Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Філософія в системі культури.

Провідна ідея.Світоглядна природа філософського знання і соціальна обумовленість його функцій.

Ключові терміни.Світогляд “кклітинка” філософського знання .Світоглядна і методологічна функції філософії. Галузі філософської діяльності : онтологія, гносеологія , праксеологія, аксіологія, історія філософії, філософія релігії, філософія культури, аналітична філософія, філософія природи , філософія духу, етика, естетика , комунікативна філософія, ккатегорії.

1.1. Філософське знання має свою специфіку, яка докорінно відрізняє його від конкретно-наукового знання. Річ у тім, що коли наукове знання на певному етапі історичного розвитку є точним , однозначним і тому загальноприйнятним для всіх людей, то філософське знання є поліфонічним, плюралістичним .Це означає, що на одні і тіж самі питання в різних філософських школах даються різні відповіді, які, що суттєво важливо, мають рівноцінне значення.Інакше кажучи, в філософії не існує однозначних і загальнопрйнятих положень.Саме тому філософія є особливим видом знання; це “софійне” знання, зрозуміле як мудрість. Про це свідчить і значення терміну філософія- від грецьких слів філео-любов і софія-мудрість (“любов до мудрості”). Такий переклад , звичайно ж , не висвітлює сучасного змісту цього слова, але є в ньому і зерно істини .Людину, яка добре знає свою справу, ми називаємо “обізнаний фахівець”. Епітет “мудрий” не пасує до цього прикладу.Він вживається тоді , коли треба охарактеризувати ставлення людини до життя взагалі.Це ставлення виявляється у вчинках , а обгрунтовується загальним поглядом на місце людини у світі , її світоглядом.Філософію пов’язують саме із світоглядом, часто називають його основою. Щоб така характеристика філософії стала зрозумілою, потрібно розібратися в тому , яке місце у системі людських знань та поглядів на життя посідає світогляд, а яке-філософія.

Сукупність знань, необхідних для розумового керівництва діяльністю суспільства і людини , можна уявити у вигляді піраміди , яку поділено на кілька рівнів таким чином , що кожен вищий її рівень обгрунтовує успішне використання знань нижчого рівня.

Знання технологічного рівня дають змогу безпосередньо керувати діяльністю, відповідаючи на запитання “як?”: як різати метал , як провести урок , як лікувати хворого? Для того щоб виробити “рецепти” технологічного рівня , треба знати , що являє собою той предмет , та царина реальності , з якою ми маємо справу .Це рівень емпіричного опису явищ дійсності.

Технологічні рекомендації та емпіричні описи завжди мають обмежену ділянку використання .Зрозуміло , що виникає прагнення з’ясувати чому , відповідно до закономірностей і яким саме чином влаштовані певні явища , як щодо них треба діяти ? Тут знання переходять на теоретичний рівень.

Уявімо тепер суспільство або людину , які достатньою мірою володіють технологічними , емпіричними і теоретичним знаннями , тобто всіма засобами , необхідними для здійснення сучасного науково-технічного прогресу та особистої участі в ньому. Такі знання зрештою не гарантують розумного життя .Сучасна наука і техніка можуть сприяти розквіту життя , а можуть занапастити його в нуклеарній або екологічній катастрофі. Все залежить від того , задля чого використовуються ці могутні засоби ? Яким є наш ідеал ? Що надає сенсу нашій діяльності, як ми уявляємо собі покликання та призначення людини і місце її в цьому світі? Відповідь на ці запитання дає методологічний рівень знань.

Кожен рівень знання має три ступені : думку, науку і осяяння .Засобом і знаряддям думки є розсудок , наука - логіка, осяяння –інтуїція. Інтуїції підпорядковується розум. Це абсолютне знання засноване на тотожності розуму який пізнає із об’єктом пізнання.

Отже те, що ми насправді знаємо- це не світ сам по собі , а те що ми з ним робимо ;ми перетворюємо в практику , так би мовити , наш образ світу , модель , охайно зібрану з цеглинок , здобутих у процесі навчання і освоєння мови.

Знання є сигналом і символом оточуючого нас світу є його образ , що складається в систему наукових уявлень , функціонує на рівні повсякденності,

міститься в інших духовних формах .Воно виробляє в собі певні категоріальні форми осягнення дійсності , прцедури власного розвитку , понятійний аппарат , мовні вирази тощо.

Розум людини здатен продукувати знання як духовне забезпечення активної взаємодії людини з об’єктивним світом , як ствердженням себе в ньому. Разом з тим духовне самоствердження людини в світі не зводиться виключно до пізнавального відношення. В філософії науково – об’єктивний підхід поєднується з оціночим, оцінюючим.

Специфіка філософського знання в значній мірі визначається такими проблемами , які досліджуються в філософії .До найважливіших проблем філософії відносяться такі:

--хто така людина і яке місце займає вона в світі ?

--яка природа Світу , Космосу? В чому полягає причина і основа його формування ? Чи є взагалі якісь зовнішні підстави існування Всесвіту , чи він є самодостатнім і не потребує для свого буття ніяких зовнішніх сил ?

--в чому полягає сенс людськогожиття в цілому ? І чи існує сенс взагалі?

--в чому суть людського щастя ? І як , якими шляхами і законами людина може стати щасливою?

--як слід розуміти добро і зло ? Яка їх роль у житті індивіда і людських спільнот?

--людина і доля чи вільна істота людини, чи над нею панує фатум, доля ? Чи визначено її життєвий шлях заздалегіть , чи ні ?

На ці та інші питання неможливо дати однозначні і вичерпні відповіді , і тому кожне нове покоління людей пробує відшукати своє власне тлумачення цих життевоважливих проблем людського існування .

