ДО ПИТАННЯ ОСНОВНИХ КАДРІВ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Твердження деяких українських політиків на чужині, головно Івана Багряного, що, мовляв, в Україні немає національне свідомих молодих кадрів, які могли б вести чи продовжувати визвольну боротьбу за самостійність, вносили баламутство, а то й песимізм серед української спільноти та в лави рядового членства ОУН. Стверджуючи ніби нестачу національнр свідомих кадрів, речники цієї тези одночасно підсували думку, що треба користуватися кадрами большевицького комсомолу й вести боротьбу з їхньою допомогою, але не під націоналістичними чи навіть національними гаслами, а використовуючи помилки комуністичного режиму і його забріханість. Опрокидуючи ці твердження, Степан Бандера в цій своїй статті доказує їхню помилковість.

Стаття була друкована, за підписом «С. Б.», в місячному журналі «Визвольний Шлях», Лондон, Великобрітанія, рік VI, кн. 5/68 за травень 1953 р.

Питання кадрів має підставове значення для кожного національно-політичного і суспільного руху, а зокрема для національно-визвольної революції. Якість і кількість кадрів, які вже беруть участь у революційній дії, і які, за своїм наставленням, зактивізуються в ній під час розширення революційної боротьби – вирішує про напрямок, силу й успіх цілого революційного процесу. Тому належна розв'язка цього питання мусить заважити на розвитку і висліді визвольних змагань. Треба робити відповідні висновки з досвіду й аналізи попередніх змагань за державну самостійність, щоб у цьому питанні не повторити тих самих помилок, які вже раз причинилися до заламання і поразки.

Не можна б сказати, що питання кадрів, які мають організувати й двигнути національно-визвольну революцію і розбудову самостійної держави, легковажиться чи недоцінюється в українській політичній думці. Але воно дуже часто є предметом невластивого трактування, що призводить до помилкових висновків та породжує помилкові політичні настанови.

Основна і найзагальніша невластивість полягає в тому, що справу кадрів розглядається тільки як питання статистики – вже існуючого, наявного стану, як готову даність, до якої мусить достосуватись концепція визвольного руху. З таким підходом ставиться, звичайно, питання так: як і де, та чи взагалі є відповідні кадри, – з відповідним наставленням, підготовою, відповідно зорганізовані й виряджені, – які були б здатні успішно повести національну революцію, усунути ворога з України і здобувати Самостійну Українську Державу?

Таке ставлення питання відразу суґерує негативну відповідь: «нема!» Немає відповідних кадрів, значить – нема кому, немає з ким розгортати визвольну революцію, навіть не було б кому самостійно організувати державного життя. З того висновок: нема що пориватись, справа визволення власними силами, шляхом національної революції – не реальна, справжня державна самостійність нам не під силу. Цей крайній песимізм – це джерело, або тільки головний аргумент усіх протисамостійницьких тенденцій, всяких орієнтацій на чужі сили, примиренства з несуверенністю України, концепції повільної еволюції тощо. Так само цим аргументом послуговуються вороги і різні чужоземні противники державної самостійности України.

В українському політичному житті за кордоном проявився ще один напрямок, який виводиться з того самого коріння, але намагається знайти середню дорогу. Він питання кадрів ставить так само, приймаючи за основу стан, створений ворожою дійсністю, і доходить до висновку, що в Україні немає в достатній кількості таких кадрів, які підняли б боротьбу за здійснення націоналістичної концепції визволення і державної самостійности. Але цей напрямок старається не резиґнувати повністю з визвольної революції і самостійности, тільки хоче змінити їх внутрішній зміст так, щоб достосувати до настанови зформованих большевицькою дійсністю активних кадрів. Через зміну змісту протибольшевицької визвольної революції він сподівається здобути для неї вже готові кадри. Цим напрямком займемося в дальшій частині цієї статті.

Засаднича помилка, спільна всім тим напрямкам, лежить у самій підставі – невластивому ставленні самого питання, яке згори перерішує негативну відповідь. Кожна держава, кожний суспільно-політичний лад і кожна система, доки не вичерпає своєї життєвої снаги, старається забезпечити свою тривкість та усувати, нищити всі загрози для свого існування. Ці намагання особливо дбайливі на відтинку кадрів. Кожна система намагається властивими собі методами, але з найбільшою увагою і натиском виховувати й організувати якнайсильніші, найчисленніші кадри, у своєму дусі, для свого втримання, і так само запобігати формуванню кадрів будь-якого напрямку, який змагає до її повалення. А вже не доводиться говорити про те, з якою послідовністю і безоглядністю роблять це большевики. Та з власної історії, з різних її періодів добре знаємо, що кожний окупант українських земель, незалежно від системи, усував ворожі до нього елементи й не допускав, щоб утримувались, розвивались і формувались самостійницькі кадри.

