Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






ПРОБЛЕМА СЛОВ'ЯНСЬКОЇ ПРАБАТЬКІВЩИНИ

Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10

Чільне місце у слов'янській археології посідає проблема слов'янського етногенезу. Вона вбирає в себе питання походження слов'янського етносу, формування його території, розселення в Європі, визначення характеру матеріальної та духовної культур на різних станах розвитку, рівня економіки.
Складність вирішення цих питань породжувала і до цього часу породжує гостру дискусію серед вітчизняних та зарубіжних дослідників слов'янської історії, яка то стихає, то, по мірі накопичення нового матеріалу, розростається з новою силою.
Початок дискусії про батьківщину слов'ян поклав ще у XII ст. давньоруський літописець Нестор, який у «Повісті минулих літ» так відповів на питання «Звідки пішла земля Руська, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала?»: «По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, [од того] де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по річці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами.
Так само й ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадав в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами.
І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена [Літопис Руський, 1989]».

Ця розповідь Нестора стала основою так званої балканської, або дунайської, теорії походження слов'ян. Вона була панівною у творах польських і чеських хроністів середньовіччя (XIII—XV ст.). Точку зору про дунайську прабатьківщину слов'ян підтримували такі визначні російські історики, як С. М. Соловйов, М.Н. Погодін, В. Т. Ключевський та інші. В наш час дунайську теорію походження слов'ян розвиває відомий філолог і лінгвіст О. Н. Трубачов. Аналізуючи давньослов'янську мову, дослідник виявив в ній праіталійські мовні елементи. Звідси робиться висновок, що в найдавніші часи слов'яни сусідили з праіталіками, десь в Подунавії, і тільки міграція кельтів в середньодунайські землі примусила слов'ян, на думку О. Н. Трубачова, посунутися на північ від Карпат і у Повіслення. Тут почалося зближення слов'ян з балтським субстратом. Проте, як вірно відзначив В. В. Сєдов, археологія не дає підтвердження гіпотезі щодо дунайського походження слов'ян. В лінгвістичних побудовах, що стосуються того питання, мова може йти про якийсь середньодунайський діалект давньоєвропейської мови, носії якого після переселення на північ від Карпат взяли участь у формуванні давньослов'янської мови [Седов,1979].
Вже в епоху середньовіччя висувалися й інші погляди на прабатьківщину слов'ян. Так, автор Баварської хроніки географ Баварський, а також космограф Равенський у XIII ст. висунули гіпотезу щодо місцевого походження слов'ян. За цією гіпотезою, підхопленою багатьма західноєвропейськими вченими XIV— XVIII ст., предками слов'ян були скіфи, алани, роксолани й інші племена, які жили у Північному Причорномор'ї у давнину. З цієї території слов'яни поступово розселилися на північ, захід і північний захід.
Послідовники наведеної теорії виходили з того, що слов'яни з покон віків жили на одних і тих же місцях. Вони були переконані, що давні письменники не могли не писати про слов'ян, але вживали інші етноніми. Тому з слов'янами ідентифікували по черзі майже всі народи, які жили між Одрою і Дніпром, і про яких так чи інакше згадували давні автори, їх ототожнювали не лише зі скіфами чи аланами, але й з гетами, кельтами, фракійцями, фінами і венедами, навіть готами, лугіями, вандалами тощо.
Так до XVIII ст. в літературі сформувалися два основних напрями в пошуках прабатьківщини слов'ян: аллохтоністичний і автохтоністичний.
Першим дослідником, який по науковому підійшов до розгляду проблеми походження слов'ян, був відомий чеський вчений П. І. Шафарик — автор широко відомої у XIX ст. книги «Слов'янські старожитності». Поклавши за основу результати аналізу писемних джерел, зокрема, повідомлення античних авторів перших століть нашої ери, П. І. Шафарик пов'язав із слов'янами племена венедів [Safarik, 1837]. Він показав, що слов'яни є давніми жителями великих територій між Балтикою і Чорним морем, Татрами і Доном. На заході землі венедів, на думку цього дослідника,