Філософія вивчає , отже, такі питання , котрі включаються у світогляд людини .Саме тому філософія тісно і безпосередньо пов’язана з світоглядом.

1.2.Світогляд – це не просто знання про навколишній світ або про людину в ньому , це певна система поглядів на місце і роль людини у світі .Саме ця проблема є каменем спотикання будь-якого світогляду і як така являє собою основне питання світогляду : Людина – Світ. Студентам важливо уяснити , що світогляд людини має інтегрований , цілісний карактер ,а не є просто сумою його сновних частин .Разом з тим світогляд не є чимось аморфним , безструктурним : у ньому виділяються відносно самостійні компоненти .До найважливіших з них відносяться : знання, переконання , оцінка минулого і віра у майбутнє, воля.

Знання виробляє у собі певні категоріальні форми осягнення дійсності , процедури власного розвитку , понятійний аппарат , мовні вирази тощо. У світогляд входять не всі і не будь-які знання , а лише ті, які є життевоважливі для людини.

Цінності – позитивне або негатиане відношення до явищ оточуючого світу , яке грунтуєтьяся на потребах та інтересах людей , культурі певного соціуму .

Переконання –інтелектуально-емоційна позитивна оцінка певних ідеалів , норм, дій і вчинків , на які людина орієнтується у своєму житті .

Оцінка минулого і віра в майбутнє теж входять в структуру світогляду .Людина живе не лише в “тепер”; яке є миттєвістю , а й проектує своє майбутнє , а також оцінює минуле.

Воля – психологічна здатність людини підпорядковувати свою діяльність , вчинки свідомо поставленим цілям. Воля – це серцевина особистості , те, що робить людину особистістю.

В структуру світогляду варто включити і самосвідомість .Це – один із найістотніших компонентів свідомості , який полягає в усвідомленні себе в якості суб’єкта практичної і пізнавальної діяльності , в оцінці своїх дій , потреб і інтересів , своїх почуттів і думок , мотивів поведінки та ідеалів , свого становища в природному і соціальному середовищі .

У світогляді віддзеркалюється суттєве (те , що є у взаєминах дюдини і світу ) з точки зору того , що стверджують певні ідеали необхідного (того, що має бути відповідним до життєвої позиції носія світогляду). Тому світогляд , образно кажучи , не тільки уявлення про храм , ідеал , до якого ми наближаємося , а й про стратегію цього руху , принцип шляху до обраного храму.

Світогляд у будь-якій своїй формі (стихійний , більше чи менше усвідомлений , науково обгрунтованій , релігійній тощо) існує в будь-якому суспільстві і в будь-якої людини.Однак найчастіше ми користуємося визнаними світоглядними настановами , ледве усвідомлюючи це . так само як ми не думаємо про роботу серця , доки воно не захворіє.Людина , яка не звикла розмірковувати про принципи та ідеали , вважає , що всі люди , у всіх епохах, у всіх культурах прагнуть приблизно до одного – до звичайного , зрозумілого для неї та найближчого її оточення. Тим часом це далеко не так. У історичні епохи представники різних соціальних груп і окремі особистості явно неоднозначно відповідають на основне питання світогляду.

Наприклад , в індустріальному супільстві , яке складається у 17ст. в Західній Європі , утвердилася думка , що призначення людини – в активній діяльності , в пізнанні та перетворенні світу відповідно до зростання людських потреб (“Знання – це сила!”).

У добу Середньовіччя сенс життя вбачали у служінні Богові, в поведінці , яка дає змогу потрапити у Царство небесне .Давні греки вбачали свій ідеал у мірі , що упорядковує земний світ , а в Давній Індії сенсом життя вважали повну владу над усіма бажаннями , згасання всіх потреб і перехід у стан нірвани , в якому людина зливається з Всесвітнім Духом , випростовується з ланцюга перероджень.Світогляд має історичний характер .Це означає , що індивідуальний світогляд змінюється на протязі життя окремої людини , а суспільний світогляд еволюціонує з поступом людства .На протязі історії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду : міфологія , релігія і філософія .

Міфологія (від грецького “міф”- переказ , оповідь і “логос ”-вчення ) -це такий спосіб розуміння природніх і суспільних явищ , що полягає в одухотворенні і пересоніфікації цих явищ , наділені їх людськими за характером , але фантастично розвиненими і спотвореними властивостями .Міфологія є універсальним типом світогляду первинних суспільств; Для філософського осмислення міфологічного світогляду важливо звернути увагу на :1) тематику міфів , яка охоплює світоглядні проблеми ; 2) на ідентичність цієї тематики у різних народів .

Релігія (від лат.religio-набожність, святиня )-така форма світогляду , в якій освоєння людиною світу здійснюється через його подвоєння на земний і небесний , потойбічний і поцейбічний , грішний і сакральний. Принципово важливо уяснити , що найважливішою ознакою рілігії є існування надприродної істоти –Бога .Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога.

Філософія є таким історичним типом осмислення світу , який вирішує всі світоглядні питання виключно раціональним , логічним шляхом, відкидаючи міфи, емоції , віру і т.п. феномени людини .Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому , що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом .Особливістю філософського світогляду є абстрактно – понятійна форма освоєння дійсності .

