Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ПРЕКРАСНИЙ НОВИЙ СВІТ

Роман

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Присадкуватий сірий будинок всього тільки на тридцять чотири поверхи. Над головним входом напис: “ГОЛОВНИЙ ЛОНДОНСЬКИЙ ІНКУБАТОРІЙ І КОНДИЦІЮВАЛЬНИЙ ЦЕНТР”, а на геральдичному щиті - девіз Світової Держави: “СПІЛЬНІСТЬ, ІДЕНТИЧНІСТЬ, СТАБІЛЬНІСТЬ”.

Величезна зала на першому поверсі звернена вікнами на північ. Знадвору, незважаючи на літо й тропічну спеку самої кімнати, крізь вікна різко й непривітно блищало холодне світло, жадібно шукаючи якогось манекена, якийсь контур академічної оголеної натури, хай і з гусячою шкірою, але знаходило тільки скло, нікель і похмуро блискучу порцеляну лабораторії. Застиглість відлунювала застиглістю. Робітники у білих халатах, їхні руки сховані в гумові рукавички блідо-мертвецького кольору. Світло застигло, омертвіло, стало привидом. Лише жовті циліндри мікроскопів надавали йому певної жвавості й густини, що маслянистим полиском вигравала на полірованих трубках уздовж робочих столів.

- А це, - сказав Директор, відкриваючи двері, - відділ запліднення.

Коли директор Інкубаційно-Кондиціювального Центру зайшов до приміщення, зігнуті над мікроскопами триста запліднювальників були заглиблені в ледве порушувану диханням тишу, у неуважливий монолог шуму й свисту, цілковите зосередження. Група новоприбулих, дуже молодих, рожевощоких і недосвідчених студентів нервово й несміливо йшла за Директором. Усі вони мали записники, в які одчайдушно занотовували, як тільки великий чоловік розкривав рота. Прямо з уст самого правдороба. Це був рідкісний привілей. Директор Лондонського Інкубаційно-Кондиціювального Центру, як завжди, особисто водив нових студентів по всіх відділах. “Лише щоб дати вам загальне уявлення”, - пояснював він мету обходу. Бо, звичайно, щоб виконувати свою працю розумно, вони мусять мати якесь загальне уявлення, - не надто велике, звісно, якщо хочуть бути добрими і щасливими членами громади. Бо лише подробиці, як відомо, сприяють чеснотам і щастю; узагальнення ж є інтелектуально необхідне зло. Не філософи, а різьбярі й колекціонери марок творять хребет громади.

- Завтра, - додав він, посміхаючись щиро й ніби дещо погрозливо, - ви приступаєте до серйозної роботи. Для узагальнень ви не матимете часу, а поки що...

А поки що це був привілей. Прямо з вуст самого правдороба - в записник. Хлопці писали як навіжені.

Високий і худорлявий, але стрункий Директор зайшов у кімнату. Мав довге підборіддя й великі, трохи висунені наперед, зуби, що ледве прикривалися, коли він не говорив, повними пишно-заокругленими губами. Молодий, старий? Тридцять? П’ятдесят? П’ятдесят п’ять? Важко сказати. В усякому разі, це питання просто не виникало; на шістсот тридцять другому році ери стабільності, ери Форда, не спадало на думку ставити таке запитання.

- Я почну спочатку, - сказав Директор, і найстаранніші студенти тут же занотували той намір: “Почати спочатку”. - Це, - він повів рукою, - інкубатори. - І, відчинивши герметизовані двері, показав незліченні полиці, заповнені нумерованими пробірками. - Тижневий запас яйцеклітин зберігається на рівні температури крові, тоді як чоловічі запліднювальні гамети, - тут він відчинив інші двері, - мусять зберігатися при тридцяти п’яти градусах, замість тридцяти семи. Температура крові стерилізувала б їх.

Не відходячи від інкубаторів, він подав їм (а олівці так і бігали по сторінках) короткий опис модерного запліднювального процесу; говорив спочатку, звичайно, про його хірургічну увертюру - добровільну операцію заради Громади, не згадуючи, правда, про те, що вона приносить винагороду в розмірі шестимісячної зарплати; продовжив описом техніки збереження й розвитку вирізаного яєчника; перейшов до обговорення оптимальної температури, концентрації солей та в’язкості; говорив про розчин, у якому зберігаються відокремлені й достиглі яйця; і, підвівши своїх підопічних до робочих столів, наочно показав їм, як цей розчин набирають із пробірок; як випускають його крапля за краплею на підігріті платівки мікроскопів; як яйця, що були в ньому, перевіряються на дефекти, рахуються й переносяться в пористу посудину; як (він дав час поспостерігати операцію) ця посудина - яйцеприймач занурюється в теплий бульйон з вільно плаваючими сперматозоїдами при мінімальній, як він підкреслив, концентрації їх у сто тисяч на один кубічний сантиметр; і як через десять хвилин посудину виймають із розчину, перевіряють її вміст; як, коли якесь із яєць, лишилося незаплідненим, його знову занурюють, а якщо треба, то й ще раз; як запліднені яйця повертають до інкубаторів; там альфи й бети залишаються до остаточного переміщення в ампули, тоді як гами, дельти й епсилони лише через тридцять шість годин забираються для застосування процесу Бокановського.

- Процес Бокановського, - повторив Директор, і студенти підкреслили ці слова у своїх блокнотах.

Одне яйце, один ембріон, одна доросла особа - це було колись нормою. А тим часом бокановськифіковане яйце брунькує, росте, ділиться. Воно дає від восьми до дев’яноста шести паростків, і кожний паросток виростає в досконало сформований ембріон, а кожен ембріон - у дорослу особу. Завдання - зробити так, щоб виросло дев’яносто шість людських істот із того, з чого раніше росла тільки одна. Це прогрес!

- По суті, - говорив далі Директор, - бокановськифікація полягає в серії гальмувань розвитку. Ми припиняємо нормальний ріст, і яйце досить парадоксально реагує на це своїм брунькуванням.

“Реагує брунькуванням”, - строчили олівці студентів.

Директор показував далі. На повільному конвеєрі ціла батарея пробірок в’їжджала у великий металевий куб, ще одна батарея з протилежного боку виїжджала назовні. Машинерія злегка мурчала. Обробка пробірок, пояснював він студентам, триває вісім хвилин.

Вісім хвилин інтенсивного рентгенівського опромінювання - це майже максимум, який може витримати яйце. Деякі з них відмирають, інші найстійкіші, діляться надвоє, проте більшість дає чотири бруньки, а деякі й вісім; потім усі повертаються до інкубаторів, де бруньки починають розвиватися; через два дні їх раптово охолоджують. Потім перевіряють. Два-, чотири-, восьмипаросткові яйця знову брунькують, тоді їх ледь не до смерті глушать спиртом; внаслідок чого вони брунькують знову й знову, розгалужуються - з паростка паросток, далі й далі. А тоді вже їх лишають у спокої, бо подальше гальмування розвитку може виявитись фатальним. На цей час початкове яйце вже дає від восьми до дев’яноста шести ембріонів - чудесне вдосконалення природи, погодьтеся. Ідентичні близнюки - але не жалюгідні двійнята чи трійнята, як у старі живородні дні, коли одне яйце іноді випадково ділилося, а дюжини, десятки близнят за раз.

- Десятки! - повторив Директор і розвів руки, ніби роздаючи подарунки. - Цілі десятки!

Один із студентів, проте, був таким недотепою, що запитав, у чому тут вигода.

- Мій любий хлопче, - круто повернувся до нього Директор, - невже це не очевидно? Невже ти справді не бачиш переваги? - Він урочисто підняв руку. - Процес Бокановського є одним з головних засобів суспільної стабільності!

“Головний засіб суспільної стабільності”, - було старанно занесено до записників.

Стандартні чоловіки й жінки. Виводки в уніформах. Фабрика невеликого розміру обслуговується продукцією одного бокановськифікованого яйця.

- Дев’яносто шість ідентичних близнят працюють на дев’яноста шести ідентичних машинах! - Голос Директора тремтів від ентузіазму. - Нарешті ми на твердому ґрунті. Вперше в історії! - Він зацитував девіз планети: “Спільність, Подібність, Стабільність”. - Величні слова. Якби ми могли бокановськифікувати безмежно, то були б розв’язані всі проблеми.

Розв’язані стандартними гамами, незмінними дельтами, однаковими епсилонами. Мільйони ідентичних близнят. Принцип масового виробництва, нарешті застосований у біології.

- Але, на жаль, - Директор покрутив головою, - ми не можемо бокановськифікувати безмежно.

