Поняття, предмет та система кримінально-виконавчого права. Методи правового регулювання

Кримінально-виконавче право – самостійна галузь права України, яка регулює суспільні відносини, що виникають і реалізуються у сфері виконання і відбування усіх видів кримінальних покарань. Предмет кримінально-виконавчого права складають суспільні відносини, які виникають в процесі і з приводу виконання/відбування усіх встановлених кримінальним законом покарань. Відповідно до ч. 2 ст. 1 КВК України до елементів, які складають зміст (чи предмет) кримінально-виконавчого права відносяться: принципи виконання кримінальних покарань; правовий статус засуджених, гарантії захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків; порядок застосування до засуджених заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; система органів і установ виконання покарань, їх функції та порядок діяльності; нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань, участь громадськості в цьому процесі; регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомога особам, звільненим від покарання, контроль і нагляд за ними. Отже, основою предмета кримінально-виконавчого права є відносини, що виникають між органами і установами виконання покарань та засудженими. До них примикають інші відносини, наприклад: відносини, які виникають під час підготовки засуджених до звільнення і здійснення контролю за їх поведінкою після звільнення; відносини, пов’язані із забезпеченням життєдіяльності засуджених (матеріально-побутові та медико-санітарні); відносини, пов’язані з організацією діяльності і взаємодією органів і установ виконання покарань (встановлення внутрішнього розпорядку, порядок взаємин засуджених та адміністрації тощо); відносини, які виникають при організації виробництва, трудової діяльності; відносини між засудженими, які утримуються в слідчих ізоляторах, наприклад, засудженими, залишеними для виконання господарських робіт, і адміністрацією; відносини, пов’язані з участю органів державної влади та місцевого самоврядування, інших органів та громадських об’єднань у здійсненні контролю та нагляду за діяльністю органів і установ виконання покарань, а також у виправленні засуджених тощо. Не можна віднести до предмета даної галузі права відносини, які складаються при проходженні служби персоналом органів і установ виконання покарань, вільнонайманим складом, а також всі інші відносини, в яких засуджені не виступають в якості суб’єктів. Ці відносини регулюються іншими галузями права: адміністративним, цивільним, фінансовим тощо.

Мета та завдання кримінально-виконавчого права, як самостійної галузі права та напряму науки, базуються на меті і завданнях кримінального та кримінально-виконавчого законодавства. З огляду на сутність, зміст та функції покарання законодавець у ч. 2 ст. 50 КК встановив мету кримінального покарання, а саме: не тільки кару за вчинення злочинного діяння, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими (спеціальна превенція), так й іншими особами (загальна превенція).

У ст. 5 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. та в інших міжнародних актах про права людини і поводження із засудженими передбачено, що ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання. Цей принцип знайшов своє відображення у кримінальному законодавстві України. Частина 3 ст. 50 КК України передбачає, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Мета кримінального покарання зумовила визначення мети кримінально-виконавчого законодавства (ч. 1 ст. 1 КВК) та сформулювала мету кримінально-виконавчого права. Метою кримінально-виконавчого права є забезпечення виконання кримінального покарання, дотримання порядку та умов його виконання/відбування, щоб покарання було не тільки карою за вчинений злочин, а й виправляло засуджених, створювало умови для їх ресоціалізації, запобігало вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. При цьому є неприпустимим застосування до засуджених тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження.

Під виконанням покарання слід розуміти діяльність відповідних державних органів та установ, які забезпечують виконання вироку суду та застосовання до засуджених усього комплексу правообмежень, передбачених законом, при цьому до засудженого не повинні застосовуватись тортури, недопустиме знущання та приниження людської гідності. Кримінально-виконавче законодавство має регулювати порядок і умови виконання/відбування покарання таким чином, щоб в кінцевому результаті забезпечити захист інтересів особи, суспільства та держави.

У загальній системі заходів боротьби зі злочинністю кримінально-виконавче право виконує свою головну мету - виправлення і ресоціалізацію засуджених. Виправлення засудженого - це процес позитивних змін, які відбуваються в його осбистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Ресоціалізація – це свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятного соціально-нормативного життя в суспільстві. Ці поняття включають не тільки моральний, а й юридичний аспект, тобто такі зміни в особистості засудженого, які роблять його безпечним для суспільства та унеможливлюють подальшу злочинну поведінку. Саме відсутністю рецидивних злочинів визначається ефективність діяльності органів та установ виконання покарань.

Запобігання вчиненню злочинів засудженими (спеціальна превенція) означає встановлення такого впливу покарання на засудженого, який позбавляє його можливості вчиняти нові злочини. Такий результат досягається самим фактом засудження і виконанням покарання. Під запобіганням вчиненню злочинів іншими особами (загальна превенція) слід розуміти здатність інституту покарання забезпечити законослухняну поведінку усіх осіб шляхом покарання конкретної особи. Загальна превенція досягається: невідворотністю покарання і його відбування; наявністю у кримінальному законодавстві санкцій; судовим розглядом справи про злочин; публічністю винесення вироку; правовою пропагандою; високим рівнем правової культури громадян; оприлюдненням законів, санкції яких попереджають про покарання в разі їх порушення.

Отже, мета покарання досягається шляхом створення відповідних порядку та умов відбування покарання та застосування до засуджених заходів виправного впливу.