Отже філософія – основа світогляду . Якщо науки типу фізики управлюють виробництвом засобів людської діяльності , то філософія управляє виробництвом мети цієї діяльності .Філософія дає людині загальний орієнтир у світі , допомагає їй знайти своє місце в ньому .Для цього філософія , по-перше , допомогає кожному в своїй свідомості створити загальну картину світу і показати місце людства в космосі і місце кожної окремої науки в системі людського знання в цілому ; по-друге , повинна розглянути загальну структуру суспільства і особистості ,тобто дати їх принципову схему (якщо провести аналогію з машиною) або розкрити їх анатомію(Якщо провести аналогію з організмом); по-третє, філософія зобов’язана проаналізувати загальні закономірності відношення людини до світу .

Філософська абстракція йде ще далі .Всезагальний “каркас ” світу і будь-якого предмету , загальна структура людської діяльності в світі – ось Всесвіт філософа. І результати її вивчення служать основою для взаєморозуміння і координації дій людей , досліджуючи всесвіти окремих наук.

Інакше кажучи , коли стикаються різні світогляди або відбувається зміна світоглядів (уявлень про Храм і Шлях), виникає потреба осмислити ситуацію , звернутися до рефлексії , зробити порівняльний аналіз різноманітних світоглядів і здійснити вірний вибір світогляду . Саме за таких ситуацій і виникає потреба у філософії як рефлексії світогляду. Ставлення людини до світу – це безпосередній предмет філософських роздумів.

1.3.Філософія як сфера духовної культури виконує певні соціальні функції . В осмисленні , порівняльному аналізі і в обгрунтуванні світогляду філософія виконує дві функції : світоглядну і методологічну .

Осмимислюючи й обгрунтовуючи свої світоглядні ідеали , філософія виконує власне світоглядну функцію.Осмислюючи й обгрунтовуючи стратегію реалізації цих ідеалів , формуючи загальні принципи та норми , що висвітлюють шлях до світоглядного Храму , філософія виконує методологічну функцію.

Прагнення філософськи обгрунтувати , припустимо , ідеал релігійного ставлення до Світу або перетворення його на наукових засадах потребує різних філософських підходів .Проте порівняння і критичний аналіз різних світоглядів і відповідних їм філософських напрямків передбачають існування у філософії цілком визначеного загального “інструментарію”, що дає змогу здійснювати світоглядну функцію.

Методологічна функція не зводиться до методології пізнання , хоча й передбачає її .Йдеться про стратегічний рівень методології людської діяльності в цілому .Філософська рефлексія покликана зіставити й оцінити різні засоби цієї діяльності , долаючи оману удаваної наявності , наприклад , що найвірніший шлях до досягнення певного результату – це матеріальні дії , суворо підпорядковані означеній меті .Є потреба , є об’єкт , який за допомогою певних знань та знаряддя перетворюється на продукт , що задовольняє цю потребу. Все інше – лише лірика , прикраси , наголошує філософія функціоналістської техногенної цивілізації.

Гносеологічна функція – розкриває можливості філософії у пізнанні об’єктивного світу і людини , починаючи від констатації і пояснення фактів аж до прогнозування і еврістичного передбачення .

Соціальна функція конкретизується у комунікативній і практично – перетворюючій. У комунікативній – філософія може об’єднувати або роз’єднувати людей на основі єдності або відмінності ідей чи світоглядних позицій .Практично – перетворююча виражає зв’язок філософських знань з питанням , з практикою.

Отже вихідним пунктом філософської рефлексії є “клітинка” філософського знання . “Клітинка” – це поняття , введене до вивіреної методології , означає найзагальніше абстрактне відчуття головного протиріччя , яке лежить в основі розвитку будь-якої системи . Крок за кроком думка рухається від абстрактного до конкретного , розгортаючи вихідну “клітинку ”у складну систему відносин , яка характеризує це явище в його цілісності.

Застосовуючи такий підхід до філософії , ми повинні з’ясувати вихідне , найзагальніше і водночас фундаментальне протиріччя у ставленні людини до світу .Людина на відміну від тварини перетворює навколишній світ і робить це за програмами, які не задані їй від природи (як у бобра чи бджоли), а творяться самою людиною. У результаті цього виникає потрійна суперечність .По-перше, між суб’єктивною реальністю (внутрішнім світом людини) та об’єктивною реальністю (незалежним від неї середовищем , яке людина намагається змінити ,відповідно з своїми планами ).По-друге , люди живуть і перетворюють світ , взаємодіючи один з одним .По-третє, безперервно змінюючи світ та саму себе людина прориває обмежений горизонт тваринного існування , залишаючись при цьому кінечною істотою , смертною , вона прилучається до безмежності природи культури і духу.

“Клітинка” філософського знання описує ці фундаментальні суперечності , без аналізу яких не можна зрозуміти те чи інше вирішення питання про місце людини у світі з допомогою таких філософських понять як : об’єкт, суб’єкт, скінченне , нескінченне.Співвідношення їх можна уявити у вигляді такої схеми:

Де С – суб’єкт ; О – об’єкт ;СО- суб’єктивно-об’єктивні відносини ;С

С – суб’єктивно – суб’єктивні відносини ; - знак нескінченності , що лежить за площиною

С - О та С - С відносини (“криниця вічності – за образним висловом Ф.Ніцше”).