Дев’яносто шість, мабуть, є межею. Сімдесят два - хороша цифра. З того самого яєчника і гамет того самого чоловіка виплодити стільки виводків ідентичних близнят, скільки можливо, - це наш найбільший (шкода, що не ідеальний) здобуток. Зрештою, це теж не було просто.

Природі треба тридцять років, щоб двісті яєць досягли зрілості. Нашим завданням є стабілізація населення негайно й постійно. Яка користь із вирощування близнят раз на чверть століття?

Очевидно, ніякої. Але Подснапівський метод надзвичайно прискорив процес дозрівання. Він гарантує принаймні сто п’ятдесят зрілих яєць щодва роки. Запліднювати й бокановськифікувати - це означає множити все на сімдесят два, одержуючи в середньому майже одинадцять тисяч братів і сестер у ста п’ятидесяти виводках ідентичних близнят за два роки.

- А у виняткових випадках ми можемо отримати з одного яєчника понад сто п’ятдесят тисяч дорослих індивідів.

Помітивши світловолосого, рум’яного молодика, що саме проходив мимо, Директор гукнув:

- Містере Фостер! - Молодик наблизився. - Чи не скажете нам, який рекордний приплід одного яєчника?

- Шістнадцять тисяч дванадцять, - відповів Фостер без вагання, жваво поблискуючи голубими очима і з неприхованою насолодою називаючи цифри. - Шістнадцять тисяч дванадцять у ста восьмидесяти дев’яти виводках. Але, звичайно, нас випередили, - тарабанив він, - у деяких тропічних центрах. Сінгапур не раз добував понад шістнадцять тисяч п’ятсот, а Момбаса фактично досягла сімнадцяти тисяч. Проте в них інші умови. Бачили б ви, як негритянський яєчник реагує на витяжку гіпофіза! Це дивовижно, адже ми звикли працювати лише з європейським матеріалом. Але, - додав він, усміхаючись, і вогник змагання засвітився в його очах над виклично піднесеним підборіддям, - ми їх поб’ємо, маю надію. Я оце саме працюю над чудовим дельта-мінус яєчником усього лише вісімнадцятимісячної давності. Він уже дав понад дванадцять тисяч сімсот дітей, що вже випущені або в ембріонах. І він ще цілком активний.

- Люблю ентузіастів! - вигукнув Директор і поплескав Фостера по плечу. - Ходіть разом з нами і як експерт поділіться з цими хлопцями своїми знаннями.

- З приємністю, - скромно осміхнувся містер Фостер.

Вони продовжили обхід. В ампульному відділі кипіла дружна, злагоджена робота. Кусні свинячої очеревини, нарізані відповідно, влітали сюди зі складу органів на маленьких ліфтах з нижнього підвалу.

Дзись, потім - клац! - і люки ліфта навстіж; з гільзи ампули висувається щуп, бере той кусень, кладе, вирівнює. І не встигла ампула просунутися по безконечному пасу, як знову - дзись! клац! - Інший кусень очеревини вискакує з глибини, готовий лягти в іншу ампулу, що повільно посувається по конвеєру.

Поруч гільз - укладальниці. Процесія повзе далі; яйця, одне за одним, забираються з пробірок до більших посудин; очеревинна оболонка спритно розрізається, в розріз вставляється яйцева китиця, потім заливається соляний розчин... І ампула вже відійшла, час наліплювати етикетки. Спадковість, дата запліднення, номер у групі Бокановського - ці дані переносяться з пробірок на ампули. Вже не анонімні, а названі, ідентифіковані, і процесія повільно марширує далі - через отвір у стіні до Відділу суспільного призначення.

- Вісімдесят вісім кубічних метрів індексованих карток, - смакує цифру містер Фостер, коли вони заходять до зали.

- Включаючи всю відповідну інформацію, - додає Директор.

- Коригується кожного ранку.

- І координується кожного полудня.

- На основі цього проводяться відповідні розрахунки.

- Стільки-то індивідумів певної якості, - каже Фостер.

- Розподілених у певних кількостях.

- Оптимальні швидкості випуску в даний момент.

- Непередбачені втрати негайно компенсуються.

- Негайно, - повторив Фостер. - Якби ви знали, скільки понаднормових годин я потратив після останнього японського землетрусу. - Він приязно засміявся й похитав головою.

- Визначальники шлють свої заявки запліднювальникам.

- І вони дають ті ембріони, які в них просять.

- І ампули приходять сюди на детальне визначення.

- Після цього їх відсилають на склад ембріонів.

- Куди ми, власне, й ідемо.

Відчинивши двері, пан Фостер повів їх східцями вниз до підвалу. Температура все ще була тропічна. Вони опустилися в густі сутінки. Двоє дверей і коридор з двома поворотами убезпечували підвал від проникнення денного світла.

- Ембріони - як фотоплівка, - жартівливо говорив містер Фостер, відчиняючи другі двері. - Вони сприймають лише червоне світло.

У відповідь - задушлива темрява, в яку поринали студенти, зробилась рожевою й видимою, як темрява в раптово заплющених очах літнього дня. Випуклі боки бутлів у декілька ярусів один над одним поблискували незліченними рубінами, а між рубінами ворушилися неокреслені контури чоловіків і жінок, що мали пурпурові очі і мовби вражену вовчим лишаєм шкіру. Шум і гам машинерії злегка порушував тишу.

- Наведіть їм ще кілька цифр, містере Фостер, - сказав Директор, бажаючи перепочити.

Містер Фостер, здавалося, тільки цього й чекав.

- Двісті метрів ширини, - сказав він, двісті двадцять метрів довжини і десять метрів висоти. - І показав угору. Як курчата, що п’ють воду, студенти звели очі на далеку стелю.

Три яруси стелажів: на рівні підлоги перша галерея, потім друга. Стальне павутиння галерей у темряві. Біля них троє червоних привидів вивантажували бутлі з рухомих східців.

- Це ескалатор з Відділу суспільного призначення.

Кожну ампулу можна поставити на один з п’ятнадцяти стелажів, кожен стелаж, хоча цього й не видно, є конвеєром, що рухається з швидкістю тридцять три й одна третя сантиметра за годину. Двісті шістдесят сім днів, по вісім метрів за день. Дві тисячі сто тридцять шість метрів разом. Одне повне коло на рівні підлоги, одне - на першій галереї, півкола - на другій, і на двісті шістдесят сьомий ранок - вихід на денне світло у Відділ випорожнення. У так зване незалежне існування.

- Але за цей час, - підсумовував містер Фостер, - ми зуміли багато чого зробити для них. О, дуже багато. - Його сміх знавця звучав переможно.

- Люблю ентузіастів, - ще раз сказав Директор. - Ходімо далі. Ви розповідайте їм про все.

Містера Фостера не треба було просити двічі. Він розповідав про ріст ембріона у матриці з очеревини. Заохотив скуштувати насичений сурогат крові, яким живиться ембріон. Пояснив, чому його треба стимулювати плацентином і тироксином. Говорив про екстракт з жовтого тіла. Показував форсунки, з яких ці речовини автоматично впорскуються кожні дванадцять метрів - від нульової до дві тисячі сорокової позначки. Говорив про дедалі більші дози пітуітрину, що вводяться на останніх дев’яноста шести метрах. Описав систему штучного материнського кровообігу, якою оснащується кожна ампула на сто дванадцятому метрі; показав резервуар сурогату крові і відцентровий насос, що жене рідину крізь плаценту, синтетичні легені й фільтр зужитих речовин. Відзначив неприємну схильність ембріона до анемії і згадав про значні дози екстракту свинячого шлунка й печінки внутріутробного лошати, за допомогою яких тій анемії запобігають.

Показував їм простий механізм, що дає змогу на кожному другому метрі з останніх восьми одночасно струшувати всі ембріони, привчаючи їх до руху. Натякав на серйозність так званої “родової травми” - травми виходу з ампули - і перерахував заходи, які зводять її можливість до мінімуму через відповідне тренування ембріона перед тим небезпечним шоком. Говорив про встановлення статі десь на двохсотому метрі. Пояснив систему маркування: Т - для чоловіків, О - для жінок, а для тих, що приречені бути безплідними, - знак запитання, поставлений чорним на білому.

- Бо ясно, - говорив містер Фостер, - що у величезній більшості випадків плідність є просто тягарем. Один плідний яєчник з 1200 був би цілком достатнім для нашої мети, але ми хочемо мати хороший вибір. І, звичайно, треба завжди підстраховуватись. Тому ми дозволяємо аж 33-60% жіночих ембріонів нормально розвиватися. Решта дістає дозу чоловічих статевих гормонів на кожному з двадцяти чотирьох метрів до кінця курсу.

