Брестська церковна унія 1596 р. та її наслідки для подальшої долі українського народу.

Розкол християнства, який стався в 1054 p., викликав невдоволення у частини віруючих. У зв´язку з цим ідея церковної унії неодноразово висловлювалася в XIV-XV ст. Для багатьох здавалося справедливим відновити єдність церкви Ісуса Христа. Однак польський король і Папа Римський вели не до об´єднання, а до приєднання і підкорення православ´я. Унію підтримувала значна частина єпископів України — львівський, луцький, володимирський, холмський і туровський, а також митрополит Київський Михайло Рогоза.

У 1591 р. єпископи виробили умови об´єднання церков і висловили готовність до цього.

У жовтні 1596 р. польський король Сигізмунд ІІI і Михайло Рогоза за дорученням папи Климента VIII скликали у Бресті (Бересті) церковний собор для офіційного проголошення унії.

Однак собор розколовся на два окремих собори — уніатський і православний. 18 жовтня 1596 р. єпископи-відступники підписали акт про унію, не погодивши цього зі східними патріархами, яким вони підпорядковувалися, і не отримавши від них повноважень на це. Цим актом в Україні і Білорусії замість православної церкви утворилася уніатська (греко-католицька), підпорядкована Папі Римському. Визнавалися основні догмати католицизму, але обряди залишалися православними.

Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від податків, українська шляхта отримала право обіймати посади в адміністративному апараті, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті.

Православний собор відкинув унію і оголосив ієрархів-відступників позбавленими влади, наклавши на них прокляття. Польський король Сигізмунд, незважаючи на протести православного собору, визнав уніатську церкву обов´язковою і поставив православну церкву поза законом. Він насаджував унію шляхом насильства. Фактично відбувався процес розгрому православ´я, віри мільйонів українців, однієї із найбільш блискучих і глибоких релігій світу.

Релігійна полеміка кінця XVI — початку XVII ст. висвітлила ряд наболілих проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству. Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила українську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною спадщиною й привабливоюпольсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася. Внаслідок цього українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали епохальне значення в їхній подальшій історії.Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками, що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві конфесії. Це поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східними та західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для українського суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Реформація і контрреформація в Україні (XVI -ХУІІст.).	\|	Братства як фактор реформації релігійно-церковного життя в Україні та її національно-культурного відродження.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.