Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Світ після Першої світової війни

Загрузка...

 

Розділ І. Результати й наслідки Першої світової війни

 

Війна 1914 - 1918 рр. належить до тих подій світової історії, які на багато років визначають напрямок і характер її подальшого розвитку. Приголомшені масштабами військових дій, розмірами людських жертв і глибиною її впливу на всі сфери суспільного життя, сучасники невипадково довгий час називали її «Великою війною». Світова війна вкрай загострила кризу успадкованих від ХІХ - початку ХХ ст. форм і методів організації соціального буття, економічного життя, політичних основ суспільства та призвела до їх докорінної зміни. Суспільство, що формувалося внаслідок Першої світової війни, за своїми найсуттєвішими характеристиками кардинально відрізнялося від суспільства попередньої доби. Тому чимало вчених вважають, що війна, яка почалася в 1914 р., має для ХХ століття таке ж визначальне значення, як Велика Французька революція для ХІХ-го.

Глобальні наслідки війни. Найбільш відчутним результатом війни 1914 - 1918 рр. стала глобальна криза капіталістичного суспільства як пануючої тоді у світі системи соціально-економічних і політичних відносин. Вона мала загальний характер тому, що охопила всі головні інститути, традиції, норми і порядки цього суспільства. Це знайшло своє відображення в серйозному розладі функціонування економіки, різкому послабленні й навіть паралічі традиційних політичних структур і механізмів влади, духовному занепаді. У кризовому стані опинилися мистецтво й наука, філософія й релігія, мораль і право, інститут шлюбу й сім’ї, спосіб мислення та поведінки людей. Ця криза була надзвичайною для капіталістичного суспільства не тільки тому, що одночасно вразила всі найважливіші аспекти його устрою, життєвого укладу та культури, але й тому, що була позначена низкою локальних війн, революцій, повстань, гострими соціальними конфліктами, не бувалим раніше масовим незадоволенням десятків мільйонів людей своїм становищем та існуючими порядками. Її глибину й масштаби чітко усвідомлювали представники як політичної, так і інтелектуальної еліти. Так, у березні 1919 р. британський прем’єр-міністр Девід Ллойд-Джордж зробив характерне визнання: «Вся Європа насичена духом революції. Глибоке почуття не тільки незадоволення, але й гніву та обурення панує в робітничому середовищі проти умов, які існували до війни. Весь сучасний устрій, з його політичним, соціальним і економічним укладом від одного кінця Європи до іншого більше не задовольняє маси». Подібні свідчення були дуже характерними для настроїв панівних класів того часу, коли вся система капіталізму увійшла в смугу гігантських катаклізмів, соціальних заворушень, економічних потрясінь, політичної нестабільності, духовного сум’яття. Проте, поруч з песимістичними настроями й панічними заявами щодо перспектив західної цивілізації, якій все частіше передрікали скорий і неминучий крах, лунали і заклики до порятунку капіталістичного суспільства, його оновлення і навіть докорінної перебудови. Американський президент Вудро Вільсон, вказуючи на небезпеку соціального протистояння, наявного після закінчення війни, закликав вжити невідкладних заходів, щоби запобігти можливому соціальному вибуху, бо інакше «наше суспільство повалиться». Тому правлячі кола провідних держав Заходу почали гарячково шукати засоби та шляхи виходу з ситуації, що таїла в собі непередбачувані й небезпечні для них наслідки. Такі пошуки велися як в теоретичному, так і в практичному плані протягом 20 - 30 років після закінчення війни. Таким чином, саме війна 1914 - 1918 рр. і породжена нею загальна криза ініціювали процеси, які привели в середині ХХ ст. до суттєвої трансформації капіталізму як соціально-економічної системи.



Интернет реклама УБС

Ще одним глобальним наслідком світової війни стала криза власне європейської цивілізації. В добу Нового часу Європа перетворилася в центр економічного, соціального, політичного, технологічного та інтелектуального поступу людства. Розпочалася експансія європейської (або західної) цивілізації на інші континенти та неєвропейські народи. Однак війна 1914 - 1918 рр. підірвала позиції європоцентризму, тобто поширені в попередній період уявлення про європейську цивілізацію як найвище досягнення світової культури взагалі, яка уособлює силу, багатство, інтелект, загальний прогрес усього людства, визначаючи історичний шлях. Тепер люди не могли збагнути, як в Європі, яку вважали колискою світової цивілізації, могла статися така страшенна, величезна бійня, що поглинула мільйони життів і понівечила долі цілих поколінь. Один із французьких політиків зазначив: «У свідомості інших рас війна завдала жахливого удару цивілізації, яку європейці з гордістю вважали найвищою цінністю, але в ім’я якої чотири роки жорстоко знищували один одного». Популярними стали твори Ніцше, який ще раніше пророкував, що західна цивілізація втратила свою творчу силу, а також заяви на кшталт «Європа над прірвою» (Ф.Нітті), «присмерк Європи» (О.Шпенглер) і т.п. До речі, колишній прем’єр-міністр Італії Ф. Нітті видав у той час дві книжки під красномовними назвами - «Трагедія Європи» та «Виродження Європи». В останній він, зокрема, писав, що «Європа не лише позбавлена моральних норм, але й настільки далеко відкинена назад від Європи, яка була сто років тому..., що неможливо навіть зрозуміти, яким чином стало можливим таке виродження... Європа зробила крок назад на шляху цивілізації. ... Європа перебуває в занепаді. Нове покоління, виховане війною, більше схиляється перед насильством, аніж перед справедливістю».

Паралельно занепаду провідної ролі Європи почала зростати питома вага в світовій економіці та політиці країн Азії, Африки та Латинської Америки. Цьому сприяли об’єктивні умови, створені війною.

Війна із зрозумілих причин на деякий час порушила господарські зв’язки між метрополіями та їх колоніями, а згортання імпорту промислових товарів з європейських держав спонукало до розвитку місцевої промисловості, чому сприяв також постійно зростаючий попит воюючих країн на сировину й продовольство, постачальниками яких були колоніальні та залежні країн, що, зрештою, спричинило помітне зростання економічного потенціалу останніх. Так, індійська компанія «Тата» з Біхару стала однією з найбільших у світі з виробництва сталі (майже мільйон тонн на рік). Зростаюча економічна самостійність посилила політичну активність різних верств населення колоній. Почасти це було наслідком прямої участі сотень тисяч їх представників у війні на боці своїх метрополій. Наприклад, майже 1,5 млн. індійців воювали за Британію і 62 тис. з них загинули у військових діях на Середньому Сході, Африці та на полях Франції, чимало алжирців, марокканців і сенегальців рекрутовано до французького війська. Усього Англія та Франція мобілізували у своїх колоніях так звані кольорові війська чисельністю до 6 млн. чол. Крім того, мільйони чоловіків залучалися на різні роботи в тилу і на фронті: в Єгипті, наприклад, у трудовий і «верблюжачий» корпуси мобілізували 1,5 млн. чол.

Буржуазія, інтелігенція, робітничий клас, що формувалися в колоніях, усвідомлюючи несправедливість існуючих порядків, все частіше висували вимоги щодо розширення громадянських прав, надання самоуправління їх країнам, скасування найбільш одіозних форм колоніального гноблення, проведення аграрних реформ. Від сподівань на зміни у своїй долі з ласки метрополій народи колоній та залежних країн стали вдаватися до рішучої боротьби за ці зміни, покладаючись на власні сили. Неабиякий стимулюючий вплив на піднесення національно-визвольного руху в країнах Сходу мала Жовтнева революція в Росії. Потужна хвиля антиімперіалістичних виступів, в тому числі національних революцій, антиколоніальних повстань і війн, прокотилася по таких країнах, як Китай і Корея, Індонезія та Індія, Іран і Афганістан, Єгипет і Марокко, Сирія й Туреччина, Нігерія, Камерун, С’єрра - Лєоне, Гамбія, Кенія та ін. І хоча тоді лише декілька з них здобули національну незалежність (Північний Ємен - в 19918 р., Афганістан - у 1919 р., Єгипет - у 1922 р.), яка до того ж була формальною, однак це свідчило про початок кризи колоніальної системи, яка набувала незворотного характеру. Глибинний сенс того, що сталося в Азії, Африці, Латинській Америці після Першої світової війни, полягав у тому, що маси колоніальних і напівколоніальних народів, які раніше були об’єктом історії, тепер перетворювалися на її суб’єкта, починали самі творити власну історію.

