Походження культури. Процес культурогенезу на території України

Найстарші відомості про початки культури взагалі знайдено в добі палеоліту, коли льодовик покривав ще частину східної Європи. Тоді саме з'явилась в Україні неандертальського типу людина, яка ще не володіла розчленованою мовою і не вміла приручувати свійських тварин. До цієї доби належить найбільше відкриття, яке зробило людство, а це вміння видобувати вогонь, яким людина всебічно користувалась. До цієї доби належать житла людини в землянках, а основу життя творила родова спільнота. Але вже тоді ця людина відчувала існування вищої сили і намагалась привернути до себе її увагу і прихильність. Так постали складні магічні практики і початки вірувань у містичних предків людини — в тотеми. Такими „предками" могли бути рослини, тварини, камені, а їх пережитки збереглись у мистецтві, казках, тощо. Найдавніші пам'ятки мистецтва передісторичної людини на території України відносяться до доби пізнього палеоліту. Серед творів мистецтва найбільшу увагу привертають стародавні скульптури у формі невеличких статуеток, які мали б відображати образ матері в родовій громаді і користувались особливою пошаною, бо зберігались у т. зв. родових святилищах. Прикметне теж те, що в мізинських статуетках немає виразно окресленої голови, а якщо така є, то відсутнє обличчя. Крім жіночих статуеток зустрічаються фігури тварин і людиноподібних статуеток з кістки і каменя. В Мізині відкрито теж цілу майстерню з набором крем'яних знарядів. Мали теж мізинці замилування до прикрас з слоневої кістки та до геометричного орнаменту. Почалася нова епоха, що дістала назву середнього кам'яного віку — мезоліту. Умови життя людей, зокрема добування ними їжі, різко змінились, що стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Були створені вироби для обробки дерева — долото, сокира, тесло; нові знаряддя з кістки та дерева (ножі, кинджали, списи) з крем'яними пластинами. Також було зроблене важливе відкриття досить складного для того часу механічного знаряддя — лука. Крім мисливства одним із основних занять стає рибальство. В цей час були винайдені різноманітні пристосування для ловлі риби — гачки, сіть з поплавками, складна система загородок на ріках та озерах, а також човни, видовбані з цільних стовбурів дерев, та весла. Важливого значення набуло збирання річкових і морських черепашок, їстівних рослин та ягід. Домашньою твариною став собака — віднині постійний супутник людини. На відміну від попередніх часів в епоху мезоліту почали ховати померлих вже не серед живих, тобто на території стоянок, а g` їх межами — у давніх родових чи племінних могильниках.

2. Матеріальна культура землеробів та скотарів.ЗемлеробиОднією з найдавніших і найяскравіших землеробських культур енеоліту була трипільська культура (свою назву отримала від с.Трипілля на Київщині, де вперше були відкриті та досліджені її памї’ятки В.Хвойкою наприкінці ХІХ ст.). Вона характеризувалася швидким поширенням у Європі та довготривалістю існування без значних змін своїх основних рис (протягом 1500-2000 років). Головними матеріалами для виготовлення знарядь праці й надалі залишався камінь, а також - кістка та ріг. Але трипільці користувалися й мідними речами, частка яких поступово зростала. Провідним матеріалом у побуті стала глина. Спеціалісти відзначають технологічну досконалість, розмаїття форм і призначень, а також естетичність оздоблення трипільського посуду. Поселення трипільської культури завжди розташовуються на берегах великих і малих річок, струмків, в місцях, багатих на природні захисні елементи, деякі з них були додатково укріплені ровами. Забудова, як правило, велася у кілька концентричних кіл чи овалів. У межах замкнутого контуру житла з’єднувалися глинобитними стінами, утворюючи суцільну стіну захисту. Таких ліній могло бути декілька. Поселення забудовувалися переважно наземними дерев’яно-глиняними будинками та заглибленими землянками чи напівземлянками. Наземні будинки за своєю конструкцією могли бути одно- та двоповерховими. В останніх перший поверх використовувався як господарське приміщення. Пізніше у трипільців розвивається мідна металургія. Як транспортний засіб трипільці використовували сани, запряжені одним чи двома волами. Скотарі Скотарсько-землеробська діяльність породила принципово інший спосіб життя, аніж землеробсько-скотарська. Утримання значної кількості худоби вимагало постійної зміни пасовищ, а це спричиняло значну рухливість населення. У Степу формується своєрідний рухливо-осідлий спосіб життя, із різним співвідношенням питомої ваги скотарства та землеробства. Господарювали скотарі за двома різновидами організації праці: відгінним та перегінним. За першого способу - худобу влітку утримували на пасовиськах (іноді досить віддалених), а взимку - неподалік від поселення, на заздалегідь заготовлених кормах. За другого - худобу постійно переганяли на нові місця утримання, не намагаючись її прогодувати взимку лише заготовленими припасами. У південній смузі степів перевага надавалася вівчарству, в північній та долині Дніпра - розведенню великої рогатої худоби, а в лісостепу - конярству. У разі незначної питомої ваги землеробства більша частина населення значну частину року перебувала разом з худобою, пересуваючись з одного пасовиська на інше. Мобільність не сприяла урізноманітненню предметів матеріальної культури та їх накопиченню. Скотарський спосіб життя відбивався на всіх сторонах існування - худоба не лише давала харчові продукти, а й визначала напрями домашнього виробництва. Вчені відзначають поширення обробки кістки, шкір, розвиток плетива та в пізніших часах - ткацтва. Керамічне виробництво не набуло спеціалізованого відособленого характеру. У скотарських колективах формувалися принципово інші, аніж у землеробів, системи цінностей, в яких престижне місце належало передовсім худобі. Попри це, розкопки поховань енеолітичних скотарів демонструють наявність у них намиста з мідних пронизок, браслетів, скроневих підвісок з мідного дроту, високоякісних кременевих виробів, поясів із мушлевих намистинок, а також імпортованого якісного посуду. Особливу групу знахідок становлять булави та зооморфні скіпетри, старанно виготовлені з якісного каменю (переважно у формі голови коня). Необхідно зазначити, що випас худоби, який не вимагав великих затрат, скотарі поєднували з активним збиральництвом, рибальством та полюванням.

