокурорські, адвокатські та інші версії. "Слідча" у цьому словосполученні походить не від слова "слід­чий", а від слова "дослідити". Так само як і слідчі дії можуть проводитися не тільки слідчим, але й прокуро­ром, особою, яка провадить дізнання. Якщо ж необ­хідно підкреслити індивідуальну належність версії, то тоді використовують такі словосполучення: вер­сія слідчого, версія прокурора, версія захисника та ін.

Слідча версія – це засноване на вже отриманих фак­тичних даних припущення суб’єкта доказування про обставини злочину, що ймовірно могли мати міс­це у реальності.

Класифікацією та особливістю висування слідчих версій займається наука криміналістика.

Слідча версія, безумовно є елементом доказуван­ня, оскільки особа, яка проводить дізнання, слідчий займаються збиранням та перевіркою доказів не хао­тично, а стосовно певного припущення щодо обставин злочину. Навіть у очевидних, на перший погляд, справах необхідно висувати як мінімум дві версії: 1) злочин мав місце; 2) події злочину не було. Якщо вста­новлено особу, яка зізнається у вчиненому, необхідно перевірити такі припущення: 1) злочин вчинено обвинуваченим; 2) злочин вчинено іншою особою, а показання обвинуваченого є самообмова. На підставі слідчих версій складається план розслідуван­ня у справі.

Звісно, що в процесі розслідування отримуються нові фактичні дані, та первинні слідчі версії уточню­ються, деякі – спростовуються, з’являються нові слід­чі версії. Об’єктивна істина вважається встановле­ною тільки тоді, коли буде підтверджена доказами та слідча версія, яка повністю співпадає з обставина­ми події, що дійсно мала місце, інші ж припущен­ня цими ж доказами повинні перекреслюватися.

2. Збирання доказів –це діяльність суб’єкта до­казування із пошуку та виявлення джерел фактичних даних, отримання необхідної інформації та її фіксації.

Підводячи підсумок, перерахуємо способи збиран­ня доказів, що дозволені КПК України:

1) провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, оглядів, виїмок, обшуків та ін.);

2) вимога від підприємств, установ, організацій, по­садових осіб і громадян пред’явлення предметів і до­кументів, які можуть встановити необхідні в спра­ві фактичні дані;

3) вимога проведення ревізій;

4) вимога від банків інформації, яка містить бан­ківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі, встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність";

5) подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями;

6) доручення особою, у провадженні якої перебу­ває справа, підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-роз­шу­ко­ві заходи чи використати засоби для отримання фак­тичних даних.

3. Перевірка доказів–це діяльність особи, яка про­вадить дізнання, слідчого, прокурора, суду із все­бічного й об’єктивного визначення достовірності фак­тичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінальної справи.

Перевірці підлягають як отримані фактичні дані, так і джерела таких даних. Кожний доказ перевіряється як окремо, так й у сукупності, співставленні з ін­шими доказами.

Перевірка відбувається у двох формах:

1) за допомогою розумової діяльності (логічним шля­хом);

2) шляхом проведення нових чи додаткових про­цесуальних (найчастіше слідчих) дій.

Наприклад, коли свідок Іванов під час впізнання вказав на підозрюваного Черденка, як на особу, що вчинила розбійний напад, а останній заперечує факт вчинення ним злочину, перевірці підлягають:

- законність та доброякісність проведення самого впізнання, яке зафіксовано у відповідному протоколі – шляхом перевірки дотримання порядку про­ве­дення цієї слідчої дії (схожість осіб, які пред’яв­ля­ли­ся для впізнання, з підозрюваним; наявність понятих; пропонування підозрюваному зайняти будь-яке міс­це серед осіб, які пред’являлися для впізнання, по­передження свідка про відповідальність за завідо­мо неправдиві показання та ін.);

- тотожність тих прикмет підозрюваного, які назвав свідок під час допиту, з особливостями зовнішності, за якими було його впізнано;

- достовірність показань свідка та підозрюваного шляхом проведення між ними очної ставки.

У наведеному прикладі перевірка такого джерела доказів, як протокол слідчої дії, та фактичні дані, що містяться в ньому, перевіряються шляхом співставлення з іншими доказами (показаннями свідка), аналізу самого протоколу, в якому зафіксовано поря­док проведення слідчої дії, та проведення процесу­аль­ної (слідчої) дії – очної ставки.

4. Оцінка доказів.Чинний КПК України не містить поняття та правил оцінки доказів. У ч. 1 ст. 67 КПК лише вказується, що суд, прокурор, слідчий і осо­ба, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обста­вин справи в їх сукупності, керуючись законом. При цьому, закон не дає роз’яснення правозастосов­цю про критерії такої оцінки.

