Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Розуміння поняття «гібридний режим»

Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державного устрою, партійної системи, стану прав і свобод тощо. Типологізувати таку багатопланову категорію, як політичний режим, можна за різними підставами. Найбільш універсальним, що відповідає тенденціям сучасної доби, є його поділ на демократичний, авторитарний та тоталітарний. Зрозуміло, у реальному житті існує безліч їх варіантів зі змішаними у різних пропорціях характеристиками. Поєднання характерних особливостей декількох типів політичних режимів дослідники визначають таким поняттям як «гібридний політичний режим».

Для початку визначимо базові поняття. Гібридним режимом будемо вважати такий, де існують окремі демократичні інститути (такі як змагальні вибори), але зберігається авторитарні практики. Однак залежно від того, які риси переважають, їх класифікують на демократичні, напівавторитарні, авторитарні та неототалітарні.

«Напівавторитарні режими, – як стверджує Марина Оттауей (дослідниця, яка запровадила термін «напівавторитарний» режим), – зовсім не результат невдалих спроб демократизації й не демократії, що переживає процес становлення, а альтернативи демократії, які свідомо впроваджуються. Лідери напівавторитарних режимів свідомо обрали шлях обмеженої трансформації, що більше відповідає їхнім інтересам, і в той же час вирішили зберегти видимість демократії, не піддаючи себе політичним ризикам»[1].

Традиційна транзитологічна парадигма розглядає пострадянські режими в рамках концепції «третьої хвилі» демократизації, тобто в контексті переходів від авторитарних режимів до демократичних. Основою цього підходу може слугувати рангування політичних режимів залежно від рівня демократизації, запропонована міжнародною неурядовою організацією «Дім свободи» (Freedom House). Пострадянські політичні режими були класифіковані таким чином: консолідовані демократії, напівконсолідовані демократії, «гібридні режими», напівконсолідовані авторитарні режими, консолідовані авторитарні режими[2]. Гібридні режими можуть значно відрізнятися між собою залежно від домінування в їх межах демократичних елементів чи авторитарних елементів (різноманітність гібридних режимів вкладається у проміжок між «0» та «10» першої шкали). Тому звернемося до другої шкали – «демократія-авторитаризм», яка формується за результатами підрахунку плюсів («+») та мінусів («-»), встановлених даній країні в контексті визначення належності її політичного режиму від розряду гібридних. Відповідно, демократія дорівнює 10 (+), а авторитаризм – 10 (-). Решта результатів вкладається у такі інтервали значень: від 9 (+) до 5 (+) – гібридний політичний режим, в якому переважають демократичні елементи; від 5 (-) до 9 (-) – режим авторитарної ситуації, риси авторитаризму переважають; в проміжку від 4 (+) до 4 (-) – режими, які наближені до умовно «чистого» гібридного типу політичних режимів[3].



Интернет реклама УБС

Досить часто режими пострадянських держав науковці характеризують як перехідні або гібридні. Український науковець С. Лінецький визначає перехідним такий режим, який еволюціонує від цілком певної моделі режиму, що виявляється «чистим типом» до іншої, так само чітко визначеної «чистої» моделі. Перехідний характер режиму свідчить про ствердження тимчасовості існуючого режиму і насадження переконання в його швидкому переростанні в якусь більш прийнятну форму. Проте, в разі консервації існуючої перехідної моделі, остання може перетворитися з тимчасової на більш-менш усталену, постійну[4].

Г. Шипунов усі підходи до концептуалізації гібридних режимів умовно поділяє на три основні групи. Вчені, які представляють першу групу, вважають, що ті політичні режими, які, з одного боку відповідають процедурному мінімуму демократії (тобто регулярно проводяться відносно чесні та конкуренційні вибори), а з іншого – в рамках яких відбуваються регулярні порушення (в тій або іншій мірі) прав та свобод людини та нехтується конституційними обмеженнями влади (як за автократичного режиму), слід вважати «неповними» або «обмеженими» демократіями. Для позначення одного із різновидів гібридних режимів подібне означення вжили Г. О’Доннелл та Ф. Шміттер у своїй праці «Переходи від авторитарного правління. Попередні висновки про непевні демократії». За їхніми словами, в тих випадках, коли авторитарні правителі проводять демократизацію без лібералізації (коли відбуваються вибори, але за умови гарантованої перемоги правлячої влади, виключення певних громадсько-політичних груп з участі в них, або при позбавленні обраних громадян справжнього управління) виникає гібридний режим, який можна окреслити як режим «обмеженої демократії» або демократура. У тих випадках, коли вони проводять лібералізацію без демократизації (тобто коли допускаються деякі індивідуальні права без згоди на підзвітність громадянам), виникаючий гібридний режим американський дослідник назвав діктабландою (dictablanda) – «лібералізований авторитаризм». І діктабланди, і демократури стали досить поширеним явищем, оскільки авторитарні правителі прагнуть ввести демократичні механізми в своїх державах для створення видимості прогресивних перетворень у міжнародних сил, що вимагають демократизації[5].