Ця “клітинка” дає змогу порівняти різні типи світогляду з гранично загальної точки зору .Отже , існують позиції , які взагалі заперечують нескінченність світу , зводячи все до наявної суми суб’єктивних даних (скептицизм , позитивізм); інші визнають нескінченність об’єктивної реальності , матерії (матеріалізм) або реальність лише суб’єкта (суб’єктивний ідеалізм); треті розглядають світ як функцію С-О аспекта людської діяльності (прагматизм).У діалектичному матеріалізмі “клітинка” набуває вигляду основного питання філософії , що має дві сторони :1) питання про первинність буття (об’єктивної реальності ) або свідомості (суб’єктивної реальності ); 2) питання про те , чи спроможна свідомість адекватно відобразити, пізнати буття .На перший план тут виходять С-О відношення , а нескінченність трактується як невичерпність об’єктивної реальності , матерії. С-С відносини та глибину суб’єтивної реальності розуміють як похідні С-О відносин та матерії. Але життя засвідчує , що суто функціональне ставлення до духовності (зведення її до функції зовнішнього середовища ) недостатньо ані для розуміння , ані для вирішення ключових проблем сучасності .Людину не можна “обробляти” як “гвинтик” з допомогою “інженерії людських душ” : С-С відносини та нескінченність духу потребують іншого підходу , ніж керування С-О відносинами.Тому основне питання філософії – це лише одне серед інших суттєвих питань , які розглядає і вирішує філософія , а не єдине головне питання .

Основне питання світогляду органічно пов’язане з категоріями. Філософські категорії відрізняються від інших понять єдністю їх універсальності і світоглядної значущості .Універсальність категорій полягає в тому , що вони віддзеркалюють такі властивості , які виражають сутність ставлення людини до світу , без них відобразити таке ставлення неможливо , (такі властивості у філософії називають атрибутивними ) .Світоглядна значущість їх полягає в тому , що без цих атрибутивних властивостей не можна ані сформулювати , ані осмислити будь-яке вирішення основного питання світогляду. В будь-якому світогляді так чи інакше виявляється ставлення до природи, об’єктивної і суб’єктивної реальності до співвідношення скінченного і нескінченного.Сутність людського ставленя до досвіду задається відносинами між чотирма вказаними атрибутами. Подальший філософський аналіз передбачає конкретизацію висхідної категоріальної “клітинки”.Такий рух думки дістав у філософії назву сходження від абстрактного і є досить ефективним методом.

Таким чином , можна зробити ще один крок у конкретизації розуміння філософії , охарактеризувавши її як категоріальну рефлексію.

Усвідомивши світоглядне уявлення про місце людини у світі і стратегію реалізації відповідних світоглядних ідеалів, філософія конкретизує власні функції у ряді галузей , які становлять сутність вселюдських відносин. Ось їхня коротка характеристика.

Щоб зрозуміти місце людини у світі , треба по- філософськи осмислити самий світ . Ця галузь філософської діяльності має назву онтології (вчення про буття).

У різні епохи світ не лише пізнається окремими науками , а й формується певна категоріальна картина світу .Та чи можливо сьогодні осмислити світ і місце людини в ньому , не прагнучи зрозуміти природу , суспільство та їх взаємодію як систему , не враховуючи нерівнозначності (вірогідного характеру ) природних та соціальних процесів, не сподіваючись на ефект самоорганізації більше , ніж на утопічне загальне регулювання “зверху”? Онтологія описує категоріальний “кістяк” світу і будь-якого явища в ньому таким чином, щоб з’ясувати аспект вихідної “клітинки”: як можлива людина в цьому світі , або яким має бути світ, спроможний породити людину із свідомістю її? Виконуючи світоглядну функцію у галузі онтології , філософія обгрунтовує відповідну категоріальну картину світу , а реалізуючи методологічну функцію, з’ясовує стратегію поведінки , адекватну прийнятій категоріальній картині.

В осмисленні людини філософія створює соціальну філософію (філософію історії) і філософську антропологію, аналізуючи картину суспільства (сукупної людини) і людину як цілісну особистість (світоглядна функція), а також відповідну їм стратегію життєдіяльності (методологічна функція).Ці обидві реальності (сукупна людина та людина - особистість) розглядаються з позиції співвідношення в них об’єктивної та суб’єктивної реальності, скінченного та нескінченного .

Таким суттєвим моментом вселюдських відносин є насамперед перетворення (будь-якого об’єкта ) і спілкування (будь-яка взаємодія любих суб’єктів).Філософська рефлексія їх здійснюється у праксеології (праксіс-дія) та в етиці (етос-вдача, звичай), де з’ясовується, як саме можливі ефективне перетворення і людське спілкування .Світоглядна функція реалізується в обгрунтуванні ідеалів перетворення і спілкування , а методологічна – у знаходженні оптимально та морально допустимих шляхів щодо здійснення цих ідеалів.

Перетворення і спілкування можливі лише на грунті напрацьованих самою людиною програм, які діятимуть тільки тоді, коли вони правильно відбивають світ, висловлюють життєвий сенс і ключові цінності орієнтації людини. Цьому відповідають такі сутнісні моменти , як пізнання та ціннісно- орієнтована діяльність , які осмислюються у гносеології (“гнозіс”-знання ) , або в теорії пізнання і аксіології (“аксіс”-цінність).Світоглядна функція філософії полягає в обгрутуванні набутої системи цінностей та ідеалів пізнання , а методологічна – у зясуванні шляхів та законів пізнання і в реалізації життєвих сенсів , ключових цінностей , наприклад , що є істина , як пізнати її і як жити відповідно до істини.

Для збереження цілісності людина потребує ще й окремих духовних “скріплень”.До них належить естетичне освоєння , в якому людина гармонізує власний зовнішній та внутрішній світ відповідно до ідеалів краси у світі засад , більш високих , ніж усе те , що пов’язане із скороминучими задоволенням людських потреб. Ці моменти осмислюються в естетиці і філософії релігії. І, нарешті, філософія потребує самоосмислення власного шляху , мети , перспектив. Це завдання вирішується в історії філософії. Отже, філософські функції набувають двоповерхового вигляду.

ЛЕКЦІЯ 2.Зародження основних парадигм філософствування.

