Схарактеризувати особливості архітектури Київської Русі.

На відміну від Західної Європи, на Русі держава не зазнала влади церкви, відповідно, у культурі простежувалися сильніші світські елементи. За відносно короткий термін Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень.

Упродовж сторіч у східних слов'ян накопичувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Тривалий час основним будівельним матеріалом була деревина. У центрі поселень знаходилися «гради», що слугували для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських «градах» зводили зі зрубів — колод, укладених у чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися й прості хати, і дво- або триповерхові тереми; зруби закладалися в основу кріпосних валів.

Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний із переходом від дерев'яного до кам'яного й цегляного будівництва. Із прийняттям християнства почалося спорудження храмів, що являють собою самостійне давньоруське перероблення візантійських зразків.

Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі Києва у 988—996 рр. звели церкву Успіння Богородиці (Десятинну церкву). Володимир Великий призначив на її побудову та утримання десяту частину своїх прибутків — десятину, звідки й походить назва храму. У літописах згадується місто Полонне як «Святої Богородиці град десятинний».

Десятинна церква була хрестово-купольним шестистовпним кам'яним храмом. На початку XI ст. споруда постраждала від великої пожежі. Згодом її відбудували та оточили з трьох боків галереями. Десятинна церква була оздоблена мозаїками, фресками, різьбленими мармуровими та шиферними плитами. Ікони, хрести та церковний посуд було привезено з Корсуня.

Найбільшого поширення на Русі набуло хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму ґрунтувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Головна частина православного храму завжди орієнтована на схід. Зі східного боку, у вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди — напівкруглі виступи, укриті половиною купольного або зімкненого склепіння. У центральній апсиді розташований вівтар — місце, де відбувається богослужіння, у бічних — підсобні приміщення (жертовник у лівій та дияконник у правій). Внутрішні стовпи ділили простір храму па поздовжні галереї-нефи (міжрядні простори). У західній частині знаходиться вхідне приміщення — нартекс (притвор, бабинець). Така побудова чудово пристосована до потреб богослужіння, тому за багато століть вона майже не змінилася.

Особливо значення надавалося куполу, який, із точки зору богослов'я, мав не тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення — концентрувати духовну енергію людей, «молитовне горіння» й спрямовувати в небо. Уважалося, якщо молитва окремої людини може «не дійти» до Бога, то молитва багатьох людей, сконцентрована куполом, обов'язково буде почутою. Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір свинцевими листами. Обидва кольори — золотавий і зелений — уважалися у Візантії священними.

Зсередини у центральному куполі православного храму малювали образ Христа Пантократора, тобто Вседержителя.

За часів Київської Русі дзвіниць не зводили. Типова храмова споруда мала один, три (Десятинна церква) або п'ять (Софійський собор) нав відповідно до кількості вівтарів у храмі.

Внутрішній простір культових споруд оздоблювали мармуровими колонами, капітелями, монументальними мозаїчними панно та фресками. Для полегшення будівлі та поліпшення її акустики робили голосники — порожнину в товщі стіни, у яку закладали глечики. Вікон у стінах храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалося сонячними променями крізь центральний купол та свічками.

Давньоруські майстри вдосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, що чергуються, й плінфи (пласка цегла, наближена до квадратної форми). Будівельники застосовували метод так званої утопленої плінфи, коли ряди цегли через один були заглибленими в стіну, а проміжки, що утворилися, заповнювалися цем'янкою (розчин вапна, піску й товченої цегли). Зрештою стіни виявлялися смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем'янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні й була однією з основних прикрас будівлі. Пізніше київську кладку запозичила Візантія.

За Ярослава Мудрого започатковується наступна сторінка зодчества. З 1037 р. розпочинається будівництво в Києві «града великого». До його ансамблю належали Софійський собор, Золоті Ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі.

Із 1170-х рр. розпочинається наступний стильовий етап зодчества, що характеризується відмовою від грандіозних форм. У будівельній техніці активно використовуються місцеві будівельні матеріали та архітектурні традиції. Храми мають менші розміри, але яскравіше оздоблення, що падає їм своєрідної довершеності й краси.

Найпоширенішим типом церков стала 3—5 купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) й Василевська(1183) церкви у Києві, Успенська церква (1078) Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор у Києві (1113) та багато інших.

З 1320—1340-х рр. остаточно оформлюються місцеві архітектурні школи, з-поміж яких вирізняються київська, переяславська, чернігівська, галицька. Характерною особливістю цього етапу є поєднання візантійських елементів, частка яких відчутно зменшується, й романського стилю, що застосовувався в техніці споруд, особливостях архітектурних форм, декорі.

Досить сильними виявилися такі тенденції в галицькій архітектурній школі, завдяки чому західноукраїнське середньовічне будівництво досягло стильової цілісності. У старовинному Галичі, що розбудувався за князювання Ярослава Осмомисла, знайдено залишки фундаментів майже 30-ти церковних будівель, але збереглася церква Пантелеймона (романський тип), збудована приблизно у 1200 р.

Утіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, що зберігся до наших часів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений за Ярослава Мудрого на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софійський собор став місцем, де відбувалися урочисте посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, прийом іноземних послів, зустрічі князя з народом. Пам'ятником архітектури світового значення є ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору — Успенська церква (побудована у 1073—1077 рр.) — була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздробленості. Дещо пізніше в тому самому монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква. Церкву було зруйновано у 1941 р., а сьогодні відновлено.

На межі XI—XII ст. неподалік від храму Святої Софії було споруджено собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор, що пережив усі пожежі й війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади у 1930-ті рр. Радянська влада причину руйнування Михайлівського собору сформулювала так: «у зв'язку з реконструкцією міста». Незалежна Україна відновила свою святиню. Нині український уряд вживає заходів для повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору із Росії, куди їх було вивезено.

Більшість відомих нині архітектурних пам'яток було споруджено за часів так званої роздрібненості. Саме тоді в Києві збудували 19 кам'яних споруд. Над містом засяяли бані церкви Спаса на Берестові (1125), Богородиці Пирогощої на Подолі (1136), Кирилівської церкви (1146) тощо. Багато храмів з'явилося в Чернігові. Досконалістю пропорцій і майстерною технікою виконання вражають Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська й П'ятницька церкви. У цю добу були закладені основи української архітектурної традиції.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Дендрологічний парк «Софіївка» (м. Умань).	\|	У чому полягав творчий геній М. Врубеля? Відповідь обґрунтувати.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.