простяглися до Вісли і Одри. Центром слов'янської прабатьківщини П. І. Шафарик вважав землі, розташовані на північний схід від Карпат, Поділля і Волині. Шафарик П. І. став родоначальником так званої прикарпатської теорії походження слов'ян. Цю теорію підтримав і розвинув на початку XX ст. російський історик Погодін А. Л., який використав для висвітлення ранньої історії слов'ян не лише писемні джерела, але й аналіз річкових назв, тобто дані гідрономіки. Дослідник дійшов висновку, що слов'яни у перших століттях нашої ери населяли, крім Волині та Поділля, ще й землі сучасної Польщі. Тут вони жили з давніх часів аж до розселення у східну і західну Європу [Погодин, 1901].
Значний вплив на активізацію наукових досліджень в пошуках прабатьківщини слов'ян мала праця видатного чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності», видана в Празі у 1902 р. В ній узагальнено досягнення різних наук — лінгвістики, історії, етнографії і топоніміки. Вчений локалізував прабатьківщину слов'ян між басейном середньої Вісли і Карпатами на заході, Нарвою і Прип'яттю на півночі, в районах над Середнім Дніпром на сході, а також над верхнім Бугом, Дністром, Прутом і Серетом на півдні. Центр слов'янської території знаходився, на думку Л. Нідерле, на Волині. З слов'янами ототожнювалися племена неврів, будинів та скіфів-землеробів Геродота. На його думку, праіндоєвропейська мова розпалася на окремі мови на початку II тис. до н. е. До І тис. до н. е. існувала спільна балтослов'янська мова. Слов'янська мова виділилася у самостійну десь у І тис. до н. е. [Niderle, 1902].
Концепція Л. Нідерле лягла в основу так званої Вісло-Дніпровської теорії походження слов'ян. Як слушно зазначив Г. Ловмянський, вона стала вихідним пунктом для різних концепцій, згідно яких слов'яни розміщувалися у двох протилежних від Вісли напрямках. Одні дослідники, приймаючи за вихідну географічну лінію басейн Вісли, розміщували батьківщину найдавніших слов'ян у басейнах Прип'яті та Дніпра (Ю. Ростафінський, Ю. Розвадовський, М. Фасмер), інші пересували її па захід від Вісли у Вісло-Одерське межиріччя (Ю. Костшевський, Т. Лер-Сплавінський). Треті, до яких відноситься більшість радянських вчених післявоєнного часу, поєднують ці дві теорії і розширюють прабатьківщину слов'ян від басейну Одри на заході до Подніпров'я на сході (А. Д. Удальцов, А. І. Тереножкін, П. Н. Третьяков, Б. О. Рибаков).
Розглянемо погляди цих дослідників детальніше.
Польський ботанік Ю. Ростафінський поклав в основу своїх досліджень оригінальну джерело-флористичну лексику. Вивчаючи давньослов'янську мову, дослідник дійшов висновку, що в ній відсутня назва бука, але розповсюджені назви граба, плюща й тиса. З цього робиться висновок, що слов'янська прабатьківщина знаходилася поза ареалом бука, але в межах поширення рослин, добре відомих слов'янам. Такою територією, на думку Ю. Роста-

фінського, є Прип'ятське Полісся та Верхнє Подніпров'я. Прип'ятсько-Дніпровську територію, як прабатьківщину слов'ян, відстоював відомий славіст М. Фасмер. До аргументів з галузі ботаніки Ю. Ростафінського цей дослідник додав матеріали гідрономії. На території Подніпров'я в прип'ятському басейні М. Фасмер виявив кілька десятків річок з давньослов'янськими назвами. У Центральній Європі знаходяться, на його думку, лише кельтські, германські, ілірійські та фракійські гідроніми.
Західне походження слов'ян найпослідовніше, і також з позицій автохтонізму, відстоювали, починаючи з 30-х років, польські археологи, лінгвісти і антропологи [Седов, 1979]. Серед них такі вчені, як Ю. Костшевський, Я. Чекановський, Т. Лер-Сплавінський та інші.
В основі Вісло-Одерської концепції прабатьківщини слов'ян лежить гіпотеза археологів щодо слов'янської належності лужицької культури, що була поширена між Одрою і Віслою, а також у верхів'ях Ельби і частково на Західній Україні в період пізньої бронзи та ранньозалізного часу. На думку Ю. Костшевського, спадкоємцями лужицької групи стали племена так званої пшеворської культури, яка нібито виникла в результаті розселення в середовищі лужицької культури носіїв поморської культури. Пшеворська культура пов'язувалася з історичними венедами [Kostrzewski, 1949].
Дальше обгрунтування вісло-одерська теорія походження слов'ян отримала в дослідженнях видатного польського славіста Т. Лер-Сплавінського. На підставі лінгвістичних, антропологічних, археологічних, а також даних гідронімії Т. Лер-Сплавінський побудував привабливу концепцію слов'янського етногенезу. Згідно цієї концепції більша частина Європи до 2000 р. н. е. була заселена фіно-уграми. Археологічним відповідником цього етносу є культура гребінчатої кераміки. На рубежі III—II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід аж до Середнього Поволжя і Північного Кавказу просунулася частина індоєвропейців — носії культури шнурової кераміки. В результаті їх змішання з фіно-уграми на просторах між Віслою і Одрою сформувалися балто-слов'яни. Слов'яни відпочкувалися від балтів, на думку дослідника, десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслепня серед лужицьких племен півдня Польщі. Так само як і Ю. Костшевський, цей вчений вважав, що пшеворська, як і оксивська культура, є археологічним відповідником слов'ян-венедів [Lehr-Splawinski, 1946]. Теорія Т. Лер-Сплавінського до сьогоднішнього дня має своїх прихильників і серед радянських археологів.
Оригінальну, хоча й складну теорію походження слов'ян розробив А. А. Шахматов. Його теорія, на відміну від вищеописаних, є зразком аллохтоністичного, чи міграціоністського підходу до вирішення етноісторичних проблем. Згідно прихильників міграціонізму етнічний розвиток розглядається як просторова експансія,