Жодна система, яка не хоче сама себе знищити, не виховує і не формує кадрів готових до революції проти неї. Вона може тільки, всупереч своїм намаганням, сама собою, своїм діянням створювати серед опанованого народу невдоволення, ненависть і вороже наставлення до себе, до носіїв і підпор даної системи. Це створює пригожий ґрунт – психологічний, національно-політичний і суспільно-економічний – для наростання і формування кадрів, готових до боротьби за визволення з-під гнету даної системи, за її повалення і створення нового ладу.

Але саме невдоволення, навіть крайня ненависть до стану поневолення, до системи і режиму ще не формує кадрів активних борців для визвольної революції. Це може зробити тільки революційна ідея, революційна організація, яка цю ідею несе і поширює, та її революційна дія, активна боротьба з ворогом, мобілізування, підготова щораз ширшого кола борців за визволення. Питання дійових кадрів визвольної революції може знайти позитивну розв'язку тільки тоді, коли його ставиться у властивому сенсі: революційної динаміки, старання, активізації і зростання. Не шукати готових кадрів, бо таких ніколи немає, хіба при такій системі, яка вже сама хилиться до падіння, а тільки виховувати їх, мобілізувати й організувати з таких людей, які до цього надаються своєю настановою і характером.

Творення, формування кадрів для визвольної боротьби – це і є найсуттєвіше, головне завдання цілого революційного процесу. Найбільша частина уваги, енергії і революційної дії мусить бути спрямована на те, щоб своєю ідеєю захопити щораз більшу кількість найкращих людей, щоб зі стану пасивного улягання ворожій системі привести їх у стан активного спротиву й поборювання ворога; щоб організаційною працею і розгортанням революційної боротьби створити з них зформовані кадри свідомих борців за визволення і за побудову нового ладу національного визволення і національної незалежности, свободи і справедливости. Основна частина боротьби революційної організації з ворогом – це і є боротьба за душу людини, за ідейний вплив на цілий нарід, за поширення ідеї й концепції визвольної революції серед найширших мас народу, захоплення їх цією ідеєю і через це приєднання їх на бік визвольної боротьби. Це змагання за кожну людину, за вплив на загал народу відбивається ввесь час революційної боротьби у кожній її стадії. Зростаючі успіхи в цьому є найпевнішою підставою розвитку й кінцевої перемоги цілої революції.

Чинники, які приєднують людей на бік революції – це: комплекс ідей, революційна організація і дія. Особливе значення має ідеологія, яка визначає цілі визвольної революції, її програму в засадничих питаннях нового ладу та шлях проведення тих цілей у життя. Ідея – це душа, породжуюча і рушійна сила цілого визвольного руху, це його найістотніша, незмінна суть. Життєвість, тривкість і перемога революції залежить передусім від сили, яко-сти ідеї, яка є рушієм, наскільки вона відповідає духовості, природі, життєвим прагненням і потребам народу, наскільки вона висловлює його найкращі пориви і мобілізує шляхетні, динамічні, героїчні елементи нації і такі ж засновки в духовості людини.

У цілому розвитку визвольної революції, а зокрема в мобілізуванні і вихованні кадрів, основні ідеї мусять бути чинником сталим, незмінним. Якщо почати їх міняти, достосовувати за тактичними міркуваннями до настанови різнородних елементів, тоді ці ідеї відразу втрачають свою пориваючу силу, а революційний рух розгублюється і заникає.

За кордоном проявився напрямок, який намагається вплинути на зміну ідейно-програмових позицій революційно-визвольного руху, в дусі наближення їх до комуністичної програми. Головним аргументом цього напрямку є твердження, що інакше національно-визвольна боротьба не матиме достатньо численних і активних кадрів. Ця теза обґрунтовується наступним міркуванням.

Серед основної частини українського народу, зокрема серед поколінь, які виросли й виховались у підбольшевицькій дійсності, немає в більшій кількості такого елементу, який би власними, чи набутими думками виробив собі переконання, що комуністична теорія є фальшива і зла. Якщо такі трапляються, то в дуже незначному проценті. В наслідок тотального опановання марксівсько-ленінською доктриною цілого життя, усіх ділянок і проявів людської думки, в Україні серед загалу населення закорінилось переконання, що комуністична доктрина сама собою є добра й правильна, а тільки практика большевицька погана. Суперечність між комуністичною теорією і большевицькою практикою, яка є скрізь наявна і яку найгостріше відчувають народні маси – творить єдине пригоже підґрунтя для протибольшевицької революції. Революційна програма і дія мусять шукати готового ґрунту в загальному переконанні, поширеному серед народніх мас, спиратися на ті пізнання, які вже існують формують неґативну настанову до большевизму.