Політичні наслідки війни.Війна 1914 - 1918 рр. досягла небачених масштабів, для її ведення були залучені величезні людські та матеріальні ресурси, мобілізовані зусилля народів цілих країн і імперій, що дозволяє характеризувати її як особливий тип тотальної війни. Все це обумовило різке зростання ролі держави в усіх сферах життя суспільства. Держава почала зосереджувати у своїх руках такі непритаманні їй раніше функції, як розподіл сировини, продовольства, робочої сили, використання для військових потреб наукового потенціалу, розміщення державних замовлень на приватних підприємствах і т.ін. Широко практикувалося також введення військового чи стану облоги, запроваджувалася цензура, закривалися антиурядові видання, обмежувалися права профспілок, застосовувалися різні форми, в тому числі примусові, трудової повинності тощо, тобто мало місце привласнення органами виконавчої влади й головним командуванням (військовою верхівкою) надзвичайних повноважень і зведення до мінімуму ролі представницьких установ. Таким чином, держава в особі уряду почала енергійно й систематично втручатися в економіку й соціальні відносини, здійснювати контролюючі й регулюючі функції щодо всього суспільства; іншими словами, відбувався процес етатизації (від фран. etat - держава) або одержавлення. Під час війни най- повніше принцип етатизму був втілений у Німеччині.

Дане явище стало характерним не тільки для країн з традиційно сильною роллю держави (якою була Німеччина з часів Бісмарка), але й для тих, де, згідно з доктриною лібералізму, держава виконувала дуже обмежені політичні функції, ні за яких обставин не втручалася в процес виробництва, сферу фінансів, гру ринкових сил, взаємовідносини між працею та капіталом і т.ін. Тепер навіть у Великобританії, країні «класичного лібералізму», ринкові принципи тимчасово відкинули, а економіка стала значною мірою регульованою. Уряд Д.Ллойд-Джорджа з кінця 1916 р. взяв курс на державне регулювання, зосередивши у своїх руках розподіл сировини, раціонування продовольства, морський і залізничний транспорт, контролюючи 95% зовнішньої торгівлі, створивши систему державних замовлень і субсидій вітчизняній промисловості й навіть власний, тобто державний, сектор господарства, куди входило понад 200 підприємств. Характерно, що цей курс уряд збирався продовжувати й після закінчення війни, вважаючи, що скалічене війною суспільство потребуватиме «костурів» державної підтримки, особливо в справі «реконструкції» британського господарства.

Втручання держави в економічне життя й соціальні відносини поставило під сумнів принципи лібералізму та буржуазної політичної економії. Цю тенденцію, що зародилася в роки війни, незабаром теоретично обгрунтував й розвинув у своїх працях видатний економіст Дж. М. Кейнс, який дійшов висновку, що капіталізм втратив властивості системи, яка сама себе регулює (за допомогою ринку, вільної конкуренції тощо), і зможе уникнути застою й фатальних для нього потрясінь лише тоді, коли держава вдасться до особливих заходів, створюючи «ефективний попит», дотримуючись політики «регульованої інфляції», розширюючи державні інвестиції, здійснюючи деякий перерозподіл прибутків на користь найменш забезпечених верств населення. Отже, під час Першої світової війни відбулася своєрідна апробація принципів і методів державного регулювання економічного життя , що незабаром привело до створення так званої змішаної економіки, чи, за марксистською термінологією, державно-монополістичного капіталізму.

Разом з тим державне управління економікою, елементи планування і т.п. мали для панівних класів і побічний ефект, а саме: посилили привабливість соціалістичних ідей, що декларували - в теоретичних працях своїх речників - подібні принципи й раніше.

Тривала й жорстока війна вимагала створення більш ефективного механізму прийняття рішень, планування економіки та розподілу ресурсів, оперативного здійснення військово-політичних заходів ніж це могла забезпечити довоєнна парламентська система. Тому одним із політичних наслідків війни стала криза парламентаризму та лібералізму як доктрини та політичної практики. Вона посилювалася також через те, що переважна більшість населення воюючих країн, обуреного величезними жертвами й різким погіршенням свого матеріального становища під час війни, асоціювала їх з тими політичними силами і тими політичними порядками й інститутами, які вважалися винними в її розв’язанні. До того ж позиції представницьких інститутів послаблювалися через розширення повноважень виконавчої влади, яка все частіше намагалася виступати від імені всієї держави.

Останньою обставиною зумовлювався ще один важливий політичний наслідок війни: збільшення владних прерогатив урядів привело до сильного розбухання державного апарату, багаторазового зростання кількості чиновництва (бюрократії). Наприклад, в Англії до війни всього 20 чиновників (іноді їх кількість зростала до 50 - 60 чол.) забезпечували всім необхідним британську армію, натомість на початок 1918 р., коли до війська призвали вже 3 млн. британців, постачанням зброї та амуніції займалося спеціальне міністерство, де працювали 65 тис. службовців(!). Таку зміну ролі уряду та бюрократичного апарату, що його обслуговував, деякі історики не без підстав назвали «адміністративною революцією». Це означало, що з’явився досить чисельний прошарок людей, які перебрали на себе важливі адміністративні, тобто управлінські, регулюючі, контролюючі, функції в масштабах цілої країни й почали безпосередньо впливати на розробку й прийняття державних рішень, зміст внутрішньої та зовнішньої політики.

Ще одним наслідком війни стала політична соціалізація широких верств населення. Світова війна супроводжувалася почасти цілеспрямованим, почасти стихійним процесом втягування в політику й соціалізації багатомільйонних мас - робітничих, селянських, численних середніх верств. Силою обставин, примусово пробуджені війною до активної соціальної діяльності, втягнуті у вир світової політики, відчуваючи несправедливість розподілу військових тягот між різними класами суспільства й зневірившися в офіційно проголошених цілях війни, вони втрачали довіру до парламентських інститутів і форм діяльності, ставили під сумнів принципи функціонування ліберальної держави і почали все більш рішуче виступати за більшу рівність, більшу справедливість, більшу демократію. Глибоке розчарування в традиційних інститутах влади, поміркованих і елітарних за своєю сутністю, формах конституційного правління класичного ліберального зразка спонукало людей вдаватися до прямих дій, вимагати прямої демократії, породжувало бажання створити органи прямого народовладдя й народоправства, а це насамперед передбачало боротьбу за республіку, за загальне виборче право (в тому числі для жінок), за визнання суб’єктами політичного життя масових робітничих і селянських організацій, за передачу парламентам права вирішення питань війни та миру тощо. Цим значною мірою пояснюється неабияка популярність ідеї Рад трудящих, що прийшла з революційної Росії.

Вихід мас на політичну арену дав могутній імпульс збагаченню форм і інститутів демократії. В багатьох країнах Європи та в США в перші післявоєнні роки було введено загальне виборче право, що також сприяло перетворенню широких мас, які раніше були лише об’єктом політики, в її суб’єктів. Цей факт (тобто значне розширення електорату) суттєво позначився на політичному житті західних країн, що змушені були враховувати і політичні партії, і державні діячі всіх рівнів. Проте незабаром наявним стало протиріччя між великим впливом мас на політичний процес і низьким рівнем їх загальної й особливо політичної культури. Парадокс демократії полягав в тому, що вона надавала рівні права на участь у політичному житті громадянам, не рівним за ступенем підготовки до цього, освіти, розсудливості, відповідальності. Результатом цього стала загроза зруйнування самої демократичної політичної системи, бо такі маси могли за певних обставин ставати легкою здобиччю різних авантюристів, політиканів популістського зразка, потенційних диктаторів, здатних маніпулювати настроями й бажаннями людей у власних цілях. Першим описав можливі негативні наслідки даного феномену іспанський філософ Х.Ортега-і-Гасет у своїй знаменитій книзі «Повстання мас», де констатував, що «уся влада в суспільстві перейшла до мас».