тобто як переселення, періодична зміна території одним і тим же народом. Керівною засадою етнічного процесу є рух народів. Суттю етнічних досліджень є вивчення напрямків етнічних рухів. Як же з цієї точки зору виглядає етногенез слов'ян у А. А. Шахматова?
Слов'яни, за його переконанням, входили до однієї з груп східних індоєвропейців, які в глибоку давнину займали Балтійське узбережжя. В певний період часу частина цих індоєвропейців переселяється на південь, ставши предками індоіранців і фракійців. Друга частина залишилась на місці, розвинувшись з часом в балто-слов'янську етнічну спільність. У І тис. до н. е. ця спільність розпалася. У II ст. н. е., коли германські племена покинули свої землі у Повісленні, переселившись в Подунав'я і Приазов'я, слов'яни залишають Прибалтику і просуваються на територію перших в райони Середньої і Нижньої Вісли. На цій території слов'яни живуть до V ст. Тут відбувається розпад первісної слов'янської спільності та починається їх розселення в Європі. Оскільки шлях на південь був до V ст. перекритий готами, а пізніше гунами, основний рух слов'ян відбувався на захід, в межиріччя Одри і Ельби, а також у Прип'ятсько-Дніпровський басейн. Так виникла західна і південно-східна групи слов'ян.
Після розгрому гунів у V ст. слов'яни рушили на південь, досягти Чорного моря, Дунаю і Візантії, де й сформувалася південна група слов'янства [Шахматов, 1915].
Зрозуміло, що подібний нарис етнографічного розвитку слов'янства у наш час викликає чисто історіографічний інтерес. Цінність роботи А. А. Шахматова — популярного російського вченого в тому, що вона пробуджувала інтерес до проблеми, викликала навколо неї жваву дискусію і цим стимулювала її дальше вивчення.
Найновішою, всесторонньою і глибоко обгрунтованою є теорія слов'янської праісторії, висунута у 60-х роках нашого століття Г. Ловмянським — відомим польським істориком і медієвістом. Піддавши аналізу топонімічні досліди свого наукового попередника Т. Лер-Сплавинського, особливо етимологію водних назв, Г. Ловмянський дійшов висновку, що ці назви мають ще дослов'янське походження, а не праслов'янське. В процесі їх вивчення, вважає дослідник, можна визначити етнічні групи, які проживали до слов'ян на їх історичних територіях. Г. Ловмянський не підтримав тих вчених, які доводять, що більшість назв річок України і східних районів Росії (Дон, Дніпро, Дністер) слов'яни перейняли від іранців чи праугрофінів.
Г. Ловмянський встановив, що ці землі первісне були заселені так званими ляпонськими або староєвропейськими народами. Дані, отримані в результаті аналізу топоніміки, переконали його в тому, що слов'яни перейняли назви цих та інших річок безпосередньо від староєвропейського населення ще в часи існування балто-слов'янської спільності. Ця спільність розпалася, на думку вченого, десь в першій половині І тис. до н. е. Це означає, що вже

10
[Сторінка 10 продовжується в наступній частині]

в ті часи слов'яни мешкали на території між Одрою, Віолою і Дніпром.
Більш ранні, так би мовити, зародишеві етапи праслов'янської історії Г. Ловмянський уявляє собі так.
Десь близько середини II тис. до н. е. із-за Середньої Волги та Нижньої Оки на захід і північ почали просуватися групи північної частини індоєвропейського населення. Праве крило цього людського масиву складали предки германців, центральне — балти, а ліве — слов'яни. В результаті асиміляції прийшлою індоєвропейською людністю північної групи староєвропейців («ляпонців») сформувалися германські народи, а південної, що носила назву «венеди»,— слов'яни і балти. Слов'яни перейняли і етнічну назву «ляпонців».
Час появи окремої слов'янської етнічної групи Г. Ловмянський, як згадувалося вище, визначає приблизно першою половиною І тис. до н. е. [Lowmianski, 1963].
Ідеї Г. Ловмянського з певними модифікаціями в наш час розвиває В. Гензель. На його думку, балто-слов'яни вже у II тис. до н. е. займали територію між Дніпром і Віслою. На початку І тис. до п. е. південна частина балто-слов'ян, предки слов'ян, зайняла територію між Віслою і Одрою, де до того часу жили венеди-ілірійці та асимілювали їх. В результаті сформувалися протослов'яни. В різні періоди часу на слов'янську територію проникали інші племена, зокрема кельти, дакійці. В пізньолатенський і ранньоримський часи слов'яни утворили пшеворську і оксивську культури на території Польщі, а також зарубинецьку в Прип'ятському Поліссі та Подніпров'ї (Hensel, 1984].
За останні десятиріччя проблема походження слов'ян вирішувалася головним чином на археологічних матеріалах, оскільки дані всіх інших наук вже не могли суттєво доповнити чи замінити існуючі численні концепції.
Але перш ніж перейти до аналізу концепцій, побудованих на археологічних джерелах, з метою їх кращого розуміння зупинимося на характеристиці писемних, тобто історичних, джерел про слов'ян.

