• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

У 70-ті роки

• Федералістський рух у Західній Європі. Створення Ради Європи

З'ясування місця Західної Європи в системі міжнародних відносин проливає світло на весь спектр проблем, пов'язаних як з історичним поступом, так і сучасним станом взаємин європейських країн, що входять до Європейського Союзу, дає можли­вість проаналізувати інтеграційні процеси в межах ЄС, а також перспективи їхнього розвитку.

Нерівномірність промислового розвитку держав не тільки постійно змінювала співвідношення сил між ними, а й відбивалася на їхньому місці в системі міжнародних

відносин. Такі зміни зумовлювалися головним чином «силовим» потенціалом держав. Зниження глобальної ролі Західної Європи в перше повоєнне десятиріччя і поступове її зростання в останні десятиріччя пов'язані саме з цією закономірністю.

Місце Західної Європи в сучасній системі міжнарод­них відносин визначається низкою чинників. В еконо­мічній сфері це — інтеграційні процеси, і передусім за­вершення формування митного союзу та перехід до ва­лютно-фінансового союзу; темпи економічного розвитку; стабільність господарської ситуації в ряді країн (Німеч­чина, скандинавські країни, Бельгія, Голландія); науко­во-технічні досягнення в деяких найважливіших галузях (хімія, металургія, ядерні технології, літакобудування); провідні позиції у світовій торгівлі, значні запаси золото­валютних резервів. У політичній сфері — курс на форму­вання єдиної зовнішньої політики з питань, що станов­лять спільний інтерес. У військовій сфері — узгодження політики в галузі оборони, перевага в НАТО західноєвро­пейських звичайних озброєнь, наявність національних ядерних потенціалів, розширення в окремих країнах індустрії озброєнь та координація її подальшого розвитку в межах Єврогрупи НАТО.

Зростання економічної, політичної та військової ваги західноєвропейських країн у світовій політиці зумовило активізацію інтересу до регіону з боку інших провідних країн, що невдовзі викликало появу цілої низки полі­тичних концепцій. У повоєнний період сформувалися три основш течії в західній політології щодо майбутнього розвитку західноєвропейського регіону: «глобалізм» (або атлантизм) — обмежує роль Західної Європи регіональ­ними проблемами («доктрина Кіссінджера» 1973 p.), з гло-балістської точки зору Західна Європа є лише частиною американської політичної й військової системи; «євро-пеїзм» — абсолютизує самостійний, незалежний характер західноєвропейської політики аж до утворення європей­ського військово-політичного об'єднання зі своїми ядер­ними силами (В. Хальштейн, Ф. Й. Штраус); поміркована тенденція — передбачає можливість рівноправного парт­нерства між Західною Європою та СІЛА.

Західноєвропейський регіон є досить складним за структурою і характером. Хоча європейські держави тісно

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

пов'язані економічними, політичними та іншими відно­синами, вони значно різняться між собою за економіч­ним, політичним та військовим потенціалом. Цим пояс­нюється наявність у Західній Європі цілої низки ре­гіональних організацій економічного, політичного та воєнного характеру, а також поділ її на субрегіони: Скан­динавський, Іберійський, Середземноморський.

На сучасному етапі центральною ланкою, що тим чи тим чином сполучає майже всі західноєвропейські країни, є Європейський Союз. Європейський Союз — це еконо­мічне й політичне об'єднання 15 європейських країн, ут­ворене 1 січня 1993 р. на основі Європейських співтова­риств. Угоди про утворення ЄС були підписані на за­сіданні Європейської ради в Маастріхті (Голландія) 7 люто­го 1992 р. і стали після їх ратифікації юридичною базою взаємовідносин європейських країн, замінивши Договір про утворення ЄЕС, що діяв з 1957р.

Сучасні програмні орієнтири Європейського Союзу виникли не на порожньому місці В основу концепції західноєвропейської інтеграції покладені міркування, висловлені на різноманітних її етапах як теоретиками, так і практиками «європейської ідеї» — Ж. Монне, В. Хальш-тейном, Р. Шуманом, К. Аденауером, Г. Торном, Ж. Пом-піду, Т.-Д. Геншером, Е. Коломбо, Л. Тіндемансом, Ж. Дело-ром, Ф. Міттераном та ін.

Уперше питання про практичну реалізацію гасла «об'єднання Європи» було поставлено після першої світо­вої війни. Для цього існував цілий ряд об'єктивних при­чин. Європа стала основним полем битв першої світової війни, що призвело до економічної розрухи та соціально-політичної нестабільності в багатьох європейських краї­нах. Дедалі частіше в наукових та політичних колах говорили про загальну європейську кризу. Досить швидкі темпи індустріалізації в Росії на тлі економічної кризи в Європі не додавали європейським політикам оптимізму. В цих умовах вихід із кризової ситуації багатьом бачився на шляху «об'єднання Європи». Скасування митних бар'єрів між європейськими державами дало б можли­вість зміцнити їхню економіку, ліквідувати аграрну кризу, безробіття.

Найактивнішу роль у пропаганді ідеї «об'єднаної Європи» в післяверсальській Європі відіграв Панєвро-

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

пейський союз, заснований 1923 р. у Відні австрійським графом Річардом Куденхове-Калергі. В основу діяльності Союзу лягли викладеш в книзі Куденхове-Калергі «Пан-Європа» принципи, що передбачали збереження за Євро­пою провідної ролі на противагу як зростаючому впливу більшовицької Росії, так і економічному домінуванню СІЛА.

Перший «панєвропейський» конгрес зібрався 1926 р. у Відні. На ньому були присутні делегати з 24 країн. У діяльності Союзу, незважаючи на його неофіційний ха­рактер, брали участь банкіри, промисловці, політичні діячі різних напрямів, учені та публіцисти (Луї Лушер, Анрі де Жувенель, Едуар Ерріо, Леон Блюм, Ернест Мерсіїу Франції; Конрад Аденауер, Роберт Бош у Німеччині; Фран-ческо Нітті, Джузеппе Сарагат в Італії; Едуард Бенеш у Чехословаччині). Секції Панєвропейського союзу постали майже в усіх європейських країнах. У 1931 р. був виданий «Меморандум про європейську кризу», в якому аналізу­валися основні причини економічної кризи в Європі та пропонувалися можливі шляхи виходу з неї.

Активну роль у діяльності Панєвропейського союзу у 20-ті роки відігравав французький міністр закордонних справ Арістід Бріан. У Франції в цей час досить жваво обговорювалися питання франко-німецького зближення, насамперед на економічній основі. За планами А Бріана та канцлера Німеччини Густава Штреземана франко-ні-мецький союз мав стати ядром більш глобального еконо­мічного об'єднання з залученням інших європейських держав. Виступаючи на конференції Ліги Націй 5 вересня 1929 p., А. Бріан висунув проект меморандуму про «євро­пейський федеральний союз». Нове європейське об'єднання бачилося у формі конфедерації зі спільними органами уп­равління, компетенція яких не мала обмежувати націона­льний суверенітет держав-членів. Прихильниками більш тісного інтеграційного об'єднання, очолюваного інтегра­ційним урядом з широкими повноваженнями, виступали французькі соціалісти під проводом Леона Блюма.