Результат: вони випускаються як безплідні, але структурно цілком нормальні, за винятком, він мусив зізнатися, того, що в них росте борода, хоча вони й безплідні. Це виводить нас нарешті, продовжував Фостер, з області рабського наслідування природи в багато цікавіший світ людської винахідливості.

Він задоволено потер руки: звичайно, вони не задовольнялися простим вилуплюванням ембріонів, адже всяка корова може це робити.

- Ми також визначаємо долю, випускаємо дітей як соціалізованих людських істот, як альф або епсилонів - майбутніх каналізаційних робітників або майбутніх... - він хотів сказати “майбутніх управителів світу”, але замість цього, поправляючи себе, сказав: “майбутніх директорів Інкубаційно-Кондиціювальних Центрів”.

Директор ІКЦ сприйняв комплімент з усмішкою.

Вони проминули двісті двадцятий метр одинадцятого стелажа. Молодий механік бета-мінус із викруткою й гайковим ключем встановлював насос сурогату крові на черговій ампулі. Коли він прикрутив гайки, гул електромотора погрубішав на чверть тону. Нижче, нижче... Останній поворот ключа, погляд на індикатор обертів - і справу зроблено.

Він ступив два кроки вперед і почав налагоджувати наступний насос.

- Зменшено число обертів, - пояснив містер Фостер. - Кровозамінник циркулює тепер повільніше, тобто проходить через легені з довшими інтервалами - дає зародку менше кисню. А ніщо так не гнітить ембріон, як нестача кисню. - Він знову потер руки.

- Але для чого вам потрібно морити ембріон? - запитав допитливий студент.

- Осел, - сказав Директор по довгій мовчанці. - Хіба тобі не приходить в голову, що епсилон-ембріон мусить мати також епсилонське середовище, а не тільки епсилонську спадковість?!

Студентові це, очевидно, й справді не спадало на думку. Він просто згорав від сорому.

- Чим нижча каста, - пояснював Фостер, - тим менше кисню. Нестача його в першу чергу діє на мозок, а вже потім на кістяк. При 70% кисневої норми виростають карлики. Менше 70% - безокі виродки, які вже ні на що не придатні.

- А ось якби, - голос його став таємничим і схвильованим, - ми могли скоротити час дозрівання, це було б тріумфом, незрівнянним благом для суспільства! Уявімо собі коня.

Слухачі уявили. Кінь дозріває у шість, слон - у десять років. А людина і в тринадцять ще недозріла статево, і лише в двадцять стає дорослою. Звідси й плід сповільненого розвитку - людський розум.

- Але в епсилонах, - упевнено доводив містер Фостер, - нам людський розум не потрібен.

А не потрібен - то й не формуємо. Мозок епсилона дозріває вже в десять років, проте тіло його нездатне працювати по-дорослому до вісімнадцяти. Довгі роки зайвої, змарнованої незрілості! Якби можна було прискорити фізичний розвиток до розвитку, скажімо, корови, яка б то була вигода для суспільства!

- Неймовірно, - прошепотіли студенти, наслідуючи ентузіазм містера Фостера.

А той заглибився у технічні деталі, заговорив про ненормальну ендокринну координацію, через що люди ростуть так повільно; заявив, що в усьому винна зародкова мутація. Чи не можна б уникнути дефектів зародкової мутації? Чи не можна епсилон-ембріон повернути якось до нормальної швидкості розвитку собак і корів? Ось у чому проблема. І вона все ще не розв’язана.

Пілкінгтон у Момбасі виростив екземпляри, статево дозрілі в чотири роки й цілком дорослі у шість з половиною. Науковий тріумф, але соціально безкорисний. Шестирічні чоловіки й жінки були настільки дурні, що не могли виконувати роботу навіть на рівні епсилонів. Отже маємо все або нічого. Середнього не дано. Проте у Момбасі все ще шукають ідеальної середини між дорослими двадцятирічними та шестирічними. Поки що безуспішно. Містер Фостер зітхнув і похитав головою.

Мандруючи в червоних сутінках, вони підійшли на сто сімдесятому метрі до дев’ятого стелажа. Далі стелаж був закритий і згори, і з боків, а ампули рухались, наче в тунелі, який подекуди мав відкриті дво-, триметрові проміжки.

- Формування потягу до тепла, - сказав містер Фостер. - Гарячі тунелі чергуються з холодними. Холод поєднується з дискомфортом інтенсивного рентгенівського опромінення. На час виходу з ампули ембріони вже панічно бояться холоду. Вони запрограмовані працювати в тропіках, бути шахтарями, прядильниками ацетиленового шовку чи робітниками ливарень. Тілесний жах підкріплюється вихованням розуму. Ми привчаємо їх ніжитися в теплі, - закінчував містер Фостер. - А наші колеги на верхніх поверхах вводять це у свідомість.

- І в цьому, - повчально додав Директор, - таємниця щастя й доброчинності: люби те, що тобі судилося. Все виховання зводиться до того, щоб примусити людей любити своє невідворотне соціальне призначення.

В одному з міжтунельних проміжків доглядачка-лаборантка обережно вводила довгий тонкий шприц у желатинову масу чергової ампули. Студенти і їхні наставники якийсь час мовчки спостерігали.

- Привіт, Леніно! - озвався містер Фостер, коли вона нарешті вийняла шприца й випросталася.

Дівчина, здригнувшись, обернулася. Навіть у червоному мороці, який багрянив очі й шкіру, було видно, що вона надзвичайно вродлива.

- Генрі? - її червона усмішка блиснула рядком коралових зубів.

- Чарівна, о чарівна, - провуркотів Директор і двічі чи тричі легенько поплескав її по сідницях, на що вона шанобливо усміхнулася.

- Що ви їм упорскуєте? - запитав містер Фостер голосом професіонала.

- Звичайні ін’єкції - від черевного тифу й сонної хвороби.

- Робітників для тропічної зони обробляють на сто п’ятдесятому метрі, - пояснив містер Фостер студентам. - Ембріони ще мають зябра: ми імунізуємо рибу проти хвороб майбутньої людини, - й обернувся знову до Леніни: - Сьогодні о четвертій п’ятдесят пополудні на даху, як звичайно.

- Чарівна, - ще раз сказав Директор і, поплескавши дівчину на прощання, пішов за іншими далі.

На десятому стелажі ряди майбутніх робітників-хіміків проходили тренування на витривалість щодо свинцю, каустичної соди, смоли і хлору. Перша група ембріонів на третьому стелажі - двісті п’ятдесят майбутніх бортмеханіків ракетопланів - саме підійшла до тисяча сотого метра. Спеціальний механізм постійно й невтомно обертав ампули.

- Щоб поліпшити їхнє відчуття рівноваги, - пояснив містер Фостер. - Ремонтування ракети зовні під час польоту - нелегка справа. Ми зменшуємо циркуляцію крові, коли вони ногами вниз, і вони тоді голодують, а коли вони ногами догори, ми подвоюємо потік кровозамінника. Вони привчаються поєднувати стан догори ногами з добрим самопочуттям. Фактично вони щасливі тільки тоді, коли стоять на головах. А тепер, - продовжував містер Фостер, - я хотів би показати вам дуже цікавий процес формування альфа-плюс інтелектуалів. Велика група їх зараз на п’ятому стелажі. На рівні першої галереї! - крикнув він до двох хлопців, що зібралися були йти на перший поверх. - Вони приблизно на дев’ятисотому метрі. Не можна починати формування інтелекту, аж поки зародки стануть безхвостими. Ходімо за мною.

Але Директор глянув на годинника.

- За десять третя, - сказав він. - На жаль, ми вже не маємо часу на інтелектуалів. Мусимо зайти в ясла, поки в дітей не кінчилась мертва година.

Містер Фостер був розчарований.

- Ну принаймні один погляд у Відділ розкупорки, - благав він Директора.

- Гаразд, - поблажливо посміхнувся Директор. - Лише один погляд.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Містер Фостер залишався у Відділі розкупорки, а Директор і студенти зайшли в найближчий ліфт і понеслися на п’ятий поверх.

“Ясла для немовлят. Неопавловські кімнати виховання” - повідомляв напис при вході.