3. Культура скіфо-сарматської добиСкіфська культура — це культура величезного світу кочових, напівкочових і землеробських племен, що жили на широкому просторі Євразії — в Північному Причорномор'ї, на Кубані і на Алтаї. Уміючи добре обробляти ґрунт, скіфи-землеробці отримували значну кількість пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінилися скіфські коні. У свою чергу греки ввозили в Скифію вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля йшла через грецькі колонії: Ольвію (поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч) і інші.У скіфів був звичай за межами свого поселення викладати великі горби з хмизу, а на їх вершину водружати меч. Такій споруді поклонялися, а потім спалювали. Скіфи зводили значних розмірів курганні насипи, іноді завершуючи їх кам'яними скульптурами. Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятники якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряжь, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. У скіфів була самобутня техніка будівництва оборонних споруд: на глиняному розчині з необробленого каменя будувалися дві паралельні стіни, з невеликим нахилом одна до одної, а простір між ними заповнювався щебенем. Через головні ворота міста можна було попасти на велику, вимощену каменем площу. Під вимосткою знайдена велика кількість зернових ям, де, ймовірно, зберігався державний запас зернаЗа межами міста знайдені похоронні склепи, висічені в скелі. Стіни деяких з них покриті розписом, що відтворює вигляд будинку (лінія двосхилого даху, підпори, килими на стінах). Зустрічаються зображення людей, тварин.

СарматиПро сарматів відомостей значно менше, ніж про скіфів, але багато в чому вони подібні. Сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню. Також у сарматів був поширений культ предків. Основними пам'ятками тисячолітнього перебування сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту. Вони найчастіше розташовуються групами на високих місцях, вершинах пагорбів, звідки відкривається широка панорама неосяжних степів. У багатих сарматських похованнях чимало ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Поміж найбільш відомих археологічних пам'яток сарматського часу на Україні — так звані «царські» кургани біля с. Пороги Вінницької обл., де поховано «царя» та його дружину. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних вістер стріл, меч, точильний брусок, у жіночих — сіроглиняні глечики, прикраси (намисто з напівкоштовних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо). Образи тварин посідали визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів. Одним з головних культів був культ коня. Коням приносили жертви, і коней приносили в жертву. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються.

4. Писемність і освіта. Літописання Київської Русі.Літературні й археологічні джерела засвідчують про існування у східних слов?ян писемності ще до прийняття християнства. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торговельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов?ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність. Пам?ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах — пряслицях, горщиках, корчагах, ливарних формочках та ін. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.Важливими писемними пам?ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших містах берестяні грамоти — переписка городян про господарські справи.Оригінальними пам?ятками давньоруського письма є графіті XI—XIV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт.Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священиків та світська школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходилися художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам?ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази) належить до кін. X ст. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича.В XI ст. були складені Літописне зведення 1037, Києво-Печерське літописне зведення 1072 — 73 (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093 — 95, складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті временних літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень.З 2-ї пол. XIII ст. у зв’язку із занепадом Києва літописання зосереджується в Галицько-Волинському князівстві. Видатною пам’яткою XIII ст., головним джерелом для вивчення історії України цієї доби є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події 1201-92 рр.

5. Виникнення і розвиток укр. мови у польсько-литовську добу.Після занепаду Київської Русі литовське проникнення, польська експансія, татарська агресія суттєво вплинули на перебіг подій в українських землях. У XIV— XVI ст. відбулися значні зміни в усіх сферах суспільного життя. Неоднозначні процеси були притаманні у цей час культурному розвитку України.Протягом XIV—XV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що стала офіційною державною мовою в Литовській державі. «Руська мова» — це певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі XV—XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови — староукраїнська та старобілоруська. Вважається, що прагнучи підтримки місцевого населення, литовські завойовники з повагою ставилися до місцевих традицій та звичаїв, частково навіть переймаючи культуру Русі. Документи писалися переважно давньоруською (українською) мовою. На багатьох важливих посадах залишалися місцеві урядовці. Про значний культурний вплив свідчить також той факт, що більшість литовських князів приймали православну віру. Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало сприятливі умови для існування українців. Українські князі, незважаючи на підлеглість литовцям, продовжували активно впливати на ситуацію в країні.Якщо до утворення Речі Посполитої (1569) функціонування руської мови було досить вільним, то після переходу Волині, Брацлавщини, Київщини до складу Польської держави вона зазнає дискримінації. Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а розширює сфери вжитку, збагачує свою стилістику. Поряд з вже традиційними юридично-діловим і літописним стилями, перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається полемічний стиль (Г. Смотрицький, І. Вишенський, С. Зизаній), зароджується науковий (у лікарських посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. Наливайко та ін.).

6. Реформаційний рух, братства та їхні школи. Острозька та Києво-Могилянська академії.З другої чверті XVI ст. ряд країн Європи став ареною Реформації — соціально-політичного та релігійного руху.У другій половині XVI ст. і особливо наприкінці цього століття Реформація поширилась і в Україні. Можна виділити дві її течії — реформаційно-єретичну і братську. Перша в основному представлена невеликими пропагандистськими групами, котрі перебували у відкритій опозиції до православної церкви. Іншу течію представляли братства — релігійні та культурно-просвітницькі організації, які виникали при церковних парафіях в Україні в XV — XVII ст. Спочатку вони були переважно організаціями міщан, але поступово набули всестанового значення.Найдавнішим і найвідомішим було Львівське братство при Успенському соборі, засноване 1453 р. Наприкінці XVI — на поч. XVII ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Тернополі та інших містах України. Вони організовували навчальні заклади, які багато зробили на ниві просвітництва, підтримували книгодрукування, збирали бібліотеки. З появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Вже перша Львівська братська школа, відкрита наприкінці 1585 р., мала елементи вищої освіти, Школа мала всестановий характер, у ній вчилися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти.Києво-Могилянська академія.У 1615 р. відкрилася братська школа у Києві. Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила визнавав надзвичайно високий авторитет братської школи і після свого вступу до братства та відкриття школи при Києво-Печерській лаврі у 1632 р. об'єднав їх у Київську колегію — майбутню Києво-Могилянську академію. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини. Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович а також багато хто з козацької старшини.Острозька академія.Острозька школа (академія) – перший вищий навчальний заклад у Східній Європі, найстарша українська науково-освітня установа. У 1576 році князь Острозький Костянтин-Василь засновує слов'яно-греко-латинську академію в Острозі. Велику суму коштів на розбудову академії надала його племінниця – княжна Гальшка Острозька. В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини. Першим ректором школи був письменник Г.Смотрицький.