Початкові етапи діяльності слов'ян, як сформованого етносу, відбувалися, ймовірно, в надрах європейського континенту, на територіях віддалених від центрів тогочасного культурного життя. Тому давні історики, політики, географи, які вивчали або цікавилися варварським світом і багато про нього писали, подали про слов'ян уривчасту, скупу і до того ж суперечливу інформацію. Твердо

і впевнено можна опертися лише на дані про слов'ян, які походять з раннього середньовіччя.
Для розуміння проблеми етногенезу слов'ян надзвичайно цінними є повідомлення історика VI ст. Йордана, вміщені в його основній праці «Гетика». Він пише, що всі групи слов'янського люду, які відомі в його час під іменем склавенів, антів і венедів, «походять з одного кореня» і в давнину називалися одним спільним іменем — «венеди» [Йордан, 1960].
Спробуємо відштовхнутися від цього важливого повідомлення й розглянути всі відомі нам дані про венедів.
Найраніша згадка цього етноніму на європейському континенті міститься у листах римського історика Помпоніума Мели, що відноситься до І ст. до н, е. і яка дійшла до нас через праці історика початку І ст. н. е. Плінія Старшого. Вони пишуть, що римський проконсул в Галії отримав в дар від германців двох «індів» (віндів), що торгували па балтійському узбережжі і яких буря загнала до берегів, зайнятих германськими племенами. Це місце розглядається багатьма істориками-славістами, особливо польськими і чеськими (Л. Шафарик, Г. Ловмянськнй), як свідоцтво проживання венедів-слов'ян на балтійському узбережжі уже в І ст. до н. е. Достовірності такого тлумачення повідомлення Мели заважає те, що етнонім «венеди» був у Європі в ці часи досить поширеним. Він зустрічається в Британії і в Галії. Г. Ловмянський пояснює це тим, що назва венеди перейшла до індоєвропейських народів, у тому числі й слов'ян від корінного населення Європи [Lowmianski, 1963]. Отже, повторення етноніму венеди в різних місцях європейського континенту є закономірним явищем. Справа лише в тому, яку саме з груп венедів вважати слов'янською? Переважає думка, що лише прибалтійські венеди, які згадуються в багатьох історичних джерелах, можуть мати зв'язок із слов'янами.
Якщо повідомлення Мели можна розглядати як таке, що має до слов'ян-венедів опосередковане відношення, то дані римського географа й природознавця Плінія Старшого вважаються першою прямою згадкою про венедів-слов'ян. Описуючи народи Прибалтики, він говорить, що тут живуть сармати, венеди, скірги, гірри. Дані Плінія походять з 5 р. н. е. і грунтуються на матеріалах експедиції римського флоту до гирла р. Вісли, подані римським істориком Філемоном. Г. Ловмянський й інші дослідники вважають, що етноніми сармати, венеди тут слід читати як «сарматські венеди», а не відокремлено. Тим самим Пліній Старший нібито хотів підкреслити негерманський характер венедського народу, його відмінність від інших (адріатичних або британських) венедів [Lowmianski, 1963].
Дані Плінія Старшого значною мірою суттєво доповнюються римським істориком другої половини І ст. н. е. Тацітом. Його повідомлення настільки для нас важливе, що заслуговує на повне відтворення.

 