Якщо Франція та Німеччина активно просували в цей час ідею європейської інтеграції (остання бачила в цьому можливість подолання принизливих умов Версальської

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

системи), то представники Великобританії досить стри,| мано оцінювали значення таких проектів. У цей періоді основна мета політичних лідерів Англії полягала в посщі ленні Британської імперії з опорою на її ресурси, хоч були й прихильники європейської ідеї, зокрема В. Чер* чилль.

СІЛА тоді лише частково підтримували «об'єднаї Європи». Президент Гувер цілком схвалив економічні ас­пекти меморандуму Бріана, але категорично відкинув літичний характер можливого союзу і перспективу поси« лення в ньому ролі Франції.

Єдиною вдалою спробою реалізувати проект «об'єднав ної Європи» в міжвоєнний період було укладення в 1921 щ угоди про економічний союз між Бельгією та Люксембург (БЛЕС), що передбачав координацію внутрішньої та зої нішньоекономічної політики двох країн.

Завершення другої світової війни стало відправ? пунктом у розробці нових проектів «об'єднаної Європи»| У вересні 1946 р. В. Черчилль у своїй історичній промові університеті м. Цюріха згадав ідею «Сполучених ШтатЦ Європи». Це був перший після другої світової виступ офіційного діяча такого рівня, що закликав до спільних зусиль у європейському будівництві.

Одночасно численні пблітичні сили в Європі висту-! пили на підтримку європейського об'єднання, яке частр| розглядалось як альтернативний вибір між імперіалізме» СІЛА й комунізмом Радянського Союзу. Найбільг активність виявили соціалісти, ліберали та соціал-христи-§ яни, які заснували до кінця 40-х років цілу низ» організацій, як-от «Соціалістичний рух за Сполучені Шта-І ти Європи», «Європейська ліга економічного співробітЛ ництва», «Митний та економічний союз». У 1947 р. було\ відновлено діяльність Панєвропейського союзу.

Однак, наполегливо пропагуючи ідеї об'єднання Єв-| ропи, фактично жодна з новопосталих організацій не пе-| редбачила у своїх програмних документах практичних! шляхів реалізації цих ідей. Саме це, поряд із цілковитою! відсутністю єдності серед правлячих кіл європейських! держав щодо форм, методів та кінцевої мети європей-^! ської інтеграції, зумовило неефективність та безрезультат- і ність повоєнних проектів європейського співробітництва.

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

Маючи на меті власні інтереси, провідні держави За­хідної Європи не бажали переглядати традиційні зов­нішньополітичні концепції заради недостатньо визначе­ної та досить аморфної ідеї «об'єднаної Європи». Велико­британія найменшою мірою виявляла європейську солі­дарність, прагнучи насамперед до збереження традицій­них зв'язків із країнами Співдружності та вирішення внутрішніх валютно-економічних проблем (відновлення конвертованості фунта стерлінгів, отримання американ­ської позики).

Що стосується Франції, то, виявивши в перші пово­єнні роки найбільшу заінтересованість у європейських інтеграційних процесах, вона так і не змогла запропону­вати такий варіант проекту, який би задовольнив інші європейські країни та СІЛА. Численні повоєнні фран­цузькі проекти передбачали не тільки безумовне лідер­ство Франції, а й цілковиту ізоляцію від цих проектів Німеччини аж до відокремлення від неї таких регіонів, як Рур та Саар. Проти першого моменту категорично висту­пали Нідерланди, а проти останнього — США, що фак­тично заводило пошук форм реалізації загальноєвро­пейської ідеї в глухий кут.

Французькі та бельгійські пропозиції щодо подальшо­го розвитку та розширення політичного та економічного співробітництва на принципах наднаціональної «євро­пейської федерації» не діставали підтримки й серед по­літичних кіл Великобританії, які, у свою чергу, вислов­лювали відверті зазіхання на лідерство серед інших західноєвропейських держав та «особливі відносини» зі СІЛА. Саме в цьому контексті слід розглядати ініціативу В. Черчилля, що виступив у Цюріху у вересні 1946 р. із закликом до «об'єднання Європи», та проект Західного союзу, висунутий Е. Бевіном. Будь-яке обмеження націо­нального суверенітету в межах «об'єднаної Європи» та прирівняння Великобританії з іншими західноєвропейсь­кими країнами розцінювалось як ураження англійських інтересів.

Таким чином, одночасно з активним поширенням за­гальноєвропейської ідеї у свідомості широких мас насе­лення Західної Європи в регіоні визрівали процеси, які не тільки надовго зняли з порядку денного ідею загаль-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ноєвропейського об'єднання, а й сприяли розколу Євро­пи та формуванню блокової політики. Політика проти­стояння двох різних політичних систем, що дістала назву «холодна війна», призвела до того, що Європа фактично перетворилася на арену випробування сил. З одного боку, Радянський Союз намагався продемонструвати переваги соціалістичного будівництва в країнах Східної Європи, з другого — США докладали зусиль, аби зупинити поши­рення комуністичного впливу на західну частину Європи.

Підтримуючи ідею «об'єднання Європи», СІЛА мали на меті насамперед подолання економічних труднощів та пов'язаної з ними політичної нестабільності в західно­європейських країнах. «Доктрина Трумена» (12 березня 1947р.) вперше встановила прямий взаємозв'язок між наявністю економічних та соціальних труднощів і зроста­ючим впливом лівих політичних сил у повоєнній Європі Це стосувалося передусім таких країн, як Франція, Бель­гія, Італія, Греція. Розвиваючи ідею президента СІЛА Трумена щодо надання економічної та фінансової допо­моги Греції та Туреччині, державний секретар Д. Маршалл запропонував у своєму виступі в Гарвардському універ­ситеті 5 червня 1947 р. поширити цю допомогу на інші країни Європи. Прийнята на конференції в Парижі 12 лип­ня 1947 р. Європейська програма оздоровлення, або «план Маршалла», охоплювала 16 західноєвропейських країн, які виявили бажання взяти в ній участь. З 1948 по 1952 р. в межах Програми СІЛА надали фінансову допомогу на суму 12,8 млрд доларів, 2/3 якої отримали Великобританія, Франція, Італія та Німеччина,

Але значення «плану Маршалла» полягало не тільки в оздоровленні та модернізації економіки країн Західної Європи, це був важливий крок уперед на шляху євро­пейської інтеграції. У квітні 1948 р. для ефективного розподілу американської допомоги 16 західноєвропейських країн утворили Європейську організацію економічного спів­робітництва (ЄОЕС). Виконуючи функцію координації національних економічних програм, ЄОЕС фактично створила передумови для самостійних європейських інтеграційних ініціатив у майбутньому, відігравши роль своєрідного тренувального майданчика, де прихильники* «європейської ідеї» вперше змогли в такому масштабі:'

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

перевірити можливості співробітництва, що виходить за межі виключно національних інтересів.