Основна помилка цього напрямку лежить у висновку, що ненависть до большевицької практики і до большевицької брехні, поширена серед народу, стосується тільки до режиму, до наявних влаштувань большевицької системи гноблення і визиску, але цілком не заторкує комуністичної програми, бо погляди загалу залишаються в полоні комуністичних ідей.

Така двоякість в оцінці настанови народніх мас не має підстав. Большевицька дійсність однаковим способом презентує цілому народові комуністичну доктрину й практику совєтської системи. Одне й друге накидається тими самими методами тотального примусу над населенням, з винищуванням усього, що будь-якою мірою було б протиставним. Як комуністична програма, так само й ціла совєтська дійсність, у всіх видах, підноситься цинічно брехливою большевицькою пропагандою як найвище досягнення, поступ і небувале щастя для народу. Всі практики большевицької деспотії, крайнього гноблення, ожебрачування народніх мас, най-жахливішого терору – все обґрунтовується большевицькими засадами й цілями, побудовою комунізму за марксо-ленінською програмою. Тож у народній свідомості комуністична програма і большевицька практика становлять одне й те ж саме. Ця сама ненависть, яка живе в народі до большевицького режиму й системи, не меншою мірою звертається проти цілої комуністичної доктрини.

Кожна акція приєднування до національно-визвольної революції активних борців мусить діяти на ґрунті ненависти до большевизму, як цілости, і спрямовуватись до таких елементів, які її мають. Таких елементів є дуже багато, вони творять переважну більшість у народі. Не тільки старші ґенерації, але так само середні й молодші мають глибоке практичне пізнання комунізму в усіх його виглядах, а гіркі пережиття зродили в них ворожу настанову до большевизму. Ця спонтанна ворожість до большевицького поневолення, бажання визволитись від нього, прагнення іншого, свобідного життя для цілого народу та для кожної одиниці, любов до батьківщини – це існуючі вже підстави для визвольної боротьби і це ознаки тих людей, з яких мають творитися кадри національної протибольшевицької революції. Така основа повністю вистачає. А решту має доповнити ідея, програма націоналістичного, визвольного руху, революційна організація і дія революційної боротьби. Природні патріотичні почуття – розвинути в кристалізовану національно-самостійницьку свідомість, чітко визначити цілі визвольних змагань і образ свобідного життя в самостійній державі поширенням націоналістичних ідей і програми, концепцією національної революції вказати шлях до повалення ненависного большевизму й московського поневолення і до побудови самостійної Української Держави, системою революційних акцій і організаційної праці зорієнтовувати ввесь нарід на революційно-визвольний рух, активізувати відважніші, бойові елементи та організувати найкращих з-поміж них – це найзагальніший плян мобілізації дійових кадрів визвольної революції.

При тому революційна організація, яка ініціює, веде визвольну боротьбу і кермує нею, мусить бути свідома своєї ролі, що вона має мобілізувати й формувати кадри борців за національне визволення, а не шукати їх. Це все, що несе український націоналістичний, революційний рух, відповідає душі українського народу, його бажанням і потребам, бо з цього він зродився. Але цей рух мусить виявити тверду впевненість у своїх ідеях, послідовність і твердість у прямуванні своїм шляхом. Це переконує, захоплює й утверджує.

Особливе значення має питання провідних кадрів революційної боротьби. Вони добираються з ширших дійових кадрів з-поміж таких людей, в яких найкраще визріє усвідомлення ідейного змісту і пляну національної революції, і які своїми особистими прикметами – характером, здібностями і вмінням надаються до провідних функцій.

Цілком помилковим є твердження, що елементи, здібні до провідної ролі у протибольшевицькій революції і в побудові самостійного державного життя, знайдуться тільки серед кадрів т. зв. ідейних, розчарованих комуністів. Таке твердження послуговується аргументами, що, мовляв, ввесь динамічний, найактивніший, найздібніший та ідейний елемент з ґенерацій, вирослих у підбольшевицькій дійсності, є організований і вихований у комсомолі і компартії. Тільки такий елемент має відповідні провідницькі прикмети, ініціятиву, творчі здібності і тільки він міг набути відповідні знання. Тому до провідної ролі у визвольній революції треба підбирати з-поміж тієї катеґорії таких людей, які з ідейним на-ставленням сприйняли комуністичну пропаґанду, але розчарувалися большевицькою практикою і зненавиділи її.