Взагалі, перша світова війна мала суперечливі політичні наслідки. З одного боку, зазнали серйозного удару монархічні інститути, станові й кастові привілеї, дуже посилився потяг мас до демократії (на середину 1920-х рр. існувало вже 30 країн з демократичною формою правління), народилася ідея соціальної демократії як західна реакція на перемогу Радянської влади в Росії (яка проголосила встановлення справжньої, тобто соціалістичної, демократії, але тільки для трудящих), яка водночас відображала пошук альтернативи «дикому» капіталізмові, що збанкрутував у роки світової війни. Саме така форма демократії встановилася у Швеції, Норвегії, Чехословаччині, певною мірою - в Данії. З другого боку, війна дала потужний поштовх до появи через деякий час так званих режимів «сильної руки», диктаторських форм правління - авторитарних і тоталітарних( від лат. totus - весь, цілий, повний). Хоча ці політичні системи мають спільну основу походження й обидві за своєю сутністю є антидемократичними, між ними існують принципові відмінності.

Авторитарному режимові притаманні такі риси, як наявність лідера, диктатора, який виступає в ролі свого роду «батька нації», що нібито однаково піклується про інтереси всіх класів і соціальних груп, виконуючи функцію верховного правителя, арбітра, судді; відсутність однієї політичної партії, яка б узурпувала всю державну владу; формальне існування конституції, парламентських установ, громадських організацій у поєднанні з репресіями проти тих, хто вважається «ворогом режиму»; орієнтація в ідеологічній сфері на традиційні, переважно патріархіальні, консервативні, що видаються за національні - ідейні та моральні цінності; опора на традиційні соціальні структури та групи (церква, військо, земельна аристократія тощо).

Головною рисою тоталітарного режиму є те, що він запроваджує всеохоплюючий контроль правлячої в державі еліти (або партії) над економічним, політичним, культурним і навіть релігійним життям суспільства. Зазвичай така партія, що стає масовою, добре ієрархічно організованою, на чолі якої стоїть провідник-диктатор, вождь, перетворюється в частину державного апарату, який згодом повністю контролює, прилаштовує для своїх цілей, монополізуючи всі форми державної влади. В умовах такого режиму існування навіть формальної опозиції унеможливлюється, супротивники режиму піддаються політичному й фізичному терору, тому країни з такою формою правління часто називають «поліцейською державою». Для тоталітарного режиму характерна розробка й запровадження нової ідеології, що ставить за мету цілковиту перебудову існуючого суспільства аж до його повної руйнації та побудови абсолютно нового ладу з новою людиною, мораллю, світоглядом.

Причини появи й поширення авторитарних і тоталітарних режимів трактуються по-різному, але так чи інакше пов’язуються зі спадщиною, що залишила війна. Недарма, що тоталітаризм як явище виник насамперед у країнах, що потерпіли поразку у війні чи дуже від неї постраждали, опинившись зрештою в стані соціального розламу. Встановлення цих режимів відбувалося також у країнах, які з огляду на специфіку свого історичного розвитку запізнилися з капіталістичною модернізацією, де переважали традиційні, характерні ще для попереднього періоду застарілі соціальні структури й відносини і які в цей час опинилися перед необхідністю швидких соціально-політичних змін. Саме тому деякі дослідники вважають, що, наприклад, тоталітарні режими виникали там і тоді, де і коли перед країною вставали виключні за своєю важливістю й складністю завдання, для реалізації яких необхідні надзвичайна мобілізація й концентрація зусиль усього населення; відповідно зорганізувати ці зусилля й спрямувати їх на досягнення «національної мети» могла лише держава, яка повинна для цього мати необмежену владу, стати всеосяжною, тобто тоталітарною. Інші розглядають їх як результат занепаду встановлених після світової війни в деяких країнах демократичних режимів, де для цього не склалися відповідні умови, і тому їх населення, розчарувавшись у незрілій демократії, до якої фактично не було готовим, не чинило опору тим силам, зацікавленим у тоталітарних формах управління.

Отже, такі явища, як демократія і тоталітаризм виникали на спільному історичному грунті, створеному війною, розвивалися паралельно, перебуваючи в постійному протиборстві одне з одним. Причому в деяких країнах мали місце спроби досягти справедливих, демократичних цілей тоталітарними методами, наприклад, у Радянській Росії(СРСР), в той час як в інших (Німеччина, Японія) досягнення наперед відомої тоталітарної мети - світової гегемонії або расового панування - маскувалося зовні також демократичними гаслами про відновлення історичної справедливості і т.п.

Економічні наслідки війни.Війна 1914 - 1918 рр. негативно позначилася на економічному розвитку багатьох країн. У 1920 р. світове промислове виробництво скоротилося на 7% у порівнянні з 1913 р., сільськогосподарське - на третину, а обсяг експорту складав лише близько 50% довоєнного рівня.Особливопостраждало господарство державєвропейського континенту, де відбувалися основні військові дії. Так, промислове виробництво 18 європейських країн (крім Болгарії, Албанії, майбутньої Югославії, Прибалтійських держав) було в 1920 р. майже на 23% нижчим, ніж у 1913 р., натомість у США воно зросло на 22%. За деякими підрахунками, економічний розвиток Європи затримався приблизно на 8 років, тобто в 1929 р. обсяг її сукупного промислового виробництва відповідав рівню, якого вона, напевно, досягла б десь до 1921 р., якби не сталася війна і збереглися довоєнні темпи економічного зростання. Деякі з проблем і труднощів, що вразили економіку європейських країн, з’явилися ще до війни, однак остання загострила їх ще більше. Післявоєнне врегулювання в Європі, що супроводжувалося появою нових національних держав і реорганізацією деяких вже існуючих, було пов’язано

із зміною територій і утворенням нових кордонів, як вважали, за етнічною ознакою. Але само по собі це аж ніяк не гарантувало відновлення економічної стабільності, скоріше, навпаки, ще більше ускладнило ситуацію, породжувало нові болючі проблеми. Тепер в Європі з’явилося 27 національних валют замість 14 до війни і майже 15 тисяч кілометрів нових кордонів і відповідно сотні додаткових митниць, що відокремило багато підприємств від їх традиційних джерел сировини, металургійні заводи - від кам’яновугільних басейнів, райони сільськогосподарського виробництва від ринків збуту їх продукції тощо. Більшість нових держав у Східній Європі виявилися економічно слабкими, а через територіальні претензії одна до одної та націоналістичну політику своїх урядів опинялися в ще більшій економічній ізоляції.

Серед економічних наслідків світової війни одним з найважливіших стало помітне зменшення ролі європейського континенту в світовому промисловому виробництві та міжнародній торгівлі. В результаті війни

європейські інвестиції за межами континенту суттєво скоротилися, як і відповідно можливості впливати на економічне життя в інших частинах світу. Відновлення послаблених позицій відбувалося досить повільно, тим більше що у світовій торгівлі посилилася конкуренція, особливо з боку США, а також Японії. Як наслідок відбулася певна переорієнтація в економічній політиці та торговельних пріоритетах неєвропейських країн. Зокрема, якщо до Першої світової війни в міжнародній торгівлі з країнами Латинської Америки домінувала Великобританія і меншою мірою Німеччина, то в післявоєнний період орієнтація цих країн на США помітно зростає. Капіталовкладення американських компаній в економіку цих країн постійно збільшувалися, особливо в гірничу й нафтодобувну галузі промисловості Венесуели, Колумбії, Перу, Еквадору та ін. Водночас приплив американських капіталів сприяв початку процесу індустріалізації в ряді латиноамериканських країн. Подібні явища мали місце і в Азії. Тому на світових ринках, в міжнародній торгівлі почали з’являтися нові суб’єкти світових економічних відносин, яких пізніше почали відносити до розряду країн «третього світу». Все це можна розглядати як очевидні симптоми закінчення ери європоцентризму в економічному житті світу.