У травні 1948р. в Гаазі відбувся перший конгрес «євро­пейського руху», який зібрав близько 800 політичних діячів із 15 країн Західної Європи. Конгрес розробив програму подальшого політичного, економічного та військового об'єднання. Для сприяння цьому процесові розрізнені організації «європеїстів» об'єдналися в «європейський рух», що мав національні ради в усіх країнах—учасниках «плану Маршалла». Почесними головами «європейського руху» були обрані В. Черчилль, Л. Блюм, П. А. Спаак, А. де Гаспері та дещо пізніше — К. Аденауер. Важливим резуль­татом діяльності конгресу в Гаазі стало утворення 5 трав­ня 1949 р. Ради Європи — першої самостійної європей­ської шституції, яка мала вирішувати важливі загально­європейські юридичні проблеми, особливо питання за­хисту прав людини. Статут Ради Європи був підписаний у Лондоні 10 західноєвропейськими країнами й становив свого роду компроміс між франко-бельгійським федера­лістським підходом та англійським баченням європей­ського об'єднання.

• «План Шумана». Утворення ЄОВС

Одночасно з розширенням економічного та політичного співробітництва в 1947—1948 pp. західноєвропейські країни підписали низку військово-політичних угод. У1948р: на основі Дюнкерцько-го пакту (англо-франиузький договір про союз та взаємодо­помогу 1947 р.) був підписаний Брюссельський договір про утворення Західного союзу. Крім розширення географічних меж (приєднання країн Бенілюксу), планувалося, що Західний союз з військово-політичної організації згодом переросте в економічний та митний союз (це завдання так і не було досягнуто через негативну позицію Великобри­танії). Якщо Дюнкерцький пакт основною метою прого-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

лошував запобігання можливій агресії з боку Німеччини, то цілі Західного союзу мали загальніший характер (проти будь-якої можливої агресії), що надавало йому антирадян-ського забарвлення. На практиці ж десяток дивізій За­хідного союзу, що розташовувалися в Німеччині, не могли І реально протистояти СРСР, який тримав 22 дивізії в країнах Центральної Європи та в разі необхідності міг збільшити їх до 100.

Таким чином, Брюссельський договір став фактично \ етапом утворення Північноатлантичного союзу. Після подій 1948 р. у Празі та Берліні США прийняли резо­люцію Ванденберга, яка, долаючи американську традицій­ну ізоляціоністську позицію, дозволила США укладати військово-політичні альянси в мирний час. 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні був підписаний Північноатлантичний договір (Атлантичний пакт) між п'ятьма країнами Західного союзу, США, Канадою, Італією, Португалією, Ісландією, Норвегією та Данією. Цей акт практично призвів до остаточного поділу Європи, західна частина якої стала майже повністю залежною від США не тільки в економічному та політичному, а й у воєнному плані.

Наявність у СІЛА ядерної зброї давала їм можливість досить твердо гарантувати безпеку країнам західноєвро­пейського регіону. Ситуація дещо змінилася, коли СРСР провів перші ядерні випробування. Використання США ядерної зброї у випадку конфлікту в Західній Європі ав­томатично ставило під загрозу безпеку самих Сполучених ) Штатів. У цих умовах США активізували політику, спря- і мовану на формування в Західній Європі достатньо авто- j номного у воєнному плані центру сили, який міг би і самостійно протистояти радянській агресії. Війна в Кореї, ) що розпочалася в серпні 1950 p., ще раз показала, що таке відкрите протистояння цілком вірогідне.

Але формування такого західноєвропейського центру сили було неможливе без участі Західної Німеччини. І хоча остання перебувала під цілим рядом економічних та політичних обмежень, а європейська політика такої краї­ни, як Франція, базувалася передусім на принципах за­побігання відродженню німецького мілітаризму, СІЛА активно проводили політику, спрямовану на залучення ; Західної Німеччини до процесів західноєвропейської ін­теграції. Саме з ініціативи СІЛА на конференції міністрів

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

закордонних справ Англії, Франції та США в Парижі в листопаді 1949р. було прийняте рішення про вступ ФРН до ЄОЕС. У 1950 р. ФРН стала членом Ради Європи.

Оскільки процес включення Західної Німеччини в систему союзів західних держав фактично став необо­ротним, Франція вирішила виступити з ініціативою щодо німецького питання, яке в противному разі могло бути розв'язане всупереч її інтересам. Генеральний комісар планування Ж. Монне подав 3 травня 1950 р. на розгляд міністрові закордонних справ Франції Р. Шуману проект утворення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Згідно з поглядами Ж. Монне, франко-німецьке зближення на формально невоєнній основі мало задово­льняти економічні інтереси обох країн і водночас виклю­чати можливість відродження німецького націоналізму. Він вважав, що цим вимогам відповідало б утворення спільних структур західноєвропейських держав, які б не підпорядковувались безпосередньо національним урядам. Міждержавне співробітництво, яке показало себе мало­ефективним у межах Ради Європи, необхідно було, за Ж. Монне, доповнити наднаціональними формами спів­робітництва. Це дало б можливість, з одного боку, дещо ослабити опір громадської думки щодо участі ФРН у європейських структурах, а з іншого — забезпечити французький та міжнародний контроль над німецькою економікою, що мало стати гарантією проти німецького реваншизму.

Труднощі, що виникали на шляху наднаціонального об'єднання, робили доцільним співробітництво в таких галузях економіки, де найлегше було досягти угоди між основними партнерами майбутнього об'єднання — Францією і Західною Німеччиною. Галузями, які могли стати основою економічного об'єднання двох країн і, в кінцевому підсумку, утворення європейської федерації, були чорна металургія та вугільна промисловість. Фран­цузьку ініціативу з ентузіазмом сприйняли в Німеччині з огляду на можливість не тільки відродити свій військовий потенціал, а й брати рівноправну участь у діяльності європейських структур. Після ратифікації угоди про ЄОВС у грудні 1951 р. було ліквідовано Міжнародний орган з Руру. Що стосується США, то «план Шумана»

₉_₃02

²⁸⁹

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

розглядався у Вашингтоні як логічне продовження *планщ Маршалла», як етап залучення Західної Німеччини до| європейських та атлантичних структур. Договір про утво-\ рент ЄОВС, підписаний у Парижі в березні 1951 р. предс^ тавниками Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів т Люксембургу, став першим практичним утіленням ідеї наднаціонального об'єднання Європи.