1.Культурно історичні передумови виникнення філософії.

2.Своєрідність філософії стародавньої Індії і Китаю.

3.Логіка філософського розвитку античної філософії.

Провідна ідея.Без протифілософії історія філософського знання буде неповною ,а хронологічні рамки її генези істотно обмежиними.

Ключові питання. Міф. Логос. Релігія. Філософія. Ідеалізм. Матеріалізм. Дуалізм. плюралізм. Креаціонізм. Веди. Упанішади. Сутри. Локаята. Вайшешика. Пуруша. Даосизм. Конфуціанство. Скептицизм. Епікуреїзм. Стоїцизм. Неоплатонізм. Естезіс.

2.1.Зрозуміти сутність і функції філософії допомагає історія її.В історії людської цивілізації склалися два глобальних типи культури-східна і західна, котрі досить відчутно відрізняться одна від одної. Ці відмінності вплинули і на філософські вчення Сходу і Заходу. Вся східна культура побудована на підпорядкуванні індивіда колективу, на розчиненні індивідуального в суспільному. Культ спільності тут переважає над культом людської особистості ,її суверенності і недоторканості. Це зумовило той факт, що індивідуальне творче начало в філософії стародавнього сходу виражено вкрай слабо. Історія практично не залишила нам імен індійських філософів, їх індивідуальний внесок розчинений у колективній творчості. У філософських вченнях людина розглядається як проблема особистості не знайшла в цій філософії актуалізації .У такому підході знайшла відображення стабільність соціально-економічних форм східної цивілізації і повне підпорядкування особи жорсткому кастовому поділу суспільства.

Якщо в західній культурі домінує раціоналістичний підхід в розуміння світу і людини , то в східній на перший план висуваються ірраціоналістичні – містичні форми осягнення дійсності. Будучи переважно споглядальною щодо природного буття, східна культура головнону увагу звертає на проблему постійного самовдосконалення людини , а не на перетворення світу відповідно до потреб людини, що характерно для Західної цивілізації. Східна культура формує сприйняття реального предметно-чуттєвого світу як химерної фікції, яка лише через невігластво буденної свідомості здається чимось “справжнім”. Тим то філософія Сходу обертається своєрідною філософською міфологією, орієнтованою на містичне переживання одухотвореності буття і практично байдужості до раціоналістичних методів осягнення світу.

Походження філософії залишаєтьяся багато в чому загадковим: не маючи змоги вивести філософію з її емпіричних передумов, вчені схиляються до думки , що у своєму походженні вона “звалилася з неба”.

Історично філософія зароджується в результаті декількох сприятливих умов і передумов :якщо такий збіг відсутній (як у цивилізації доколумбової Америки, у Месопотамії та Єгипті), можна говорити лише про можливість , а не про справжнеє формування її.Які ж мотиви і обставини покликали філософію до життя?

Насамперед слід визначити психологічні передумови виникнення філософії. Вже стародавні мислителі замислювалися над тим, що ж відбувається із свідомістю , коли вона із передфілософського стану трансфомується у філософський , і відобразили якісну особливість цього переходу словом “здивування”: філософія , з цієї точки зору, виникає як продукт не розуміючої думки.

Спосіб поведінки думки в момент вининення філософії називають рефлексією. Тобто зусиллям, з яким свідомість спрямовує погляд на себе , відбивається у собі .У рефлексії і закладено специфіку філософської раціональності. Взята як осмислена й методично застосувала процедура рефлексія є самосвідомістю-теоретичним висловлюванням. З неї ж філософія починається історично.

Крім психологічних , існують духовні витоки філософського знання. Серед них два основних – емпіричне знання і міфологія. Відповідно до цього в науці конкурують дві моделі походження філософії: “гносеогенної”, що виводить філософію з доісторичного пізнавального досвіду, і , “міфоченна”, яка виводить її з традиційної міфології .Обидві ці концепції грунтуються на перекамливих припущеннях і доповнюють одна одну .Знання і міф передують філософії , але способи взаємодоповнення їх різні .Емпіричний досвід не перетворюється на філософію автоматично. Їх неможливо пов’язати причинно –наслідковими відношенням: емпіричне знання–причина, філософія-наслідок. Отже філософія народжується з емпіричного знання , не інакше як “дивуючись” йому , і тим самим вказує на його обмеженість і спонукає до удосконалення.

Інші зв’язки між міфологією і філософією. З першого погляду міф і філософія є принципово різними типами мислення: міф-це доісторична , колективно-несвідома форма світогляду, а філософія, навпаки, вже у свіїх перших історичних проявах про себе як про індивідуально-самосвідому любов до мудрості. І вже не філософія , що формувалася , при всій конфронтації з традиційною міфологією знаходиться з нею в одиному еволюційному ряду і є природним продовженням її. Отже любов до мудрості не виникає миттєво, а виробляється поступово , походження її – тривалий процес, всякому філософія починається раніше, ніж закінчується міфологія.