Світова війна не тільки порушила нормальні господарські зв’язки, розхитала існуючу економічну інфраструктуру багатьох країн, але й породила серйозну фінансову нестабільність, а в деяких країнах - справжній фінансовий хаос. Війна потребувала колосальних фінансових витрат, сукупна вартість яких досягла декількох сотень мільярдів американських доларів. Лише мала частина цих величезних витрат покривалася за рахунок збільшення оподаткування населення воюючих країн. Тому для фінансування війни їх уряди все частіше вдавалися до друкування паперових грошей і внутрішніх позичок, що зробило інфляцію постійним чинником економічного життя багатьох європейських країн. Внаслідок цього посилилася загроза існуванню широких верств населення з фіксованими доходами і платнею, що мало далекосяжні соціальні наслідки й позначилося в майбутньому на їх політичній орієнтації.

Крім цього, закупки зброї й військових матеріалів у США швидко виснажили золоті запаси країн Антанти, що потрапили у фінансову залежність від них. Союзні держави заборгували Сполученим Штатам більше ніж 7 млрд. дол., а враховуючи, що чимало позичок було зроблено ними після закінчення війни, їх загальна заборгованість досягла 11,6 млрд. дол. Тому не дивно, що фінансовий центр капіталістичного світу перемістився з Європи за океан, у США.

У цілому, фінансова спадщина, яку залишила війна (знецінення валют, проблеми репарацій і виплати військових боргів європейськими країнами Сполученим Штатам), зробила міжвоєнні роки періодом майже постійної фінансової нестабільності й відповідно економічної напруги. Старий фінансовий порядок, розхитаний дощенту війною, так ніколи, по суті, і не відновився в колишньому вигляді.

Проте деякі економічні наслідки війни мали і позитивний характер, зокрема вона сприяла запровадженню нових технологій, що стимулювали розвиток автомобільної та авіаційної, хімічної та нафтопереробної промисловості, виробництву барвників, легованих сталей, виробництву холодильного й консервувального обладнання.

Соціальні наслідки війнибули різноманітними.Ведення війнитакихмасштабів, тобто фактично тотальної, вимагало мобілізації всіх наявних економічних потужностей і відповідно залучення нових трудових ресурсів, що не могло не позначитися на структурі робочої сили як країн Антанти, так і Троїстого союзу. У виробництві різко зрослароль жінок, які все більше заміняли чоловіків, мобілізованих до війська. Так, на 1917 р. вони складали 43% всієї робочої сили, що використовувалася в господарстві Росії. В промисловості й на транспорті у Великобританії працювало в роки війни понад З млн. жінок, ще 150 тис. перебували у війську в складі спеціальних допоміжних частин. Дуже зросла їх питома вага і у сфері обслуговування. У тій же Англії все більше їх працювало банківськими касирами, листоношами і навіть поліцейськими, а кількість жінок - водіїв трамваїв і автобусів - збільшилася в 10 разів. Їх зростаючу роль у житті суспільства, як і вплив розкріпачення жінок у Радянській Росії, вже не можна було не помічати і тим більше ігнорувати, тому в перші післявоєнні роки в Англії, Австрії, Німеччині, США та інших країнах їм надали право голосу, що значно розширило склад електорату, зробивши їх важливим чинником політичного життя.

Війна посилила процеси внутрішньої міграції та соціальної мобільності. Наприклад, у США, де різко зріс попит на робочу силу у зв’язку з потребою постачати країнам Антанти зброю, продовольство та інші військові матеріали, почалася міграція негрів з аграрного Півдня на промислову Північ; ця тенденція збереглася і в подальшому, що наклало глибокий відбиток на суспільно-політичне життя цієї країни.

В умовах тривалої війни нормальна робота промисловості, транспорту та інших галузей господарства мала величезне значення, тому уряди й буржуазія воюючих країн були вельми зацікавлені в налагодженні «соціального партнерства» і встановленні «класового миру» з робітничим класом з метою запобігання страйків, заворушень тощо. Це зумовило помітне посилення ролі профспілок, які представляли й захищали інтереси робітників. Правлячі кола сподівалися, що їх керівництво здатне контролювати поведінку й настрої робітників, а також переконувати останніх в необхідності бути слухняними, стійко терпіти численні нестатки, злигодні, погіршення матеріального стану, обмеження своїх прав в ім’я перемоги над ворогом. Співробітництво профспілкового керівництва з діловими та урядовими колами, що посилилося в роки війни, мало неоднозначні наслідки. З одного боку, профспілки, які посилили свій авторитет і зайняли помітне місце в суспільно-політичному житті, могли тепер більш рішуче й успішно захищати інтереси робітничого класу, добиватися поліпшення його економічного та соціального становища, з другого - війна сприяла процесу інтеграції профспілкової бюрократії в бюрократію державну, що нерідко відривало профспілкових керівників від робітничої маси, робило їх свідомими чи мимовільними прихильниками існуючих порядків, зацікавлених, в тому числі з особистих міркувань, у співробітництві з урядом і буржуазією. Це, у свою чергу, стало важливим кроком на шляху зрощування соціал-демократичних партій, опорою яких у робітничому русі були саме профспілки, з партійно-державним механізмом капіталістичної держави.

Нарешті, війна привела до виникнення значних маргінальних соціальних груп, які складалися з людей, що внаслідок різних обставин (війна, спричинена нею розруха, економічна криза, безробіття) втратили свій колишній соціальний статус і звичний спосіб життя, і відповідно джерела матеріального забезпечення, проте у післявоєнний час не змогли їх повернути або знайти іншу «соціальну нішу» в суспільстві. Серед них було чимало демобілізованих вояків, ветеранів Першої світової війни. Отже, в ряді країн з’явилася численна маса вкрай незадоволених людей, що вороже ставилися до суспільства, яке фактично кинуло їх напризволяще, і прагнули якнайшвидше покращити своє становище. Такі групи і, зокрема, деякі організації ветеранів тяжіли до сприйняття різних радикальних ідеологій, приставали до правоекстремістських політичних рухів. Взагалі, ветерани світової війни відігравали неабияку роль у формуванні політичної атмосфери і морального стану післявоєнного суспільства.

Внаслідок війни соціальні відносини, питома вага й місце окремих класів і соціальних груп у житті суспільства, соціальна структура багатьох європейських країн зазнали значних змін. Війна стирала соціальні бар’єри: жертвами ураганного гарматно-кулеметного вогню ставали і родовиті аристократи, і звичайні селяни, робітники.

У країнах Антанти і Троїстого союзу селянство складало основний контингент масових армій, тому як клас воно зазнало великих втрат. Наприклад, у Франції 53% тих, хто загинув на війні, - селяни. Водночас війна розширила кругозір і зполітизувала чимало селян-вояків: серед тих, хто повернувся з фронту, частина перестала ходити до церкви, інші почали брати активну участь у селянських рухах, ставали організаторами й керівниками селянських політичних організацій, партій. Були й такі, хто взагалі не повернувся до сільськогосподарського життя. В цілому, становище селян у перші післявоєнні роки дещо покращилося: завдяки високій інфляції вони мали можливість сплатити свої борги, а внаслідок проведення аграрних реформ збільшили свої земельні володіння.