Директор відчинив двері. Вони опинилися у великій голій кімнаті, дуже ясній і сонячній, бо вся південна стіна була суцільним вікном. Півдюжини няньок, одягнених у білу віскозно-лляну уніформу, що складалася зі штанів і курток та білих асептичних шапочок, які щільно покривали коси, поралися біля довгого ряду мисок з трояндами на підлозі. Великих мисок, заповнених квітами. Тисячі пелюсток, достиглих і шовковисто гладеньких, як щоки незліченних маленьких херувимчиків, але не лише рожевощоких арійських, а й променисто-китайських і мексиканських, апоплексичних, немов від надмірного дуття у небесні сурми, й блідих як смерть, блідих надмогильною білизною мармуру.

Коли зайшов Директор, няні стали струнко.

- Виставте книжки, - наказав він коротко.

Няні слухняно виконали його наказ.

Між мисками з трояндами були належно розкладені дитячі книжки - з відкритих сторінок привабливо визирали веселі, барвисті образи риб, звірів та птахів.

- Тепер давайте сюди повзунків!

Няні хутенько вийшли і за хвилину-другу повернулися, пхаючи перед собою щось на зразок високого візка з чотирма дротяними полицями, на яких вовтузилися восьмимісячні немовлята, схожі одне на одного, як дві краплі води. Це, очевидно, була група Бокановського. Оскільки вони належали до касти Дельта, то були одягнені в хакі.

- Посадіть їх на підлогу.

Немовлят виклали з дротяних сіток.

- Тепер поверніть їх так, щоб вони бачили книжки й квіти.

Діти відразу примовкли, а тоді порачкували до того розмаїття веселкових барв, до тих веселих яскравих образів на білих сторінках. Якраз і затьмарене сонце визирнуло з-за хмари. Троянди сполум’яніли, мов від раптової пристрасті, блискучі сторінки книжок заіскрилися новим і глибинним змістом. Діти, рачкуючи, радісно верещали, щебетали й попискували від утіхи.

- Прекрасно! - сказав Директор, потираючи руки. - Мов на замовлення.

Найпрудкіші були вже біля мети. Рученята непевно простягалися, мацали, торсали, обривали пелюстки троянд, м’яли розцяцьковані сторінки в книжках. Директор почекав, поки всі діти прилучаться до цієї забави.

- А тепер увага! - вигукнув він, підносячи руку й подаючи сигнал.

Старша няня, що стояла в другому кінці кімнати, ввімкнула рубильник. Почувся несамовитий гуркіт. Пронизливо і дедалі різкіше заревли сирени. Нестямно задзвонили сигнальні дзвінки. Діти здригнулися, зарепетували, їхні обличчя спотворив жах.

- А тепер, - намагався перекричати оглушливий галас Директор, - тепер ми закріпимо лекцію слабким електричним струмом.

Він махнув знову рукою, і старша нянька натисла на інший важіль. Тон дитячого вереску враз змінився. У гострих спазматичних криках тепер було щось відчайдушне, майже збожеволіле. Їхні рученята й ноженята рвучко підскакували, неначе від посмиків невидимими шворками, їхні тіла звивалися й дерев’яніли.

- Ми можемо пустити струм по цілій підлозі, - кричав, пояснюючи, Директор. - Але досить, - і він подав знак няні.

Вибухи припинилися, дзвони перестали дзвонити, виття сирен стишилося і вщухло. Тільця перестали смикатися, розм’якли, а скавуління й ревище ошалілих немовлят знову перейшло у нормальне дитяче рюмсання від звичайного страху.

- Дайте їм знову книжки й квіти.

Няні послухалися, але немовлята тепер уже сахалися від троянд і веселих різнобарвних малюнків, а їхнє ревіння дужчало.

- Спостерігайте, - тріумфуючи, говорив Директор, - спостерігайте.

Книжки й голосні крики, квіти й електричні удари змішуються в дитячих головах; і після двохсот повторень такої або подібної лекції вони будуть поєднані нерозривно. А що поєднала людина, природа роз’єднати не в змозі.

- Вони виростуть, як кажуть психологи, з інстинктивною ненавистю до книжок і квітів. Необоротні рефлекси. Ці діти будуть захищені від книжок і ботаніки на все життя. - Директор повернувся до няньок: - Заберіть їх геть.

Заплаканих немовлят у хакі посадовили назад у сітки і викотили з кімнати, лишився по них кисло-молочний запах і омріяна тиша.

Один із студентів підняв руку. Так, він розуміє, чому не можна дозволяти людям нижчої касти марнувати час Суспільства над книгами, завжди ж бо існує ризик, що вони прочитають щось таке, що може небажано вплинути на котрийсь із їхніх умовних рефлексів, але... але який тут зв’язок із квітами? Навіщо так клопотатися, щоб зробити психологічно неможливою для дельт любов до квітів?

Директор терпляче пояснював. Коли дітей змушують інстинктивно верещати, вгледівши троянду, то робиться це з економічних міркувань. Не так давно (століття чи близько цього) серед гам, дельт і навіть епсилонів плекалась любов до квітів і до дикої природи взагалі. Ідея була спонукати їх виїжджати за місто, користуючись транспортом.

- А хіба вони не користувалися транспортом? - запитав студент.

- Ще й як, - відповів Директор. - Але користі з того.

Первоцвіти й краєвиди мають один серйозний недолік: вони дармові. Любов до природи не збільшує замовлень заводам. Тому було вирішено відмінити любов до природи, в усякому разі, серед нижчих каст; відмінити любов до природи, але не тенденцію послуговуватися транспортом. Бо, звичайно, важливо, щоб вони й далі виїжджали за місто, навіть ненавидячи це. Проблемою було знайти економічно здоровший резон користуватися транспортом, ніж примітивна любов до квіточок та пейзажів. І той резон було знайдено.

- Ми прищеплюємо масам нелюбов до природи. Але одночасно ми привчаємо їх до всіх видів заміського спорту. Особливо до тих, які потребують складного спорядження. Так, щоб був завантаженим не лише транспорт, а й фабрики спортінвентаря. Ось звідки поєднання квітів і електрошоку, - підсумував Директор.

- Зрозуміло, - сказав студент і завмер у безмовному захваті.

Пауза. Відкашлявшись, Директор продовжив:

- Давним-давно, коли наш Форд був ще на Землі, жив підліток на ймення Рубен Рабінович. Батьки Рубена говорили польською мовою, - Директор на мить перервав оповідь. - Я припускаю, ви знаєте, що таке “польська мова”?

- Мертва мова.

- Як французька й німецька, - запобігливо додав другий студент, хизуючись своїми знаннями.

- А слово “батько”? - запитав Директор.

Бентежна тиша. Дехто з хлопців почервонів. Вони ще не навчилися відчувати суттєву, але часом дуже тонку відмінність між непристойностями й чистою наукою. Нарешті один наважився підняти руку.

- Людські істоти раніше були... - він завагався, кров ринула йому в обличчя. - Ну, вони були живородні.

- Цілком правильно, - схвально кивнув Директор.

- І коли випускалися діти...

- Народжувалися, - поправив Директор.

- Ну, тоді вони ставали батьками... Я маю на увазі не дітей, звичайно, а тих, хто... - Бідолаха знітився остаточно.

- Коротше, - підсумував Директор, - батьками були батько й мати. - Лайливі слова чи, пак, наукові терміни лунко впали у знічену тишу. - Так... мати, - повчально повторив Директор, відкидаючись у кріслі, і вагомо додав: - Так, це неприємні факти. Згоден. Але більшість історичних фактів не менш неприємні. Та повернімось до малого Рубена. Якогось вечора його батько й мати (трах! бах!) забули вимкнути радіоприймач. А ви повинні пам’ятати, що в ті часи грубого живородного розмноження діти завжди виховувалися батьками, а не Державними Кондиціювальними Центрами. Коли дитина спала, раптом почалася радіопередача з Лондона, і наступного ранку, на диво своїм батькам (відважніші з хлопців наважились цього разу перезирнутися й осміхнутися), малий Рубен, прокинувшись, повторив слово в слово довгу лекцію по радіо, в якій Бернард Шоу (це древній дивак-письменник, один з дуже небагатьох, чиї твори дійшли до нас без заборони), згідно з достовірною легендою, говорив про власну геніальність. Рубенові батьки (знов переморгування, хихоньки) нічого, звичайно, не зрозуміли і, перелякавшись, що їхня дитина з’їхала з глузду, покликали лікаря. Той, на щастя, розумів по-англійськи, розпізнав лекцію, яку читав минулого вечора Шоу, усвідомив важливість того, що сталося, й надіслав повідомлення до медичного часопису. Ось так відкрили принцип навчання в сні, або гіпнопедію, - Директор зробив багатозначну паузу. - Відкрити відкрили, але минуло багато-багато років, перш ніж успішно використали. Випадок з малим Рубеном стався всього лише через двадцять три роки після появи на ринку першої Т-моделі нашого Форда. - Директор при цих словах перехрестив знаком Т свого живота, а всі студенти шанобливо повторили той жест. - А все-таки...

