Природа та сутність людини

Поняття природи людини – гранично широке, з його допомогою можна описати не тільки велич і силу людини, але й її слабкість, обмеженість. Природа людини – це унікальна в своїй суперечливості єдність матеріального і духовного, природного і соціального. Однак за допомогою цього поняття ми можемо лише побачити трагічну суперечливість «людського, занадто людського» буття. Домінуючим началом у людині, перспективи людини залишаються для нас прихованими. Природа людини – це та ситуація, в якій перебуває кожна людина, це її «стартові умови». Сам М. Шелер, як і інші представники філософської антропології (М. Ландман, А. Гелен та ін.), схилявся до визнання тілесно-духовної природи людини. Людина не може «вистрибнути» за межі своєї тілесної організації, «забути» про неї. У понятті природи людини відсутня нормативність, воно характеризує людину з точки зору «сущого».

Первинною передумовою існування конкретного людського індивіда є життя його тіла. Тіло – це частина природного буття, і в цьому відношенні людина постає як річ серед інших речей, включених у загальний еволюційний процес природи. Однак визначення людини як частини природи носить обмежений характер, оскільки не виходить за рамки пасивно-споглядального розуміння, характерного для матеріа-лізму XVI I – XVIII ст., який недооцінював роль активно-свідомої діяль-ності індивіда, фактично підпорядковував його законам природи і зводив до положення речі серед речей.

Категорія «сутність» є науковою абстракцією, що відбиває якісну специфіку предмета, його найбільш важливі, головні властивості, що зумовлюють його зміни. Сутність людини виявляється в особливому характері предметної діяльності, у процесі якої відбувається діалектична взаємодія творчих сил людини з природним матеріалом і наявною соціально-економічною структурою. Реальний образ людини (її дійсність) не зводиться до категорії сутності, оскільки включає в себе не тільки її родову сутність, а й конкретно-історичне існування.

Категорія «існування» позначає наявне буття емпіричного індивіда в його повсякденній життєдіяльності. Звідси випливає важливість поняття «повсякденність». Саме на рівні повсякденності життя виявляється глибокий взаємозв’язок усіх типів поведінки людини, її існування і здібностей із розвитком людської культури. Існування багатше сутності. Воно включає в себе не тільки прояв сутнісних сил людини, але й різноманіття його конкретних соціальних, біологічних, моральних, психологічних якостей. Існування людини становить форму прояву його сутності. Лише єдність сутності та існування утворює дійсність людини.

Крім вищезгаданих категорій, заслуговує на увагу поняття «природа людини». У минулому столітті воно або ототожнювалося з сутністю людини, або його потреба і зовсім ставилася під сумнів. Однак прогрес біологічних наук, вивчення нейронної структури мозку і геному людини змушують по-новому поглянути на це поняття. У центрі дискусій – питання про те, чи існує природа людини як щось структуроване та незмінне при всіх впливах або ж носить рухливий, пластичний характер.

Відомий американський філософ Френсіс Фукуяма в книзі «Наше постлюдське майбутнє: умови біотехнологічної революції» (2002 р.) вважає, що природа людини існує і що вона «забезпечує стійку безперервність нашого існування як виду. Саме вона спільно з релігією визначає наші найфундаментальніші цінності» [176, c. 319]. На його думку, природа людини – «це сума поведінки і типових видових характеристик, обумовлених генетичними чинниками, а не чинниками середовища». Інший американський вчений, Стівен Пінкер, трактує природу людини як «сукупність емоцій, мотивів і когнітивних здібностей, які є загальними для всіх індивідів з нормальною нервовою системою» [176, c. 319].

З цих визначень природи людини випливає, що психологічні особливості людського індивіда визначаються його біологічно успадкованими властивостями. Тим часом багато вчених вважають, що мозок сам по собі зумовлює не ті чи інші здібності, а лише можливість формування цих здібностей. Іншими словами, біологічно успадковані властивості становлять хоча й важливу, але лише одну з умов формування психічних функцій і здібностей людини.

В останні роки переважає точка зору, згідно з якою поняття «природа людини» і «сутність людини», при всій їх близькості та взаємопов’язаності, не слід ототожнювати. Перше поняття відбиває як природні, так і соціальні якості людини. Друге поняття відображає не всю сукупність його соціальних, біологічних і психологічних якостей, а найбільш істотні, стійкі зв’язки, відносини, що лежать в основі природи людини. Тому поняття «природа людини» ширше і багатше поняття «сутність людини».

До поняття людської природи можна віднести ряд загальних якостей людини: здатність до творчої діяльності, прояву емоцій, формування моральних цінностей, прагнення до прекрасного (естетичне сприйняття дійсності) тощо. Слід разом із тим підкреслити, що не існує ніякої вічної, незмінної людської природи як певної сукупності незмінних якостей. Вся історія свідчить про «відкритість» людини світові. Питання про те, як модифікується людська природа в кожну історичну епоху, не можна вирішити без аналізу конкретно-історичних форм її існування. Сутність людини проявляється не сама по собі, а саме в системі об’єктивних соціальних координат.