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

• Посилення інтеграційних процесів у Західній Європі. Утворення ЄЕС та ЄАВТ

Після вдалого експерименту з ЄОВС в 1950—^ 1952 pp. були здійснені спроби інтеграційного! об'єднання в інших, досить вузьких, секторах! економіки. Нові інтеграційні проекти передбачали спів-і робітництво в таких галузях економіки, як сільське господі дарство, транспорт та охорона здоров'я (Європейське! об'єднання транспорту, Європейське сільськогосподарсь-І ке об'єднання, Європейське співробітництво з охорони! здоров'я). Розроблені з ініціативи Франції, ці проекти неї були реалізовані, оскільки не дістали достатньої підтрим-¹ ки серед правлячих та фінансово-промислових кіл ' європейських держав.

Водночас в умовах протистояння двох систем, що| майже відверто виявилося під час війни 1950—1953 pp. Кореї, СІЛА надавали великого значення зросташ частки Західної Європи в загальній структурі західної оборони. Таку роль країни Західної Європи могли вико-4| нувати лише за умов подальшого розвитку військово-по­літичної інтеграції та залучення до цих процесів Західної Німеччини. Останнє неодмінно передбачало вирішеї проблеми переозброєння ФРН. Постановка цього питан-| ня лише через п'ять років після закінчення другої сві­тової війни не викликала ентузіазму ні в самих Сполу­чених Штатах ні, тим більше, в країнах Європи, особливої Франції.

Шукаючи вихід із цієї ситуації, В. Черчилль влітку 1950 р. на засіданні Ради Європи запропонував створити євро­пейську армію, що мала підпорядковуватися спільному європейському командуванню на чолі з міністром обо­рони. Розвиваючи цю ідею, СІЛА пропонували здійснити переозброєння Західної Німеччини в межах інтегрованих атлантичних збройних сил, що дало б змогу включити до них західноєвропейські, і в тому числі західнонімецькі, збройні контингенти, не відтворюючи при цьому авто­номні збройні сили ФРН та її генеральний штаб.

Намагаючись зберегти керівну роль у західноєвро­пейських інтеграційних процесах, Франція і цього разу виступила ініціатором переговорів з питань військово-по­літичної інтеграції. Влітку 1950 р. Ж. Монне подав міністрові закордонних справ Р. Шуману та прем'єр-міністрові Франції Р. Плевену «розширений план Шумана», що охоплював питання спільної європейської оборони і передбачав утворення європейської армії, підпорядкова­ної європейським політичним структурам. Цей проект з ініціативи Р. Плевена був розглянутий і схвалений Національною Асамблеєю Франції 24 жовтня 1950 р. Переговори в межах ЄОВС у присутності наглядачів із Великобританії, Данії, Норвегії, СІЛА та Канади розпо­чалися 15 лютого 1951 р. у Парижі й закінчилися 27 травня 1952 р. підписанням договору про Європейське обо­ронне співтовариство (ЄОС), до якого ввійшли шість країн—членів ЄОВС.

Договір передбачав утворення інтегрованих європей­ських збройних сил у розмірі 40 дивізій зі спільним гене­ральним штабом. Вищим керівним органом ЄОС була Рада міністрів, яка мала ухвалювати рішення в одностай­ному порядку. Важливий момент становило те, що напе­редодні підписання Договору про ЄОС, 26 травня 1952р., Англія, Франція та США підписали Угоду про скасування окупаційного режиму для Німеччини. Це давало останній можливість стати майже рівноправним членом новопос­талої військово-політичної організації країн Західної Єв­ропи. Передбачалося, що 10 із 12 західнонімецьких ди­візій, що утворювалися, будуть інтегровані до ЄОС. Обмеження полягало в тому, що західнонімецькі дивізії мали перебувати під командуванням вищих офіцерів — негромадян ФРН. 10* 291

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

У вересні 1952 р. у Люксембурзі представники країн-членів ЄОВС розробили основні принципи, а 10 бер

1953 р. прийняли проект Договору про Європейське політь не співтовариство (ЄПС). Це мав бути принциповий к уперед, оскільки йшлося про утворення головної керіві структури європейської інтеграції. Передбачалося, ЄПС відповідатиме за координацію монетарної, фінанс вої та зовнішньої політики країн-членів, що врешті-реї мало привести до утворення спільного ринку.

Доля проекту політичного співробітництва була тіс пов'язана з процесом ратифікації договору про ЄС Його досить швидко ратифікували уряди ФРН, Нідеї ландів, Бельгії та Люксембургу, але в Італії й особливо 4 Франції щодо цього питання виникли значні складнош* Розпочавши війну в Індокитаї, Франція побоювалас порушення рівноваги в Європі на користь Західної Н^ меччини. Намагаючись здобути додаткові гарантії, над запобігли б можливому франко-німецькому протистоян^ ню в Європі, французький уряд Р. Мейєра звернувся Великобританії з пропозицією приєднатися до ЄОСІ Досить стримане ставлення англійських правлячих кіл де формування таких європейських об'єднань наднаціона ного характеру, як ЄОС та ЄПС, з одного боку, негативна позиція лівих сил та голлістів у самій Фраї щодо питання ремілітаризації Німеччини — з іншого^ внеможливили реалізацію цих двох проектів. ЗО серг

1954 р. Національна Асамблея Франції не ратифікувс договір про ЄОС, тож відпала і необхідність обговорення! проекту ЄПС. >1

Негативна позиція Великобританії щодо ЄОС зове» не означала, що Лондон категорично відкидав будь-* ідею військово-політичного співробітництва в Європі| Фактично заблокувавши проект «європейської армії», Ве­ликобританія досить активно виступала за інтенсифі-1 кацію атлантичного вектора європейської військово-по- \ літичної інтеграції. Міністр закордонних справ Велико-1 британії А. Іден запропонував розвивати цей напрям зл~\ хідноєвропейської інтеграції на основі вже існуючого За- ] хідного союзу 1948 р. із залученням до нього Західної | Німеччини та Італії. З одного боку, це зберігало б ат­лантичну орієнтацію європейського інтеграційного про- і цесу, а з іншого — забезпечувало певний франко-і

британський спільний контроль над західнонімецькими збройними силами.

У жовтні 1954 р. в Парижі були підписані угоди про розширення Брюссельського пакту за рахунок приєднання ФРН та Італії й утворення Західноєвропейського союзу (ЗЄС). Нова європейська структура мала забезпечувати кооперацію між країнами-членами з метою «колективної оборони». На практиці ЗЄС став лише перехідним етапом на шляху залучення ФРН до Північноатлантичного сою­зу. Передавши свої збройні сили в розпорядження НАТО, ЗЄС фактично прирікав себе на цілковиту не­ефективність та контроль з боку СІЛА.

