ДЖЕРЕЛА ПРАВА ЯПОНІЇ.

Велика робота із систематизації законів була проведена в сунському (VI ст.) і танському (VII ст.) Китаї. При династіях Суй (581 – 618 р.р.) і в період правління Тан кодекси піддавалися перегляду кожне царювання. Першим зводом законів, який дійшов до нас, був кодекс VII ст. династії Тан („Тан люй шу – і”).

Нова активізація законодавчої діяльності китайських імператорів мала місце в період правління всекитайської династії Суну зв’язку з посиленням влади центрального уряду. У 960 – 963р.р. було складено „Виправлені і переглянуті зібрання кримінальних законів”, що майже цілком повторили танський кодекс.

У зв’язку зі значним збільшенням поточного законодавства робота з класифікації законів і постанов продовжувалася й у наступні роки. Наприкінці ХІ ст. у Китаї було створене спеціальне бюро з перегляду і класифікації законів, яке, зокрема, підготувало „Звід законів із 900 статей”. Наприкінці ХІV ст. з’явився „Звід законів династії Мін”, що відтворював багато положень попередніх кодексів. Характерно, що ця практика не була змінена і після встановлення в Китаї маньчжурскої династії Цин. Уже в 1644р., після захоплення маньчжурами Пекіна, почалася робота з вивчення мінського кодексу, яка передбачала внесення в нього виправлень і змін відповідно до нових політичних реалій. Складені на основі старих кодексів династії Тан і Мін маньчжурські кодекси діяли в Китаї аж до початку ХХ ст. Визначаючи зміст принципів і норм традиційного китайського права.

Предмет регулювання того або іншого закону „Тайхо Йоро рьо”, як правило, знаходить відображення у своїй назві. Так, Закон І називається „Про посади і ранги”; Закон ІІ – „Про установи і штати”; Закон VII – „Про буддійських ченців і черниць”. Закон VIІ регулює соціально-економічні відносини, наприклад „статус” селянського подвір’я як господарської, організаційної, військово-облікової і, головне, податкової одиниці; торкається питань спадщини, шлюбу, розлучення. Наприклад ст. 27 цього Закону, яка потребує безумовного розірвання шлюбу осіб, що знаходилися в шлюбних відносинах, прямо запозичена з норм конфуціанської моралі, яка стосується порушень ритуалу. Закон ХІІІ „Про спадкоємність і спадкування” містить норми про спадкування звання глав знатних домів, від чиновника до імператора (правила пристолоунаслідування), а також про умови законності шлюбів, що ними укладаються.

Велике коло кримінально-правових норм включені до Закону ХІV „Про перевірку та атестацію”, присвяченому організації і діяльності чиновницького корпусу, що, зокрема, говорить про злочини і проступки чиновників, а також особливу систему покарань за них. Закон ХVІІ „Про воїнів і прикордонників” містить правила організації збройних сил, у тому числі, і про військові злочини.

Особливе значення для розгляду правової системи Японії цього часу мав Закон ХХІХ „Про в’язниці”, що стосувався широкого кола норм кримінально-процесуального права.

Положення Зводу показують, що норми конфуціанської моралі справили безпосередній вплив на його зміст. Про це свідчить не тільки наведений вище зміст ст.27, але і ряд інших норм, у тому числі і зафіксоване в ньому загальне конфуціанське положення, що особа потребує покарання за будь-який проступок, „який не слід було чинити”.

Водночас звід – правовий документ, а не збірка моралістичних настанов більш пізнього періоду. Він був покликаний стати законодавчим обґрунтуванням правлячого режиму, зміцнити його основи за допомогою детально розробленої єдиної для Японії правової системи. З цією метою і був проведений всебічний перегляд, уніфікація, систематизація звичаєвих, і раніше створених, законодавчих норм. Не випадково японську державу цього періоду (VІІІ – Х ст.) в історичній літературі називають „правовою”, на відміну від наступної епохи, коли під впливом ряду історичних чинників відбулося різке падіння значення ролі закону, права як такого.

Разом із кодексами серед джерел права Японії цього періоду широко була представлена поточна нормотворчість імператорів у вигляді указів і постанов, які видавалися як доповнення адміністративних і кримінальних законів.

З установленням сьогунату в правовій сфері Японії так званий період „правової держави” закінчився. Під впливом розпаду єдиного правового простору „ріцу” і „рьо”, як державні, імператорські розпорядження втратили свій загальнояпонський нормативний характер. На першому плані почали з’являтися морально-правові норми – гирі. Вони виходили із розуміння пристойності, яка регулювала поведінку індивіда в усіх випадках життя: відносини батька і сина, чоловіка і дружини, дядька і племінника. А поза сім’єю – відносини власника і орендаря, позикодавця і боржника, торговця і клієнта, старшого чиновника і підпорядкованого. Ідеологічною основою цих норм стало конфуціанство.

Гирі дотримувалися автоматично, під страхом осуду з боку суспільства, „порушень пристойності”, різноманітні критерії тяжкості яких було тісно пов’язані зі становою належністю індивіда.

Так, особливий кодекс норм „пристойності”, „кодекс честі” – буке-хо був сформований саме для самурайського стану. Він був заснований з урахуванням вимог абсолютної особистої відданості васала своєму сюзерену, виключав саму ідею прав і обов’язків юридичного характеру. Відносини васала-воїна і його сюзерена будувалася не на договірній основі, а на основі псевдосімейних начал, як відносин батька і сина. Васал при цьому не мав ніяких гарантій проти сваволі свого пана. Сама думка про це вважалася образливою. Будь-яке безчестя самурая закінчувалася самогубством.

У ХV - ХVІ ст. роль загальнояпонського права значно послабшала. Кожне князівство, кожен стан управлялися своїми власними встановленнями, нормами звичаєвого права, що лише іноді, головним чином у вигляді моральних заповітів, інструкцій, повчань, об’єднувалися в збірники. Одним із таких значних станових нормативних збірників став Кодекс років Кьомму (1334-1338рр.) покликаний ліквідувати „смуту в країні”, забезпечити стабільність політичної влади сьогуна.

Законотворчість в Японії пожвавилася тільки під час сьогунату Токугави, коли сьогуном була проголошена політика „твердого дотримання старих законів”. У 1742 р. З цією метою було прийнято Кодекс із 100 статей, положення якого зводилися до упорядкованого викладу основного змісту старих законів, норм звичаєвого права. Кодекс сприйняв багато приписів старих кодексів епох Тайхо і Йоро VІІІ століття.

Позитивні наслідки цієї політики були незначні в силу того, що знання закону вважалося в цей час привілеєм обраних. Закони не публікувалися (діяв принцип: „Варто виконувати, а не знати”). До відома населення доводилася лише мала їх частина, та, що стосувалася категорично заборонених приписів. Кодекс 1742 року зберігався в таємниці, до нього мали доступ три вищих чиновники уряду бакуфу. Та й сфера дії законів поширювався лише на території, що безпосередньо входили у володіння клану Токугава, у даймьо було власне право.

Переглядів: 1563