Кругооборот і оборот промислового капіталу. Амортизація і відтворення основного капіталу

Функціонуючий основний і оборотний капітал підприємства становить його активи.

Пасивами підприємства є власний і позичений капітал.

Відповідно до схеми кругообороту час обороту промислового капіталу має таку структуру (рис. 11.5).

Раціональне господарювання передбачає пошуки шляхів прискорення обороту капіталу, бо це збільшує масу і підвищує норму прибутку.

З урахуванням швидкості обороту капіталу формула норми прибутку набуває такого вигляду:

Оборот основного капіталу завдяки багаторічному функ­ціонуванню його матеріально-речових елементів відбуваєть­ся у формі амортизації.

Амортизацію розраховують:

— на капітальний ремонт основних засобів;

Моральне зношування основного капіталу— це техніко-економічне старіння його елементів, що виявляється у втраті доцільності їхньої подальшої експлуатації через появу дешевших або досконаліших засобів праці. Розрізняють моральне зношування першого та другого видів.

Моральне зношування першого видузумовлене появою дешевшого та досконалішого устаткування внаслідок підвищення продуктивності праці.

Моральне зношування другого видузумовлене винайденням нових якісних засобів праці, що призводить до старіння застосовуваних елементів основного капіталу.

Засобом компенсації зношування основного капіталу є амортизаційні відрахування.

Амортизаційні відрахування— щорічне списання частини вартості основного капіталу. Амортизаційні відрахування є частиною валових витрат підприємства. Водночас вони виступають джерелом відшкодування зношування основних засобів, утворюючи фінансові передумови інвестування. Саме тому система амортизаційних відрахувань є важливим чинником підвищення ефективності суспільного виробництва.

Амортизаційний фонд— грошовий фонд, призначе­ний для відновлення вартості спожитих елементів основного капіталу, які вибувають із виробничого процесу в міру свого фізичного та морального зношування.

Норма амортизації— виражене у відсотках відношен­ня річної суми амортизації до вартості елементів основно­го капіталу._{N =}

3. Трудові відносини: сутність, структура. Наймана праця.Зайнятість населення

Входження індивідів у систему економічних зв'язків і господарських відносин завжди опосередковується певни­ми інституціями, роль яких визначається сутнісними особ­ливостями та характером економічної системи суспільства.

Персоніфікація власності на засоби виробництва та робо­чу силу різними власниками зумовила появу ринкового ме­ханізму залучення робочої сили в систему суспільного ви­робництва та його організаційного оформлення в ринок праці.

Перевагами ринку праці порівняно з його антиподами — різновидами позаекономічного примусу до праці — стало гарантування певної незалежності кожного індивіда, реалі­зація ним своїх економічних прав щодо використання влас­ної робочої сили при одночасному ефекті у вигляді раціо­нального розподілу наявних ресурсів та найповнішого за­доволення потреб суспільства.
З розвитком, суспільства умови функціонування ринку праці значно розширилися. Сучасний ринок праці, крім належності робочої сили та засобів виробництва різним власникам, передбачає:

- наявність єдиного правового поля для вільного пере­міщення населення та вільного вибору виду діяльності;

- розвинуту систему бірж праці та інформації про вільні робочі місця;

- наявність ринку житла;

- існування розвинутого ринку освітніх послуг;

- державне регулювання ринку праці.

Ринок праці більшою мірою, ніж інші ринки реагує на вплив інституційних факторів, що зумовлює його структу­ру та механізм функціонування (рис. 16.2).

Суб'єктами ринку праці є наймані працівники як влас­ники, носії та продавці товару "робоча сила" і роботодавці як її покупці.

Об'єкт купівлі-продажу — робоча сила є специфічним товаром, який:

не відчужується від власника в процесі купівлі-про­дажу, оскільки є іманентною властивістю свого носія;

не знищується в процесі його використання, але для свого відтворення потребує додаткового споживання жит­тєвих благ;

кількісно та якісно не може бути абсолютно однако­вим у різних індивідів;

оплачується роботодавцями після його використання протягом певного часу;

потребує юридичного оформлення умов свого викори­стання, яке здійснюється у формі трудового договору (кон­тракту).