Відображаючи рівень західноєвропейської військово-політичної інтеграції, роль ЗЄС протягом мало не трьох десятиріч залишалася майже ефемерною. Усі спроби Франції в 60-ті й на початку 70-х років активізувати ЗЄС не дали практичних результатів. Лише на зламі 80-х років почали складатися передумови активізації ЗЄС. По-перше, це зближення позицій Франції та СІЛА щодо най­важливіших міжнародних проблем. Розширення взаємодії Франції з військовою організацією НАТО й одночасне визнання Парижем ключової ролі США в забезпеченні «оборони Європи» були свого роду гарантією того, що активізація ЗЄС не перетворить його на противагу НАТО й тим більше не підірве весь комплекс атлантичних взаємовідносин. По-друге, це зміна статусу ФРН у ЗЄС відповідно до її економічної, політичної та воєнної ваги (в 1984 р. були скасовані останні обмеження на вироб­ництво у ФРН звичайних видів озброєнь).

Таким чином, з усіх спроб утворення перших над­національних європейських співтовариств реально вті­лено в життя було лише «план Шумана». Цьому сприяли насамперед економічні передумови, що полягали у висо­кому рівні концентрації та централізації виробництва та тісних зв'язках між основними виробниками в об'єдну­ваних галузях економіки. Всі інші проекти утворення європейських співтовариств на зразок ЄОВС як в еко­номічній, так і в політичній сфері не дістали практичного застосування.

Переконавшись у неможливості створення наднаціо­нального військово-політичного об'єднання «малої Євро­пи», прихильники інтеграції в західноєвропейських краі-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

нах сконцентрували основну увагу на сфері економіки. Подальша концентрація виробництва потребувала виходу за вузькі межі національних ринків і розвитку міжна-і родного співробітництва. Значно активізувалися в цей час спроби західноєвропейських країн об'єднати зусилля в галузі атомної енергетики. В 1953 р. у Відні була утворе? на Міжнародна агенція з атомної енергії, а в 1954 р. ] Женеві — Європейська рада з ядерних досліджень. Най більшу активність у цьому напрямі виявляла Франція; яка бачила у відповідних проектах можливість спільного фінансування виробництва французької атомної бомби, Що стосується ФРН та Нідерландів, то вони схилялися; до розширення інтеграції в межах спільного ринку.

В червні 1955 р. в Мессіні (Італія) відбулася періщ після провалу проекту «європейської армії» конференція^ міністрів закордонних справ шести дерокав. На її розгляд був; поданий підготовлений представниками країн Бенілюксу Меморандум Бейєна—Спаака—Веха. Саме він став осно-і вою опублікованого по закінченні конференції комюніке^ яке відкривало фактично новий етап європейської штег-і рації. В Мессіні було прийняте рішення про утворення] спільного ринку, що мав об'єднати енергетичні ресурси^ транспорт, сільське господарство західноєвропейських країн. .\ Міжурядовий комітет експертів на чолі з П. Г. Спааком;] утворений по завершенні роботи конференції, розробив її представив у травні 1956 р. у Венеції проект майбутнього об'єднання. ;.

Активізація в 1956 р. західноєвропейських інтеграцій^ них ініціатив не в останню чергу зумовлювалася міжна-t родними подіями. Придушення народного повстання г Будапешті й фактично одночасна поразка англо-фран, цузької інтервенції в Єгипті засвідчили перманентний xa-j рактер радянської загрози, а також спричинили загост­рення відносин між США та їхніми західноєврот пейськими партнерами. Проголосивши «доктрину Ейзен хауера», США не тільки не підтримали колоніальну по-і літику своїх партнерів, а й висловили намір потіснити ^т* на Близькому Сході.

У березні 1957р. в Римі були підписані договори не меженого строку дії з широкого кола питань, що стосу­валися утворення двох нових міжнародних державно монополістичних об'єднань — Європейського економічн

Тема 2 інтеграційні процеси в Західній Європі

співтовариства («Спільного ринку») та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратому).

Римські договори, що набрали сили 1 січня 1958 p., визначили перспективи спільної економічної та науково-технічної діяльності шести країн. Основним завданням договорів було забезпечити шляхом утворення «Спільного ринку» та поступового зближення економічної політики кожної з держав-членів всебічний розвиток економічної діяльності, стабільність та зростання життєвого рівня у співтоваристві в цілому. Досягти цієї мети планувалося протягом 12-річного перехідного періоду, що поділявся на три етапи й передбачав поступове скасування між держа­вами-членами митних зборів та кількісних обмежень для ввозу та вивозу товарів; установлення спільного митного тарифу та узгодження торговельної політики щодо третіх країн; скасування перешкод для вільного пересування лю­дей, послуг та капіталів; налагодження спільної сільсько­господарської політики та політики в галузі транспорту; вироблення процедури з узгодження економічної полі­тики держав-членів та зближення законодавства цих країн для забезпечення функціонування «Спільного ринку». Договір про ЄЕС передбачав утворення Європейського со­ціального фонду і Європейського інвестиційного банку.

Договір про Євратом ставив за мету вирішення проб­леми енергетичних ресурсів для Західної Європи, викли­кану новими вимогами науково-технічної революції та активізацією національно-визвольних рухів на Близькому та Середньому Сході. Франція при цьому розраховувала використати фінансові ресурси партнерів для розвитку своєї атомної промисловості, надавши їй європейського статусу, й одночасно перешкодити утворенню національ­ної атомної промисловості в інших країнах Західної Європи, особливо у ФРН.

Активізація процесу європейського будівництва пос­тавила питання про його географічні кордони. Вже на етапі утворення західноєвропейських інтеграційних об'єд­нань Великобританія відмовилася брати в них участь. Дотримуючись черчиллівської концепції «трьох кіл», Ве­ликобританія розглядала Європу лише як складову час­тішу атлантичної інтеграції й прагнула залучити євро­пейські структури до ширших міжнародних об'єднань, залежних від СІЛА

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Проте майже до кінця 1958 р. країни «малої Європи» пов'язували майбутнє європейського будівництва саме з | Великобританією, яка була членом Західноєвропейського союзу, а з 1954 р. — асоційованим членом Європейсько­го об'єднання вугілля та сталі. Шсля конференції в Мес-сіні, яка прийняла рішення створити «Спільний ринок», Великобританію запросили взяти участь у роботі Комі­тету Спаака. В жовтні 1955 р. був утворений Комітет підтримки Сполучених Штатів Європи на чолі з Ж. Монне, який, об'єднавши політичних діячів країн ЄОВС та Англії, активно сприяв утіленню в життя федералістських принципів європейського будівництва. Остаточний розрив між країнами ЄОВС та Англією намітився після того, як остання в липні 1956 р. висунула проект Євро­пейської економічної асоціації, що передбачав об'єднання країн ЄОВС із 11 іншими країнами—членами Європейсь­кої організації економічного співробітництва (ЄОЕС), ство­реної згідно з планом Маршалла в 1948 р. ЄОЕС не передбачала ні спільних зовнішніх тарифів, ні спільної сільськогосподарської, економічної чи соціальної полі­тики. Переговори з цього питання збіглися з приходом до влади у Франції генерала де Голля, який, спираючись на підтримку канцлера К. Аденауера, настояв на умовах римських угод, згрупувавши країни «малої Європи» на­вколо Франції.

