Релігійний характер середньовічного світогляду та філософії. Теоцентризм

Середньовіччя – це період зародження і розвитку феодальних відносин, епоха панування релігійного світогляду. Перехід від античності до середньовіччя почався ще у хронологічних рамках античного суспільства. Вихідним пунктом нової епохи була криза III-IV ст., яка відбилася на всіх сферах життя Стародавнього Риму. В економічній сфері спостерігається розпад системи господарства, заснованої на праці рабів. Вже у І-ІІ ст. виникають перші християнські громади, а з ними поширюються і християнські ідеї, які витісняють античні філософські вчення.

На початку IV ст. християнство перетворилося на державну, офіційно визнану релігію Римської імперії. Разом з цим поступово формується нова філософія, яка спиралась на фундаментальні ідеї Святого письма. На перших етапах свого розвитку християнство досить негативно ставилось до філософії, оскільки за своїм духовним змістом вона була язичницькою. У підході до цієї проблеми християнські мислителі спиралися на «Послання апостола Павла». Представники патристики свідомо спираються на філософію Платона, неоплатоніків та Аристотеля для систематизації й обґрунтування християнського віровчення. Однак філософський підхід до істини вважався відносним і підкореним більш досконалій формі пізнання – божественному одкровенню. Філософія епохи середньовіччя мала цілком релігійний характер і відігравала роль «служниці теології».

Теологія (від грец. «теос» – Бог, «логос» – вчення, слово) – вчення про Бога, богослов’я, що спирається на священні тексти божественного одкровення. Середньовічне християнське світосприйняття має низку особливих рис.

По-перше, теоцентризм – ідея єдиного Бога-творця як центральна для християнського світогляду й філософії. Християнство відкинуло всі форми політеїзму (багатобожжя) і проголосило концепцію єдиного особового Бога - монотеїзм. По-друге, теоцентризм світогляду доповнюється іншим уявленням про людину. Якщо для космоцентризму античності людина є частиною Всесвіту, мікрокосмом, в якому відображається макрокосм, то християнство відводить людині центральну роль у божественному плані творіння. Людина є центром і володарем природного світу, метою творіння. На відміну від всього створеного, людина – богоподібна істота, свідченням чого є наявність у ній розуму та волі.

По-третє, у християнському світогляді утверджується ідея творіння «з нічого», так званий креаціонізм. Бог творить абсолютно вільно, творить світ з небуття («з нічого» – «ех nihil»), а не «породжує» його і не «виготовляє» його з першоматерії, як це уявлялося у міфології та філософських вченнях минулого. По-четверте, у середньовічному світогляді панує ідея духовності. Йдеться не лише про Бога як найдосконаліше втілення духовності, але й про людину. Середньовіччя вперше в історії людства звернуло увагу на людину як на особистість, як на духовну, а не тільки природну і тілесну істоту. Антична філософія дійшла висновку про наявність у людській природі душі і тіла. Християнство відкриває ще один «вимір» людського існування – дух. Духовність виявляє себе як міра причетності людини до Бога, міра «обожнення» людини.

По-п’яте, християнство відкриває віру як особливий стан людської душі (в античні часи віра розумілась як «недорозвинене» знання). «А віра – то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр., 2:1), вона є впевненістю у тому, що по той бік видимого світу є світ «небачений», світ божественного буття. Віра виявляє себе як спрямованість волі, а не розуму. По-шосте, середньовічні мислення і світогляд мають символічний характер: усі речі відкривають не власну природу, а прихований у них вищий, потойбічний сенс. Кожне явище є символом, що вказує на істини віри, на релігійні цінності.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.