Поряд із загальним інституційним середовищем ри­нок праці зазнає значного впливу специфічних інститутів: профспілкового руху, методів та ступеня участі держави у регулюванні трудових відносин, традицій соціального парт­нерства, що історично склалися в країні. Це певним чи­ном позначається і на механізмі встановлення рівноваги на ринку праці.

Механізм функціонування ринку праці відображає взаємодію попиту і пропозиції на робочу силу, які врівно­важуються її ціною — заробітною платою.

Процес формування попиту на робочу силу безпосе­редньо визначається речовим фактором виробництва та опосередковано відображає вплив інших детермінант:

- чисельності покупців робочої сили та їхніх грошових до­ходів, що реально можуть бути інвестовані в трудові ресурси;

- можливості певної взаємозамінності живої праці й знарядь праці залежно від рівня цін на них;

- продуктивності праці й ринкової вартості (ціни) ство­рюваного нею товару.

Названі детермінанти впливають на процес формування попиту на робочу силу.

Величина попиту як платоспроможної потреби в робочій силі безпосередньо визначається рівнем ціни чи заробітної плати. Залежність між ними має зворотний характер.

На формування пропозиції робочої сили впливають:

- чисельність населення, його вікова і статева структу­ра, міграційна активність;

- професійно-кваліфікаційні характеристики сукупної робочої сили;

- вартість засобів існування, необхідних для забезпе­чення працездатності людини, та задоволення потреб не­працюючих членів сім'ї;

- рівень і якість життя;

- мотивація до праці;

- звички, традиції, культура, релігія;

- державне регулювання ринку праці і вплив профспілок.

Величина пропозиції також визначається рівнем ціни робочої сили як товару, але, на відміну від величини попи­ту, ця залежність має прямий характер.

Основним регулюючим інструментом ринкового розподілу робочої сили є ціновий механізм. Як ринкова ціна заробітна плата врівноважує попит і пропозицію робо­чої сили. Водночас вона відображає ситуацію на ринку праці, досягнутий баланс інтересів між підприємцями, наймани­ми працівниками, державою та профспілками.

Разом з тим, заробітна плата займає особливе місце в ціновому ряду. Нині вона розглядається як дохід, вели­чина якого не повинна опускатися нижче рівня, за яким втрачається гідність праці. Тому заробітна плата не може пристосуватися до інших елементів економічної рівноваги, а, навпаки, останні мусять бути приведені у відповідність до її рівня. Така особливість заробітної плати зумовлюється її роллю у відтворенні робочої сили як специфічного товару.

Специфіка ринку праці виявляється у його функціональ­ному навантаженні.

Ринок праці:

- оцінює робочу силу як ресурс для суспільного вироб­ництва;

- інформує своїх суб'єктів про необхідність коригуван­ня їхніх рішень;

- гарантує покриття суспільно-корисних витрат робо­чої сили;

- стимулює кількісно-якісне її зростання й ефективне використання;

- регулює розподіл робочої сили, зумовлюючи мобіль­ність цього ресурсу та раціоналізацію його витрат;

- узгоджує величину і структуру сукупної робочої сили з обсягом і структурою виробничих потреб у ній.

Ринковий розподіл індивідуальних робочих сил має своїм результатом зайнятість — явище, що відбиває складні, багатофакторні залежності попиту і пропозиції робочої сили як своєрідних індикаторів сумарної дії різних факторів суспільного буття: економічних, соціальних, політичних, правових, національних.

Враховуючи весь спектр аспектів, які виявляються і пе­реплітаються у змісті поняття зайнятість, його можна визначити як сукупність економічних, правових, соціаль­них, національних та інших відносин, пов'язаних із за­безпеченням працездатних індивідів робочими місцями та їхньою діяльністю з метою одержання доходу.