7. Українське бароко в архітектурі козацько-гетьманської держави.Українська архітектура другої половини XVII — XVIII ст. розвивалися під потужним впливом мистецтва бароко.Бароко в перекладі з італійської означає химерний, чудернацький. Найяскравіше Бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність.Найбільшою самобутністю відзначаються барокові споруди на землях Гетьманщини й Слобідської України за часів гетьмана Івана Мазепи. Проте пам'ятки української барокової архітектури збереглися і в Західній Україні та в дерев'яному народному будівництві всіх українських земель.У Києві, Чернігові та інших містах поновлювалися старовинні храми, що загалом зберігали первісну просторову структуру, однак зовні їм надавали барочного вигляду — з вибагливими декоративними-фронтонами, обрамленнями вікон і дверей, мальовничими багатоярусними грушоподібними банями, ступінчастими дахами. До таких архітектурних споруд належать Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спаський та Борисоглібський собори в Чернігові.Нове муроване будівництво охоплювало різні типи монументальних споруд, серед яких виділялися тридільні, хрещаті п'ятидільні, тринефні стовпні храми, які завершу-валися однією, трьома, п'ятьма або сімома банями. Досягненням українського монументального будівництва стали муровані п'ятидільні храми, споруджені в Ніжині, Новгороді-Сіверському, Прилуках, Переяславлі, Чернігові, Києві. Характерними особливостями даних споруд є хрещатий план, пірамідальна, спрямована вгору композиція, гран-частість об'ємів, просторі, сповнені світла інтер'єри, вишукана пластика архітектурних форм і оздоб.Мистецька довершеність і монументальність притаманні таким спорудам стилю бароко, як Андріївська церква у Києві, собор св. Юра і костьол Домініканців у Львові, собор Почаївської лаври, церква у Великих Сорочинцях, собор Різдва у Козельці та ін.На Київщині жив і творив у той час визначний будівничий Степан Ковнір. За його участю споруджені дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, також церква Антонія і Феодосія у Василькові, Троїцька церква в Китаївській пустині поблизу Києва.Кращі риси українського будівельного мистецтва нової доби розвинув вихованець Київської академії І. Г. Григорович-Барський. За його проектами споруджені надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі, Покровська та Миколи Набережного церкви, бурса Київської академії тощо. У цих спорудах простежуються перші паростки архітектури стилю класицизму.Значні досягнення монументальної архітектури пов'язувалися з творчістю народних майстрів. На Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі поширювалися дерев'яні хрещаті п'ятизрубні, багатоверхі храми, які споруджував майстер Панас Шелудько. Потяг до естетичної виразності, мальовничості і декоративності поширився і на цивільне будівництво. Більшість тогочасних житлових і господарських будівель споруджувалися з дерева. До кращих архітектурних ансамблів, створених наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі, належали палаци графа К. Разумовського в Батурині та П. Завадського у Ляличах, а на Правобережжі — паркові ансамблі польських магнатів у Білій Церкві, Тульчині та Умані.

8. Нова українська література та поезія в часи пробудження української національної свідомості.У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості. Найважливішим компонентом нації, засобом спілкування людей є мова. Тому окремі представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення розмовної мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців. Провідне місцев у становленні української мови та літератури дошевченківської доби належить творчості Івана Петровича Котляревського. Його поема «Енеїда» була першим твором, написаним мовою селян і міщан. Публікація «Енеїди» знаменувала появу української мови як літературної. Велике захоплення серед дворянства Слобожанщини викликали і п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський і, особливо, Микола Костомаров — у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник. Ці та інші діячі української культури в своїх працях виробляють концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних культурних цінностей є дух нації. Вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Під впливом творчості Т. Шевченка і започаткованого ним напрямку критичного реалізму в українську літературу входять Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.Активно працює в цей період П. Куліш, який у своїх творах на історичну тематику, зокрема доби козаччини, оспівує особливості козацького руху (роман "Чорна рада", 1857), активно виступає в літературно-критичних статтях проти хуторянства і національної обмеженості як у літературі, так і в суспільному житті. Кріпосництво, недолугість можновладців таврував у своїх "Співомовках" С. Руданський. Нестерпне життя, безправ'я і страждання покріпа-ченого селянства показав у своїх творах видатний український прозаїк І. Нечуй-Левицький. До кращих його творів належать повісті "Микола Джеря", "Бурлачка", "Кайдашева сім'я", "Старосвітські батюшки та матушки". Напрямок критичного реалізму в українській літературі одержав поступальний розвиток у творчості Панаса Мирного. У його романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні" (написаному у співавторстві з І. Бі-ликом) дається широка картина життя українського села, боротьба бідноти проти злиднів і соціальної несправедливості. А в романі "Повія" Панас Мирний показує трагічну долю сільської дівчини Христі Притиківни, яку "перемолола" машина капіталізму. Серед драматичних творів Панаса Мирного популярною стала драма "Лимерівна", в якій показано конфлікт пореформенного села, що виник між багатою верхівкою та експлуатованим селянством. У Карпатському регіоні визначним представником передової української літератури був Ю. Федькович, який оспівував борців селянського руху, зокрема Лук'яна Кобилицю, проти австрійського поневолення, редагував першу українську газету "Буковина", яка виходила з 1885 р. у Чернівцях. Популярною серед читачів була творчість Ольги Коби-лянської, щоправда, її перші твори, зокрема "Людина і царівна", зустріли різко протилежні оцінки — від захоплюючої з боку І. Франка до різко критичної з боку С. Єфремова. Найдраматичніший твір авторки — повість "Земля", де вона реалістично показала життя буковинського селянства, трагедію боротьби за землю; увесь він пронизаний болем і співчуттям до своїх героїв.

9. Модернізм в архітектурі початку ХХ ст.Наприкінці XIX — на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їхніх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігай при цьому чіткість у лініях фасаду. В архітектурі кінця XIX – початку XX століття вирізняється постать Владислава Городецького. Особливо завдячує йому Київ, прикрашений неповторними будівлями в стилі модерну (будинок з химерами), неокласицизму (музей старожитностей і мистецтва, нині Національний художній музей), неоготики (Миколаївський костел, нині Національний будинок органної музики), мавританської архітектури (Будинок актора).У 1910–1920 рр . отримав розповсюдження стиль необароко – спроба поєднати традиції високого “мазепинського бароко” із досягненнями європейського модерну.Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше були внесені до офіційних списків пам'яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий і Микільський військовий собори в Києві, Троїцький собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий чи Успенський собору Києві, відбудовані.В 1932 р., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було проголошено єдиний творчий метод — метод соціалістичного реалізму і тотальної орієнтації на класику. Розпочинається активна політизація архітектурної діяльності та формування архітектури режиму з його пориваннями до гігантоманії та бутафорської помпезності форм.В 1936—1939 рр. були збудовані: будинок ЦК КП(б)У, нині Міністерство закордонних справ України; будинок НКВС, нині Кабінет міністрів України; будинок Верховної Ради УРСР.Після Другої світової війни національно-самобутні ретроспекції відбилися в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову Хрещатика. В 1960—70-ті роки з'являються перші прояви нової образності архітектури, використання сучасних індустріальних конструкцій та прогресивних будівельних матеріалів — Палац спорту в Києві; наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик»; «Університет»; готель «Тарасова гора» в м. Каневі; Палац дітей та юнацтва у Києві; кіноконцертний палац «Україна». Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка.