Серед багатьох інших окреслень гібридних режимів в стилі «неповних демократій» слід згадати концепції «делегативної демократії» Г. О’Доннелла[6], «дефектної демократії» В. Меркеля[7], «авторитарної демократії» Р. Сакви[8]. В. Меркель та А. Круассан виділили шість параметрів, на основі яких можна виділити політичні режими різних типів. До них відносяться: 1) легітимація панування; 2) доступ до влади; 3) монополія на панування; 4) боротьба за владу; 5) структура влади; 6) спосіб здійснення панування. Про «дефектну демократію» можна говорити тоді, коли один із шести критеріїв демократії, виділених не діє, зокрема загальне виборче право (критерій 1 і 2), ефективна монополія на державу зі сторони демократичного легітимного керівництва (критерій 3 і 4), ліберальна правова і конституційна демократія (критерій 5 і 6)[9].

Л. Вей та С. Левіцкі визначають гібридний тип режиму як змагальний авторитаризм, якому притаманні регулярні конкурентні вибори, але які проходять несправедливо. Існування демократичних інститутів лише формальне, адже є основним засобом отримання та реалізації влади. Демократичні правила та норми настільки часто порушуються можновладцями, що такий режим важко назвати демократичним. Зокрема, опозиційні лідери регулярно потерпають від утисків влади, яка впроваджує цензуру в ЗМІ та намагається фальсифікувати результати виборів. Водночас вибори регулярно відбуваються та лишаються конкуренційними – опозиційні кандидати мають можливість для перемоги й іноді перемагають[10].

Український науковець В. Полохало започаткував дискусію про неототалітарний характер політичних режимів в пострадянських країнах, виділивши сім рис посткомуністичного неототалітаризму:

1. Відчуження більшості суспільства від влади за одночасної багатовимірної залежності від неї.

2. Однобічне підкорення громадян правилам, нормам і безконтрольне здійснення державою своїх повноважень.

3. Відсутність реальних гарантій декларованих прав людини, безпорадність індивіда перед чиновниками.

4. Тіньові присвоєння, розподіл загальнонародної власності за панування клієнтельських зв’язків.

5. Поєднання корумпованої політичної влади, тіньової економіки і кримінального світу.

6. Домінування ролі номенклатурно-корпоративних кланів, симбіоз олігархії та авторитаризму.

7. Утилітарне використання олігархами демократичних норм і процедур.

Посткомуністичний неототалітаризм В. Полохало визначив як «гібридний тип суспільного устрою й політичного режиму, такий новітній різновид тоталітаризму, за якого всеохопний контроль, систематичні примус і насильство (або загроза їхнього застосування) з боку посткомуністичної олігархічної влади щодо більшості населення здійснюється легітимно, з використанням демократичних технологій, причому не в жорстких (на відміну від тоталітаризму «класичного»), а у відносно м’яких формах, через безліч багатовимірних і стійких залежностей (і очевидних, і латентних – соціокультурних, правових, економічних тощо)»[11].

Для гібридної держави характерним є поєднання залишків старої радянської системи з новими економічними та політичними інститутами. Політичний процес у гібридній державі визначається застоєм, корупцією і домінуванням еліт, які приносять мало користі для країни і мають малу підтримку населення[12].

Т. Карозерс виділяє шість ознак, характерних для гібридних режимів:

• інтереси громадян недостатньо враховуються або ігноруються;

• низький рівень політичної участі в період між виборами як у «делегованій демократії»;

• часте порушення правових норм;

• вибори дають непевні результати і тому мають низьку легітимність;

• низький рівень довіри до державних інститутів;

• в цілому недосконале функціонування держави[13].

О. Фісун використовує поняття «неопатримоніальний режим» та виділяє три основні принципи функціонування неопатримоніальних систем: політичний центр відділений від периферії, який концентрує економічні, політичні й символічні ресурси влади, одночасно закриваючи доступ для інших груп і верст суспільства до тих ресурсів і позиції контролю за ними; держава являється приватною власністю правлячих груп; етнічні, родинні, класові, регіональні зв’язки не зникають, а виникають у сучасних економічних, політичних відносинах, визначаючи способи та принципи їх функціонування[14].

Отже, наявність різноманітних типів гібридного політичного режиму зумовлені характерними особливостями переходів посттоталітарних країн. Так, за результатами дослідження Freedom House у 2010 році Україну класифіковано як державу з перехідною або гібридною політичною системою (4,39 балів), Росія (6,14) та Білорусь (6,50) належать до групи країн з авторитарною політичною системою[15]. Вивчення особливості кожного типу гібридних режимів є важливим у дослідженні їх політичної стабільності, тобто їх здатності до виживання, спроможності вистояти перед загрозами та їх нейтралізувати. Спробуємо виміряти рівень стабільності політичних режимів України, Росії та Білорусі за допомогою обраної нижче моделі. Для цього, передусім проаналізуємо розуміння «стабільності режиму» та виділимо базові критерії її виміру.

 

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.001 сек.