У своїй великій праці «Германія», завершеній у 98 р., але відтворюючій реалії середини І ст. н. е., він пише:
«Тут кінець Свебії. Чи віднести певкинів, венедів і феннів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкини, яких деколи називають бастарнами, мовою, способом життя, осідлістю і домівками повторюють германців. Неохайність у всіх, ледарство і млявість серед знаті. Із-за змішаних шлюбів їх вигляд робиться все огиднішим і вони набувають рис сарматів.
Венеди перейняли багато з їх звичаїв, бо ради грабунку рискають між певкінами і фенами. Все ж їх скоріше можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю; все це відмежовує їх від сарматів, які проводять своє життя на возі і на коні» [Тацит, 1970).
Отже, в наведеному уривку завдяки, за слушним висловом Г. Ловмянського, «некомпетентності автора «Германії», подано єдиний в давній літературі й конкретний опис не лише території венедів, але й кількох важливих рис їх життя та побуту.
Венеди-слов'яни, на відміну від сарматів, будують домівки, тобто є осілим народом — землеробами. Венеди носять щити, вони хороші воїни — ведуть активні воєнні дії з певкінами і фенами.
Таціт не спеціально вказує територію проживання венедів, лише зауваживши, що вона розміщена на схід від германців. Однак описуючи діяльність венедів, досить точно окреслює її — простори між фенами і певкінами, проти яких вони чинять грабіж. Певкіни, як встановлено дослідниками, мешкали в гирлі Дунаю і, можливо, десь над Дністром, вздовж східних відрогів Карпат. Фени — на північ від балтів за Двиною і Верхньою Волгою; германці — на захід від Вісли. Отже, за Тацітом, венеди у І ст. н. е. займали територію на схід від Вісли, на південь від фенів та балтів, й на північ від бастарнів. Па думку Г. Ловмянського, ареал венедів на сході сягав лівого берега Дніпра, оскільки лінгвісти простежують контакти слов'янської мови з племенами Приазов'я — спадами (звідси архаїчне слов'янське слово «ісполін») [Lowmianski, 1963].
Факт проживання великого народу венедів у басейні Вісли знаходимо у географічній праці вченого з Олександрії — Птолемея (90—170 рр.). Його дані, отримані з більш раннього джерела, відносяться, як вважають дослідники, до того ж часу, що й Таціта. Описуючи сарматію, Птолемей вказує, що цей край населяють великі народи і серед них венеди над цілою венедською затокою, а над Дакією — певкіни і бастарни. Дані Птолемея не сходяться з даними Таціта. Його венеди локалізуються на великій відстані від бастарпів і сарматів, на східному узбережжі Балтики, де Таціт і пізніші автори розміщують племена готів та естіїв. Дослідники вважають, що Птолемей поєднав в єдине ціле давніші свідоцтва про староєвропейських венедів, які мешкали на південно-східному узбережжі Балтики, і пізніші щодо великого народу венедів, який жив далеко від моря у Східній Європі. Визначаючи ареал

венедів, Птолемей використав давне джерело, а їх етнополітичну значущіть («великий народ») почерпнув з іншого, можливо, сучасного йому джерела [Lowmianski, 1963].
В «Географії» Птолемея, на думку окремих дослідників, є відомості про слов'ян під їх власною назвою, але дещо перекрученою. Поряд з ланцюжком племен, проживаючих на південь від венедів, Птолемей називає народи, які творили інший ряд, сягаючий від Прибалтики далеко на схід. Це галінди, судини, ставани, алани. Назви ставали і слов'яни ідентифікувало багато вчених, починаючи від М. Ломоносова. На думку Г. Ловмянського, ця низка народів пов'язана з торговим шляхом від Балтійського до Азовського морів, який міг існувати у І—II ст. н. е. Народ ставанів Г. Ловмянський розміщував у Середньому Подніпров'ї та Подесенні. Назва ставани (слов'яни) вживалася, на його думку, купцями, що вели торгівлю між народами Балтійського узбережжя та аланами. Від них ця назва потрапила в одне з джерел, яке використав Птолемей. Етнонім «венеди» вживався лише тими народами, які проживали вздовж бурштинового шляху, що контролювався германцями.
Ще одну, більш пізню згадку про слов'ян-венедів знаходимо в так званих Певтінгерових таблицях — карті римських шляхів, які, найімовірніше, відносяться до другої половини III ст. [Lowmianski, 1963]. Карти дійшли до нас в копії, зробленій у XIII ст. Це довгий сувій паперу з позначенням доріг. Він використовувався подорожніми та купцями як географічна карта. На ній подано перелік народів та земель, розміщених в напрямку з заходу на схід, і серед них венедів. Останніх локалізовано на північ від Дакії, точніше Семиграддя, праворуч від лугіїв. Це територія на північ від Карпат у Верхньому Подністров'ї та західніше.
Другий раз назва «венеди» зустрічається на карті багато південніше, в гирлі Дунаю, між Дунаєм і Дністром.
Інтерпретація цього джерела викликала значну дискусію. Майже в кожній праці, присвяченій раннім слов'янам, воно згадується і по-своєму пояснюється. Дослідники, які проводять пошуки прабатьківщини слов'ян у Верхньому Подніпров'ї або межиріччі Вісли й Одри, як правило, ігнорують значення Певтінгерових таблиць; прихильники південної Подунайської прабатьківщини слов'ян наголошують на їх достовірності. В останньому десятиріччі молдавськими та українськими археологами виявлено археологічні пам'ятки III—V ст. типу Етулії, що за характером житлового будівництва, поховального обряду та кераміки близькі до слов'янських пам'яток цього часу Верхнього й Середнього Подністров'я. Останнім часом Певтінгерові таблиці набувають особливої ваги. Це перша звістка щодо заселення слов'янами-венедами у III—IV ст. областей між Нижнім Дністром і Дунаєм, що підтверджується археологічними даними.
З аналізу писемних джерел перших століть нашої ери можна дійти таких висновків. Етнонім «венеди» відноситься до слов'ян. Слов'яни (венеди-ставани) становили у ці часи великий народ