Економічна сутність зайнятості суперечливо поєднує пов­ноту й ефективність використання наявних ресурсів праці Оскільки робоча сила є обмеженим і частково рідкісним ресурсом, суспільний інтерес полягає а максимально повному продуктивному її використанні. Водночас обмеженість ресурсів праці зобов'язує суспільство до раціонального й інтенсивного їх використання, економії і навіть деякого ре­зервування. Отже, обмеженість ресурсів праці, з одного боку, передбачає максимально повне та ефективне ви­користання їх, з іншого, розмежовує і протиставляє повну й ефективну зайнятість.

Протиріччя економічної сутності зайнятості завжди про­являється у вигляді постійної теоретичної і політичної проб­леми: якою є існуюча зайнятість за повнотою участі праце­здатного населення в суспільному виробництві і як позна­чається фактичний стан зайнятості на стані економіки?

Вирішення цієї проблеми виходить з можливостей ре­ального існування двох типів зайнятості: фактичної й ефективної

Ефективна зайнятість є результатом ефек­тивного розподілу трудових ресурсів, тобто такого, що задовольняє потреби суспільного виробництва за кількістю та якістю робочої сили і забезпечує найбільший його обсяг

Фактична зайнятість фіксує результат розподілу ресурсів праці. В умовах ринку фактична зайнятість характеризується водночас елементами ефективного і неефек­тивного розподілу робочої сили

Ефективний тип зайнятості є лише певним моментом, умовою динамічного процесу економічного розвитку. Не­досконалість конкуренції на ринках праці та капіталів істот­но обмежує не лише можливості забезпечення, а й підтри­мання ефективної зайнятості.

Суперечлива природа зайнятості зумовлює необхідність уточнення змісту самого поняття суб'єкт

Рис. 16.5. Формування та рух економічно активного насе­лення

зайнятості. У сучасному трактуванні "суб'єкт зайнятості" уособлюється економічно активною частиною населення.

Економічно активне населення за визначенням МОП (Міжнародної організації праці), — це частина праце­здатного населення, яка пропонує свою робочу силу для виробництва товарів та послуг. Ознака економічної ак­тивності синтезує в собі сукупність різнопланових характе­ристик:

- фізичну, професійно-кваліфікаційну та соціально-пси­хологічну здатність до конкретного виду праці;

- придатність до праці, рамки якої визначаються на­ціональними звичаями і законодавством;

- вільне волевиявлення участі в суспільній праці.

Основною характеристикою економічної активності виступає наявність особистого прагнення, прояв напо­легливості у формуванні та підтриманні власної здат­ності до праці, активний пошук своєї "ніші" у суспіль­но-організованій системі й постійна готовність вибо­рювати своє право на її зайняття.

Рівень економічної активності відбиває частку економіч­но активного населення в загальній його кількості:

де Р_е — рівень економічної активності; Н_ев — чисельність еко­номічно активного населення; Н — чисельність населення.

Зайнятість економічно активного населення в сучасній розвинутій економіці має різноманітні форми свого вияв­лення (рис. 16.6).

Основною формою є стандартна повна зайнятість,

якій притаманні такі риси:

- робота лише в одного підприємця;

- робота у виробничому приміщенні роботодавця;

- стандартне навантаження протягом дня, тижня, року. Відсутність будь-якої з перелічених рис стандартної зай­нятості зумовлює не типовість форми зайнятості.

Часткова зайнятість — це регулярна зайнятість за наймом при значно скороченій тривалості роботи на конк­ретному об'єкті. Розмір скорочення стандартної тривалості робочого часу кожна країна, враховуючи національні особ­ливості, встановлює сама, або не встановлює його взагалі (до таких належить і Україна).

Головним критерієм тимчасової зайнятості є наяв­ність терміну закінчення трудового договору (контракту). В останні роки спостерігається значне поширення тимча­сової зайнятості, зумовленість її кон'юнктурними обстави­нами поступово нівелюється, вона перетворюється на орди­нарну форму працевлаштування, а в ряді випадків виступає альтернативою безробіттю.