Щоб запобігти приєднанню до ЄЕС інших країн ЄОЕС, Великобританія ініціювала підписання в сінні 1960 р. Стокгольмської конвенції, що утворювала Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ). До неї увійшли такі країни, як Данія, Швеція, Норвегія та Португалія, що мали найтісніші зв'язки з Великобританією, й Австрія та Швейцарія, які фактично потрапили в ізоляцію після ут­ворення ЄЕС. У 1961 р. до ЄАВТ приєдналася Фінляндія, в 1970 р. — Ісландія. Основна ідея та фундаментальні структури ЄАВТ принципово відрізняються від мети й будови ЄЕС. Компетенція ЄАВТ обмежується питаннями внутрішньої торгівлі, в основному продукцією промисло­вості.

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

• Особливості європейської інтеграції в 60-ті роки

Невдовзі стало зрозуміло, що в економічному плані ЄАВТ не в змозі конкурувати з ЄЕС, здійснювати на нього будь-який вплив. Більше того, частка «Спільного ринку», до активізації розвитку якого ЄЕС приступив у березні 1960 р., у зовнішній торгівлі країн ЄАВТ постійно зростала. Це відбувалося на тлі падіння торговельної активності як у межах ЄАВТ, так і в Співдружності, де такі найбільш багаті домініони, як Австралія та Нова Зеландія, розпочавши індустріалізацію своєї економіки, дедалі більше орієнтувалися на спів­робітництво зі СІЛА та Японією. Ще важливішими були політичні зміни, що зумовили відхід Великобританії від теорії «трьох кіл» та зосередження її зовнішньополітичних інтересів на Європі. Ослаблення англійського впливу в Співдружності та криза «особливих відносин» зі СІЛА після суецьких подій 1956 р. супроводжувалися зростаю­чою ізоляцією Лондона в континентальній Європі, форму­ванням франко-німецької осі та виношуванням планів європейського політичного будівництва без участі Велико­британії. Прагматично оцінивши свої прорахунки, Велико­британія разом з Данією, Ірландією та Норвегією 9 серпня 1961 р. подали заявку на вступ до ЄЕС, а Австрія, Швеція, Швейцарія та Португалія — на асоційоване членство.

Переговори були досить складними й зосередилися на питаннях сільського господарства, єдиних тарифів та від­носин із країнами Співдружності. Великобританія наполя­гала на збільшенні перехідного періоду з 12 до 15 років, зменшенні на 20 % єдиних торговельних тарифів, віль­ному ввозі сільськогосподарської продукції та сировини з країн Співдружності, а також прийнятті останніх до ЄЕС. У цілому країни «малої Європи» схвально поставилися до прийняття нових членів до ЄЕС. Країни Бенілюкс та Італія бачили в цьому як комерційні переваги, так і противагу можливій франко-німецькій гегемонії. Про­мислові та торговельні кола ФРН розраховували на зрос­тання експорту своєї продукції до Великобританії та

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

скандинавських країн. Німеччина навіть погодилася з принципами Спільної сільськогосподарської політики^ (ССП), що становило одну з умов Франції щодо прий- і няття Англії до ЄЕС. Тим більшим було невдоволення і канцлера К. Аденауера, коли французький президент без і погодження зі своїми партнерами на прес-конференції j 14 січня 1963 р. наклав вето на вступ Англії до ЄЕС. * Основна причина такої позиції Франції полягала в праг­ненні зберегти політичну рівновагу та закріпити свої економічні та політичні позиції в Співтоваристві.

11 травня 1967 р. Великобританія вдруге подала заявку \ на вступ до ЄЕС. Економічні та політичні мотиви, що зумовили таке рішення уряду Гарольда Вільсона, фактично І не змінилися порівняно з 1961 р. Проте були значно обмежені британські вимоги щодо її вступу до ЄЕС. Англія погоджувалася приєднатися до всіх договорів, уже укладених у межах Співтовариства, у тому числі до Спільної сільськогосподарської політики. Вона визнала; міжнародне значення Співтовариства в політичній іі воєнній сферах, зобов'язувалася також сприяти в май­бутньому процесові політичного об'єднання Європи. Крім того, Лондон уже не висував вимоги вступу Англії в ЄЕС у єдиному блоці з країнами ЄАВТ та Співдружності.

Незважаючи на таку трансформацію європейської політики Англії, позиція офіційної Франції лишалася незмінною. Вплинути на вето де Голля від 27листопада' 1967 р. не змогли ні сприятлива позиція інших п'яти країн—членів ЄЕС, ні навіть зростаюча внутрішньо­політична опозиція в самій Франції. І хоча де Голлю^ цього разу ще вдалося не допустити Англію в ЄЕС, стало! зрозуміло, що внутрішня рівновага в Співтоваристві \ суттєво порушена. Намагаючись знайти вихід із цієї ситу-: ації, Бельгія запропонувала здійснити співробітництво з] Англією в таких сферах, як зовнішня політика, оборона, ) технології, монетарна політика, поза структурами ЄЕС] (на базі ЗЄС). Політичні зміни у ФРН, а саме прихід до; влади в жовтні 1969 р. соціал-демократів на чолі з В. Брандтом та пов'язане/з цим проголошення «нової; східної політики» Німеччини, дістали підтримку не тільки; Франції, а й Великобританії та скандинавських країн. Це стало новим мотивом активної підтримки Німеччиною; процесу розширення ЄЕС. Переглядові концепції євро-1

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

пейського будівництва сприяла також зміна політичного керівництва в самій Франції. Фінансово ослаблена Фран­ція, особливо після подій травня 1968 p., вже не могла, перебуваючи майже в цілковитій ізоляції, диктувати свою політику всьому Співтовариству.

На прес-конференції 10 липня 1969 р. Ж. Помпіду, беручи до уваги ультимативну позицію п'яти партнерів, висловив згоду щодо розширення ЕЄС. Під час зустрічі на вищому рівні в Гаазі в грудні 1969 р. французький президент виступив із програмою, що передбачала три основні моменти: завершення, поглиблення та розширення географічних меж інтеграційного процесу. Переговори щодо прийняття в ЄЕС нових членів проходили у два етапи: перший передбачав погодження позицій шести країн ЄЕС із цього питання; другий — підготовку до­говорів з кандидатами, що їх підписали міністри закор­донних справ Англії, Данії, Ірландії та Норвегії в Брюс­селі 22 січня 1972 р.

У Данії, Ірландії, Франції та Норвегії з цього приводу були проведені референдуми. За підсумками референ­думів Данія й Ірландія, а також Англія ратифікували до­говори 1 січня 1973 р. Норвежці під час референдуму висловилися негативно щодо вступу в ЄЕС, і Норвегія не ввійшла цього разу до Співтовариства. Що стосується французького референдуму, то він був використаний Ж. Помпіду як фактор консолідації політичних сил у країні та певною мірою навіть перестрахування у випадку непередбаченої політики Великобританії.