північної частини Сарматії. Вони проживали на території між Віслою, східними відрогами Карпат і Дніпром. Тут слов'яни мали свої домівки. З цієї території вони здійснювали військові похода проти бастарнів на півдні, балтів і фенів на півночі.
Говорячи більш конкретно, слов'яни на рубежі та в перших століттях нашої ери займали землі сучасних Полісся, Волині, Поділля та Середнього Подніпров'я. На заході вони межували з територією германців, приблизно по середній течії Західного Бугу; на півдні — між степом та лісостепом, межуючи з іраномовним населенням (приблизно по лінії верхньої течії Південного Бугу в напрямі до Дніпра). Північний та східний кордони за писемними джерелами не простежуються.
В якийсь час (ймовірно у II—III ст.) венеди з Волині та Поділля прориваються через землі, що належали бастарнам та дакійцям, і освоюють територію між гирлом Дунаю й Дністра.
Виразно, з прив'язкою до певної території, писемні джерела фіксують слов'ян в середині І тис. н. е., коли вони з'являються на історичній арені Європи, як численна і сформована суспільно-політична сила. На цей час припадає і їх найінтенсивніше розселення. На північному сході фіксується інфільтрація слов'ян в області, раніше зайнятій балтами; на заході — в другій половині VI — початку VII ст. вони з'являються в межиріччі Ельби та Заале; на півдні — оселяються на Балканському п-ові, активно воюючи з Візантійською імперією. Все це збуджує інтерес до слов'ян.
Візантійські автори VI ст. — Йордан, Прокопій Кесарійськнй, Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта, а також Маврикій Стратег, які знають слов'ян під іменем венедів, антів та склавінів, відводять їм в своїх працях значне місце як численному народові, що бере активну участь в подіях Південної та Південно-Східної Європи і впливає на її історичний розвиток. Виходячи з інтересів Візантії, вони розглядають питання внутрішньої організації та соціально-політичної структури слов'янського суспільства, розвиток військової справи, взаємовідносини з імперією та іншими народами не тільки союзниками, але й супротивниками.
Для нас в цьому випадку особливо важливі свідчення візантійських авторів щодо території слов'ян у середині І тис. н. е. Готський історик Йордан у своїй праці «Гетіка», написаній в середині VI ст. і присвяченій північно-германському племені готів, характеризує низку племен Центральної і Східної Європи, з якими готи у III—IV ст. зіткнулися під час переходу з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор'я. Серед них значне місце займають племена венедів, антів і склавінів. Нове в праці Йордана, порівняно з писемними даними ранішого часу, є не тільки те, шо він крім венедів, називає ще й антів та склавінів, але й що найбільш важливе, він розглядає їх в єдності походження. За Йорданом вони походять від одного кореня.
«...Починаючи від місця народження Вістули, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоча їх

назва тепер міняється відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавінами й антами». Далі Йордан пише: «Після поразки герулів Германаріх направив військо проти венетів. Останні, хоч і достойні презирства із-за слабості зброї, одначе могутні завдяки своїй чисельності, намагалися спочатку давати відсіч. Але нічого не варта велика кількість нездатних до війни, особливо в тому випадку, коли і Бог допомагає і багато озброєних підступає. Ці венети, як ми уже розповідали на початку нашого викладу — саме при переліку племен, — походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів. Хоч зараз із-за наших гріхів вони бушують повсюдно, але тоді всі вони підкорялися владі Германаріха» [Йордан, 1960]. Наведений уривок вносить ясність в питання, хто такі венеди перших століть нашої ери, що жили в межах Сарматії на схід від Вісли і яку могутню силу вони являли собою у VI ст. за часів Йордана.
Йордан, таким чином, окреслює територію багатолюдного племені венедів північними схилами Карпат із півдня, а на заході — верхів'ям Вісли. На північ та схід ця територія простяглася на далекі відстані, але її кордони йому не відомі. Отже, свідчення Йордана не суперечать відомостям, які почерпнуті нами з праць авторів І—II ст. н. е. — Плінія Старшого, Таціта і Птолемея.
Дещо краще ніж венедів, Йордан та інші візантійські автори локалізують слов'янські племена склавінів та антів. Йордан пише, що склавіни живуть від міста Новієнтуна й озера, що зветься Мурсіанським, до Данастра, а на північ до Віскли (Вісли). Анти, сильніші із них, поширюються від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин [Йордан, 1960]. За даними Маврикія ці племена займали суміжні регіони, оскільки між ними немає великої відстані, яку варто було б згадувати [Маврикий, 1903]. Якщо границі розташування склавінів та антів, окреслені Дніпром і Дністром, не викликають ніяких сумнівів, то географія міста Новієнтуна та Мурсіанського озера залишається дискусійною. їх пошуки проводяться вже багато років і не закінчені й зараз. Похожі назви місцевостей відомі в Панонії (Невіодун), та інших місцях.
Мурсіанське озеро також локалізують або в Панонії, або Румунії, дельті Дунаю. В. П. Кобичев вважає, що південно-західна межа склавії Йордана знаходилась в Середньому Подунав'ї. В цьому його переконують такі рядки із «Гетіки» Йордана: «Скіфія межує з землею Германії аж до того місця, де народжується ріка Істр (Дунай) і простягається Мурсіанське озеро. Вона тягнеться до рік Тіри, Данастра (обидві назви відносяться до р. Дністра) і Вагосоли (судячи за порядком перелічених рік - Південний Буг), а також великого того Данапра» [Йордан, 1960, 30]. Все це вказує на дуже відносні можливості прив'язки давніх утрачених географічних назв до сучасних. Крім того, у звістках античних авторів відсутні відомості про час заселення слов'янами того чи іншого району, тому немає підстав усі регіони, де перебу-