10. Українське національно-культурне відродження 20-х років ХХ ст.Українське відродження 20-х років XX ст. — яскравий феномен історії українського народу. Українське Відродження охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. Центром української науки стала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН), в якій було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працювала перша секція, куди входили М. Грушевський, М. Слабченко, Д. Яворницький, С. Єфремов, А. Кримський.Бурхливо розвивалась українська література, для якої характерне розмаїття літературних напрямків. У спілку селянських письменників «Плуг» входили П. Панч, А. Головко, в спілку пролетарських «Гарт» — В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра. До неокласиків належали М. Зеров, М. Рильський, до символістів П. Тичина. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце посідав М. Куліш, Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О. Довженко здобув світове визнання своїми фільмами «Арсенал», «Земля». З середини 20-х років істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. Інтенсивно радіофікувалися села. У 1928 р. в них налічувалося вже 40,5 тис. радіотрансляційних точок.З 1923 р. в країні почала проводитись політика коренізаціі, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет," журналів та книг мовами корінних національностей.Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу.Увага приділялась вивченню української мови молоддю, фахівцями, які після закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво та в державні установи. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженер-но-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Однак здійснення українізації вищої школи ускладнювалося через відсутність необхідної кількості підручників і недостатню розробку української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для того щоб її проведення не завдало шкоди представникам інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах нацменшостей ВУЦВК відбулося національне районування території республіки. Під впливом національного Відродження в Україні виникло так зване націонал-ухильництво — прояв націонал-комунізму, представники якого намагалися поєднати комунізм з національним рухом. Його речниками в Україні були М. Хвильовий, О. Шумський і М. Волобуєв. М. Хвильовий вважав, що українська культура повинна орієнтуватись не на російську, а на європейську. Шумський намагався розширити українізацію, зміцни ти її кадровими змінами; Волобуєв обстоював економічну самостійність республіки. Ці погляди були засуджені більшовицьким керівництвом України.З кінця 20-х років політика українізації почала гальмуватися, що пояснювалося офіційною владою небезпекою «націонал-ухильництва» і націоналізму.

11. Живопис і нові форми мистецтва сучасної української культури.Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В. Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та малярство. У галузі станкової графіки працювали М. Жук, І. Падалка, Володимир Заузе. У малярстві найбільш відомими були полотна К. Костанді, Ф. Кричевського, О. Мурашко, М. Самокиша. Г. Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І. Труш, О. Монастирський, О. Курилас.Визначилися групи, які розвивали традиції українських і російських передвижників. Художники, які увійшли до «Асоціації революційного мистецтва України», розвиваючи національні традиції, використовували форми візантійського і староукраїнського малярства. На західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до «Об'єднання сучасних художників України». На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твори О. Шовкуненка (цикл «Одеський суднобудівний завод»), Ф. Кричевського («Мати», «Довбуш»), В. Коровчинського («Селяни»). Київський художній інститут став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається Казимир Малевич — основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. У 20-х роках, крім Української Академії мистецтва, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.

12. Становлення культури як один із аспектів людини та суспільного способу життя.Становлення культурологічної думки почалося у стародавньому світі, її розвиток мав свої особливості у Середні віки і Новий час. У давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від міфологічного світу. Древні релігії були політеїстичними (політеїзм - віра у багатьох богів). Люди спілкувалися з богами так само, як один з одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості складає величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить уявлення про культуру у древніх. У цьому випадку сприйняття культури включало в себе поклоніння, шанування, культ.процес формування духовної культури — це процес руху до найбільш універсальних і багатогранних форм індивідуальної самореалізації її цінностей, у якому індивідуально-стильове самоздійснення з орієнтацією на суспільне значуще посідає особливе місце. Основою індивідуального стилю духовної самореалізації є виявлення і реалізація творчого потенціалу самобутності особистості, її національно-особливих рис, смисложиттєвих моментів її суб'єктивно-особистісного світогляду, світосприймання. При цьому, однак, важливо, щоб індивідуально-стильове самоздійснення цінностей духовної культури відбувалося в органічній єдності з процесом розширення горизонтів індивідуального світоглядного світосприймання до рівня соціальної, духовно значимої, загальнолюдської, планетарної свідомості. Серед різноманітних факторів, пов'язаних з індивідуальним духовним самоствердженням, особливе місце належить повноті емоційного сприйняття світу, без якого неможливі повноцінні життєпрояви особистості у сфері духовного життя, формування морально-безкорисливого ставлення до світу, до народів, які його населяють. Український вчений О.М.Костенко сформулював так звану натуралістичну коцепцію "культури людини": "Культура людини - це міра узгодженості волі і свідомості людини із законами Матері-Природи" (Костенко О.М. Культура і закон - у протидії злу. - Київ:Атіка.- 2008. - 352 с.). Виходячи з принципу соціального натуралізму (що лежить в основі його "теорії трьох природ"), він вважає, що спеціальним видом культури людини є "соціальна культура людини" як міра узгодженості волі і свідомості людини із природними законами, за якими існує життя людей у суспільстві. Різновидами соціальної культури людини є політична культура людини, економічна культура людини, правова культура людини, моральна культура людини, релігійна культура людини тощо.Висновки: Духовне життя суспільства є надзвичайно важливим елементом його життєдіяльності, від оптимального процесу розвитку якого залежить його загальний прогрес. 2. Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе духовне виробництво, суспільну свідомість і духовну культуру. Кожен з елементів духовного життя суспільства має свою структуру, зміст, форми розвитку. В основі розвитку духовного життя суспільства лежить духовне виробництво, яке постає насамперед як виробництво свідомості. 3. Важливим елементом духовного життя суспільства є духовна культура, яка має складну структуру і функціонує як цілісне утворення і складний соціодуховний феномен. 4. Основним, безпосереднім суб'єктом духовного життя суспільства, зокрема духовної культури, є людина, особистість. Вся система цілеспрямованої діяльності соціальних суб'єктів має бути скерована на створення всебічних умов для самореалізації духовного потенціалу людини, творчого самовтілення її сутнісних сил, різноманітних життєпроявів, вироблення нових духовних орієнтирів.