Така позиція французького президента мала реальні підстави. Зразу ж після перемоги лейбористів на виборах 28 лютого 1974р. уряд Г. Вільсона (1974—1976) висунув до Співтовариства вимогу переглянути статті Договору 1972 р. відносно ССП, формування бюджету й торгівлі з країнами Співдружності. З метою здійснення тиску на своїх континентальних партнерів у Великобританії був навіть проведений 5 червня 1975 р. референдум, який хоча й засвідчив підтримку населенням позиції уряду з перелічених питань, але й одночасно продемонстрував бажання англійців залишитися у складі ЄЕС. Принци­пово не відрізнялася від курсу Г. Вільсона і європейська політика іншого лейбористського уряду на чолі з Д. Гал-лаганом (1976—1979).

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

щ План Ж. Помпіду та розвиток ЄЕС у 70-ті роки

Як уже зазначалося, втілення в життя проекту «Спільного ринку» мало відбутися поступово й передбачало 12-річний перехідний період, що складався з трьох етапів (1958—1961, 1962—1965, 1966— 1969). До 1968 р. частково були виконані перші два завдан­ня «Спільного ринку»: ліквідація митних бар'єрів до 1 липня 1968 p., що дало змогу вчетверо збільшити обсяг внутрішньої торгівлі (з 1958 по 1968 р.), та введення єдиних зовнішніх тарифів у торгівлі з третіми країнами відповідно до вимог ГАТТ. Що стосується третього важ­ливого завдання «Спільного ринку», пов'язаного з форму­ванням Спільної сільськогосподарської політики, то з його виконанням наприкінці 60-х років виникли перші в історії існування ЄЕС труднощі. ССП опинилася в центрі бо­ротьби між «протекціоністами» та прихильниками віль­ного пересування товарів у межах ЄЕС. Це протистояння спричинювалося складними суперечностями між прин­ципами вільного ринку та адміністративної системи уп­равління сільським господарством.

Механізм ССП базувався на трьох важливих прин­ципах: єдність аграрного ринку; комунітарні преференції (зобов'язання закупати сільськогосподарську продукцію насамперед у країнах ЄЕС); фінансова солідарність. Фор­мування митного союзу, спільної торговельної політики щодо третіх країн та спільної сільськогосподарської по­літики становило до кінця 60-х років три найважливіші напрями європейського будівництва. Ліквідація внутріш­ніх бар'єрів мала лягти в основу процесу активної еко­номічної інтеграції, яка, у свою чергу, привела б до інтег­рації політичної.

Зустріч на найвищому рівні в Гаазі (1—2 грудня 1969 р.) відкрила новий етап у процесі європейського будівниц­тва. Саме тут країни ЄЕС/СХвалили розроблену Ж. Пом­піду концепцію «завершення, розширення та поглиблення» інтеграції, яка мала вивести Європейське співтовариство на якісно новий рівень.

Концепція передбачала виконання трьох важливих за­вдань:

1) завершення реалізації завдань перехідного періоду, передусім стосовно остаточного врегулювання питань фі­нансування ССП (Франція узалежнювала свою згоду на вступ Англії до ЄЕС з вирішенням саме цієї проблеми);

2) розширення географічних меж Європейського співто­вариства за рахунок приєднання Англії, Данії та Ірландії (необхідна підготовча робота для проведення спільних переговорів мала розпочатися вже з 1 липня 1970 p.);

3) поглиблення європейського інтеграційного процесу, що передбачало перехід до економічного та монетарного союзу, інтенсифікацію співробітництва в галузі наукових досліджень та промисловості, реформування Євро­пейського соціального фонду.

Згідно з рішеннями саміту в Гаазі з 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали Англія, Данія та Ірландія. В жовтні 1972 р. на саміті в Парижі країни ЄЕС ухвалили широку програму спільних дій щодо поглиблення інтеграційних процесів: утворення економічного та монетарного союзу не пізніше кінця 1980 p.; створення фондів регіонального розвитку; активізація соціальних програм; формування погодженої наукової, технологічної та індустріальної політики; вироблення спільної енергетичної політики; формування спільної позиції на майбутніх переговорах у межах ГАТТ {раунд Ніксона); формування до кінця деся­тиріччя політичного союзу.

Ці рішення базувалися на заздалегідь розроблених пропозиціях. 8 березня 1970 р. була опублікована доповідь прем'єр-міністра Люксембургу П'єра Вернера, в якій обґрунтовувалася можливість утворення економічного й монетарного союзу та запровадження єдиної європейсь­кої валюти до 31 грудня 1980 р. 27 жовтня 1970 р. мі­ністри закордонних справ ЄЕС схвалили доповідь Да-віньйона, яка передбачала формування механізму консультацій та обміну інформацією в галузі зовнішньої політики.

Більша частина цих планів, й особливо терміни їхнього виконання, так і залишилися на папері. Нафтова, монетарна та сільськогосподарська кризи, що вразили світову економіку в період з 1973 по 1984 р., не тільки перешкодили виконанню намічених завдань, а й по-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

ставили Європейське співтовариство перед необхідністю переглянути деякі з них.

Нафтові кризи (перша — осінь 1973 p.; друга — 1979—1981 pp.) призвели до чотирикратного підвищення цін та довели їх на світлу арабську нафту до 34 доларів за барель, що практично змусило країни ЄЕС відмовитися від проведення спільної енергетичної політики.

Нестабільність та коливання американського долара спричинили крах 8 січня 1976 р. Бреттон-Вудської моне­тарної системи. Це, у свою чергу, сприяло кризі євро­пейської системи «валютної змії», впровадженої ЄЕС у квітні 1972 р. як перший крок до утворення монетарного союзу. Врахувавши попередні невдачі, Європейська рада на своєму засіданні в Бремені (6—7 липня 1978 р.) схвалила франко-німецьку ініціативу щодо формування Європейської валютної системи (ЄВС), яка невдовзі роз­почала свою роботу (з 13 березня 1979 p.). Одне із завдань діяльності ЄВС полягало в утворенні єдиної європейської валюти (ЕКЮ).

Зростання цін на зернові культури та перетворення ЄЕС з 1981 р. на чистого їх експортера неминуче призве­ло до загострення конкурентної боротьби зі США.

Світова криза викликала значні труднощі в економіці країн Європейського співтовариства. Середньорічні темпи промислового виробництва впали з + 5,1 % в середині 60-х років до - 1,6 % в 1982 р. Рівень безробіття збіль­шився з 3 % у 1973 р. до 10 % у 1984 р. Інфляція досягла двозначних цифр у періоди нафтових криз. Значно зріс дефіцит торговельного балансу.

В цих умовах країни ЄЕС активізували політичне спів­робітництво. Питання політичного співробітництва роз­глядалися в ЄЕС ще наприкінці 50-х років, тоді ж розпо­чався і пошук відповідних форм зовнішньополітичної інтеграції. Вперше питання координації зовнішньої полі­тики було розглянуто в 1959 р. на зустрічі міністрів закор­донних справ, які ухвалили рішення щодо проведення регулярних зустрічей керівників зовнішньополітичних відомств країн—членів ЄЕС.