Особливою формою зайнятості є самозайнятість. Згідно з класифікацією МОП, до самостійно зайнятих відно­сяться:

- підприємці;

- трудящі, що працюють не за наймом;

- члени виробничих кооперативів;

- неоплачувані працівники сімейних підприємств.

Оскільки самозайнятість має переваги з точки зору ви­сокого потенціалу поглинання робочої сили при низьких потребах у капіталі, то її частка вища в тих видах діяль­ності, де потреби в капіталі невеликі, а бар'єри на шляху до ринку відносно низькі.

В останні десятиліття в розвинутих країнах прояви­лися:

- пряма залежність масштабів самозайнятості від темпів зростання загальної чисельності населення і її працездат­ної частини зокрема;

- взаємозв'язок між рівнем безробіття й темпами роз­витку самостійної зайнятості. Значне зростання останньої характерне для країн із високим рівнем безробіття.

Характерні тенденції розвитку зайнятості в сучасній ринковій економіці:

- секторальні переміщення робочої сили: різке змен­шення чисельності й питомої ваги зайнятих у сільському господарстві та відповідне зростання їх у сфері послуг;

- зміни в основних сегментах її кваліфікаційної структури: зменшення зайнятих малокваліфікованою працею та абсолютне і відносне збільшення кваліфікова­них працівників з гарантованою зайнятістю і високою за­робітною платою;

- гендерні зміни в структурі зайнятості: на фоні зростання загального рівня економічної активності відбу­вається зниження цього показника для чоловіків та його зростання для жінок;

- зміни у структурі форм зайнятості: зростання різноманітності нетипових форм зайнятості та їхньої пи­томої ваги, поступове витіснення стандартної зайнятості.

В умовах переходу до ринкової економіки тенденції зай­нятості поступово набувають безпосередньої і визначаль­ної залежності від ринкових процесів, інтенсивності фор­мування ринкової системи.

У перехідній економіці для зайнятості є характерними: процес реструктуризації Ті внутрішньої системи:

— диференціація працездатного населення на підприєм­ців і найманих працівників;

— поглиблення професійно-кваліфікаційного поділу праці;

— розширення професійної і територіальної мобільності робочої сили;

— урізноманітнення форм зайнятості;

— оформлення якісно нового суб'єкта зайнятості — економічно активної частини населення.

Зайнятість перетворюється на ринкову категорію:

— стає сферою реалізації індивідуальної економічної свободи;

— визначальною мірою регулюється об'єктивними рин­ковими механізмами;

— стає цінністю для кожного, хто зумів включитися в систему суспільного виробництва.

Безробіття— соціально-економічне явище, пов'я­зане з перевищенням пропозиції робочої сили відносно попиту на неї, стан незайнятості частини економіч­но активного населення.

Важливою ознакою безробіття є його закономірний характер. Повної зайнятості в розумінні працевлаштуванні! абсолютно всього економічно активного населення в ринковій економіці взагалі не існує й існувати не може в силу динаміч­ності процесів суспільного буття та об'єктивної неможливості абсолютного і швидкого системного узгодження їх.

Досягнення рівноваги між попитом і пропозицією че­рез їхню постійну нерівновагу, зумовлюється внутрішніми властивостями та принципами організації ринкової систе­ми. Порушення рівноваги ринкових сил стає головною умо­вою її власне існування, оскільки спонукає іманентно влас­тиві їй імпульси до самоорганізації та саморозвитку.

Безробіття як поверхневий прояв диспропорції на ринку праці (серед різноманітних явищ недовикористання й інших виробничих ресурсів) у принципі стано­вить момент, умову ринкового процесу, бо є лише зовніш­ньою ознакою його внутрішньої суперечливої природи.

За визначенням МОП, безробітною вважається особа, яка досягла законодавчо встановленого віку, не працює за гро­шову винагороду і докладає активних зусиль її знайти. Для розрахунку параметрів безробіття це визначення уточнюєть­ся з урахуванням конкретних особливостей країни.

В Україні згідно із Законом "Про зайнятість" безробіт­ними визначені громадяни працездатного віку, які з неза­лежних від них причин не мають заробітку (трудового до­ходу) через відсутність підходящої роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу і здатні приступити до праці.