Однак і духовні передумови не забезпечують походження філософії, якщо цю подію не супроводжують соціогенні причини. В еволюції філософії маємо справу не з “чистим” мисленням, а з конкретними історичними індивідами, які займаються теоретичною діяльністю. Доісторична родоплемінна спільність не могла надати індивідові такої можливості (це було б збитковим для суспільства). Теоретичне знання виявляється не раніше ніж розумова праця відокремлюється від фізичної. Філософія для свого самовизначення потребувала дозвілля. Професіоналізація філософської діяльності розпочинається із руйнування соціально-економічної структури родового ладу і винекнення держави, яка надає індивідові мінімум умов для його духовного, в тому числі теоретичного , самовизначення. У різних регіонах цей процес відбувається по-різному. В Єгипті і Вавілоні філософія, не завершивши циклу свого становлення, зупиняється на стадії передфілософії. Цьому сприяли дві вирішальні обставини: по-перше, давньо-східна державність (деспатія) узурпувала владу над первісно-родовим соціумом, у результаті чого відбувалася консервація як общинного устрою, так і нерозривно пов’язаних з ним традиційних міфологічних структур мислення ; по-друге , монополія жерців на знання перешкоджала розвиткові позакультової думки, вираженням якої могла бути лише філософія. Становлення філософії, її предметне і методологічне самовизначення відбувалися лише в Індії, Китаї і Греції (у період , який визначається як “осьовий час” з епіцентром у середині 1 тисячоліття до н.е.).

2.2.Отже, у трьох осередках стародавньої цивілізації (Індії, Китаї і Греції) майже одночасно виникає філософія. У розвитку філософської думки давньої Індії дослідниками виділяються такі періоди: Ведичний (Упанішади), Післяведичний (Емпіричний), Філософських Сутр(Афоризми, Висловлювання).

Першим пам’ятником міфологічно-філософської думки стародавньої Індії були “Веди” (знання). Веди в основному складаються із гімнів богом. Чимало є в них і космічних гімнів, в яких робляться спроби осмислити проблеми походження світу, його витоків. У цілому вони відображаються стадії розвитку первісного суспільства на рівні примітивно–міфологічного пояснення дійсності (наївно-реалістичний світогляд).

Найбільш чітко філософський аспект Вед виражений в “Упанішадах ” (утаємниче вчення), а яких філософська думка, де філософія виокремлюється від міфології і релігії. У філосфських ідеях упанішад головна увага спрямована на проблему субстанції буття, яка вирішується як з матеріалістичних так і з ідеалістичних позицій.

Післяведичний період характеризується процвітанням брахманізму , буддизму, джайнізму. У відомих емпіричних поемах “Фамаяна” і “Махабхарта” згадується такі філософські школи як сахк’ю, йога, локаята, які займалися розробкою проблем логіки і теорії пізнання.

Філософські Сутри були першим свідченням систематичного самостійного висловлювань, призначених для вивчення на пам’ять , із послідуючим їх поясненням в усних бесідах. До філософських афоризмів подавалися пояснюючі сутри – коментарі, значна частина з них складалася аж до 18 століття.

На відміну від ідеалістичних напрямків (Брахманізм, Джайнізм, Буддизм) матеріалістична філософія (чарваки-локаятики) першоосновою всього реальноіснуючого вважала чотири елементи: Землю, Воду, Вогонь, Повітря Вони вічні і за їх допомогою можна пояснити розвиток Всесвіту від найпростіших організмів до появи філософії, тобто Мислення.

Усі філософські школи Китаю, висуваючи та обгрунтовуючи свої ідеї , постійно зверталися до класичних книг китайської освіченості : “Книга пісень”(Ши цзин), “Книга історії”(Шу цзин), “Книга порядку”(Лі шу ), “Книга перемін”(І цзин). У “Книзі перемін” містяться перші філософські осмислення проблем людського існування, основи і принципи філософського мислення. Разом з тим - це книга ворожбиі пророкувань.Основні її поняття –“Інь”, “ян”, “дао”.Теорія “Інь-ян” єдина для всієї китайської культури.Згідно з цією теорією існують дві сили , дві тенденції , які взаємно заперечують одна одну , але і взаємодоповнюють .Одна сила петенційно завжди містить у собі іншу і на вищому ступені розвитку може перетворюватися у неї.

Філософія стародавнього Китаю представлена багатьма школами, але найбільш чітко її характерні риси репрезентовані у конфуціанстві і даосизмі.

Центральне місце у крнфуціанстві займають проблеми моральної поведінки людини, проблеми життя держави, сім’ї й управління суспільством. Конфуцій особдиве місце приділяв вихованню людини у дусі поваги до інших людей, до суспільства. Головною метою конфуціанства було досягнення стабільного, поступово еволюціонуючого суспільства. Вчення Конфуція отримало широке розповсюдження в Китаї та за його межами і в модифікованому вигляді існує і понині.

Основні поняття даосизму викладені у книзі “Даодецзинь”, написані послідовниками Лао-цзи.Даосизм – це насамперед філософське вчення про Всесвіт, про буття. Даосизм був спрямований на гармонізацію взаємин з природою. Основну мету послідовники даосизму вбачали в досягненні довголіття, стану просвітлення і безсмертя.

Отже , в цьому індійському варіанті філософствування просліджується “розмитість” меж між людиною та природою у взаємовідношенні “людина-світ”, з домішуванням морально-етичної тематики над натуралістично-емпіричною. У філософській парадигмі переважає “філософська міфологія”, орієнтована на містичне переживання, одухотворення буття.

Китайський варіант філософствування характеризується “історизацією”міфів , більш реалістичною увагою до питань державотворення , до виявлення стосунків між вищими і нижчими , батьками і дітьми .У філософській парадигмі більш – менш чіткої фроми набуває тенденція поступового виокремлення філософської думки з міфологічного контексту.

