Медицина. Гіппократ.

Гіппократ (близько 460-377р. до н.е.) жив в епоху розквіту давньогрецької медичної школа асклепіадів, до якої належали предки і рідні Гіппократа. Рахують, що сам Гіппократ відноситься до сімнадцятого покоління лікарів цієї школи.

Першим вчителем Гіппократа був його батько – лікар Геракліт. Але після смерті його батьків він покинув острів Кос, жив в Афінах. Народився великий вчений на острові Кос.

Діяльність Гіппократа протікала в період розквіту економічного і культурного життя Древньої Греції, відомий під назвою „вік Перикла”. Цей період був охарактеризований Карлом Марксом, як „височайший внутрішній розквіт Греції”.

Заслугою Гіппократа було звільнення медицини від храмової медицини і визначення шляху її самостійного розквіту. Гіппократ вважав основним методом в медицині „мислячі” спостереження в ліжку хворого – підвищення досвіду розумом і перевірка теорії на практиці. В роботах Гіппократа представленні практично всі сторони і розділи сучасної клінічної медицини. Але хоч сучасна медицина ішла далеко вперед від медицини Гіппократа, останнє може рахуватись її колискою.

Відображуючи стан грецької філософії, яка за зауваженням Ф.Енгельса, недійшла до розтину природи, розглядаючи її, як взаємозв’язане ціле. Гіппократ підходив до хворих, як до єдиного цілого, як до частини єдиної природи.

Медичне мистецтво, як вважав Гіппократ, полягає не тільки в впливі на хворобу, а й в лікуванні хворої людини, як сукупності душевних і тілесних якостей, в строго обдуманій і відповідальній поведінці лікаря, і що особливо підкреслити, в умінні направляти самого хворого і все оточуюче його середовище на боротьбу з хворобою: „… не тільки сам лікар повинен використовувати в дію все, що необхідно, але і хворий, і оточуючі, і зовнішнє середовище повинні задіювати лікаря в його діяльності”.

Гіппократ – засновник принципу індивідуального підходу до хворого. В протилежність тенденції представників кнідської школи, обмежуючі тільки встановленням діагнозу захворювання, він намагався дати оцінку загального стану конкретного хворого.Принцип індивідуалізації пронизує представлення Гіппократа про природу людини. Гіппократ виходив із виявленої дії факторів оточуючого середовища на формування тілесних і душевних якостей людини. Він виділяв ці фактори (клімат, погода, стан вітрів, води, ґрунту, рельєф місцевості, спосіб життя людей, їхні звички, закони держави і так далі) з точки зору їх впливу над людини.

Гіппократ являвся родоначальником медичної географії. Як вважав Гіппократ на стільки багатообразні зовнішні фактори, визначаючі склад тіла, темперамент людини, так різноманітні і внутрішні фактори: „Є в людині і гірке, і солоне, і кисле, і солодке, і м'яке, і тверде і багато іншого у безкінечному числі, різновидності по якостям, силі, будові тіла людини”.

Заслуга Гіппократа заключається в тому, що він виділив основні типи темпераментів, в тому, що він, за словами І.П.Павлова: „Вловив в масі незчисленних варіантів людської поведінки основні риси”. В працях Гіппократа описані основні тілесні і душевні якості сангвініків, холериків, флегматиків і меланхоліків.

Виділення типів тілесного і душевного складу мало практичне значення і встановлення типу пов’язувалась з діагностикою лікування хворих, як вважав Гіппократ, кожний тип схильний до конкретної хвороби.

Згідно з поглядами на природу людини Гіппократ розглядав і причини хвороб. Їх він поділяв на загальні, переважно зовнішні (вплив пори року, клімату, повітря, води, продуктів харчування і так далі) і індивідуальні (вік, стать, темперамент, звички, схильність до спадкових хвороб, ведення способу життя, недостатність або відсутність фізичних вправ і так далі).

Гіппократ критично відносився до бездіяльності людини, що на його думку і призводить до різноманітних захворювань. Він осуджував такі погані звички, як надмірного вживання алкоголю, вважаючи, що це являється важливим фактором слабкості і хворобливості. Цей принцип не втратив свого значення і до наших днів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.