13. Культура пізньопалеолітичного населення України. Спосіб життя, поселення, житла.Цей етап в історії людства порівняно з попередніми досить короткий, але він характеризується значними змінами в економіці, сфері соціальних відносин, мистецтві. Безперечно, центральною подією цієї доби стало формування людини сучасного типу — homo sapiens. Цю людину за місцем першої знахідки її кісток у гроті Кро-Маньйон (Франція) називають кроманьйонцем.З появою кроманьйонців процес удосконалення та урізноманітнення знарядь праці пішов надзвичайно швидкими темпами. У пізньому палеоліті почали виготовляти кам?яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, дротики тощо. Людина оволоділа технікою обробки кісток та рогів, з яких виготовляла собі гарпуни, шила, голки та ін. Кроманьйонці стали використовувати перші знаряддя з вкладишами, так звані складні знаряддя, винайшли списометальний пристрій. Інструментарій налічував майже 100 типів знарядь праці.Останнє, четверте, зледеніння, що відбулося в пізньому палеоліті, перетворило колективне загінне полювання на диких коней, бізонів, північних оленів і мамонтів на основний вид занять кроманьйонців, який забезпечував їхню життєдіяльність. Новим явищем пізньопалеолітичного періоду стало виникнення господарсько-побутових комплексів. Вони утворювалися зі стоянок, на яких було розташовано житла, кількох заглиблених у ґрунт ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, а також із ям-сховищ і вогнищ за межами жител. На території України знайдено майже 800 пізньопалеолітичних стоянок (Радомишльська на Житомирщині, Мізинська на Чернігівщині, Межиріцька на Канівщині таін.).Спільне осіле життя первісних людей, локальне скупчення поселень є свідченням не тільки прогресивних змін у економіці, а й суттєвих зрушень у сфері соціальних відносин. Пізній палеоліт — це час, коли на зміну первісному стаду прийшла родова община. Стрижнем родової організації суспільства був рід — об?єднання кровних родичів по материнській лінії. Головною особою роду була жінка, через те що родовід за групового шлюбу міг вестися лише по жіночій лінії, крім того, вона виступала у ролі охоронниці сімейного вогнища та відала харчовими запасами. Виникає звичай, що забороняв шлюби між членами однієї родової групи. Це сприяло зближенню різних родів. В добу пізнього палеоліту формуються першооснови власної релігійної свідомості: тотемізм — віру в спільного для конкретного колективу предка — певної тварини, рослини тощо; анімізм — віру в існування душі та духів, що нібито управляють усім матеріальним світом; фетишизм — поклоніння предметам неживої природи, віру в надприродні властивості матеріальних речей; магію — обряди, пов?язані з чаклунством, віщуванням, вірою в уміння людини викликати надприродні явища.В епоху пізнього палеоліту помітного розвитку набуло духовне життя людини, про що свідчать знайдені фрагменти зразків прикладного та образотворчого мистецтва. Особливо часто при розкопках пізньопалеолітичних поселень трапляються фігурки птахів та стилізовані жіночі статуетки — «палеолітичні Венери». Жіночі зображення характеризуються пластичною виразністю та монументальністю і уособлюють уявлення первісної людини про єдність родового колективу. Палеолітичні малюнки тварин, зроблені кроманьйонцями на кістках або ж на стінах печер (наприклад, на Кирилівській стоянці було знайдено уламок бивня молодого мамонта, на якому вирізьблені голова птаха й, можливо, черепаха), на думку фахівців, є елементами мисливського ритуалу, що імітував процес полювання на здобич. З мисливськими обрядами, очевидно, пов?язані й інші види мистецтва (зокрема музика та хореографія), існування яких підтверджують археологічні розкопки. Так, на стоянці Молодово було знайдено флейту, виготовлену із кістки оленя, у Мізині — ансамбль ударних інструментів з кісток мамонта, пофарбованих червоною фарбою, у Гагаріно — стилізовані статуетки жіночих фігурок у позі танцю. В цілому мистецтво пізнього палеоліту свідчить про те, що розум людини в цей час тільки пробуджується, а в її світобаченні життєвий досвід роду та власні спостереження тісно перепліталися з фантастикою та магією.

14. Мова, писемність, освіта населення міст-держав Північного Причорномор’я.Історія античних культурних осередків у Північному Причорномор’ї починається з другої половини VII ст. до н.е. і завершується 70-ми роками IV ст. н.е. Починаючи з І ст. до н.е. античні міста підпадають під вплив Риму, ведуть боротьбу із сарматами, готами, гуннами та іншими кочовими племенами. Якщо більшість античних міст у IV ст. н.е. занепадає, то в Херсонесі та Пантікапеї життя продовжувалося і в середні віки.Духовна культура, мистецтво і релігія античних міст-полісів Північого Причорномор’я відповіддали традиціям античних полісів Греції.Антчині держави Північного Причорномор’я приділяти чималу увагу вихованню та освіті. Упродовж усієї історії існування пріоритетною тут була еллінська мова і писемність з її різними діалектами. Оскільки більшість міст, крім Херсонеса, засновувалися іонійськими еллінами, в них переважав іонійський діалект. У Херсонесі розмовляли на дорійському. Разом з тим відносини античних міст-полісів з місцевими племенами і Римькою імперією створили умови для збагачення рідної мови. Особливо цей словниковий запас поповнився в перші століття нової ери скіфськими, сарматськими, римськими словами, топонімами, етнонімами, іменами тощо.Великого значення в грецькому суспільстві надавали також фізичному вихованню. У нарисах тих часів згадується багато різних видів спорту, з яких проводилися змагання (біг, стрільба з лука).Політика, релігія, міфологія, освіта були тісно поєднанні з раціональним теоретичним мисленням та літературною творчістю. В античних державах Північного Причорномор’я набули слави вчені – історики, філософи, хроністи. Можна говорити також і про розвиток медицини.Інтерес до історії й філософії не затухав протягом усього розвитку античних держав. У своїх натурфілософських поглядах вчені того часу поєднували логічну аргументацію, абстрактно-математичне мислення з художньо-інтуїтивним осягненням світу як космосу.Численні епіграфічні джерела засвідчують, що багато жителів міст і сільських поселень знали грамоту, вміли писати й читати.Судячи з великої кількості графіті на уламках посуду, стилів (кістяних паличок для писання та інших пам’яток), можна зробити висновок, що писемність і освіта були найбільш важливими сторонами культурного життя населення цього регіону.Діти вільних громадян одержували початкову освіту. Їх навчали читати, писати, лічити.Гімнасії давали грунтовнішу освіту, ніж початкові школи. Там вивчали риторику, філософію, геометрію, географію тощо.У Північному Причорномор’ї було досить поширеним листування. Через відсутність і дорожнечу пергаменту й папірусу використовували черепки та свинцеві пластини. Такі листи знайдено на Березані, в Ольвії і Керкінітіді (VI – V ст. до н.е.).