У воєнних діях загинуло чимало представників аристократії, насамперед земельної. Понад чверть студентів Оксфордського та Кембріджського університетів у віці до 25 років, як правило, вихідці із знатних родин, що перебували в британській армії в 1914 р., загинули в боях. Економічні позиції аристократії після війни через відносне падіння вартості землі та проведених під тиском селянства аграрних реформ дещо ослабли (а в Румунії, наприклад, поміщики зберегли лише 7% своїх земель). Похитнулися також і політичні позиції поміщиків, коли в деяких країнах були повалені монархії чи суттєво обмежені владні прерогативи тих, що збереглися, бо саме монархічні інститути стояли на захисті інтересів цієї соціальної групи. Однак, значно послаблена аристократія і в міжвоєнний період зберегла в основному свої земельні володіння (зокрема, в Німеччині, Польщі, Угорщині) і соціальний статус, і в цілому з осторогою й навіть ворожістю ставилася до появи демократичних, парламентських інститутів у країнах Центральної та Східної Європи і з часом підтримала встановлення в них авторитарних режимів.

З усіх соціальних груп і класів, мабуть, найбільше постраждав від війни та її наслідків середній клас, в середовищі якого до 1914 р. особливо були поширені настрої соціального оптимізму, впевненості в майбутньому. В результаті війни багато його представників втратили свої інвестиції, цінні папери, акції за кордоном; породжена війною інфляція, що посилилася після її закінчення, поглинула їх заощадження, а дорожнеча й післявоєнна економічна криза погіршили їх матеріальний стан аж до повного розорення.

Результати та наслідки Першої світової війни визначили головні тенденції політичного, соціально-економічного та духовного розвитку країн Європи та Північної Америки в наступні десятиліття.

 

 

Розділ 2. Післявоєнний устрій світу:

Версальсько-Вашингтонська система.

 

Перша світова війна закінчилася 11 листопада 1918 р., коли у Комп’єньському лісі, у вагоні головнокомандувача союзними військами маршала Фоша германська делегація підписала умови перемир’я.

Паризька мирна конференція (16 січня 1919 р. - 21 січня 1920 р.) У січні 1919 р. в Парижі почала роботу мирна конференція з метою розробити й укласти мирні договори з Німеччиною та іншими переможеними державами, заклавши тим самим підвалини післявоєнного устрою світу. Учасниками конференції стали 27 країн, що воювали на боці Антанти. Німеччина та її союзники, а також Радянська Росія не були допущені до участі в роботі мирної конференції. На інтереси й побажання малих країн на конференції фактично не зважали. Уся робота по розробці умов мирних договорів відбувалася за лаштунками офіційних засідань. Головну роль на конференції відігравали президент США В. Вільсон, британський прем’єр-міністр Д.Ллойд-Джордж і прем’єр-міністр Франції Клемансо, який головував на конференції.

Чимало людей у світі сподівалися, що запропоновані американським президентом «14 пунктів про умови миру» стануть моделлю справедливого післявоєнного врегулювання. Однак незабаром виявилося, що головні «архітектори» післявоєнного устрою світу визнавали їх тільки на словах, дбаючи насамперед про свої власні інтереси. Врешті-решт Вільсон спромігся врятувати тільки чотири пункти своєї знаменитої програми, а саме: пункт 7-й - про відновлення Бельгії, пункт 8-й - про повернення Франції території Ельзасу - Лотарингії, втраченою нею в 1871 р., пункт 10-й - про долю народів Австро-Угорщини та останній - про утворення Ліги Націй. Усі інші були проігноровані чи змінені настільки, що втрачався їх оригінальній зміст.

Хоча учасників конференції об’єднували прагнення закріпити свою перемогу над Німеччиною, а також повалити Радянську владу в Росії та придушити революційний рух в інших країнах, практично з усіх питань порядку денного між великими державами точилася гостра боротьба. За характеристикою одного з учасників конференції, її засідання нагадували «бунт папуг у великій клітці зоологічного саду». Кожна з великих держав-переможниць прагнула посилити свої позиції за рахунок інших.

Великі розбіжності виявилися з германського питання. Клемансо, послуговуючись ідеєю реваншу, тобто помсти Німеччині, намагався добитися її розчленування й максимального військового та економічного послаблення. Однак Ллойд-Джордж і Вільсон рішуче виступили проти цих планів, не бажаючи сприяти посиленню Франції на європейському континенті і тому намагаючись зберегти достатньо сильну Німеччину як свого роду противагу Франції, а також потенційного союзника в боротьбі проти Радянської Росії. Роздратований протидією Ллойд-Джорджа французьким планам Клемансо заявив: «Я повинен Вам сказати, що на другий день після перемир’я я знайшов у вашій особі ворога Франції», на що той їдко відповів: «Не дивно. Це завжди було нашою традиційною політикою».

У той же час французька та англійська делегації об’єдналися, обстоюючи збереження традиційних сфер впливу, проти американських планів запровадження в міжнародну практику своїх доктрин «відкритих дверей» і «рівних можливостей», які фактично маскували претензії США на світове лідерство. Тому Вільсону не вдалося реалізувати на конференції наміри фінансової й політичної еліти США щодо встановлення гегемонії своєї країни в післявоєнному світі, військово-політичний вплив якої ще значно поступався її економічній могутності.

Однією з головних проблем, які обговорювалися на конференції, стало «російське питання» - питання про форми й засоби боротьби з більшовицькою революцією та її впливом на інші країни. Хоча від імені об’єднаних держав Вільсон зробив заяву, де, зокрема, говорилося: «Вони беззастережно визнають революцію, і вони ніяким чином і ні за яких умов не будуть допомагати чи надавати підтримку будь-яким зазіханням контрреволюції», насправді в Парижі приймалися рішення про надання різноманітної допомоги білогвардійським силам і координацію військових зусиль країн Антанти в Росії, проти якої вони почали неоголошену збройну інтервенцію. У меморандумі американської делегації на Паризькій конференції від 9 жовтня 1919 р. зазначалося, що Росію приймуть до Ліги Націй, тільки коли вона буде мати антибільшовицький уряд. Попри всі розбіжності в поглядах на методи боротьби з Радянською Росією, провідні учасники конференції фактично санкціонували антирадянську інтервенцію, яка почалася ще в 1918 р., і збройні акції по придушенню революційних виступів у країнах Центральної та Східної Європи, зокрема Радянської республіки в Угорщині. Однак домовитися про спільний похід проти Радянської Росії виявилося неможливим через суперечності в таборі переможців і побоювання ще більшого посилення революційного руху на Заході. За визнанням Ллойд-Джорджа, «війна проти більшовиків... викликала б серед організованих робітників заворушення, яке навіть важко уявити».

Одним із найважливіших рішень Паризької конференції стало створення Ліги Націй- міжнародної організації, мета якої полягала у підтриманні миру й міжнародної безпеки. Ідея створення такої організації була висунута ще в роки світової війни пацифістськими колами й підтримана керівниками Антанти. Статут Ліги, розроблений спеціальною комісією на чолі з палким прихильником її утворення В.Вільсоном, закріплював чимало прогресивних положень міжнародного права, зокрема відмову від ведення війни, передбачав можливість застосування колективних заходів (санкцій) - як економічних, так і військових - проти агресора. Головним завданням нової організації, за Статутом, визначено боротьбу за мир, співробітництво та безпеку народів. Характерно, що до Статуту та інших документів цієї організації увійшли, ставши нормами міжнародного права, деякі принципи, проголошені в 1917 р. радянським Декретом про мир, які спершу відкидалися урядами Антанти. Так, коли в 1923 р. комісія Ліги Націй запропонувала проект договору про взаємну допомогу, то зафіксувала в ньому, що «агресивна війна є злочином». Поняття «контрибуція», таке звичне в міжнародно-правовій практиці ХІХ - початку ХХ ст., після проголошення Декрету про мир зникає з ужитку. До Статуту увійшло зобов’язання дотримуватися «повної гласності» в міжнародних відносинах. Проте це не заважало Лізі з самого початку свого існування вдатися й до відкритих і до закамуфльованих антирадянських акцій (визнання адмірала Колчака як глави уряду Росії та ін.). Антирадянська спрямованість зберігалася протягом усього першого етапу (1920 - 1934 рр.) діяльності Ліги Націй.