Таке ставлення справи неправильне в самій підставі. На цього роду арґументи можна тільки спирати твердження, що протикомуністична революція в Україні неможлива, бо немає відповідного елементу на провідні кадри. Коли ж провідну ролю у визвольній революції мав би відіграти елемент, який під ідейним оглядом перебуває в полоні комунізму, то це не була б справжня протибольшевицька революція, тільки очищування, оздоровлювання комуністичної системи революційними засобами, а національно-державне усамостійнення було б зразу підмінене націонал-комунізмом. Але ціла ця тенденція залишиться тільки теоретичним баламутством, бо в реальній дійсності вона не має підстав. Засаднича помилка лежить у тезі, що той елемент, який у большевицькій системі вибивається своєю активністю, динамікою і творить керівну верству, хоча б у нижчих і середніх ланках большевицької державної машини, є придатний до провідної ролі, чи взагалі активної участи в протибольщевицькій революції. Так само фальшивим є думати, що кадри активістів большевицької системи охоплюють усіх з природи найздібніших і найактивніших людей. В одному й іншому випадку є плитко механічний підхід до проблем.

Навіть у нормальних, вільних життєвих умовах активність і здібність людей рідко буває універсального характеру, звичайно ці прикмети мають якийсь визначений напрям. Тим більше у цілком ненормальних обставинах большевицького тоталітаризму, диктатури, в системі загального терору і страху, природна людська здібність, гін до активности можуть розвиватись і виявлятись леґально або в напрямі, який припускає комуністична доктрина і большевицький режим, або шукати собі можливостей у таких ділянках творчости і праці, в яких посягання комунізму ще відносно найменші.

В різних неполітичних галузях можна знайти багато порядних, вартісних людей теж на визначніших становищах. Але в таких секторах, в яких політичні моменти проявляються найгостріше – в компартії і в державній адміністрації – домінують два типи людей: переконані комуністи і безідейні кар'єристи, які вислуговуються большевикам із шкурницьких мотивів. Жоден з тих типів не може мати місця, а вже ніяк провідної ролі, в українській національно-визвольній революції.

Наша боротьба мусить бути розрахована на активну й провідну участь у ній тільки ідейно вартісних, патріотичних, антикомуністичних елементів. Таких є в Україні чимало. Теж ті, що не охоплені конспіративною акцією націоналістичного революційного підпілля, намагаються вести якусь національне корисну працю, а деякі ховають свою справжню настанову за маскою пасивного незацікавлення, невміння, чи нездатности. Не всі люди, які в під-большевицькій дійсності поводяться пасивно, малоактивно, чи видаються тупими, є такими за своєю природою. Большевицька система багатьох з них такими зробила, або примусила такими прикидатися. Вона не дає розвинути природніх здібностей, ані активности в такому напрямі, який був би їм по душі, який згідний з патріотичним і моральним наставленням людей, а національна совість не позволяє розгортати всіх своїх здібностей і сил на службу большевикам.

Найважливіше, докорінне діяння української національної революції полягає якраз у тому, що вона розіб'є ці кайдани, що ними ворог сковує українську людину так само, як цілу націю. Визвольна боротьба відкриває перед незліченними одиницями широке поле для розгорнення природних здібностей, придавленої енергії у змаганні за волю України. Ідеї українського націоналізму й героїчні подвиги революційної боротьби розбуджують глибоко приспані, сковані большевицькими дибами енергію і найвищі вартості козацьких нащадків. Плуг національної революції переоре ціле життя, а найважливіше – підійме на поверхню нові, придавлені сили, видвигне нові таланти, нові активні й провідні кадри. Головним активом і провідним елементом визвольної революції будуть Яреми-Галайди.[11] Ті, що большевизм зробив з них невільників, примусив приховувати свої бажання, думки, справжні інтенції своєї праці. В процесі визвольної революції вони стануть Галайдами – визначними учасниками боротьби за волю України. Ці перетворення, переродження відбуваються постійно. Процес продовжування, розвитку й поширення українського націоналістичного руху, його визвольної революційної боротьби полягає якраз у цьому, що попри всі заходи ворога, щоб його знищити, попри постійні найвижчі жертви, його ідеї все далі поширюються, ряди активних борців усе поповнюються, бо до них приступають все но.ві сили. Боротьба породжує, мобілізує все нових борців, а борці породжують боротьбу. Це безперервний ланцюговий процес, який охоплює щораз ширші кола народу, незалежно від різних змін форм революційної дії. А його незмінним і незаступним мотором є великі ідеї українського націоналізму. Ці ідеї, діючи в динамічній формі революційної боротьби, мобілізують і формують активні й провідні кадри сучасних визвольних змагань України.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ВІДКРИТІ КАРТИ	\|	КОМАНДИР – ПРОВІДНИК (СЛІДАМИ СЛ. ПАМ. РОМАНА ШУХЕВИЧА)

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.