2.3.Антична філософія , тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у 6 ст. до н.е. у Греції і проіснувало до 6 ст. н.е. Виникненню античної філософії сприяла низка таких обставин, без яких воно було б неможливим. По-перше, філософія зародилася за умов утвердження зрілих рабовласницьких відносин і встановлення демократичного ладу , який дав індивідові (вільному громадянинові) можливості для його зростання і самоствердження. По-друге, античне міфологічне мислення розвивалося в основному поза будь-яким культом і незалежно від нього і вже в передісторичну епоху досягло високого рівня раціоналізації, які передують появу філософської раціональності. По-третє, антична філософія складалась в обстановці плідних ділових і світоглядних контактів греків з країнами Стародавнього Сходу , які значно розкидали їхні культурні й пізнавальні інтереси спонукавши тим самим до самостійних теоретичних пошуків і узагальнень.

Слід звернути увагу насамперед на те , що філософія Стародавньої Греції започатковує європейську філософію. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття “Логос” як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає у таку рису менталістику західноєвропейського етносу як раціоналізм.

Грецька філософія , особливо рання , за своїми проблемними інтересами є є космоцентричною, тобто орієнтованою насамперед на космос як на безумовну реальність і найвищу цінність. Вона починається з постановки питання про першооснову всього сущого (“архе”), про ту невидиму і розумово осяжну єдність світу , яка схована за чуттєво сприйнятною різноманітністю явищ. Таке “предметно-речове” бачення світового унівесуму і становить ментальне підгрунтя західної філософської парадигми, типові риси якої знаходимо в античній філософії давньої Еллади.

Яка ж логіка поступального руху античної філософської думки? Яка специфіка прогресуючого розвитку філософії? Уже у найдавнішій період свого становлення в ній намітилтся протилежні підходи щодо вирішення цих питань, а разом з тим і розкол на комфронтуючі тенденції.

Мілетська школа відповіла на ці питання з позиції наївного матеріалізму. Її представниками були Фалес, Анаксимандр, Анаксимел. Першооснову речей вони вбачали в образі певного тілесного елемента , або матеріальної стихії (“стойхенон”). Для Фалеса-це вода, для Анаксимена-повітря, для Анаксимандра-“апейрон”, середнє між ними, а тому невизначений стан речовини. Вперше в історії мислителя Фалес поставив проблему начала матеріальної дійсності під кутом зору понятійного її осмислення . У Фалеса на відміну від міфології світ мислення і світ буття не відривний один від одного , а начало світу шукає в матеріальній дійсності , а не поза матеріальним буттям як це було в міфології Але у Фалеса виникли труднощі при доведенні відмінного із тотожного і навпаки.

Тому Анаксимандр виходить з іншого принципу : “із нічого ніщо і не виникає”. Для пояснення сутності існуючого застосовує дещо нескінченне – “апейрон”, як щось безмежна в усіх напрямах .Тобто , на відміну від Фалеса, який кінечне (ваду) проголошував началом нескінченного. Анаксимандр началом нескінченного проголошує саме нескінченне. У нього виникнення і зникнення здійснюється так же як і у Фалеса, але з тією різницею , що воно відбувається через діалектичну суперечність. “Апейрон” ніби “приречує” предмети на знищення через їх звиникнення , відокремлення і в той же час “апейрон” також “приречиний” тим , що знову виникають кінечні предмети і т.д. Тобто з “апейрона” виникають і в ньому ж зникають предмети у вічному процесі руху матерії. Отже “ Апейрон” наділявся безмежною потенцією, але він виявився дуже невизначеним.

Анаксимен же абстрактну субстанцію “апейрон” знову наближує до чуттєвого даного , до кокретного , фізичного і проголошує “Повітря”, як безмежне першоначало . Повітря не так “визначене”, як вода , і не так невизначене , як “Апейрон”. Повітря як щось проміжне між ними . Тобто повітря в собі самому містить джерело і є головною причиною цілісності і космосу. Всі причини речей Анаксімен зводить до нескінченного повітря.

Отже, мілетська школа , поставивши питання про основу сущого, не змогла пояснити яким чином речі , що зазнають змін , можуть мати у своїй основі дещо загальне , яке перетворився у різні форми, виражає стабільне.

У той же час постановка мілетцям проблеми руху відкрила шлях до більш глибокого розуміння сутності руху . Новий крок у цьому напрямку зробив Геракліт. За Гераклітом , буття Всесвіту здійснюється на основі віковічних перетворень природної стихії вогню, “мірами згасаючого” і “мірами спалахуючого”. Разом з тим Геракліт розвинув наївні діалектичні уявлення своїх попередників, започаткувавши усвідомлення діалектики як філософського методу мислення , він указав на універсальне джерело руху і змінення речей : це джерело-протиріччя як єдиність (“гармонія”) і боротьба протилежностей , які прогнозують космос у цілому і кожне явище окремо.

Отже, матеріалізм іонійських філософів за своєю конкретно історичною формою гілозаїстичний, в чому головним чином і проявляється його світоглядна непослідовність.

Елеатська метафізика відкриває початок ідеалізму .Подібно до своїх попередників піфагорійці та елеати шукали першопричинні основи буття , але їхня увага при цьому була сконцентрована не на речовинному субстраті світобудови , а не пануючому “управлінському началі” (на незмінному конструктивно-розумовому принципі), яке надихає все рухливе і мінливе , а саме непідвладне просторово-часовій стихії становлення .Ксенофан визнанням незмінності першоначала (Бога) і всього сущого засновує принцип , розвиток якого породив метафізику Парменіда , протилежну діалектиці Геракліта. Началом у Ксенофана виступає не матеріальне , а саме “Божество” до якого не можна застосовати поняття “розвиток ”. Субстанція світу і Бог одне і те ж , Бог є втіленням якісної єдності і абсолютної незмінності.

