Напрями і типи фінансової політики

Зміст фінансової політики, її основні напрями ґрунтуються на теоретичних концепціях, які визначають ступінь участі держави в управлінні економікою і використанні окремих інструментів реалізації фінансової політики, тобто конкретних форм організації фінансових відносин.

У зв’язку з цим виділяють три типи фінансової політики:

1. Класична фінансова політики.

2. Регулююча фінансова політика.

3. Планово-директивна фінансова політика.

Сутність класичної фінансової політики (основоположники А.Сміт і Д.Рікардо) зводилась до невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції, основна сила – ринок. Виходячи з цих принципів, фінансова політика до кінця 20 рр. ХХ ст.. була спрямована на обмеження державних витрат і доходів. Доходи бюджету формувались в основному за рахунок непрямих податків, а переважна частина бюджетних коштів спрямовувалась на фінансування військових, управлінських витрат та на обслуговування державного боргу.

Сутність регулюючої фінансової політики (Джон Кейнс) у необхідності посилення ролі держави в розвитку економіки через втручання в регулювання циклічного розвитку відтворювального процесу. Так, в 20-40-х роках результатом стало зростання державних витрат на створення нових робочих місць, підвищення зайнятості населення, активізацію підприємницької діяльності, що дало змогу збільшити національний дохід, а звідси додаткові можливості для фінансування соціальних потреб. Зросла роль прибуткового податку. Можливість існування бюджетного дефіциту обумовила розвиток державного кредиту. Державні позики стають другим, після податків, джерелом формування фінансових ресурсів держави.

У 70-х рр.. особливості фінансової політики визначаються неокейнсіанським напрямом економічної теорії. В цей період в країна з ринковою економікою спостерігається уповільнення темпів економічного зростання та зростання бюджетного дефіциту. Тому державне втручання стосується не тільки доходів і видатків бюджету, а й регулювання грошового обігу, валютного курсу, ринку позичкових капіталів і цінних паперів. Неокласики запропонували розробку довгострокової стратегії, яка дала б змогу проводити стабільну фінансову політику.

Сутність планово-директивної фінансової політики зводилась до принципу фінансової централізації, яка передбачала не тільки концентрацію переважної частини фінансових ресурсів у розпорядженні держави, а й монополію держави в організації фінансових відносин. ¾ створеного національного доходу держава концентрувала в бюджеті. Фінансова концентрація призвела до монопольного державного регулювання ціноутворення, грошового обігу, системи розрахунків, кредитних відносин.

Напрями або складові фінансової політики:

1. Податкова політика – вилучення частини ВВП на загальнодержавні потреби, перерозподіляючи ці кошти через бюджет. Мета: досягнення стабільності податкової системи, її спрощення, зниження податкового тягаря, справедливий підхід до всіх платників податків.

2. Бюджетна політика – визначення державою джерел формування доходів бюджету, науково обґрунтованої величини перерозподілу фінансових ресурсів через бюджетну систему, пріоритетність бюджетних видатків, допустимих меж збалансованості бюджету, джерел фінансування бюджетного дефіциту, взаємовідносини між ланками бюджетної системи.

3. Грошово-кредитна політика – забезпечення стабільності грошового обігу через управління емісією, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці, забезпечення своєчасності розрахунків через регламентацію і регулювання діяльності банківської системи, управління діяльністю фінансового ринку.

4. Політика в сфері зовнішньоекономічних відносин – відповідно до зацікавленості держави в розширенні бо скороченні свого експорту або імпорту застосовується система митних платежів або конкретний митний режим.

Враховуючи те, що економічний розвиток має циклічний характер, то забезпечення економічного зростання потребує різних заходів. Відповідно з цим розрізняють три види фінансової політики залежно від стадії економічного розвитку:

- економічного зростання;

- стабілізації;

- обмеження ділової активності.

Під політикою економічного зростання розуміють сукупність фінансових заходів, спрямованих на збільшення ВНП і підвищення рівня зайнятості. Це стимулююча фінансова політика, яка передбачає:

- зростання державних витрат;

- зменшення податкового тягаря;

- політику «дешевих грошей».

Сутність політики стабілізації зводиться до утримання на звичному для держави рівня випуску продукції при стабільних цінах. Це досягається за рахунок заходів, спрямованих на:

- вирівнювання умов розвитку суб’єктів економіки;

- підтримку стабільності цін.

Політика обмеження ділової активності за своєю суттю спрямована на зменшення, відповідно з потенційним, реального обсягу ВНП. Ця політика застосовується державою в періоди економічного підйому у разі розбалансованості кон’юнктури ринку в зв’язку з перевиробництвом товарів і обумовленою цим інфляцією. Обмежувальна політика передбачає:

- зменшення державних видатків;

- збільшення податків;

- політику «дорогих грошей»

Існування різних видів фінансової політики свідчить про те, що в кожний конкретний проміжок часу мають застосовуватися специфічні заходи виходячи з конкретної економічної ситуації, яка склалася в певній країні.

Залежно від заходів реалізації існують два типи фінансової політики:

дискреційна, тобто політика, яка проводиться безпосередньо урядом;

вмонтованих стабілізаторів, яка передбачає застосування фінансових інструментів (податків, грошово-кредитних та інших регуляторів) здатних самостійно впливати на розвиток економіки без втручання держави.

Дискреційна політика передбачає свідоме маніпулювання податками і державними видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю за інфляцією і прискоренням економічного зростання.

Основними інструментами дискреційної політики є:

- суспільні роботи та інші програми, пов’язані з витратами;

- соціальні програми;

- державні закупівлі;

- державні інвестиції;

- управління податковим тягарем.

Політика вмонтованих стабілізаторів базується на здатності податків та деяких інших фінансових інструментів до автоматичного антициклічного стабілізаційного регулювання економічного розвитку без втручання держави.

До інструментів, які здатні врівноважувати економічну систему країни відносяться:

соціальні виплати, включаючи допомогу по безробіттю. В періоди високого рівня зайнятості відрахування до відповідного фонду зростають, але ці кошти не використовуються. Вони вилучаються з обігу і зменшують пропозицію грошей, що підтримує стабільність цін. В періоди зростання безробіття ці кошти використовуються для надання допомоги по безробіттю і тим самим підтримується платіжність населення.

державні програми допомоги сільськогосподарським виробникам. В межах цих програм здійснюються державні закупівлі, які підтримують стабільність цін на сільськогосподарську продукцію. У випадку коли платоспроможний попит населення падає і ціни на продукти знижуються - держава закупає продукцію, і навпаки, з наближенням інфляції, держава спрямовує на ринок закуплену продукцію і у такий спосіб утримує ціни.

ефект надійності компанії. Зарубіжна практика засвідчує, що збереження рівня виплачуваних дивідендів, створює ілюзію стабільної роботи фірми, внаслідок цього навіть в умовах погіршення фінансових результатів попит на цінні папери не зменшується. Це дозволяє упередити відтік капіталу.

інертність споживацьких запитів. За умов зростання доходів населення переважна більшість людей зазвичай утримує звичний рівень життя і досить повільно пристосовуватися до підвищення власного доходу. Надлишок останнього, як правило накопичується. Це стримує розвиток інфляції.

Недоліками політики вмонтованих стабілізаторів є:

неможливість її використання в умовах суттєвих зрушень в економіці;

складність її реалізації внаслідок непопулярності у політичних колах.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.