Не всі визнають правомірність поняття «сутність людини». Так, згідно з екзистенціалізмом, людина не має певної родової сутності, вона є «сутністю в собі». Один із найбільших представників цієї течії, К. Ясперс, вважав, що приватні науки про людину, починаючи від фізіології і закінчуючи соціологією, можуть давати знання про окремі аспекти людського буття, але вони не можуть проникнути в його потаємну суть, якою є екзистенція (від. лат. exsistentia – існування) — центральне поняття екзистенціалізму, унікальна особистісна сутність людини, що втілює в собі духовну, психоемоційну неповторність особи. Людину, писав Ясперс, можна досліджувати «в якості тіла – у фізіології, душі – у психології, суспільної істоти – в соціології». Але все це не веде до пізнання її істинної суті, бо людина «завжди більше, ніж вона про себе знає і може знати». «Сутність» людини висловлює лише деякі абстрактні універсалії, тоді як людина – це «існування» окремого індивіда в конкретній ситуації.

Близькі до екзистенціалізму в цьому питанні і неопозитивісти, які заперечують наявність загального в індивідуальному. Що стосується сучасного структуралізму, то він робить акцент не на живе, конкретно-історичне існування людини, не на буття та історію, а на структуру і відношення, не на суб’єкт, а на формальну структуру. Людина як носій відносин розчиняється в самих відносинах.

Зовсім інший погляд на сутність людини представлений у вченні неотомістів, що підкреслюють важливість категорії «сутність». Сутність людини вони вбачають у наявності безсмертної душі, яка не тільки живе і рухається в людському тілі, але й пронизує його, надає йому форму, створює його.

Людина здатна усвідомити суперечливість своєї природи, зрозуміти, що вона належить до конфліктуючих світів – світу свободи і світу необхідності. Людина, як писав Е. Фромм, знаходиться і всередині, і поза природою, вона «вперше є життям, що усвідомлює саме себе» [174, с.167]. Людина не відчуває себе удома ні в одному зі світів, вона – і звір і ангел, і тіло і душа. Усвідомлення власної конфліктності робить її самотньою та повною страху. За словами іспанського філософа Х. Ортеги-і-Гассета, людина – це «втілена проблема, суцільна і вельми ризикована авантюра...» [117, c. 199].

З усіх істот у Всесвіті людина єдина, хто не впевнена, що вона таке. Людина може перестати бути людяною, але вона, навіть вчиняючи жорстоко, робить це по-людськи. Людяність – це моральна характеристика людини, вона відрізняється від поняття людського. Людське – це життя, дане разом із його усвідомленням. З усіх живих істот, як писав російський філософ Володимир Соловйов, тільки людина усвідомлює, що вона смертна.

Отже, природа людини – це протиріччя, іманентне (тобто внутрішньовластиве) людському буттю. Але природа людини передбачає також усвідомлення цього протиріччя як власного внутрішнього конфлікту і прагнення його подолати. На думку Е. Фромма, це не теоретичне прагнення, це потреба подолати самотність, часто ціною відмови від однієї сторони своєї «природи».

Відповідей на запитання, хто я, може бути безліч, але всі вони зводяться до двох, вважає Е. Фромм. Одна відповідь – «регресивний», вона передбачає повернення до тваринного життя, до предків, до природи, занурення в первинну колективність. Людина прагне скинути з себе все, що заважає їй в цьому прагненні, – мову, культуру, самосвідомість, право. Філософія пропонує людині різні варіанти регресивної відповіді: це і натуралістична «ідея людини», і прагматистський її варіант, і торжество «діонісійської людини» Ф. Ніцше.

Але людина не приречена йти цим шляхом. Існує й інша відповідь, інший шлях – «прогресивний». Це шлях власного буття, на якому людина знаходить свою сутність. Сутність людини – це шлях творчості, самопожертви, інтенсивної самосвідомості. У християнському світовідчутті людська сутність – це образ Божий. Еріх Фромм висловлює сутність людини у понятті буття на противагу володінню. Для К. Маркса сутність людини – це універсальне відношення до світу, здатність бути «всім». Для Х. Ортеги-і-Гассета сутність людини – це постійний ризик, небезпека, постійний вихід за межі себе, здатність людини до трансцендування, до руйнування стійкого образу «я», це не «уречевлене» буття. Річ завжди тотожна сама собі. Людина ж може стати ким завгодно.

Отже, сутність людини – це результат її вільного вибору з двох можливостей, які надані їй власним існуванням, її «природою». Свобода, тобто вільна дія, є тим містком, що з’єднує початкову конфлікттність людської природи, існування людини та її сутність. Свобода тісно пов’язана з усвідомленням суперечливості, що лежить в основі людської природи; із неможливістю ухилитися від вибору як «життєвого» вирішення цієї суперечності; із постійними зусиллями щодо підтримки в собі людської сутності. Свобода невіддільна від сутності людини. «Справжня свобода, – писав російський філософ Левицький С. О., – є не безвідповідальною грою можливостями, а здійсненням своїх неповно-рних можливостей, що обтяжене відповідальністю» [92, c. 202].

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.