Поняття кримінально-виконавчого законодавства, його цілі та задачі, структура й зміст

Під кримінально-виконавчим законодавством у широкому значенні розуміється система нормативно-правових актів, що містять норми кримінально-виконавчого права. Це нормативно-правові акти органів влади і управління, які регулюють весь комплекс суспільних відносин, що виникають з приводу та у процесі виконання й відбування кримінальних покарань та застосування до засуджених засобів виправлення і ресоціалізації.

Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

Базовим джерелом і юридичною основою розвитку законодавства, у тому числі і кримінально-виконавчого, є Конституція України. Наприклад, ст. 92 Конституції України встановлює, що виключно законами України визначаються організація й діяльність органів і установ виконання покарань, тільки законом оголошується амністія. Згідно із ст. 106 Конституції України до компетенції Президента України відноситься здійснення помилування. Більшість прав, свобод та обов’язків людини й громадянина, які передбачені розділом ІІ Конституції України, повною мірою поширюються і на засуджених.

Основним законом, що регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-виконавчий кодекс України, який був прийнятий Верховною Радою України 11 липня 2003 р. та набув чинності з 1 січня 2004 р. До прийняття КВК в Україні діяв Виправно-трудовий кодекс, який був прийнятий 23 грудня 1970 р. і набрав чинності з 1 червня 1971 р. Тривалий час (до 2001 р.) цей кодекс регулював порядок і умови виконання та відбування тільки двох видів кримінальних покарань: позбавлення волі та виправних робіт. Порядок і умови виконання та відбування інших видів кримінальних покарань регулювалися низкою інших підзаконних нормативно-правових актів. КВК України регулює порядок і умови виконання та відбування усіх видів кримінальних покарань, які передбачені у ст. 51 КК України. Крім цього, КВК України містить низку нових положень, яких не було у ВТК, по-новому чи більш детально регулює окремі питання виконання та відбування кримінальних покарань. КВК України складається із Загальної частини, Особливої частини та Прикінцевих положень. Загальна та Особлива частини поділені на п’ять розділів, які складаються з 26 глав, що містять 166 статей. Розділ перший містить норми, які визначають загальні положення кримінально-виконавчого законодавства, правовий статус засуджених, систему органів і установ виконання покарань, регулює питання нагляду й контролю за виконанням покарань і участі громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених. Розділ другий регулює питання виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, розділ третій – виконання покарання у виді позбавлення волі, розділ четвертий – виконання покарання у виді довічного позбавлення волі. Розділ п’ятий присвячений питанням звільнення від відбування покарання, допомоги особам, які звільнені від відбування покарання, контролю і нагляду за ними. Прикінцеві положення регулюють питання введення в дію КВК України.

До інших законів, які містять норми кримінально-виконавчого права, слід віднести Закони України: від 23 червня 2005 р. «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»; від 30 липня 1993 р «Про попереднє ув’язнення»; від 1 жовтня 1996 р «Про застосування амністії в Україні»; від 1 грудня 1994 р. «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»; від 17 березня 2011 р. «Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк»; від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність»; від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу»; від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження»; від 2 березня 2000 р. «Про чисельність Державної кримінально-виконавчої служби України» тощо.

Низка норм кримінально-виконавчого права міститься і в Указах Президента України: «Про Концепцію державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України» від 8 листопада 2012 №631/2012; «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» №1085/2010; «Про комітет з питань реформування правоохоронних органів» №252/2012; «Про концепцію розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні» №597/2011; «Про затвердження положення про Державну пенітенціарну службу України» №394/2011; «Про Положення про порядок здійснення помилування» №902/2010 від 16 вересня 2010;

Окремі питання діяльності кримінально-виконавчої системи регулюють Постанови Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на 2013-2017 роки» від 29 квітня 2013 №345; «Про затвердження Порядку надання екстреної медичної допомоги особам, узятим під варту або яким призначено покарання у виді позбавлення волі» від 21 листопада 2012 №1122; «Про забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби» від 14 серпня 2013 №578; «Про затвердження положень про спостережні комісії та піклувальні ради при спеціальних виховних установах» від 1 квітня 2004 №429; «Про утворення територіальних органів Державної пенітенціарної служби» від 20 жовтня 2011 №1062 тощо. Усі ці підзаконні нормативні акти видаються на ґрунті ст. 116 Конституції України щодо призначення керівників кримінально-виконавчої системи, а також ст. 117 Конституції України, яка наголошує, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання.