Рівень безробіття визначається процентним відношен­ням числа офіційно зареєстрованих безробітних до чисель­ності економічно активного населення.

де Р₆ — рівень безробіття; Б — чисельність безробітних; Н е.а.— чисельність економічно активного населення.

Для аналізу економічного стану країни використовують­ся розрахунки рівня безробіття в часовому, територіально­му, віковому, тендерному та інших аспектах.

Фактичний, існуючий на кожний певний момент у на­ціональній економіці, рівень безробіття формується під впли­вом багатьох факторів. Систематизовані певним чином, вони розглядаються як причини виникнення відповідних типів (видів) безробіття (рис. 16.7). Найпоширенішим у сучасній економічні теорії є виділення фрикційного, структурного і циклічного безробіття.

Фрикційне безробіття зумовлене динамічністю ринку праці: рухом робочої сили через невідповідність рівня заро­бітної плати або умов праці вимогам робітників, регіональ­ними переміщеннями населення та переміщеннями, пов'я­заними зі зміною виду діяльності, скороченням робочої сили у зв'язку із закриттям фірм або зменшенням масштабів їхньої діяльності, спричинених факторами випадкового харак­теру; необхідністю певного часу для пошуку відповідного робочого місця або певного робітника, що відповідав би ви­значеним вимогам; недосконалістю інформаційних потоків.

Структурне безробіттявиникає через невідповідність між попитом і пропозицією робочої сили внаслідок змін попиту на окремі професії в процесі структурних зрушень в економіці, а також існуючими територіальними диспро­порціями в попиті та пропозиції робочої сили.

Визначення фрикційного та структурного безробіття як природного (абсолютного або такого, що об'єктивно існує) за умов динамічності економічних процесів і недоскона­лості інформації уточнює сучасне розуміння повної зайня­тості. Вона вважається повною, якщо рівень безробіття не перевищує його природної норми (в 90-ті роки — 6—7 %).

Циклічне безробіття пов'язане зі спадами ділової ак­тивності в умовах циклічних коливань. Воно виникає в ре­зультаті зниження сукупного попиту на працю внаслідок падіння сукупного попиту на продукцію і негнучкості ре­альної заробітної плати в бік її зниження.

Перехідна економіка породжує такі додаткові причини безробіття:

— трансформаційний спад;

— надмірна зайнятість в адміністративно-командній еко­номіці;

— масштабна структурна трансформація;

— зниження рівня державного патерналізму. Безробіття є серйозною соціально-економічною пробле­мою, оскільки породжує цілий ряд негативних наслідків:

економічних:

— недовиробництво ВВП. Американським дослідником Артуром Оукеном було доведено існування взаємозв'язку між рівнем безробіття і падінням обсягу ВВП. За А. Оуке­ном, збільшення фактичного безробіття на 1 % призводить до скорочення реального ВВП на 3 % (у пізніших досліджен­нях — 2 %).

потребує коштів на утримання безробітних; соціальних:

зниження життєвого рівня;

декваліфікація робочої сили;

—зростання показників "соціальної патології".

Дослідниками доведено, що збільшення безробіття ви­кликає кумулятивний ефект зростання показників "соціаль­ної патології": уже в перші три роки збільшується число психічних захворювань, злочинності, самогубств і вбивств; у наступні три роки зростають так звані хронічні реакції (хвороби та смертність).

Сумний перелік наслідків безробіття зрозумілий, адже, як зазначає К. Еклунд, праця дає почуття єдності й товари­ства; вона забезпечує дохід, який водночас є свідченням зна­чущості того, чим ми зайняті. Робота дає нам статус, пре­стиж і професійну придатність, крім того, організує день і створює умови для правильного способу життя.

Оскільки в умовах ринкової економіки не існує й об'єк­тивно не може існувати механізму, що забезпечував би по­вну зайнятість і попереджав безробіття, виникає потреба в цілеспрямованому державному регулюванні ринку праці.

Переглядів: 1560