вали ті чи інші слов'янські племена за часів Йордана, вважати їх первісною територією. Ці відомості необхідно перевіряти даними археології та інших наук.
Як буде показано нижче, слов'янські пам'ятки на Середньому Дунаї з'являються лише у VI ст., тобто за часів їх великого розселення. Усі раніші старожитності Середньо-Дунайського регіону археологам не вдається пов'язати із слов'янами. Про те, що слов'яни у VI ст. займали землі на північ від Середнього Подунав'я, свідчать дані, приведені Прокопієм Кесарійським у відомій праці «Війни з готами», написаній у 50-ті роки VI ст.: «Коли герули були переможені в бою з лангобардами і повинні були піти із місць проживання батьків, то одні з них... поселилися в країнах Іллірії, останні не захотіли ніде переходити через ріку Істр, а влаштувались на самому краю заселеної землі. Очолені багатьма вождями царської крові, вони насамперед пройшли підряд через усі слов'янські племена, а потім через велику пустинну область і досягли країни так званих варнів» [Прокопий из Кесарии, 1950]. Як бачимо, згідно відомостей Прокопія Кесарійського, величезна територія між Середнім Подунав'єм і Прибалтикою, де жили у VI ст., була зайнята слов'янами, напевно, склавінами. Найімовірніше, шлях герулів із Подунав'я в Прибалтику проходив по Віслі.
Анти за писемними даними займали регіони на схід від склавінів та на північ від утігурів, між Дніпром і Дністром. Прокопій Кесарійський пише, що народи, які тут живуть, в давнину називались кіммерійцями, тепер звуться утігурами. Далі на північ від них (утігурів) займають землі незліченні племена антів. Сама назва «анти» проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602р. вона зникає із сторінок історичних хронік. Напевно, вони в процесі розселення на Балкани змішуються із племенами склавінів і приймають загальну назву слов'ян. Хоча з цього приводу існують різні точки зору як істориків, так і лінгвістів.
Таким чином, склавіни, назва яких в дещо зміненому вигляді поширилась на всі слов'янські племена, у V—VI ст. вийшли за південні межі венедських земель. Візантійські автори вже знають їх на Дунаї. На північному заході писемні джерела пов'язують їх із Віслою; па сході — із Дністром, де вони межували із антами, що займали в цей час межиріччя Дніпра, Дністра і Дунаю. Прокопій із Кесарії вважає склавінів та антів єдиним народом. Північні й східні межі землі склавінів та антів візантійським авторам були маловідомі, тому вони не називали їх кордонів, а обмежувалися загальною термінологією, що визначала їх просторовість або характер ландшафту. Торкаючись питань характеру побутових і соціально-економічних умов життя склавінів, Йордан вказує, що вони живуть в болотах і лісах. Маврикій Стратег також характеризує побут антів. Все це свідчить, що в середині І тис. н. е. землі антів і склавінів на півночі простягалися до Полісся і Верхнього Подніпров'я, де ландшафт відповідає наведеним характеристикам. Щодо згадки Йордана про заселення антами вигину чорноморсько-

