Діалектика

13. Я думаю, що й праця над усіма названими нами науками, коли вона приводить до об'єднання їх між собою і споріднення й бере до уваги те, що їх зближує, веде до нашої мети, і тоді праця витрачається не даремно; інакше ж вона йде на марне.

— Я вважаю так само, але ти говориш, Сократе, про важку річ.

— Ти маєш на увазі прелюдію чи що-небудь інше? Адже ми повинні розуміти, що все сказане — тільки прелюдія до самої пісні, яку треба ще вивчити. Ти, сподіваюся, не вважаєш, що ті, хто знає названі нами науки, — діалектики?

— Звичайно, ні, або, хіба що тільки дуже небагато з тих, кого я зустрічав.

— А ті, хто неспроможний давати і вимагати відповіді, — чи будуть вони, на твій погляд, знати те, що, як ми сказали, вони повинні знати?

— Також ні.

— Виходить, Главконе, це вже сама пісня, що її виконує діалектика. Цю мислиму пісню наслідує зір, про який ми сказали, що він прагне дивитись на самих тварин, на самі світила, і, нарешті, на саме сонце. Так і той, хто намагається звернутися до самої суті кожної речі за допомогою діалектики без участі чуттів, але шляхом розуму, і не відступає, поки не збагне самою тільки думкою суті добра, є біля самої межі мислимого, як той, що про нього ми зараз згадували, є біля межі видимого.

— Звичайно.

— Що ж? Чи не називаєш ти цей шлях діалектикою?

— Так.

— Звільнення від пут і звернення від тіней до образів і до світла, вихід з-під землі до сонця і там спершу неможливість дивитись на тварин, на рослини і сонячне світло, а тільки на божественні відбитки у воді і на тіні існуючого, але вже не на тіні образів, що їх кидає світло, яке порівняно з сонцем саме є лише образом, — от у чому сенс заняття переліченими нами науками; воно підносить кращу частину душі до споглядання найкращого в існуючому, подібно до того, як раніше найсвітліший орган тіла підносився до споглядання найяснішого у тілесному й видимому світі.

— Я згоден із цим; щоправда, мені здається, що з цим дуже важко погодитися, та з другого боку, важко і не погодитись. А проте, тому, що ми не тільки зараз про це чуємо, але й згодом часто повинні будемо до цього вертатись, допустивши те, що зараз сказано, перейдемо до самої пісні і розглянемо її так само, як розглядали прелюдію. Скажи ж, яка суть діалектики, на які види вона поділяється і які її шляхи? Адже це, мабуть, шляхи, які ведуть туди, де людина досягає вже ніби відпочинку й краю своєї мандрівки.

— Ти, любий Главконе, вже не спроможний будеш стежити за моєю думкою, хоч моєї не бракувало б, і ти побачив би вже не образ того, про що ми говоримо, а саму істину, якою вона мені, принаймні, уявляється; а чи справді це істина, чи ні — це неможливо з певністю твердити, але що подібне щось буде істиною, це слід твердити. Чи не так?

— Як же інакше?

— А так само і те, що тільки сила діалектики може відкрити її людині, яка знає те, про що ми зараз говорили; ніякій іншій науці це недоступно.

— І це слід твердити.

— В кожному разі, ніхто не візьме під сумнів наших слів, що якийсь особливий метод систематично намагається збагнути суть кожної речі, решта ж наук мають на увазі або людські думки табажання, або виникнення й складання, або турботу про те, що виникло і склалося; ті ж, про які ми сказали, що вони певною мірою стосуються існуючого, — геометрія й ті, що йдуть за нею, — вони, як ми бачимо, тільки марять про існуюче, наяву ж їм неможливо його побачити, доки вони, користуючись гіпотезами, лишають їх недоторканими, не бувши спроможними обґрунтувати їх. Коли початком чого-небудь є невідоме, кінець і середина складаються також з невідомого, — як подібне припущення може стати коли-небудь знанням?

— Ніяк не може.

14. Отже, тільки діалектичний метод веде, знищуючи гіпотези, до самого витоку, щоб ствердити його, і око душі, закопане, дійсно, наче у варварський бруд, він поступово штовхає й підіймає вгору, користуючись як помічницями та провідницями згаданими раніше мистецтвами. Ми їх часто, за звичкою, називали науками, але їм треба дати інше ім'я, яке б указувало на щось ясніше, ніж погляд, але менш виразне, ніж наука; десь раніш ми називали їх міркуванням; сперечатися про ім'я, мені здається, не варто людям, які мають розглянути такі важливі речі.

— Звичайно, не варто.

— Погодьмося ж, як і раніше, першу частину називати наукою, другу — міркуванням, третю — вірою, четверту — здогадом, і дві останні разом — поглядом, а дві перші разом — знанням; погляд має справу зі становленням, а знання — з буттям, і як буття відноситься до становлення, так знання відноситься до погляду, і як знання — до погляду, так наука — до віри і міркування — до здогаду; а співвідношення між собою того, чого вони стосуються, уявлюваного й пізнаваного, та поділ того й іншого на дві частини ми залишимо, Главконе, щоб такий поділ не завів нас у ще довші міркування, ніж попередні.

— Я згоден з усім, оскільки я міг збагнути.

— Значить, ти називаєш діалектиком людину, яка шукає пояснення суті кожної речі. Хто такого пояснення не має, оскільки він не спроможний дати лад собі й іншим, то ти заперечуватимеш у нього знання у цьому відношенні?

— Як же не заперечувати?

— Чи не так само і щодо добра? Про того, хто не може словами визначити ідею добра, виділивши її серед усього іншого, і хто, наче в битві, відбиваючи всякі спростування і прагнучи довести свій погляд не з допомогою того, що здасться, але того, що й не вийде з цього з непохитним переконанням, — про таку людину ти скажеш, що не знає ні власне добра, ні взагалі чого-небудь доброго; якщо вона й уловить якийсь образ його, то лише в силу поглядів, а не знання; ти скажеш, що вона проводить це життя у снах і мріях, і раніше, ніж прокинутись тут, прийде в оселю Аїда, щоб там остаточно заснути.

— Певна річ, я неодмінно все це скажу.

— Ти не допустив би, сподіваюся, щоб твої діти, яких ти тепер виховуєш і вчиш на словах, якби ти коли-небудь виховував їх насправді, — щоб вони мали владу в місті і розпоряджалися найважливішими справами, бувши безсловесними, мов накреслені лінії?

— Ні!

— Чи не встановив би ти закон, щоб вони діставали, головним чином, таке виховання, щоб уміти якнайкраще читати й відповідати?

— Встановив би разом із тобою.

— Чи не здається тобі, що діалектика, мов ключовий камінь, стоїть над усіма науками, і ніяку не можна поставити вище за неї, але що тут уже їх завершення?

— Здається.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Гармонія (музика)	\|	Жодну науку вільна людина не повинна вивчати як раб

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.