15. Монументальне мистецтво, іконопис, книжкова мініатюра Київської Русі.Основним видом монументального мистецтва Київської Русі був фресковий живопис. Він значно дешевший, але справляв надзвичайний художній ефект. Фрески чудово поєднувалися з фактурою кам?яних стін і мали надзвичайно багатий колорит. Техніка фрески була запозичена у візантійських майстрів, але давньоруські художники довершили її новими елементами і стилістичними зображеннями. Перші мозаїчні зображення та настінні фрескові розписи були виконані у Десятинній церкві міста Києва, але вони не збереглися.До найвизначніших пам?яток українського і світового монументально-декоративного мистецтва належать мозаїки і фрески Софійського собору у Києві. Головним змістом художнього оздоблення інтер?єру цього храму є утвердження християнства, а храмові настінні розписи стали «біблією для неписьменних», яку потрібно було читати у певному порядку. На мозаїках зображені основні персонажі християнського віровчення. Мозаїчні Монументальними розписами були також оздоблені Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Берестові у Києві. З середини XII ст. у Київському, Чернігівському, Переяслському, Галицькому та Волинському князівствах створюються самобутні художні школи. Фресковий живопис повністю замінює настінні мозаїки. Давньоруські фрескові розписи збереглися до наших днів у сакральних спорудах Києва і Чернігова, Смоленська і Владимира на Клязьмі, Пскова, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських містах.Разом з будівництвом храмів розвивався і такий вид мистецтва, як іконопис — вид культового станкового живопису. Ікона як художній елемент займала головне місце в інтер?єрі культової споруди. У храмах ікони розташовувалися над передвівтарною перегорожею, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії та Болгарії, а в кінці XI ст. з?явилися власні. Становлення давньоруського іконопису припадає на II пол. XI— поч. XII ст. У Києво-Печерському патерику розповідається про перших руських іконописців — Григорія та Аліпія. Так, відомою в цей час була Печерська іконописна майстерня, у якій писав іконописець Аліпій, що пройшов школу візантійських майстрів.Ряд дослідників пов?язують з київською художньою школою такі ікони, як «Ярославська Оранта», «Устюзьке Благовіщення», «Дмитрій Солунський» і композицію «Свенської Богоматері». У Києві сформувалася іконографія перших руських «святих» — Бориса і Гліба, уявлення про яку дає ікона «Борис і Гліб». Традиції Києва були поширені в іконописних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича та Володимира-Волинського.Оригінальним видом мистецтва у княжу добу було мистецтво книжкової мініатюри. Рукописна книга була особливо цінною, писалася дуже довго, на дорогому пергаменті і художньо оздоблювалась. Книги переплітали у міцні оправи з металевими замками, текст прикрашали ініціалами, заставками та мініатюрами. Книжкова мініатюра виконувалася й ілюструвалася руськими писцями і художниками, зразками для яких служили візантійські та болгарські рукописні книги. Пам?ятками давньоруських рукописів є «Остромирове євангеліє», «Ізборник Святослава», «Бучацьке євангеліє», «Юрієве євангеліє» та ін..

16. Архітектура та будівництво України у складі Великого князівства литовського.Постійна загроза нападу ворогів і боротьба проти різних завойовників вумовили своєрідний архітектурний тип – будинок-фортецю, який згодом переріс у фортецю замок. Для оборонних цілей також використовувались господарські будівлі та церкви. Оборонні споруди зводилися з місцевих та привізних матеріалів, здебільшого з каменю й дерева.Фортеці будували місцеві майстри, які завжди враховували рельєф місцевості. Наприклад, у Кременці високі й міцні стіни оточували тісно забудований двір, у центрі якого стояла церква-фортеця. Оборонні комплекси будували у стратегічно вигідний місцях.Найяскравішим зразком феодального замку можна вважати Хотинську фортецю: 30-40 метрові башти, стіни яких дорівнюють висоті 12-13-поверхового сучасного будинку, товщина їх 5-6 м. Фасад замку декоровано орнаментом із червоної цегли, що нагадує народну вишивку.Після звільнення від татаро-монгольської залежності починається активне спорудження церков і монастирів. Так, у Львові перебудовується вірменська церква і зводиться собор святого Юра, у Луцьку – собор Івана Богослова.Територія України обіймає різні природні регіони, кожний з яких має певні характерні особливості. Це зумовило пошуки майстрами архітектурних стильових ознак, характерних для певної місцевості. Визначаються два великих напрями: один продовжує традиції кам’яного будівництва ХІІ-ХІІІ ст., інший спирається на досвід розвитку народної дерев’яної архітектури. Але в обох легко простежуються стильові ознаки оборонних споруд – вузькі вікна-бійниці, замість бань – оборонні башти. Найяскравіші зразки – українська церква в Зимно, Троїцька церква у Межиріччі, біля Острога, та церква-фортеця у Сутківцях.Для архітектурних споруд цього періоду характерні відчутні впливи Молдавії та країн Балканського півострова, особливо в прикарпатських районах.

Коли на включених до складу Польщі західноукраїнських землях внаслідок перенесення на місцевий ґрунт європейської будівельної традиції поширюється мурована оборонна архітектура, витісняючи на дальший план притаманні попередній епосі дерев’яно-земляні укріплення, які й надалі зберігалися у вжитку й мали чимале поширення, на "литовській" території України і далі продовжували активно використовувати дерево, не переходячи на привнесений з Європи тип мурованого оборонного будівництва.Підсумовуючи, слід додати, що вироблене й утверджене співіснування двох напрямів розвитку будівельної справи — пов’язаного з продовженням власних традицій з-перед середини XIV ст. і привнесеного після цього періоду відгалуження європейського будівництва — визначило основні тенденції розвитку архітектури і будівництва на українських землях у наступні періоди їхньої історії.

17. Передумови формування українського театру. Музичне життя в козацько-гетьманську добу.Театралізація в організації та проведенні традиційних календарних свят та обрядів, ігрові ситуації, які були обов’язковим елементом, з часом трансформувались у сценічні рішення. Залежно від сценарію дійство розгорталось в хаті або на вулиці, неодмінною його умовою була масовість, глядачів як таких не було, кожен мав роль і виконував її. Популярними були свята побутові (вечорниці, посиденьки, весілля), обрядові (різдво, колядування, щедрування, засівання, Івана Купала та ін.), ігрові та розважальні. Трансформація театралізованих народних дійств у народну драму відбувається в XVI – XVII ст.. Їх грали на ярмарках напівпрофесійні трупи або учні. Розширюється коло сюжетів, вводяться сатиричні та комедійні жанри. Особливої популярності зажили вертепні драми. Активним пропагандистами вертепу були студенти Києво-Могилянської академії.Народні театральні дійства, народна драма, вертеп стали передумовою створення українського драматичного театру.Музичне життя.Доба козаччини – період жорстоких воєн і безоглядної романтики, творення держави і формування нації. У цей складний час з’являється велика кількість народних дум, історичних, побутових пісень. Перші публікації народних дум і пісень з’явилися 1648 р.: «Дума про козака Голоту», пісні «Засвистали козаченьки в похід з полуночі», «Був Сава в Немирові» та ін.. Пісенно-поетична творчість поділялася на кілька жанрових груп: похідні пісні, історичні з оповіддю про персоналії, сімейно-побутові, ліричні, невільницькі.Кобзарі виконували у той час кілька функцій: пропагандистську та складання пісень. Пісні складали не тільки кобзарі. У козацькому середовищі було багато освічених людей, майже кожен козак був письменний.Доба козаччини і козацьке середовище гідно доповнили і збагатили надбання української культури великим циклом дум та історико-побутових пісень.