Держави - члени Ліги Націй (спочатку до неї не приймалися переможені країни) направляли своїх представників на щорічну Асамблею, що була її вищим органом. У перервах між скликаннями Асамблеї її повноваження перебирала на себе Рада Ліги Націй, на яку покладалися функції охоронця міжнародного миру. Таким чином, Ліга Націй стала першою міжнародною організацією по підтриманню миру у всьому світі. Організація Об’єднаних Націй, створена наприкінці Другої світової війни, стала своєрідною спадкоємницею Ліги Націй.

Після довгих суперечок переможцям вдалося домовитися про долю колишніх німецьких колоній і турецьких володінь. Широка популярність, якої набуло серед народів колоній і залежних країн висунуте Радянським урядом гасло самовизначення націй, не дозволило делегаціям Англії, Франції та Японії відкрито анексувати захоплені ними в Німеччини й Туреччини колонії. Під приводом того, що народи цих територій нібито не здатні самостійно керувати собою, вони оголосили, що «передові нації» повинні взяти над ними «опіку», щоби «підготувати» їх до самоуправління, а практичне здійснення цієї опіки «пропонувалося» країнам-переможницям. Від імені Ліги Націй мандати на управління колишніми колоніями передавалися Англії та її домініонам, Франції, Японії та деяким іншим країнам. Ці території стали називатися мандатними. Так, Великобританія отримала мандати на Палестину, Трансіорданію, Ірак, колишню німецьку Східну Африку (Танганьїку) та інші території; Франція - на Сирію, Ліван, частини Того і Камеруну в Африці; Японія - на Маріанські, Каролінські та Маршаллові острови, а також на німецькі володіння на Шаньдуньському півострові в Китаї.

Насправді мандатна система стала лише прикриттям колишньої колоніальної системи, а народи німецьких і турецьких колоній тільки змінили хазяїв. Тому зрозуміло їх розчарування рішеннями Паризької конференції, адже, наприклад, щоби отримати допомогу арабського населення проти Османської імперії під час війни, союзники обіцяли визнати незалежність арабських країн на Середньому Сході, однак «забули» обіцянки, видавши собі мандати на управління цими колишніми землями Туреччини й у такий спосіб наочно продемонструвавши, що принцип національного самовизначення астосувався тільки щодо європейських народів.

Головним підсумком роботи Паризької конференції стало підписання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками.

Версальський договір. 28 червня 1919 р. представники німецької делегації підписали продиктований державами-переможницями мирний договір. За місцем підписання (Дзеркальна зала Версальського палацу) цей договір отримав назву Версальського.

За його умовами Німеччина визнавалась єдиним винуватцем війни. Ельзас і Лотарингія, захоплені німцями в 1871 р., поверталися Франції. Крім цього, останній передано у власність вугільні копальні Саарського басейну, які мали б служити компенсацією за зруйновані німцями рудні Північної Франції, а управління Саарською областю передавалося на 15 років Лізі Націй, після чого її доля вирішувалася б плебісцитом. До Бельгії відійшли округа Ейпен і Мальмеді, до Данії - Північний Шлезвіг. Щоби забезпечити Францію в майбутньому від можливого й несподіванного німецького нападу, утворювалася Рейнська демілітаризована зона: Німеччині заборонялося утримувати чи будувати на лівому березі Рейну, а також у смузі 50 км шириною на правому березі будь-які військові споруди, так само і утримувати в цій зоні війська.

Німеччина визнавала незалежність Польщі, Чехословаччини та Австрії. Польщі вона повернула загарбані в неї свого часу землі: Східну Познанщину, частини Західної й Східної Пруссії, частину Верхньої Сілезії. Німеччина відмовлялася від Гданська (Данцига), однак Польща не отримала цього дуже важливого порту й відповідно виходу до Балтійського моря, бо Гданськ був перетворений у «вільне місто», що перебувало під захистом Ліги Націй. У складі Німеччини залишалося понад 100 тис. кв. кмпольських земель з численним польським населенням.

Німеччина відмовлялася також від Клайпеди (Мемель), пізніше переданої Литві. Категорично заборонялося приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини.

Версальський договір передбачав воєнні обмеження: загальна військова повинність відмінялася, ліквідовувався генеральний штаб, заборонялося мати підводні човни, важку артилерію й військову авіацію, військово-морський флот обмежувався шістьома невеликими броненосцями й деякою кількістю більш дрібних кораблів. Німеччині дозволялося мати армію (рейхсвер - імперське, тобто державне, військо) чисельністю в 100 тис. чол.( в тому числі 4 тис. офіцерів), що комплектувалася на умовах вільного найму.

Німеччину зобов’язали виплатити союзникам репарації, загальну суму яких остаточно встановили в 1921 р. у розмірі 132 млрд. золотих марок, що перебільшувало завдані нею фактичні збитки приблизно в 3 рази (за підрахунками Кейнса, фактичні збитки складали не більше 42 млрд.). 52% цієї суми повинна була отримати Франція. Щоби гарантувати виконання Німеччиною Версальського договору держави Антанти окуповували терміном на 15 років німецьку територію на лівому березі Рейну.

В цілому Німеччина втрачала близько 11% населення, 13% території (де були розташовані значні виробництва чавуну й сталі, добувалася чверть вугілля й 75% залізної руди), майже весь торговий флот.

Населення Німеччини з обуренням зустріло підписання Версальського договору, який вважало ганебним і принизливим, називаючи його «диктатом». Вимоги мирного договору майже в усіх своїх пунктах суперечили тому, що свого часу президент США В.Вільсон проголосив як основу майбутнього загального миру, в тому числі для Німеччини. За словами В.Леніна, Версальський договір поставив Німеччину «в умови повного безправ’я й приниження». Ображаючи національну самосвідомість німецького народу, Версальський договір разом з тим не містив у собі дійсних гарантій проти відродження германського мілітаризму й повторення агресії, бо не руйнував його соціально-економічні основи, залишав у недоторканності важку промисловість і ядро війська. Незважаючи на видачу державам-переможницям чималих запасів зброї, Німеччина зберігала таємні склади, яких вистачило б для озброєння 800-тисячної армії. Існування Генерального штабу заборонялося лише на словах, його роль виконувало «Загальне військове бюро» (звідси вислів: «Кайзер пішов, генерали залишилися»). Все це створювало можливість для реваншу, про що відразу після закінчення війни почали мріяти певні кола Німеччини.

Хиткість і вибухонебезпечність мирного договору з Німеччиною відчували й ті, хто був причетний до його розробки. Вони досить скептично оцінювали його перспективи:

«Цей договір є безперервним становленням, якщо тільки він не буде повним провалом» (прем’єр-міністр Франції Ж. Клемансо) ;

«Якщо я вірно розумію, творці мирного договору добилися скоріше підписання, ніж урегулювання» (економіст, експерт британської делегації на Паризькій мирній конференції М. Кейнс);

«У нас є мирний договір, який не може принести з собою міцного миру, бо він заснований на сипучому піску приватних інтересів кожного з його учасників» (державний секретар США Лансінг)

«Це - не мир, а перемир’я на 20 років» (маршал Ж. Фош).

У 1919 - 1920 рр. були підписані мирні договори, що складалися за зразком Версальського договору, з союзниками Німеччини. Ці «договори-супутники» закріпили територіальні зміни в Європі, що відбулися в результаті розпаду Австро-Угорщини та утворення нових держав.