го узбережжя, то її у світлі сучасних археологічних досліджень слід вважати приблизною. Пам'ятки пеньківської культури, яка, безсумнівно, пов'язується з антами, відкрито в Середньому Подніпров'ї, верхній частині Південного Бугу, Середньому Подністров'ї та Молдавії, але вони невідомі на Нижньому Дніпрі. Серед племен Подунав'я VI ст. склавінів неодноразово називають Менандр і Феофілакт Сімокатта [Мишулин, 1941].
Оцінюючи в цілому дані Прокопія про слов'ян, необхідно мати на увазі, що вони датуються серединою VI ст., а тому повинні відображати становище слов'ян в дещо раніший час, можливо, в першій половині цього століття, або наприкінці V ст. Підкреслимо, що писемні джерела VI ст. чітко фіксують слов'ян склавінів і антів на лівому березі Дунаю, відзначаючи їх наскоки на прикордонні райони імперії по всій середній течії цієї великої ріки. Десь наприкінці VI — початку VII ст. слов'яни переходять Дунай.
Важливе місце в дослідженні слов'янського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови в її розвитку невідривне пов'язане з історією народу — її носія. Мовознавці багато зробили для реконструкції загальнослов'янської мови «як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть» (Ф. Л. Філій). Вони досить успішно вирішили питання щодо відношення слов'янської мови до інших індоєвропейських мов і тим самим показали слов'ян як окрему етнічну спільність в сім'ї індоєвропейських народів. Картографування архаїчних слов'янських гідронімів і топонімів має важливе значення для пошуків стародавньої території слов'ян та визначення шляхів і районів їх розселення.
В. М. Топоров і О. М. Трубачов провели картографування та аналіз архаїчних гідронімів Верхнього і Середнього Подніпров'я, а також Верхнього Подністров'я. В результаті виявилося, що слов'янські назви найчіткіше і у великій кількості виступають на південь від Прип'яті й Десни. Вони опускаються по Дніпру до р. Псьол, сягаючи його верхів'я, і заходять на Лівобережжі в межиріччя Псла та Орелі. На півдні Правобережжя вони сягають верхньої течії Південного Бугу та середнього Дністра, на заході — верхів'я Дністра та Прип'яті. На північ від Прип'яті та Десни виступають суцільним шаром балтські гідроніми, які дещо заходять на Правобережжя, де чергуються зі слов'янськими назвами.
З півдня в лісостепову смугу території України, головним чином в межиріччя Дністра та верхів'я Прип'яті, заходять гідроніми ілірійського та фракійського походження, а на Лівобережжя — іранські. Германські гідроніми, що складають на схід від Вісли лише сім назв, розосереджені: на північному Підкарпатті (два), па правому березі верхнього Дністра (один), у верхів'ї Південного Бугу (два), на східній Волині (один) і на правому березі Орелі (один). Якщо поширення іранських гідронімів з південного сходу, фракійських та ілірійських з півдня, германських з заходу та північного заходу, балтійських з півночі не викликав сумнівів,

то слов'янські пов'язуються саме із зазначеною територією. Але для підтвердження цього припущення необхідні аналогічні дані з межиріччя Вісли та Одри, а також Подунав'я.
І. Удольф, проаналізувавши всі дані слов'янської архаїчної гідронімії, дійшов висновку, що найдавніші слов'янські гідроніми і компактно вкривають верхів'я Пруту, Середнє і Верхнє Подністров'я до верхів'їв Вісли. Насиченість архаїчних слов'янських гідронімів в регіоні між Верхнім і Середнім Дніпром, верхів'ям Вісли, Верхнім Дністром і Прутом, наявність балтослов'янських, іранослов'янських та германослов'янських мовних зв'язків, а також відсутність в стародавній слов'янській мові слів, що позпачають специфічні риси гір, моря та деяких порід дерев, поширених в Середній Європі (бук, тис, явір тощо), свідчить про те, що вказана територія вимагає особливо уважного підходу при вивченні археологічних культур, які передують ранньосередньовічним старожитпостям та їх кореляції з історичними та писемними джерелами. Тим більше, що найраніші слов'янські ранньосередньовічні поселення, які виникають у V ст., також відкриті у Подніпров'ї, верхів'ях Південного Бугу, на Середньому і Верхньому Дністрі і верхів'ях Пруту.
Ми не можемо погодитися з Ф. П. Філіним, який твердить, що співставленім («накладання») ареалів археологічних культур та реконструювання лінгвістичних регіонів позбавлене перспективи [Филин, 1962]. Така думка викликана деякою переоцінкою можливостей лінгвістики і недооцінкою археологічних джерел в розв'язанні проблем етногенезу. Зрозуміло, що археологам, як і історикам, на шляху до вивчення проблем походження слов'ян зустрічається багато труднощів. Але й порівняльне мовознавство має власні слабкі місця. Мовні явища, як правило, не піддаються датуванню, що значно зменшує їх історико-пізнавальні можливості. Крім того, не можна забувати, що поняття історія мови й історія народу хоча й пов'язані між собою, але не тотожні. Останнє значно ширше і різноманітніше, воно включає ще й низку інших важливих характеристик не доступних лінгвістиці, як предмет вивчення.
Не можна не відзначити тієї корисної роботи, яку провели антропологи по виявленню фізичного типу слов'ян, виділенню його серед інших етнічних угруповань. Крім того, визначаючи єдність процесів слов'янського етногенезу, антропологи встановили, що в різних регіонах слов'янської території існують помітні відмінності у фізичній будові слов'янського населення. Це дало їм можливість дійти висновку про вплив на слов'ян іншоетнічних рис — балтських, германських, фракійських та ін. Цей висновок дуже важливий при визначенні ядра території стародавніх слов'ян. На жаль, антропологічні дослідження в галузі слов'янського етногенезу також мають свої труднощі. До них насамперед необхідно віднести обмеженість джерел і навіть їх повну відсутність протягом цілих століть. Загальновідомо, що у V—VIII ст. більша частина лісостепового населення Східної та Центральної Європи




Переглядів: 1355

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Чинники, які не залежать від доходу | ПРОБЛЕМИ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.009 сек.