18. Особливості розвитку української культури на початку ХХ ст. Освітній та науково-технічний рівень.На початку ХХ ст. активізується революційний процес. Його складовоб став творчий доробок як російських, так і європейських митців. В Україну широким потоком входили передові ідеї наукової і філософської думки. Загострилося протистояння між двома великими напрямками прихильників «чистого» мистецтва і прихильників ідейно-революційного спрямування.Прихильники «чистого» мистецтва брали за основу мотиви, пов’язані з ідеалістичним баченням села і селянства. Письменники революційно-демократичного напрямку орієнтували свою творчість на робітничий класта різночинну інтелігенцію. На творчість пролетарських письменників істотно впливали марксистські ідеї.Революційні події 1905-1907 рр. дали багатий матеріал для низки літературних і мистецьких творів. Зокрема повість М.Коцюбинського «Фата Моргана», де він показав становлення революційних виступів, ідеалізм бачення революційного процесу і що це дало за відсутності належної організації. У цій повісті автор показав нерозуміння і протиборство двох соціальних груп щодо ідеї власної свободи.Українське духовенство на початку сторіччя поводилося не найкраще, чим викликало зневажливе ставлення до цієї інституції. Це породило низку літературних творів атеїстичного спрямування, де висміюється й гостро критикується релігійна мораль, якою її бачили сучасники.Гостра ідеологічна боротьба розгорнулася на ниві суспільних наук. Особливо активно працював М.Грушевський.Ідеологія царського уряду не хотіла розуміти й активно ігнорувала потребу в розвитку освіти. Це було характерним для всієї Російської імперії. Україна не була винятком. Вважалося, що підвищення рівня освіченості збільшує вільнодумство. Українська мова була заборонена. Закривалися «Просвіти», видавництва, навчання, театральні вистави українською.

19. Національна культура в умовах панування радянської ідеології 30-50 рр. ХХ ст..30-ті pp. стали складним часом випробувань для українського народу. У цей час в Радянському Союзі було встановлено сталінський тоталітарний режим.Процес відродження української культури, що розгорнувся у 20-х pp., на жаль, був дуже рано перерваний.Під загрозою репресій у різний час деякі митці та вчені виїжджають за кордон (О. Олесь, В. Винниченко, Є. Маланюк, Ю. Клен, О. Теліга, О. Ольжич, О. Кошиць, Д. Антонович, Д. Чижевський та ін.) та своєю діяльністю сприяють посиленню інтересу світової громадськості до української культури.30-i pp. — це час масових репресій у середовищі інтелігенції. У всіх сфабрикованих справах судили не якихось злочинців і контрреволюціонерів, а інтелектуальну, творчо активну частину українського народу. За правління Сталіна відбувалася деінтелектуалізація суспільства, бо жертвами репресій ставала духовна еліта країни — вчені, вузівські викладачі і студенти, митці.Зазнавали переслідувань священнослужителі. У 30-х pp. укорінялася думка про ворожість релігії. Священиків і ченців виселяли, позбавляли громадянських прав, а культові споруди руйнувалися чи передавалися на господарські потреби. У 30-х pp. були заборонені твори значної кількості дореволюційних вчених та митців демократичного напряму, а також твори репресованих письменників (М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Костомарова, М. Максимовича, П. Куліша, В. Винниченка, М. Грушевського).Друга світова війна стала тяжким випробуванням для нашого народу. Військові події забрали мільйони людських життів, були знищені цінні пам?ятки культури, розграбовані музейні та приватні колекції. Тисячі музейних експонатів були вивезені за кордон і не повернуті після закінчення війни.Діячі української культури всі сили присвячували боротьбі з ворогом. У творчості письменників переважала патріотична тематика. Після перемоги у війні в суспільстві з?явилися надії на демократизацію життя, на утвердження поваги до особистості, її людських та політичних прав і свобод. Натомість влада намагалася зміцнити тоталітарний режим. Були повторно репресовані люди, які вже вийшли з місць позбавлення волі, військові, що потрапили до німецького полону.У повоєнні роки відбуваються значні деформації в національно-мовній сфері. Навчальні заклади масово переводяться на російську мову викладання. Партійні і радянські органи, державні установи дедалі більше в практичній діяльності користувалися російською мовою. Характерною рисою в післявоєнні роки стає зменшення сфери вживання української мови. Послідовне скорочення кількості шкіл з українською мовою викладання не відповідало національному складу населення України.