Сен-Жерменський договір. Мирний договір з Австрією був підписаний 10.ІХ.1919 р. в Сен-Жерменському палаці. За цим договором вона визнавала незалежність новостворених держав - Чехословаччини та Королівства сербів, хорватів і словенців (Югославія). Першій із них Австрія поступалася своїми колишніми провінціями - Богемією та Моравією, частиною Сілезії (в подальшому її Тешинський округ передано Польщі). До складу другої увійшли частини Крайни, Карінтії та Штірії, з яких утворилася Словенія, а також Далмація, Боснія й Герцеговина. Італія отримала від Австрії області Трентіно і Південний Тіроль із значним австрійським населенням, Юлійську Крайну і деякі південнослов’янські землі, а трохи пізніше (за Рапальським договором 1920 р.) - більшу частину Істрії з містами Трієст і Пула. Сен-Жерменський договір (ст.59), всупереч волі буковинського Народного віча про приєднання Буковини до України, передавав цей край Румунії.

В Австрії, як і в Німеччині, відмінялася загальна військова повинність, армія обмежувалася 30 тис. вояків і формувалася за вільним наймом. Вона повинна була також платити репарації, заборонявся її аншлюс.

Нейїський договір. Мир з Болгарією був укладений в Нейї (під Парижем) 27.ХІ.1919 р. За цим договором країна втрачала значну частину своєї території і стала меншою, ніж до першої Балканської війни. Крім того, Греції передавалася Західна Фракія, внаслідок чого Болгарія втрачала вихід до Егейського моря, декілька районів з містами відійшли до Королівства СХС, за Румунією зберігалася Південна Добруджа, яку вона відібрала в Болгарії в 1913 р. Останню зобов’язали виплачувати репарації в розмірі 2,2 млрд. золотих франків, їй дозволялося мати вільнонайману армію чисельністю 20 тис. чол. Умови Нейїського договору виглядали, мабуть, особливо важкими, тому що Болгарія була невеликою, порівняно слаборозвинутою й бідною країною.

Тріанонський договір. 4 червня 1920 р. у Великому Тріанонському палаці Версаля був підписаний мирний договір з Угорщиною. Вона втрачала всі свої слов’янські володіння, визнавала незалежність Чехословаччини й Югослов’янської держави, зобов’язувалася платити репарації, мати військо розміром не більше ніж 35 тис., що комплектувалося б за вільним наймом.

На користь Чехословаччини Угорщина відмовлялася від Словаччини й Закарпатської України, ігноруючи при цьому рішення Карпатоукраїнських народних зборів про приєднання цього краю до України. До Румунії відходили Трансільванія і східна частина Банату, до Королівства СХС - Хорватія, Славонія, Бачка, західна частина Банату. Враховуючи, що в Угорщині в цей час встановилася Радянська влада і наперед ускладнюючи відносини між нею і Австрією, до останньої приєднувався угорський Бургенланд. За Тріанонським договором територія Угорщини скорочувалася більше, ніж на 2/3, а населення - на 63,5%. Понад 1,7 млн. мадяр опинилися в Румунії, понад 1 млн. - в Чехословаччині, 548 тис. - в Югослов’янській державі, 26 тис. - в Австрії.

Севрський договір. Розробляючи мирний договір з Туреччиною, держави-переможниці хотіли здійснити розподіл Османської імперії, а також перетворити Туреччину та зони чорноморських проливів в один з можливих плацдармів для антирадянської інтервенції. Однак Севрський договір, який фактично зводив Туреччину до стану напівколонії, виявився, по суті, «мертвонародженим», позаяк в силу так і не вступив через початок національної революції, а новий турецький уряд рішуче відмовився його визнати. Тому вже в 1923 р. західні держави змушені були визнати її суверенітет і територіальну цілісність, що означало першу тріщину в системі післявоєнного устрою, створеної на Паризькій конференції.

Аналіз договорів, підписаних з союзниками Німеччини, свідчить, що часто-густо замість справедливого врегулювання спірних проблем панував диктат переможців, які нерідко нехтували чітко вираженим волевиявленням народів, замість обіцяної поваги до їх інтересів мав місце безсоромний поділ їх територій, ігнорування їх законних прав і сподівань, що в недалекому майбутньому породить нові болісні проблеми. Так, керівники великих держав неодноразово демонстрували незнання елементарних даних історії та географії народів Центральної та Східної Європи, долю яких вирішували на конференції. Наприклад, Вільсон (який, до речі, до свого президентства був професором університету) і Ллойд-Джордж посилали своїм експертам записки такого змісту: «Чехо-словаки, що це таке? Де знаходяться? І скільки їх?», «Мені ніколи не доводилося чути про Трансільванію», «Де знаходиться Тешен?»; британський прем’єр-міністр плутав Кілікію з Галичиною, тому що, згідно з англійською транскрипцією, обидва слова пишуться майже однаково.

Фактичним продовженням процесу післявоєнного влаштування світу, започаткованого в Парижі, стала Вашингтонська конференція (листопад 1921 - лютий 1922 рр.), яку скликали для розв’язання низки важливих міжнародних проблем в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Ініціаторами її проведення виступили Сполучені Штати Америки, що поставили собі за мету переглянути рішення Паризької мирної конференції щодо Далекого Сходу, зокрема Китаю, де з точки зору американських правлячих кіл посилилися позиції небезпечного для них конкурента - Японії. Це було однією з причин, з яких США відмовилися ратифікувати Версальський договір. Провідну роль на конференції відігравала американська делегація, що відображало посилення США у світовій політиці, головним чином через їх постійно зростаючу економічну й фінансову могутність. Радянську Росію - велику тихоокеанську державу - усунули від участі в цій конференції.

Згідно з договором чотирьох держав, його учасники (США, Англія, Франція, Японія) домовилися про взаємні гарантії своїх острівних володінь в Тихому океані, що означало визнання Сполученими Штатами проведеного на Паризькій конференції розділу островів, що належали Німеччині. Натомість завдяки його підписанню ліквідовувався небезпечний для США англо-японський союз 1902 р.

Договір п’яти держав став першою в історії міжнародних відносин угодою, яка обмежувала гонку озброєнь, зокрема співвідношення між воєнно-морськими флотами США, Англії, Японії, Франції, Італії по класу лінійних (тобто найбільш потужних) кораблів встановлювалося в пропорції

5 : 5 : 3 : 1,75 : 1,75. Також вперше за цим договором Великобританія змушена була визнати рівність свого воєнно-морського флоту з флотом США, що, безперечно, слід розглядати як успіх останніх у боротьбі за панування на морях і дозволяло продовжувати збільшення свого флоту, який поки що значно поступався британському.

На конференції був підписаний договір дев’яти держав про їх політику щодо Китаю, де піднесення національно-визвольного руху після війни загрожувало їх позиціям і змушувало піти на деякі поступки. За цим договором його учасники зобов’язувалися поважати суверенітет, незалежність і територіальну недоторканість Китаю, а також оголошували про свій намір дотримуватися принципів «відкритих дверей» і «рівних можливостей» для торгівлі й промисловості всіх націй, не добиватися особливих переваг і прав і не створювати собі сфер впливу в цій країні. Однак ці зобов’язання нічим не гарантувалися і фактично порушувалися великими державами, про що свідчить, наприклад, їх збройне втручання з метою придушення китайської революції 1925 - 1927 рр. Реальний смисл даного договору полягав у тому, що він надав характер міжнародної угоди американській доктрині «відкритих дверей» у Китаї, висунутої ще в 1899 р., і тим полегшив американському капіталу проникнення на ринки цієї країни, чому раніше європейські держави та Японія чинили опір, поділивши її на сфери свого впливу.