Більш детальна регламентація порядку й умов виконання та відбування кримінальних покарань, інших питань діяльності кримінально-виконавчої системи відображена у низці відомчих нормативно-правових актів. Діяльність Державної пенітенціарної служби України спрямовує та координує Міністерство юстиції, яке формує політику у пенітенціарній сфері, видає обов'язкові до виконання накази та доручення прикладом яких є: «Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України», Наказ Міністерства юстиції України від 20 березня 2013 № 445/22977; «Про затвердження Порядку виконання адміністративних стягнень у вигляді громадських робіт та виправних робіт» наказ Міністерства юстиції України від 21 березня 2013 №457/22989; «Про затвердження Типового положення про будинок дитини при виправній колонії» наказ Міністерства юстиції України від 22 березня 2013 № 471/23003; «Про затвердження Інструкції про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі» наказ Міністерства юстиції України від 11 березня 2013 №387/22919; «Про затвердження Порядку організації виробничої діяльності та залучення засуджених до суспільно корисної праці на підприємствах виправних центрів, виправних та виховних колоній Державної кримінально-виконавчої служби» наказ Міністерства юстиції України від 8 січня 2013 №68/22600; «Про затвердження Положення про педагогічну раду виховної колонії та Типового положення про батьківський комітет при виховній колонії» наказ Міністерства юстиції України від 9 січня 2013 №65/5.

В межах своїх повноважень, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства юстиції України та доручень Міністра юстиції України Державна пенітенціарна служба України видає накази організаційно-розпорядчого характеру, які підписує Голова ДПтС України. У разі потреби ДПтС України видає разом з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади спільні накази організаційно-розпорядчого характеру. На сьогоднішній день продовжують діяти інормативно-правові акти - накази ДДУПВП, що є чинними: «Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань» наказ ДДУПВП від 25 грудня 2003 р № 275; «Про затвердження Положення про дільницю слідчого ізолятора на території виправної колонії» наказ ДДУПВП від 30 грудня 2003 р № 280; «Про затвердження Положення про навчальний центр при установі виконання покарань» наказ ДДУПВП від 26 лютого 2004 року № 153/32; «Про затвердження Положення про сектор максимального рівня безпеки при виправній колонії середнього рівня безпеки» наказ ДДУПВП від 28 липня 2005 №124; «Про затвердження Інструкції з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі» наказ ДДУПВП від 16 лютого 2005 №27.

Спільні міжвідомчі нормативно-правові акти, що регулюють кримінально-виконавчі правовідносини в основному стосуються матеріально-побутового забезпечення, медичного обслуговування, організації загальноосвітнього та професійно-технічного навчання засуджених, та взаємодії органів і установ виконання покарань з правоохоронними органами та іншими державними структурами. До цієї категорії спільних нормативно-правових актів ДПтС (ДДУПВП) та інших міністерств та відомств відносяться наступні: «Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань», яка затверджена наказом ДДУПВП та МВС України від 19 грудня 2003 р № 270/1560 і регулює виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, порядок здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, та звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; Наказ ДДУПВП та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 р. № 3/6 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань Державного департаменту України з питань виконання покарань».

Стаття 2 КВК України встановлює, що кримінально-виконавче законодавство України складається також і з чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. У даному випадку згідно із Законом України “Про міжнародні договори України” йдеться про будь-який міжнародний договір (міждержавний, міжурядовий, міжвідомчий) незалежно від форми й найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол), але він повинен бути укладений і належним чином ратифікований. Стаття 9 Закону вказує, що ратифікації підлягають міжнародні договори, які стосуються прав, свобод та обов’язків людини й громадянина. З цього, безумовно, випливає, що всі міжнародні договори стосовно поводження з засудженими (як з громадянами України, так і з громадянами інших держав чи осіб без громадянства) повинні бути ратифіковані. Стаття 19 Закону встановлює, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, визначеному для норм національного законодавства. Якщо ж міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.