Студентські олівці ледве встигали: “Гіпнопедія вперше офіційно застосована в двісті чотирнадцятому році Е. Ф. (ери Форда). Чому не раніше? Дві причини...”

- Ці ранні експерименти йшли хибним шляхом, - говорив Директор. - Вони вважали, що гіпнопедію можна використати як інструмент інтелектуальної освіти...

(Малюк спить на правому боці, долонька звисає з ліжка. Крізь круглий отвір репродуктора лине тихий голос: “Ніл - найдовша річка в Африці і друга за довжиною у світі. Хоч він і коротший за Міссісіпі та Міссурі, проте переважає їх за довжиною свого басейну, який простягнувся на тридцять п’ять градусів з півдня на північ...”

За сніданком другого дня його запитують:

- Том, чи ти знаєш, яка найдовша річка в Африці?

Том заперечливо крутить головою.

- Але ж ти пам’ятаєш, що починається так: “Ніл - най...”

- Ніл - найдовша-річка-в-Африці-і-друга-за-довжиною-у-світі... - швидко вилітають слова. - Хоч-він-і-коротший-за...

- Ну то яка ж найдовша річка в Африці?

- Я не знаю, - у хлопця спантеличені очі.

- Але ж Ніл, Томе!

- Ніл-найдовша-річка-в-Африці-і-друга...

- То яка ж найдовша річка, Томе?

- Не знаю, - заливається сльозами Том.)

Ті плачі-ридання, пояснював Директор, відбили першим дослідникам охоту продовжувати експерименти. Вони більше не намагалися вчити дітей довжини Нілу у сні. І добре вчинили. Не можна засвоювати науку бездумно, без заглиблення в суть.

- А ось якби вони почали з моральної освіти, - сказав Директор, простуючи до дверей. Студенти завзято щось нотували на ходу, йдучи за ним до ліфта. - Моральна освіта ніколи, ні в якому разі не повинна бути раціональною, ґрунтуватися на розумінні.

- Тихо! Тихо! - зашепотів репродуктор, коли вони вийшли з ліфта на чотирнадцятому поверсі. Те “тихо, тихо” репродуктор невтомно повторював у кожному коридорі. Студенти і навіть сам Директор мимоволі пішли навшпиньки. Всі вони, звичайно, були альфами, але і в альф рефлекси досить відпрацьовані. - Тихо! Тихо! - вся атмосфера чотирнадцятого поверху шипіла цим категоричним імперативом.

П’ятдесят метрів навшпиньках - і вони під дверима, які Директор обережно відчинив. Вони переступили поріг і опинилися в сутінках заштореної спальні. Вісімдесят дитячих ліжечок стояли в ряд під стіною. Чувся шум легкого, рівного дихання і слабке бурмотіння притишених голосів.

Няня підвелася і виструнчилася перед Директором.

- Перші сорок хвилин ми відвели питанням сексу, - доповіла вона, - а зараз перейшли до елементарної класової свідомості.

Директор повільно пройшовся вздовж ліжечок. Розрум’янілі вві сні вісімдесят хлопчиків і дівчаток спокійно дихали. Під кожною подушкою чувся шепіт. Директор І-К Центру зупинився і, схилившись над ліжечком, напружено прислухався.

- Кажете, до елементарної класової свідомості? Давайте повторимо трохи голосніше.

У кінці кімнати на стіні висів гучномовець. Директор підійшов і натиснув умикача.

- ...всі в зеленому, - почувся приємний, доволі чіткий голос, - а дельти носять хакі. О, ні, ні, не хочу гратися з дельта-дітлахами. А епсилони ще гірші. Вони надто тупі і тому не вміють ні читати, ні писати. Крім цього, вони в чорному, такому бридкому кольорі. Як гарно, що я - бета. - Коротка пауза, а потім голос почав знову: - Діти-альфи носять сіре. У них робота важча за нашу, тому що вони страшенно розумні. Як гарно, що я бета, що не працюю так тяжко. А ще - ми набагато кращі від гамм і дельт. Гамми дурні. Вони носять зелене, а дельти - хакі. О, ні, ні, я не хочу гратися з дельта-дітьми. А епсилони ще гірші. Вони занадто тупі й тому не вміють...

Директор вимкнув гучномовець. Голос занімів. Лише його привид продовжував мимрити з-під восьмидесяти подушок.

- Перед тим, як вони прокинуться, їм це буде повторено ще разів сорок-п’ятдесят, а тоді знову в четвер і суботу. Тричі на тиждень, сто двадцять разів протягом тридцяти місяців. Після того перейдемо до складніших уроків.

Троянди й електрошокові удари, хакі дельт, подуви смороду нерозривно поєднуються в одне ще перед тим, як дитина навчиться говорити. Але безмовне обумовлення є грубим і огульним, воно нездатне сформувати точніших рефлексів, не може втілити більш комплексних засад поведінки. Для цього потрібні слова, але слова без роздумувань. Коротше - гіпнопедія.

“Велетенська моралізуюча й соціалізуюча сила всіх епох”. Студенти записали й це до своїх записників. Прямо з уст правдороба.

Директор знову ввімкнув гучномовець.

- ...страшенно розумні, - лився ніжний вкрадливий голос. - Я справді дуже рада, що я бета, тому що...

Це було схоже не так на краплини води, хоч вода справді долає найтвердіший граніт, як на краплини розтопленого воску, краплини, що налипають, окутують, покривають собою, доки, нарешті, все не перетворюється в якусь однорідну субстанцію.

- Доки накінець розум дитини не стане сумою цих сугестій. І розум не лише дитини, а й дорослого - на все життя. Розум, що розмірковує, прагне й вирішує, створений з цих сугестій! - Директор, тріумфуючи, майже кричав. - Навіяно державою! - Він ударив кулаком по найбільшому столу. - Отож виходить... - Галас примусив його обернутись. - О Боже Форде! - мовив він скрушно. - Це ж треба, дітей побудив...

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Надворі у парку був час забав. У літеплі червневого сонця сім чи шість сотень голих хлопчиків і дівчаток з вереском бігали по газонах, грали в м’яча або по двоє-троє усамітнювалися в квітуючих кущах. П’янко пахли троянди, на вітах не змовкали два солов’ї, інколи затинаючись кувала в липах зозуля. У повітрі розливалося дрімотне гудіння бджіл і гелікоптерів.

Директор і студенти трохи постояли, поспостерігали за грою в гилки. Десь із двадцятеро дітей зібралося довкола хромованої сталевої вежі. Вони старались закинути м’яч на платформу вгорі, звідки він скочувався всередину, падав на швидкорухомий диск, вилітав крізь один із численних отворів циліндричної вежі, і діти знову його ловили.

- Дивно, - розмірковував Директор, коли вони пішли далі, - дивно, що навіть за часів нашого Форда для ігор не треба було нічого, крім одного чи двох м’ячів, кількох палиць і, можливо, ще сітки. Чи ж не дурість дозволяти людям грати хай і в складні ігри, які не сприяють зростанню споживання. Це безумство. Тепер контролери не затверджують жодної нової гри, не переконавшись, що вона потребує не менше знарядь, ніж найскладніша з уже існуючих. - Його думка раптом урвалася: - Яка чарівна парочка!

У трав’янистому закуті між високими язиками середземноморського вересу двоє дітей, хлопець років семи і дівчина, можливо, на рік старша, зосереджено, з серйозністю вчених, заглиблених у науковий пошук, гралися в примітивну сексуальну гру.

- Чудово, чудово! - сентиментально повторював Директор.

- Чудово, - чемно погоджувалися хлопці. Але їхні посмішки були досить поблажливі. Вони облишили подібні забавки не так уже й давно, тому спостерігали за всім отим зверхньо. Чудово? Та це просто дитячі пустощі. І все. Просто діти.

- Я завжди собі думаю... - продовжував Директор тим самим сентиментальним тоном, але його обірвав голосний вереск.

Із сусідніх кущів появилася нянька. Вона вела за руку малого зарюмсаного хлопця. За ними дріботіла скривджена й знічена дівчина.

- В чому річ? - запитав Директор.

- Нічого особливого, - відповіла няня, знизавши плечима. - Просто цей хлопець чомусь неохоче включається у звичайну еротичну гру. Я це помічала й раніше. А сьогодні почав ще й скиглити...