20. Літературне життя, театр, кінематограф першої пол. ХХ ст.Література ХХ століття буквально пронизана контрастами. Нестримні експерименти — і дбайливе збереження традицій, поява принципово нових жанрів; і розвиток всіх, раніше вироблених літературною історією, високе розуміння призначення письменника; і тотальна комерціалізація. У цьому розмаїтті можна виділити такі домінантні тенденції.Передусім, на відміну від живопису, скульптури й архітектури, у літературному процесі значимість колишніх досягнень — реалізму, психологізму, соціального аналізу — не тільки не згасала, але ніколи не виходила на другий план. Багато письменників продовжувало традицію активної участі в громадській діяльності. Особливо широкий відгук дістав антифашистський і антивоєнний рух. Поглиблення і розвитку набула історична романістика. Неважко помітити, що письменники зверталися до цього жанру, насамперед намагаючись знайти в історії відповіді на життєві питання. Характерний для модернізму розрив з традиціями ми бачимо у створенні так званої літератури «потоку свідомості». Початок їй поклав роман англійського письменника ірландського походження Джеймса Джойса «Улісс», в якому чітко простежується вплив психоаналітичних ідей Фрейда. Роман без героя, без звичної фабули розробляє у французькій літературі Марсель Пруст (епопея «В пошуках втраченого часу»). Швейцарський письменник німецького походження Герман Гессе представляє психологічну, філософську прозу (повість «Степовий вовк», роман «Гра в бісер»), звертається до складного світу релігійних вчень Сходу («Сіддхартха»). Глибинні, таємні основи повсякденності — включаючи всю невичерпність потворного — зробив об'єктом своєї творчості американець Генрі Міллер (романи «Сексус», «Тропік Раку»). Видатні французькі філософи-екзистенціалісти Альбер Камю і Жан-Поль Сартр були також видатними літераторами. Окремо слід зупинитися на феномені радянської літератури. XX століття відкрилося «срібною добою» російської літератури з цілим розсипом поетичних імен. Революція і громадянська війна змінили, але не перервали літературний процес. 20-і роки відмічені сплеском, вибухом літературного життя.Що стосується театру, то за свою попередню історію він пройшов складний шлях від дуже умовного дійства до постановок, які мали разючу життєвість. У ХХ ст. революційність побачили якраз у зворотному: у максимальній театральності, що розуміється як умовність, використанні різких вирізних засобів. Однією з найзначніших особистостей, які формували театр ХХ ст., був німецький драматург, письменник, режисер і теоретик Бертольд Брехт. Він розвивав інтелектуальний напрям. Брехт виробив особливий вид драми — параболу — розгорнену багатими подіями притчу, повну конфліктів глобального характерубуло відкрито технічні, художні прийоми, які перетворили кіно з атракціону на мистецтво. Першим режисером, який застосував технічні трюки і монтаж для розвитку кіно, був француз Жорж Мельєс (фільми «Подорож на Місяць», «Подорож через неможливе»).З 1908 починається зйомка так званих «художніх серій» — знятих на плівку театральних вистав, інсценувань літературних творів.Великою популярністю починають користуватися багатосерійні пригодницькі фільми. У 20-і роки кіно стає справді масовим мистецтвом. У роки німого кіно почалася діяльність видатного актора і режисера, геніального коміка всіх часів — Чарлі Чапліна. Еру звукового кіно відкрила картина режисера А. Кросленда «Співак джазу». Творчі пошуки майстрів різних країн створювали виразну мову сучасного кіномистецтва. Глибока змістовність і символічна багатоплановість відрізняли роботи талановитого українського режисера Олександра Довженка.

21. Постмодернізм як плюралізм стильових напрямків в українському мистецтві сьогодення.Постмодерні́зм—світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування. Риси в мистецтві: культ незалежної особистості;потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях; як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача; іронічність та пародійність.

22. Культура неолітичного населення України.Найдавнішою неолітичною пам’яткою на території України є Кам’яна могила І, де вперше відзначені сліди відтворюючого господарства на території України (7500 до н.е.). Протягом першої половини VII тис. до н.е. неоліт починає розвиватися на всій території степової і лісостепової України, а також у Криму. Період розвитку неоліту України з середини VIII до середини VII тис. до н.е. називається докерамічним. Основні археологічні культури: кукрецька в Запорізькій обл. (Кам’яна могила І), в’язівоцька на Полтавщині (В’язівок IV), буго-дністровська в басейнах Південного Бугу та Дністра (Заньківці), Таш-Аїр в Гірському і степовому Криму (Таш-Аїр, Фронтове IV) платовоставська на Луганщині (Зимівники-1-3, Должик, Мурзіна балка). Загальною рисою всіх без винятку докерамічних неолітичних культур України є використання відтискної техніки розщеплення кременю, виробництво складних знарядь. Незважаючи на початок розвитку землеробства і скотарства, мисливство та рибальство залишаються провідними формами господарства. В Кам’яній могилі знайдені так звані "чуринги", взірці наскельного мистецтва.В середині VII тис. до н.е. починається розвиток керамічної фази неоліту. Кераміка протягом 200-300 років розповсюджується на території всієї степової і лісостепової України, а також в гірському Криму. Перші керамічні вироби були гостродонними і містили, як правило, значну домішку трави або інших органічних речовин у фактурі глиняного тіста. Керамічний неоліт можна розділити на три етапи: ранній (6500-6000 рр. до н.е.), середній (6000-5500 рр. до н.е.) та пізній (5500-3900 рр. до н.е.).В ранньому керамічному неоліті продовжує існувати кукрецька культура. Керамічну стадію кукрецької культури в Північно-Західному Приазов’ї і Дніпровському Надпоріжжі прийнято називати сурською культурою (за епонімними пам’ятками Остров Сурський 1 і 2). Кераміка сурського типу характеризується гостродонністю, S-подібною формою, використанням лінійно-накольчастого орнаменту. Подібну кераміку виготовляли і носії культури Таш-Аїр в Криму. Кукрецьке населення басейну Південного Бугу також розпочало виготовляти кераміку (Печера I, Добрянка ІІ), але до кінця раннього етапу було повністю витіснене носіями буго-дністровської культури. З розселенням кукрецького населення пов’язано також виникнення донецької культури у басейні Сіверського Дінця.На межі VII - VI тис. до н.е. клімат стає більш засушливим, кордон степу значно пінімається на північ. В цей час виникають нові археологічні культури на території України, які співіснують з культурами, які існували на ранньому етапі. Протягом 1 половини VI тис. до н.е. новими явищами на території України стали азово-дніпровська і нижньодонська культури в степовому Лівобережжі, тубинська культура на Сіверському Дінці, києво-черкаська культура в середній течії Дніпра, яніславицька або волинська культура в Правобережному Поліссі. На лівобережному Поліссі виникають неолітичні пам’ятки типу Струміль і Студенок. Поява неоліту Яніславиці, Струмілю і Студенка характеризувала процес неолітизації мезолітичного населення лісової зони. Процес неолітизації України до середини VI тис. до н.е. завершається. В середині VI тис. до н.е. починається пізній етап розвитку керамічної фази неоліту України. В цей час перестали існувати кукрецька, буго-дністровська, донецька культури, платовоставська. Натомість продовжується розвиток культур, які тільки виникли на попередньому етапі. На цьому ж етапі на територію України з території Центральної Європи потрапляють традиції культури лінійно-стрічкової кераміки, які були пов’язані з прогресивними методами ведення землеробського господарства, і з території лісової смуги Російського Подесення – культури ямково-гребінцевої кераміки, які навпаки – продовжували традиції мисливсько-рибальського господарства. Артефакти Трипільської культури, знайдені на території Молдавії. Доба Неоліту. Неолітичні культури пізнього керамічного етапу співіснували на території України з енеолітичними трипільською і середньостогівською культурами, носії яких навчилися обробляти мідь. Яскравим явищем в розвитку неолітичної культури є могильники маріупольського типу, знахідки яких пов’язані з басейнами Дніпра, Сіверського Дінця, а також з територією Північного Приазов’я. Аналіз поховань дає матеріали для реконструкції духовної культури неол

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Падение и потери напряжения в линии	\|	Схема замещения трансформатора. Опытное определение параметров схемы замещения по опытам холостого хода и короткого замыкания

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.