На наш погляд, докази повинні оцінюватися що­до наявності їх невід’ємних ознак: допустимості, належ­ності, достатності та достовірності. У зв’язку з цим, оцінку доказів слід розглядати, як розумову (логічну) діяльність суб’єкта доказування з визначення належ­ності, допустимості, достовірності та достатності (що­до їх сукупності) доказів для прийняття й обґрунтуван­ня процесуального рішення у справі.

На відміну від перевірки, оцінка доказів відбувається тільки в розумових (логічних) формах. Хоча під час оцінки доказів суб’єкт може дійти до виснов­ку про необхідність додаткової перевірки окремих фактичних даних та їх процесуальних джерел. Тому перевірка та оцінка доказів тісно пов’язані одна з одною. Останній елемент доказування включає у се­бе також висновок про те, чи достатньо сукупності зібраних доказів для прийняття відповідного рішен­ня.

У цілому принцип оцінки доказів характеризуєть­ся наступними рисами:

§ суд (суддя), прокурор, слідчий, особа, яка прово­дить дізнання, вільні в оцінці доказів;

§ оцінка доказів здійснюється за внутрішнім пере­конанням. Закон визначає умови формування цієї оцінки і процесуальну форму вираження. Це за­безпечує сполучення суб’єктивного фактора (внутрішнє переконання) і об’єктивного (сукупність розгля­нутих доказів) у формуванні оціночних висновків у справі;

§ оцінці підлягають як зміст отриманих відомостей, так і джерело цих відомостей (дотримання про­цесуальної форми);

§ оцінка доказів повинна бути заснована на розгляді всіх обставин справи в їх сукупності й об’єк­ти­візована в прийнятих рішеннях у формі вмотиво­ваного висновку, про те, чому одні докази покладе­ні в основу рішення, а інші відкинуті як недостовір­ні;

§ при оцінці доказів слід керуватися законом. Регу­лююча роль кримінально-процесуального закону ви­являється шляхом визначення в законі завдань і принципів кримінального судочинства, визначення пред­мета доказування, ознак доказів, вимог, що став­ляться до процесуальних рішень і процесуальних умов їх ухвалення;

§ правосвідомість осіб, які ведуть судочинство, вклю­чає розуміння ними завдань і мети судочинства й обов’язків по їх досягненню. Зокрема, обов’язок приймати всі необхідні заходи для пізнання істини і переконання в тому, що закон, відбиваючи об’єк­тив­ні закономірності пізнання істини, обов’язковий до дотримання; що при розслідуванні і судовому роз­гляді справи неприпустимі упереджене ставлення до обвинувачуваного, однобічний, обвинувальний підхід до дослідження обставин справи, примус до дачі по­казань й інші не дозволені прийоми і методи одер­жання доказів.

Особливу увагу необхідно звернути на те, що вка­зані вище положення в основному зорієнтовані на принцип вільної оцінки доказів, який виявляється в на­ступному[49]:

1. Докази та їхні процесуальні джерела оцінюють­ся органами розслідування та судової влади за своїм внутрішнім переконанням.

Внутрішнє переконання – це тверда впевненість зазначених органів (посадових осіб) у правильності своїх знань та висновків, оскільки вони ґрунтуються на фактичному матеріалі. Будь-який сторонній вплив на формування внутрішнього переконання названих осіб тягне за собою певні правові наслідки і мо­же призвести до слідчої чи судової помилки.

2. Висновки органу розслідування, прокурора і су­ду мають випливати з всебічного, повного і об’єктив­ного розгляду всіх обставин справи в їхній сукупно­сті.

Неможливо зробити правильні висновки, якщо оці­нювати лише окремі відомості про факти, нехту­ючи іншими, у відриві від них. Повнота і сукупність встановлення усіх обставин складають фунда­мент будь-якого пізнання, в тому числі й процесу до­казування. Тому лише оцінка сукупності доказів, зібраних з дотриманням вимог про всебічність, пов­ноту і об’єктивність дослідження обставин справи, мо­же забезпечити правильні висновки. Нехтування цим правилом неминуче призведе до процесуальних помилок.

3. При оцінці доказів та їхніх процесуальних дже­рел необхідно керуватися тільки законом та професій­ною правосвідомістю.

Насамперед це означає, що як сама оцінка доказів, так і їх збирання, закріплення, мають здійснюва­тись у порядку і в умовах, передбачених законом. Тобто суд, прокурор слідчий та особа, яка провадить дізнання, зобов’язані кожен свій крок у процесі доказування звіряти з діючим кримінальним та кримі­нально-процесуальним законом.

Внутрішнє переконання осіб, що здійснюють оцін­ку доказів та їхніх процесуальних джерел, органічно пов’язане з їхньою професійною правосвідомістю.

Під професійною правосвідомі

Переглядів: 400