- Їй-Форду, - забожилася розтривожена дівчинка, - Я не збиралася його кривдити... Справді...

- Звичайно, що ні, любонько, - заспокоювала її няня. - А тепер, - продовжувала вона, звертаючися до Директора, - я веду його на консультацію до психолога: чи немає в нього якоїсь ненормальності.

- Чудово, - сказав Директор. - Ведіть. А ти, дівчинко, залишайся, - додав він, коли нянька відійшла з своїм крикливим підопічним. - Як тебе звати?

- Поля Троцька.

- Дуже хороше ім’я, - сказав Директор. - А тепер біжи пошукай собі якогось іншого хлопчика побавитись.

Дівчинка підстрибом побігла геть і зникла в кущах.

- Чудове створіння, - кивнув Директор, дивлячись їй услід, тоді обернувся до студентів: - Те, що я тепер вам скажу, може прозвучати як небилиця, нісенітниця. Адже для непризвичаєних до історії, як ви, більшість фактів з минулого звучить неймовірно.

І він подав їм вражаючі відомості. Протягом довгих сторіч перед ерою Форда і навіть кілька поколінь пізніше еротична гра між дітьми вважалася ненормальністю (“невже!”) й суворо заборонялась.

На обличчях здивованих слухачів з’явився вираз недовіри. Невже бідним дітям не дозволялося розважатися? Та хіба ж можна так?

- Навіть підліткам, - провадив Директор, - навіть юнакам, як ви...

- Не може бути!

- Так, крім потаємного солодійства й гомосексуальності, вони не знали нічого.

- Нічого?

- У більшості випадків - нічого, до двадцяти років.

- До двадцяти років?! - з недовірою зойкнули студенти.

- До двадцяти, - повторив Директор. - Я ж казав, що історична правда вам видасться нісенітницею.

- І до чого це призвело? - запитали студенти. - Які були наслідки?

- Наслідки були жахливі, - несподівано втрутився в діалог чийсь густий бас.

Всі озирнулися. Збоку стояв незнайомець - чоловік середнього зросту, з чорним чубом, орлиним носом, повними червоними губами й пронизливими чорними очима.

- Жахливі наслідки, - повторив він.

Директор, що був присів на одну зі сталевих погумованих лавок, зручно розставлених під деревами, забачивши незнайомця, схопився й кинувся до нього з розпростертими руками, радісно усміхаючись на весь рот.

- Головний Контролер! Що за приємна несподіванка! Хлопці, уявіть собі! Це ж Головконтр - його фордність Мустафа Монд!

По всіх чотирьох тисячах кімнат Центру чотири тисячі електричних годинників одночасно пробили четверту. Безтілесні голоси заграли в сурми.

- Головна зміна скінчилася. Заступає друга зміна. Головна денна зміна...

У ліфті, дорогою до роздягальні, Генрі Фостер і асистент Головного визначальника визивно повернулися спинами до Бернарда Маркса з Бюро психології: відвернулися від людини з поганою репутацією.

Легкий шум і гудіння машин ще колихали тьмяно-вишневі сутінки Ембріонарію. Зміни приходять і відходять, одне плямисте обличчя змінюється іншим; але поважно й безупинно повзуть конвеєри, навантажені майбутніми чоловіками й жінками.

Леніна Краун швидко пішла до дверей.

Його фордність Мустафа Монд! Очі завмерлих у вітанні студентів ледь не лізуть на лоба. Мустафа Монд! Постійний Головний Контролер Західної Європи! Один з десяти Світових Контролерів. Один з десяти - а запросто сів на лавку поруч із Директором! Він явно має намір залишитися й поговорити з ними устами правдороба. Вважай, устами самого Форда!

Двоє коричневих, як креветки, дітей виринули з сусідніх кущів, пильно поглянули на прибульців великими здивованими очима й повернулися назад до своїх розваг.

- Ви всі пам’ятаєте, - сказав Головконтр гучним баском, - ви всі, я переконаний, пам’ятаєте прекрасні натхненні слова нашого Форда: “Історія - нісенітниця”. Історія, - повільно повторив він, - нісенітниця.

Він помахав рукою, ніби невидимим помелом змітаючи порох, а порохом тим були Гараппа й Халдейський Ур; а павутинням були Фіви й Вавилон, Кнос і Мікени. Мах-мах рукою - і де ви, Одіссей і Йов, Юпітер і Гаутама, де Ісус? Мах - і полетів геть античний мотлох, що звався Афінами й Римом, Єрусалимом і Серединним царством. Мах - і порожньо там, де була Італія. Мах - і не стало соборів. Мах-мах - і прощай “Король Лір” і “Думки” Паскаля. Прощайте, “Страсті”, тю-тю, Реквієм, прощай, Симфоніє. Мах, мах...

- Йдеш увечері на стереоконтактний фільм, Генрі? - запитав асистент Визначальника. - Я чув, в “Алгамбрі” першокласний новий фільм. Там є любовна сцена на шкурі ведмедя. Кажуть, це щось надзвичайне. Відчувається кожна волосинка ведмедя. Найдивніші ефекти дотику.

- Ось чому нас не вчать історії, - сказав Головконтр. - Але тепер настав час...

Директор стривожено глянув на нього. Ходять же чутки, що старі заборонені книжки переховуються в сейфі у кабінеті Головконтра. Біблія, Поезія - Форд його знає що.

Мустафа Монд перехопив занепокоєний погляд співрозмовника і кутики його червоних губ іронічно здригнулися.

- Не бійтеся, Директоре, - сказав насмішкувато, - я не зіпсую вам студентів.

Директор збентежено промовчав.

Тих, хто тебе зневажає, сам зустрічай з презирством. У посмішці Бернарда Маркса було стільки зверхності! Теж мені - волосок ведмедя...

- Обов’язково піду, - сказав Генрі Фостер.

Мустафа Монд подався вперед і насварився пальцем:

- Ви тільки уявіть, - від його голосу в юнаків під грудьми похололо, - ви тільки уявіть собі, що то таке - “живородна мати”. - Знову те брудне слово, але нікому зі студентів цього разу й на думку не спало всміхатися. - Спробуйте уявити собі, що означало “жити в своїй сім’ї”.

Вони спробували, але було видно, що без найменшого успіху.

- А чи знаєте ви, що таке “рідний дім”?

Вони заперечливо покрутили головами.

Із тьмяно-червоного підвалу Леніна Краун піднялася на сімнадцятий поверх, вийшла з ліфта, повернула праворуч, пройшлася коридором і, відчинивши двері “Дівочої перевдягальні”, занурилася в оглушливий хаос рук, грудей і спідньої жіночої білизни. Потоки гарячої шумуючої води лилися згори і з бульканням виливалися з сотень ванн. Вісім десятків вібровакуумних масажних машин із гуркотом і шипінням місили й смоктали пружні засмаглі тіла вісімдесяти пишних екземплярів жіночої статі, які галасували щосили. Автомат синтетичної музики виводив соло на суперкорнеті.

- Привіт, Фенні! - промовила Леніна до молодої жінки, своєї сусідки по шафі для одягу.

Фенні працювала в Пакувальному відділі, її прізвище теж було Краун. А що на два мільярди населення планети було всього десять тисяч прізвищ, такий збіг не надто вражав.

Леніна сіпала свої застібки-“блискавки” на куртці, з обох боків штанів і на нижній білизні. Потім у одних панчохах та черевичках пішла до купальні.

Домівка. Домівка - це кілька маленьких кімнаток, де тіснилися чоловік, періодично вагітна жінка і юрба хлопчаків та дівчат різного віку. Без повітря, без простору. Антисанітарія справжньої тюрми. Темрява, хвороба й сморід.

Головконтр змалював усе так яскраво, що один із хлопців, вразливіший за інших, поблід - його ледь не вирвало.

Леніна вилізла з ванни, витерлася рушником, взяла довгу гнучку трубку, встромлену в стіну, притисла наконечник до своїх грудей, ніби збираючися покінчити життя самогубством, і опустила курок. Подув теплого повітря опудрив її тальком. Вісім різних одеколонів і духів крилося за маленькими краниками над умивальником. Вона відкрила третій зліва, освіжилася шипром і з черевичками та панчохами в руках пішла подивитися, чи не звільнилася вібрувальна машина.