Відповідно до ст. 1 КК та ч. 2 ст. 1 КВК головними завданнями КВП є: визначення принципів виконання покарань, правового статусу засуджених, їх прав та обов'язків; регулювання порядку та умов виконання та відбування покарань; охорона та захист прав, свобод та законних інтересів засуджених; визначення заходів виправлення засуджених та профілактики їх асоціальної поведінки; визначення системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; участь громадськості у виховному процесі, контроль та нагляд за діяльністю органів і установ виконання покарань; надання допомоги особам, звільненим від покарання, контроль та нагляд за ними. Вирішення цих завдань забезпечується соціально-економічною базою, всім правовим механізмом держави, діяльністю відповідних органів та установ, а також активною участю громадськості та окремих громадян.

Із завданнями кримінально-виконавчого права корелюють відповідні функції. У філософсько-правовій науці функція — це діяльність (виконання, здійснення) в рамках певної системи, до якої вона належить.

До основних функціїй кримінально-виконавчого права відносять наступні:

Охоронювальна функція - визначається тим, що кримінально-виконавче право слугує охороні прав, свобод і законних інтересів засуджених та персоналу установ виконання покарань.

Виправна функція полягає в тому, що кримінально-виконавче право виконує гуманну мету, а саме набуття таких соціально корисних змін особою засудженого, які дають йому змогу відмовиться від подальшої злочинної поведінки, не порушуючи при цьому його загальнолюдських прав.

Запобіжна функція визначається тим, що кримінально-виконавче право спрямоване на запобігання вчиненню злочинів як засудженими, так і іншими особами (загальна та спеціальна превенція).

Регулятивна функція означає, що кримінально-виконавче право регулює правовідносини, що виникають у зв'язку з виконанням/відбуванням кримінального покарання, між засудженим та державою, тобто між суб'єктами кримінально-виконавчих відносин.

Соціальна функція передбачає надання засудженим допомоги в їх соціальній адаптації. Вона встановлює обов'язки адміністрації органів і установ виконання покарань у наданні допомоги засудженим у трудовому та побутовому влаштувані, а також наданні інших видів соціальної допомоги.

Кожній галузі права властивий особливий метод правового регулювання, специфічні риси якого відображені у правовому статусі суб’єктів, підставах формування правовідносин, способах визначення їх змісту, в юридичних санкціях. Правове регулювання суспільних відносин у сфері виконання кримінальних покарань регулюється за допомогою трьох основних методів: імперативного; диспозитивного; заохочувального.

Імперативний метод (метод владного наказу) ґрунтується на вимогах безумовного виконання приписів закону, вироку суду та розпоряджень адміністрації, відповідно до яких, відносини між органами і установами виконання покарань та засудженими – це відносини субординації, прямого підпорядкування. Вони визначаються як примусові відносини, які виникають, головним чином, при реалізації порядку та умов відбування покарання, забезпеченні правопорядку і безпеки в установах виконання покарань, залученні засуджених до праці, їх матеріально-побутовому забезпеченні і т. ін. Способами правового регулювання (шляхи юридичного впливу, виражені в юридичних нормах) при імперативному методі є: позитивне зобов’язання (обов’язок суб’єкта активно поводитися); заборона (обов’язок суб’єкта утримуватися від певних дій); примус (застосування до суб’єкта певних санкцій, а також заходів спеціального впливу в разі порушення). Цей метод вважається основним у кримінально-виконавчому праві.

При диспозитивному методі правове регулювання визначається шляхом надання суб’єктам кримінально-виконавчих правовідносин права вибору дій і поведінки. Особливо наочно цей метод проявляється при реалізації засудженими своїх прав. Способом правового регулювання в цьому випадку виступає дозвіл. Засудженому, який володіє суб’єктивними правами і свободами, надається можливість вибору: скористатися ними чи ні.

Заохочувальний метод заохочує соціально позитивну поведінку осіб, які відбувають покарання, яка буде не тільки схвалена державою та суспільством, а й надасть змогу поліпшити умови тримання засуджених, сприятиме їх умовно-достроковому звільненню чи заміні невідбутої частини покарання більш м’яким. Конкретні форми реалізації методу заохочення містяться в нормах кримінально-виконавчого права.

Значний обсяг правових норм, які регулюють кримінально-виконавчі відносини, вимагає їх певної систематизації та чіткого розподілу. В юридичній науці норми будь-якої галузі права поділяються на дві основні частини – Загальну та Особливу. Загальна частина кримінально-виконавчого права включає норми та положення, які носять загальний характер і застосовуються до усіх або більшості правових інститутів галузі. Тут розміщені норми-завдання, норми-принципи, загальні питання організації виконання кримінальних покарань та правового статусу суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин. Особлива частина регулює відносини, пов’язані з порядком і умовами виконання та відбування усіх видів кримінальних покарань, а також відносини, які тісно пов’язані з першими і є похідними від них, такі як: звільнення засуджених від відбування покарання і контроль за ними. Кожна частина складається з окремих структурних підрозділів – правових інститутів. Серед інститутів Загальної частини кримінально-виконавчого права варто назвати: інститут правового статусу засуджених; систему органів і установ виконання покарань, нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань, участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених тощо. Особлива частина містить у собі такі інститути, як: виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі (у виді громадських робіт, штрафу, виправних робіт і ін.); виконання покарань у виді позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі; звільнення від відбування покарання, допомога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль і нагляд за ними та ін.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.