Таким чином, Вашингтонська конференція визнала територіальне статус-кво на Тихому океані й Далекому Сході, узгодила принципи своєї політики в Китаї та обмежила розміри воєнно-морських флотів провідних держав. Рішення, прийняті у Вашингтоні, стали не тільки «географічним» доповненням Версальської системи, але й початком її ревізії, тому щоЯпонію змусили відмовитися від частини германських володінь, визнаних за нею на Паризькій конференції, зокрема повернути Китаю Шаньдунський півострів (Англія відмовилася на користь Китаю від орендованої нею території Вейхайвею). Хоча рішення Вашингтонської конференції мали здебільшого компромісний характер, однак в цілому вони відображали очевидну тенденцію до посилення міжнародної ролі США, а також початок переорієнтації Великобританії, почасти вимушений, на співробітництво с ними. В той же час послаблення позицій Японії в Китаї було досягнуто за рахунок контрпоступок їй, зокрема визнавалися її «спеціальні інтереси» в Маньчжурії, що в майбутньому полегшило розв’язання японської агресії на Далекому Сході. Отже, Вашингтонські угоди не створювали справді міцних, тривалих мирних відносин в цій частині земної кулі, а лише тимчасово послаблювали існуючі протиріччя (японо-американські, англо-американські тощо).

Рішення Паризької та Вашингтонської конференцій у своїй сукупності заклали підвалини післявоєнного устрою значної частини капіталістичного світу. Система міжнародних відносин, що базувалася на мирних договорах з Німеччиною та її союзниками, відома під назвою Версальсько-Вашингтонської системи. Її створення мало як позитивні, так і негативні наслідки.

Позитивне значення Версальсько-Вашингтонської системи полягало в тому, що її утворення забезпечило вихід з війни, дозволило послабити післявоєнну напруженість і закласти основу для відносно стабільних міжнародних відносин у 20-ті рр. Рішення мирних конференцій містили низку положень, які свідчили про зростаюче розуміння необхідності оновлення принципів міжнародних відносин, серед них і визнання права на самовизначеннянародів, і відмова, хоча й формальна, від війни як засобу вирішення конфліктів. Важливим прецедентом стало створення Ліги Націй. В міжнародному плані були санкціоновані територіально-політичні зміни, що сталися внаслідок війни, розпаду чотирьох імперій (Австро-Угорської, Російської, Германської, Османської) і утворення нових держав. В Європі виникли такі держави, як Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (майбутня Югославія), відтворена Польща, у нових кордонах постали Австрія й Угорщина. Міжнародним співтовариством визнавалася державність і незалежність цих країн, за що довгий час боролися їхні народи, а встановлені кордони (значною мірою сумнівні й недосконалі) виявилися напрочуддовговічними.

Суттєво змінилися розміри багатьох європейських країн. Так, територія Австрії зменшилася в 3,7 , а Угорщини - в 3,25 рази, в той час як Румунії збільшилася більше ніж у 2, Греції - у 2,3, а Сербії - в 6 разів; зросла площа Франції - на 4,65%, Італії - на 8,6%, Данії - на 8,7%.

Версальська система закріпила нове співвідношення сил, що склалося після війни, зокрема переважання Франції на Європейському континенті внаслідок розгрому Німеччини і провідну роль Великобританії на Близькому Сході. Помітно зросла питома вага в міжнародних справах і британських домініонів, які отримали мандати на управління деякими німецькими колоніями, зокрема Південно-Африканський Союз - мандат на колишню Німецьку Східну Африку (сьогодні - Намібія), Австралія - на німецьку частину Нової Гвінеї тощо.

Враховуючи настрої населення й піднесення демократичних рухів після війни, творці Версальсько - Вашингтонської системи змушені були підтримати, принаймні на словах, заклики президента Вільсона, якого вважали ідеалістом, будувати світовій порядок на базі демократичних принципів і міжнародного співробітництва і в такий спосіб сприяли поширенню демократичних форм управління й встановленню демократичних режимів, зокрема в новостворених державах. У результаті кількість демократичних країн збільшилася, досягнувши майже тридцяти.

З іншого боку, сама Версальсько-Вашингтонська система за своєю сутністю не могла бути тривкою. Ненадійність, слабкість і вибухонебезпечність створеної структури післявоєнних міжнародних відносин обумовлювалися насамперед тим, що творці цієї системи свідомо чи мимоволі поставили надто багато держав і народів у таке становище, яке спонукало їх боротися проти неї. Це добре усвідомлювало багато учасників Паризької конференції. Так, експерт британської делегації Г.Нікольсон свідчив: «Ми прибули з твердим переконанням, що повинен бути укладений справедливий і розумний мир. Ми поїхали з усвідомленням, що договори, які ми нав’язали нашим ворогам, були несправедливі й не розумні». Вже згадуваний Ф. Нітті констатував: «Тривалий період росту культури, правопорядку та добробуту нові договори звели нанівець... Нові договори зі своїми арміями та взаємною недовірою, що постійно зростають, започатковують майбутнє, перспективи якого сумні для переможених та загрожують самим переможцям».

Хиткість і нестійкість післявоєнного устрою світу визначалися такими чинниками, як нерівномірність розвитку капіталістичних країн, яка викликала постійні зміни у співвідношенні сил між ним; поглиблення протиріч між переможеними і переможцями; незадоволення підсумками війни окремих країн з табору переможців; обурення малих країн, інтересами яких часто зневажали.

Після війни загострилися протиріччя між державами-переможницями. Так, між Великобританією та Францією, вчорашніми союзниками по Антанті, розгорнулася боротьба за гегемонію в Європі. США, які не змогли здійснити свої плани щодо здобуття світового лідерства за рахунок послаблення позицій Франції та Англії в Європі і на Сході, відмовилися ратифікувати Версальський договір і Статут Ліги Націй.

Розробляючи принципи мирного врегулювання і створюючи систему післявоєнного світового порядку, представники великих держав припустилися низки фатальних помилок, які негативно позначилися на стані міжнародних відносин в наступні десятиліття.

Великі держави виявили на Паризькій конференції повну зневагу до можливих економічних наслідків договорів, які обтяжували світове господарство надмірними репараційними платежами і штучним припиненням економічних зв’язків, що складалися століттями. Поява нових держав на обширі Європи ускладнила економічну ситуацію.

Держави Антанти і США виявилися напрочуд короткозорими, коли примусили підписати ганебний для німців Версальський договір не справжніх винуватців війни з боку Німеччини, а саме представників німецької вояччини, кайзерівського уряду, верхівки юнкерства й монополістичної буржуазії, а тих, хто тоді уособлював молоду германську демократію, тим самим пов’язавши її в очах власного народу з національним приниженням, що сприяло її дискредитації.

Проголосивши принцип національного самовизначення народів як основу для національно-державного розмежування, «архітектори» післявоєнного устрою світу неодноразово його порушували самі або закривали очі, коли їх порушували інші. компенсації і навіть у моральній підтримці. Втілити в життя ідеї та принципи, які в теорії виглядали розумними і справедливими, виявилося надзвичайно важко. Вже під час Паризької конференції стала очевидною нездійсненність намагань Вільсона, щоби кордони створених або реорганізованих держав збігалися з національно-етнічними ареалами народів, які там проживали. Майже кожна з держав, створених на руїнах старих імперій, відтворювала в мініатюрі ту імперію, до складу якої входила до війни, тобто мала етнічні меншини, невдоволені своїм становищем у нових державах, уряди яких не визнавали за ними права на самовизначення, хоча скористалися цим правом для своїх народів. Наприклад, про ставлення правлячих кіл Чехословаччини (яку вважали зразком демократії в Центральній Європі) до інтересів українського населення Закарпаття свідчать слова міністра іноземних справ Е.Бенеша: «Доля Підкарпатської Русі вирішена на цілі століття і вирішена вона остаточно... Чехословаччина ніколи не віддасть цієї землі».

Вперше у ХХ ст. принцип національного самовизначення, причому в його найбільш радикальній формі, використовувався переможцями у закамуфльованому вигляді для реалізації власних планів всупереч інтересам переможених. І саме під цим гаслом керівники Антанти визначили нову політичну карту Європи.

Після закінчення війни американський президент В.Вільсон запропонував концепцію самовизначення як принцип побудови нового світового порядку. Але навіть його державний секретар Роберт Лансінг вважав, що реалізація

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Частина перша | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.037 сек.