А в духовному плані домівка була ще злиденніша, ніж у фізичному. Скидалася вона на кролячу нору, смітник, що чадів непорозуміннями й сутичками тісно натоптаних життів, переповнених емоціями. Які небезпечні, безумні, непристойні взаємовідносини між членами сімейної групи! Немов збожеволівши, мати тремтить над своїми дітьми (її рідними дітьми!)... немов кішка над кошенятами. І не просто кішка, а така, що говорить, кішка, що знову й знову повторює: “Моя дитино, моє дитятко. Моя крихітко, ой як ти зголодніла, як припала рученятами, губенятами до моїх грудей”. Ця невимовна мука й насолода, і втіха! Аж поки дитина не засне з булькою білого молока в кутиках рота.

- Так, - сказав Мустафа Монд, похитуючи головою, - вам недарма пішов мороз поза шкірою.

- З ким ти гулятимеш цього вечора? - запитала Леніна, повертаючися з вібровакууму зарожевіла, мов опромінений перл.

- Ні з ким.

Леніна здивовано підвела брови.

- Я не особливо добре почуваюся останнім часом, - пояснила Фенні. - Лікар Уелс порадив пройти курс псевдовагітності.

- Але ж, моя любонько, тобі всього тільки дев’ятнадцять років. А перша підміна вагітності не є примусовою до двадцять першого року.

- Знаю, люба. Але для декого корисніше починати раніше. Лікар Уелс вважає, що брюнетки, як я, з широким тазом, повинні пройти першу псевдовагітність у сімнадцять років. Отже я не поквапилася, а радше на два роки запізнилася. Вона відкрила свою шафу і вказала на верхню полицю, заставлену коробочками й флакончиками.

- Сироп жовтого тіла, - голосно читала Леніна. - Оварин, свіжість гарантовано, годиться до 1.8.632 р. Е. Ф. Екстракт молочної залози, розведений водою, вживати тричі на день перед їжею. Плацентин, по п’ять кубиків внутрівенно через кожні два дні... Ху! - здригнулася Леніна. - Як я ненавиджу внутрівенні, а ти?

- Я теж. Але ж вони корисні, - Фенні була дівчиною розсудливою.

- Наш Форд, або наш Фрейд, як він з якоїсь невідомої причини волів себе називати, коли говорив про психологічні справи, Господь Фрейд був перший, хто відкрив жахливу небезпеку сімейного життя. Світ переповнився батьками, а отже й стражданнями, кишів матерями, що призвело до різноманітних збочень - від садизму до непорочності; переповнився братами, сестрами, дядьками, тітками, сповнився збожеволілими й самогубцями.

- Але ж між дикунами Самоа та на деяких островах біля Нової Гвінеї...

Проміння тропічного сонця, як теплий мед, лилося на тіла голих дітей, що з насолодою вовтузились у рожевому світлі. Домівка була в кожному з двадцяти будинків, вкритих пальмовим листям. На островах Тробріан зачаття вважалося справою духів предків, про батька ніколи не було й мови.

- Протилежності, - сказав Головконтр, - поєднуються. Це саме те, що треба - змусити їх поєднуватись.

- Лікар Уелс сказав, що три місяці псевдовагітності покращать моє здоров’я на три-чотири роки.

- Що ж, сподіваюся, так воно й буде, - сказала Леніна. - Але ж, Фенні, виходить, що три місяці тобі не можна буде...

- О, ні, дорога. Лише тиждень чи два, не більше. Я проведу вечір у клубі, за музичним бриджем. А ти, звісно, підеш гуляти?

Леніна ствердно кивнула головою.

- З ким цього разу?

- З Генрі Фостером.

- Знову? - запитала Фенні з болісно-докірливим здивуванням, що так не пасувало до її ласкавого, наче місяць, обличчя. - Невже ти й досі ходиш із Генрі Фостером?

- Матері й батьки, брати й сестри. Але були також просто чоловіки й жінки, й коханці. Була моногамія й романтика. Хоч ви, правдоподібно, й не знаєте, що воно означає, - говорив Мустафа Монд.

Вони похитали головами.

- Сім’я, моногамія, романтика. Скрізь винятковість, зосереджене спрямування імпульсів; енергії в одне вузьке річище. Але кожен належить кожному іншому, - закінчив він, цитуючи гіпнопедичну приказку.

Студенти знову кивнули головами, підкреслено погоджуючися з твердженням, повторення якого у напівтемряві понад шістдесят тисяч разів примусило сприймати його як правдиве, незаперечне й самозрозуміле.

- Але, - протестувала Леніна, - я з Генрі всього місяців чотири.

- Місяців чотири! Оце мені подобається! І до того ж, - Фенні грізно тицьнула пальцем у Леніну, - ти за цей час не мала нікого, крім Генрі. Чи мала?

Леніна почервоніла, але очі й тон її голосу лишалися зухвалими.

- Ні, я не мала нікого іншого, - відповіла вона майже задерикувато. - А чому б я повинна була мати?

- О, вона, бачте, не розуміє, чому повинна була мати, - повторила Фенні, ніби для невидимого слухача за лівим плечем Леніни. Потім раптом посерйознішала: - Без жартів, Леніно, тобі треба бути обережнішою. Це просто непристойно так довго затримуватися з одним чоловіком. У сорок або в тридцять п’ять це ще допустимо. Але в твоєму віці, Леніно! Ні, справді так не можна. Ти знаєш, як не любить Директор всякої інтенсивності у цьому відношенні. Чотири місяці з Генрі Фостером і ніким іншим. Як би він розлютився, дізнавшися про таке.

- Уявіть собі воду в трубі під тиском (студенти уявили). - Я просвердлю в ній отвір, - продовжував Головконтр, - і ударить струмінь. А якщо просвердлити двадцять отворів, то буде вже двадцять, але слабеньких струмочків. “Моя дитино, моє дитятко!..”, “Мамо!” Безумство інфекційне. “Коханий, єдиний, дорогий і безцінний...” Материнство, моногамія, романтика кохання. Вгору б’є фонтан - бушує й піниться дикий струмінь. Почуття має один вихід - моя любов, моя дитина. Не дивно, що живородні люди були безумні, порочні й нещасні. Їхній світ не дозволяв їм діяти розважливо, бути при своєму розумі, бути доброчесними й щасливими. Материнство й закоханість, на кожному кроці заборона (а звичка коритися заборонам не сформована), спокуса й муки сумління на самоті, різні хвороби й безконечний ізолюючий від людей біль, непевність у майбутньому й злидні - все це прирікало їх на страшні переживання. А при таких переживаннях, - до того ж на самоті, в безнадії й ізоляції, - про яку стабільність може йти мова?

- Звичайно, не обов’язково зовсім відмовлятися від Генрі. Чергуй його інколи з кимось іншим - от і все. Він, певно, не тільки з тобою?

Леніна з цим припущенням погодилася.

- Ще б пак, - сказала Фенні. - У цьому на Генрі Фостера можна покластися - він завжди був коректним і бездоганним у своїй поведінці. А тобі слід би пам’ятати про Директора. Ти ж знаєш, який він поборник...

- Еге ж, сьогодні пополудні він поплескав мене по сідницях, - кивнула Леніна.

- От бачиш, - тріумфувала Фенні. - Це доказ, що він суворо відстоює загальноприйняті норми.

- Стабільність, - говорив Головконтр, - стабільність. Не може бути стабільної цивілізації без стабільного індивідуума. - Його голос гучав мов сурма. У слухачів тепліло в грудях, і вони від того тепла аж ширшали. - Машина крутиться й крутиться, і мусить крутитися вічно. Зупинка означає смерть. Мільярд людей розповзся по земній поверхні. Завертілися колеса. За сто п’ятдесят років стало два мільярди. Зупиніть усі машини - і через сто п’ятдесят уже не років, а тижнів знову буде тільки мільярд, бо другий мільярд чоловіків і жінок вимре з голоду. Колеса мусять крутитися постійно, але вони потребують догляду. Їх повинні доглядати люди врівноважені, стабільні, як колеса й шестерні, люди здорові духом і тілом і завжди вдоволені. А крик “Моє дитя, моя мама, мій любий і єдиний”, стогін “Мій гріх, мій грізний Бог”, вереск з болю, белькотання в гарячці, оплакування злиднів і похилого віку... Хіба в такому стані можна доглядати машини? А коли не буде обслуговування, то буде що? Трупи мільярда чоловіків і жінок не так просто поховати або спалити...

- І зрештою, - підлесливо умовляла Фенні, - хіба це болісно чи неприємно мати ще одного чи двох чоловіків поруч Генрі? Це не важко, а значить, ти повинна бути трохи податливішою.

- Стабільність, - наполягав Головконтр, - стабільність. Першооснова й наріжний камінь. Стабільність. Звідси все це, - широким помахом руки він охопив величезні будівлі Кондиціювального Центру, парк і голих дітей, що бігали по травниках або відлюдно бавилися в кущах.