У 1961 р. був утворений спеціальний комітет експертів. У межах комітету Франція висунула «план Фуше*, що передбачав створення системи інституцій з координації зовнішньої політики, і передусім постійної Європейської

політичної комісії, в компетенцію якої мало входити вироблення єдиної політики. «План Фуше» не був затвер­джений, оскільки викликав негативну реакцію Бельгії, Голландії, а пізніше й Італії, які побачили в ньому загро­зу протиставлення нових інтеграційних структур уже існуючим інститутам — ЄЕС, ЄОВС та Євратому. Крім того, для Бельгії й Голландії замало було лише коорди­нації зовнішньої політики на міжурядовій основі, що передбачалося «планом Фуше», вони виступали за над­національний характер співробітництва.

Рада керівників держав і урядів, що проходила в 1969р. в Гаазі, оголосила про практичний перехід до створення спеціальних механізмів зовнішньополітичної інтеграції. Щоб запобігти конфліктові, подібному тому, що виник на початку 60-х років, було вирішено розвивати «паракомунітарні» форми співробітництва. Цей комплекс координаційних інстанцій дістав назву «європейського політичного співробітництва» і мав існувати й розвиватися поза офіційною системою органів Євро­пейських співтовариств (ЄС).

Прийняті в Гаазі рішення визначали два шляхи ін­теграційного процесу в ЄС. Перший — торговельно-економічна інтеграція на базі існуючих структур ЄС, яка мала привести на кінцевому етапі до формування над­національних структур. Другий — зовнішньополітична ін­теграція, що повинна була розвиватися на основі системи європейського політичного співробітництва (ЄПС), тобто поза системою офіційних органів ЄЕС, на базі міждер­жавного співробітництва.

Компетенція системи ЄПС доволі жорстко обмежува­лася. По-перше, вона не мала поширюватися на внут­рішні проблеми країн ЄС, а також проблеми, що вони вважають сферою своїх інтересів;

по-друге, вона не могла розглядати економічні та ва­лютні проблеми;

по-третє, не поширювалася на сферу воєнно-політич­них відносин із третіми країнами.

На утворену в 1974 р. Європейську раду покладалося завдання забезпечити взаємодію офіційних структур ЄС та системи ЄПС. Саме в цей період позначилася стійка тенденція погоджувати позиції відносно зовнішньополі­тичних питань, що становлять спільний інтерес, у ме­жах ЄС.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Незважаючи на появу цілої низки зовнішньополітич­них проектів, співпраця у цій сфері розвивалася шляхом емпіричного пошуку найприйнятніших форм співробіт­ництва. В 1975 р. була опублікована доповідь Тіндерманса, | в якій країнам ЄС пропонувалося зробити два кроки до спільної зовнішньої політики: 1) визначити коло зовнішньо­політичних проблем, з яких держави мають проводити | обов'язкові консультації; 2) погоджувати зовнішньополі- І тичні акції. Проект не був ухвалений. Тільки за 10 років, ] у 1985 p., сесія ЄС у Люксембурзі ухвалила проект дого- ] вору про «європейське співробітництво в галузі зовніш­ньої політики».

Механізм європейського політичного співробітництва пе- J редбачав:

1) регулярні (один раз на чотири місяці) зовнішньопо- ] літичні консультації міністрів закордонних справ, що є найвищою інстанцією ЄПС;

2) Політичний комітет (утворено 1974 p.), призначе­ний проводити попереднє погодження проектів. Це постійно діючий орган;

3) посаду європейського кореспондента в міністерст­вах закордонних справ країн-членів, щоб забезпечувати постійний обмін інформаційними потоками;

4) проведення конференцій, зустрічей у посольствах, місіях.

Таким чином, розвиток європейської політичної ін- І теграції спрямовувався на пошук взаємоприйнятних форм і співробітництва в межах існуючих інститутів ЄС за раху- і нок перерозподілу повноважень та посилення ефектив­ності роботи інтеграційних структур.

На саміті в Копенгагені (14—15 грудня 1973 р.) ЄЕС прийняла «Декларацію європейської ідентичності», яка передбачала можливість екстрених зустрічей на най­вищому рівні. З- ініціативи президента Франції В. Ж. д'Ес-тена саміт у Парижі (9—10 грудня 1974 р.) ухвалив рішення про утворення Європейської ради (ЄР), у межах якої мали проводитися регулярні зустрічі на найвищому рівні країн ЄС та розв'язуватися найважливіші еконо­мічні й політичні питання. Саме Європейська рада погодила питання проведення прямих виборів до Євро­пейського парламенту (Рим, грудень 1975 р. та Брюссель, липень 1976 p.); утворення ЄВС (Копенгаген, квітень,

Інтеграційні процеси В Західній Європі

Бремен, липень та Брюссель, грудень 1978 p.); встанов­лення обмежень на імпорт нафти (Страсбург, червень 1979 Р-); проведення першої реформи ССП (Брюссель, березень 1984 p.); врегулювання англійської частки в бюджеті ЄЕС (Фонтенбло, червень 1984 p.). Таким чи­ном, ЄР консенсусом ухвалює лише принципові рішен­ня, залишаючи на розгляд міністрів технічні деталі.

У своїй доповіді 1976 р. прем'єр-міністр Бельгії Лео Тіндерманс в черговий раз запропонував основні заходи з утворення Європейського Союзу: поглиблення спільної структурної політики за рахунок збільшення повноважень Комісії та Парламенту; формування економічного та мо­нетарного союзу; проведення спільної зовнішньої по­літики та політики безпеки. Передбачаючи всі труднощі, що можуть виникнути, особливо в останньому питанні (Ірландія не є членом НАТО чи ЗЄС, Данія не є членом ЗЄС, Франція вийшла з військової організації НАТО), Л. Тіндерманс запропонував поділити країни ЄЕС на ті, що вже тепер готові до політичної та монетарної інтег­рації, та на ті, що не можуть перейти до неї («Європа двох швидкостей»). Занадто сміливі на той час федералістські пропозиції Л. Тіндерманса викликали активний протест Італії та Англії.

Таким чином, незважаючи на певні труднощі, з якими зіткнулося Європейське співтовариство в питаннях по­літичного співробітництва, загальні результати європей­ського інтеграційного процесу за повоєнний період були досить значними. Країни Західної Європи в досить ко­роткий строк не тільки відновили свій економічний потенціал, а й перетворились на впливовий центр сили, який поряд зі СІЛА та СРСР намагався сформувати та проводити самостійну зовнішню політику, що відобра­жала б спільні західноєвропейські інтереси та цінності.

Тема З

Тема 3 Міжнародна ситуація на Далекому Сході

Переглядів: 1534