Леніна покрутила головою й задумливо мовила:

- Щось останнім часом я не відчуваю охоти бути податливою. А хіба, Фенні, тобі не буває так само?

Фенні підтакнула співчутливо й розуміюче.

- Не треба спонукати чи примушувати себе, - напутливо говорила вона. - Людина мусить співпрацювати. Зрештою, кожен належить кожному іншому.

- Так, кожен належить кожному іншому, - повільно повторила Леніна і, зітхнувши, на хвилину примовкла, потім взяла Фенні за руку й злегка її потисла: - Ти маєш рацію, Фенні. Як завжди. Я постараюся...

Затриманий греблею потік переливається через верх, а повінь - це почуття, повінь - це пристрасть, повінь - це навіть божевілля. Все залежить від сили потоку, висоти й міцності перегородки. Коли перепон немає, потік плавно перетікає по визначених руслах у тихе море добробуту. (Ембріони голодні - і насос із дня на день жене їм кровозамінник, невтомно роблячи вісімсот обертів на хвилину.) Зайшлася в плачі щойно вилуплена дитина - відразу ж появляються няньки з пляшкою молочносекреторного продукту. Почуття таїться в проміжку часу між потягом і його задоволенням. Скоротіть цей інтервал, зламайте всі старі непотрібні бар’єри!

- Щасливі ви, хлопці! - вигукнув Головконтр. - Для вас не шкодувалося нічого, щоб зробити ваше життя емоційно легким, оберегти, наскільки це можливо, від емоцій і переживань взагалі.

- Слава Форду, - шепотів Директор. - У світі все гаразд,

- Леніна Краун? - перепитав Генрі Фостер, застібаючи “блискавку на своїх штанях. - О, вона чудесна дівчина. На диво пружна. Дивно, що ти й досі не спробував її.

- Я й сам дивуюся, - сказав асистент Визначальника. - Обов’язково спробую при першій нагоді.

Зі свого місця на протилежному боці переодягальні Бернард Маркс підслухав цю розмову й зблід.

- Правду кажучи, - говорила Леніна, - мені й самій трохи надокучило - Генрі та Генрі щодня. - Вона натягнула ліву панчоху. - Ти знаєш Бернарда Маркса? - запитала вдавано-недбалим тоном.

- Ти хочеш сказати... - здивувалася Фенні.

- А чому й ні? Адже Бернард - альфа-плюс. Крім того, він запросив мене злітати до однієї з дикунських резервацій. До того ж я завжди хотіла побувати серед дикунів.

- Але в нього така репутація!

- Яке мені діло до його репутації?

- Кажуть, він не любить грати у гольф.

- Кажуть, кажуть, - перекривила її Леніна.

- А також він більшість свого часу проводить усамітнено, - з відразою й жахом сказала Фенні.

- Ну, зі мною він самітний не буде. І, взагалі, чому люди так по-свинськи ставляться до нього! По-моєму, він досить милий. - Вона посміхнулася сама до себе, згадавши, яким до смішного соромливим він був! Майже переляканий, ніби вона Головконтр світу, а він гамма-мінус - обслуговувач машин.

- Спробуйте пригадати, - сказав Мустафа Монд, - чи хто серед вас коли-небудь наштовхувався на непереборну перешкоду?

У відповідь - заперечна мовчанка.

- А чи хто був змушений довго перебувати в проміжку між бажанням і його задоволенням?

- Та у мене... - почав один із хлопців і завагався.

- Говори ж, - наказав Директор, - не примушуй його фордність чекати.

- Одного разу мені довелося майже чотири тижні чекати, поки дівчина, яку я хотів, дозволила себе взяти.

- І відповідно твоє бажання зросло?

- Жахливо!

- Точно, жахливо, - сказав Головконтр. - Наші предки були такі дурні й короткозорі, що коли перші реформатори запропонували звільнити їх від жахливих емоцій, то вони й слухати не схотіли.

- Говорять про неї, ніби про кусень м’яса, - заскреготав зубами Бернард. - Не пробував - спробую, як баранину. Прирівнюють її до якоїсь кількості баранини. Вона казала, що подумає і дасть мені відповідь до п’ятниці. Форде мій, Форде... Підійти б та заїхати по пиках.

- Так, я настійно раджу тобі її спробувати, - сказав Генрі Фостер приятелю.

- Візьмемо хоча б позаутробний розвиток. Пфіцнер і Кавагучі розробили весь цей спосіб позатілесного розмноження. Але чи схотів уряд його розглянути? Ні. Завадило щось таке, що звалося християнством. Жінок і далі змушували бути живородними.

- Він такий бридкий, - сказала Фенні.

- А мені подобається.

- І такий курдуплик, - поморщилась Фенні, бо низькорослість була типовою ознакою нижчої касти.

- А на мене, він досить милий, - сказала Леніна. - Його так і хочеться погладити. Ну, як кошенятко...

Фенні гидливо зауважила:

- Кажуть, що хтось помилився, коли він був ще в ампулі: подумав, що то гамма, і додав спирту в кровозамінник. Ось чому він такий миршавий.

- Що за нісенітниця! - обурилася Леніна.

Навчання уві сні в Англії було фактично заборонено. Існувало щось таке під назвою лібералізм. Парламент, якщо ви щось чули про це поняття, видав закон проти гіпнопедії. Збереглися деякі пам’ятки. Промови про свободу суб’єкта. Свободу бути невдахою й сіромою. Свободу бути неприкаяним і непристосованим до життя.

- Ну що ти, друзяко, будь ласка, гостинно прошу! - Генрі Фостер поплескав по плечу асистента Визначальника. - Зрештою, кожен належить кожному іншому.

“Сто повторень, три ночі на тиждень протягом чотирьох років, - зневажливо думав Бернард Маркс, бо він був спеціалістом із гіпнопедії. - 62 400 повторень - і вилупиться істина. Ідіота!”

- Або взяти кастову систему. Скільки пропонувалась - стільки ж і відкидалась. На заваді ставало те, що звалося демократією. Так ніби люди й справді рівні не лише у фізико-хімічному, а й в усіх інших відношеннях.

- Все одно я прийму його запрошення, - сказала Леніна.

Бернард ненавидів їх, так ненавидів. Але їх було двоє, гінких та сильних.

Дев’ятирічна війна почалася в 141 році ери Форда.

- Навіть якщо йому й справді влили спирту в кровозамінник.

- Фосген, хлоропікрін, етил йодацетат, дифенілціанкарсин, трихлорметил, хлорформат, дихлоретил сульфід. Не кажучи вже про синильну кислоту.

- І ніхто нічого не підливав. Це брехня, я не вірю, - закінчила Леніна.

- Уявіть ревище чотирнадцяти тисяч літаків, що йдуть широким фронтом. Але на Курфюрстердамі й у Восьмому районі вибухи бомб, начинених сибіркою, були не голосніші від бахкання паперової хлопавки.

- Тому що я хочу побувати в дикунській резервації.

- СН₃С₆Н₂(Н0₂)₃ + Н(СНО)₂. Ну й що в підсумку? Величезна вирва, купа каміння, кусні м’яса й слизу, нога в черевику летить у повітрі і - трах! - приземлюється серед червоної герані, що так пишно розквітла того літа.

- Ти неможлива, Леніно. Як хочеш...

- Російський спосіб зараження води був особливо дотепний.

Спина до спини Фенні й Леніна продовжували мовчки переодягатися.

- Дев’ятирічна війна, Великий економічний крах. Вибір був лише між всесвітньою владою і знищенням. Між стабільністю і...

- Фенні Краун також хороша дівчина, - сказав асистент Визначальника.

У розпліднику-яслах лекція з елементарної класової свідомості закінчилася, і тепер голоси готували майбутнього споживача промислових товарів. “Я так люблю літати, - шепотіли голоси, - я так люблю літати, я так люблю новий одяг, я так люблю...”

- Лібералізм, звичайно, вмер від сибірки, але силою, примусом нічого не збудуєш.

- Далеко не так, як Леніна. О, далеко не так.

- А старий одяг - бека, - продовжувався невтомний шепіт. - Ми завжди викидаємо старий одяг. Викидання краще від латання. Викидання краще від латання, викидання краще...

- Керувати треба з розумом, а не батогом. Урядування - то справа засідань. Керуйте мозком і сідницями, а не кулаками. Колись уже спробували були споживання зробити повинністю.

- Ось я й готова, - сказала Леніна, але Фенні відчужено мовчала.<

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ДВОЕ ПО ИМЕНИ САИ	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.068 сек.