Елеати заперечубть числовий ідеалізм піфагорійців і постулюють абстактний символ єдиного , неділимого, вічного і нерухомого Буття , незалежного від чуттєво сприйнятних речей з народженням їх , мінливим існуваннямі смертю. Парменід , за логікою філософського розвитку, послідовник Ксенофана, але в філософській системі Парменіда, метафізичне розмежування істинного Буття (єдиного Бога) від неістинного (Буття реальної доступної для органів чуття природи) набуває більш чіткої форми і стрункого логічного доведення .Суть його задуму полягає у протиставленні реального та ірраціонального буття. Філософська парадигма Парменіда складається з двох частин : з інтерпретації того Буття, яке є предметом дослідження істини; і аналізу думки, яка розповсюджується на фізичний світ.

У відповідальності з двома пластинами філософського вчення із метою побудови про них знання Парменід застосовує дві аксіоми : 1) “Буття є, небуття нема”- як шлях істини ; 2) “Буття нема , небуття є”-як хибний шлях . Тобто джерелом істини Парменід вважає розум , мислення , а джерелом заблудження –відчуття . Отже, два протилежні положення (істина і заблудження) і джерело їх знання (мислення і відчуття) застосовуються Парменідом до двох основних понять його філософської системи – Буття і небуття .Таким чином розум пізнає те , що не рухається , вічно незмінне; чуттєві органи пізнають те , що плине , позорність, видимість. Разом з тим Парменід втрачає довіру до самоочевидності емпіричного досвіду , до реальності зовнішнього світу і відокриває шлях метафізиці як ученню про потойбічні і недоступні для чуттєвого пізнання сутності.

Найбільш закінченої форми грецький матеріалізм набуває у світогляді Демокріта. Він пов’язав увесь накопичений досвід науки і практики з послідовною матеріалістичною теорією буття і пізнання .У вченні про буття Демокріт головне завдання вбачав у поясненні феномена руху. У пошуках причин його він висуває гіпотезу щодо найдрібніших неподільних частинок , або атомів, і пустулати, в якій ці частки рухаються завдяки притаманній їм силі ваги. Отже , всі процеси в природі є продуктом протиріччя між атомами і пустотою як умовою можливості руху їх. Послідовно проводячи цей детерміністичний принцип, Демокріт дає матеріалістичне пояснення походженню космосу із спонтанного вихрового руху атомів . З позиції атомостики Демокріт тлумачить сутність і функції психічних явищ , зводячи душу й усі розумові процеси до руху й асоціацій особливих вогнеподібних атомів, що відзначаються тонкістю, легкістю та інтенсивною здатністю проникати будь-куди.У теорії пізнання Демокріт, вірний висхідній атоміністичний передумові , доходить до припущення подвійного роду якостей об’єктів, що пізнаються : якостей справжніх , притаманних самим об’єктом , і якостей уявних , залежних від нашої здібності чуттєвого спийняття. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.

Якщо в центрі уваги демократичних шкіл був космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні люлини. І вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини , її життя .Тому –то вчення Сократа є вододілом у розвитку античної філософської думки. Сократ висуває думку про те, що істинним світом є її внутрішній світ. Пізнання цьго світу здійснюється не чуттєвістю , а розумом, раціональністю. Він вважає , що в багатьох своїх характеристиках люди одинакові , тому пізнання однієї людини дає знання про людей і світ в цілому. “Людина, пізнай саму себе . і ти пізнаєш весь світ”- таке філософське кредо Сократа.

Крім Сократа , філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представлена філософськими системами Платона і Арістотеля.

Традиція античного ідеалізму набула свого ситематичного вираження у філософії Платона (427-347рр. До н.е.). Ця філософія за своїми світоглядними цілями і призначенням змикається із релігією і є її теоретичним обгрунтуванням і виправданням.

У вчені про світ Платон пропонує довільну умоглядну конструкцію , подібну до міфа про творення . Він допускає ізольоване існування позачергового і позапросторового світу ідей (безтілесних сутностей, увінчаних ідеєю блага), відповідно з якими творець з нерозумної і хаотичної стихії матеріального світу формує і впорядковує космос і кожну окрему річ у ньому .Речі лише приречені до ідей , наслідують їх, є їхніми копіями, тінями , відображеннями.

Гносеологія платона грунтується на догмі безсмертя душі:

-до свого народження душа мала всю сукупність істинного знання ;

-з втіленням її вона втрачає безпосередній контакт із світом ідей і зберігає у собі лише згадку про них;

-пізнання і є оживлення і пробудження пам’яті (пригадування ) про сутності , що їх колись споглядала людська душа безпосередьо у світі ідей;

-засобом, що веде , керує і наближає душу яка пізнає , до потойбічної реальності ,-є діалектика ,яка символізується Платоном у міфопоетичному образі Ероса-філософсько –естетичного натхнення , що звільняє душу з полону поцейбічного світу і спрямовує її погляд на нетлінні і самосущі Істини, Добро і Красу.

Отже, платонізм – це систематизованого розроблена інтуїція тіла .Платон не знає ідеального світу в його чистій ідеальності , а тому він мислитель Бога абсолютно імонетним світові. У платонізмі обожнений космос, тому тут немислиме таїнство перетворення , бо всі субстанції , а серед них і людина , мисляться абсолютно вічними , і тому кожна людина є принципово боголюбна, само ж божество є формалізована ідея.

Платон все життя проповідував всезагальну гармонію. Але гармонія буває різна:

-одна-жива, вона активно бореться з безпорядком, з розкузданими ефектами. Цн гармонія “Піра” і “Федра” ;

-друга-застійна, вона заснована на насильстві, не втілює в собі живих протиріч життя і вимагає гумової “дубинки”.

Класичний період представлений іменами Платона , який розвинув накреслену Сократом гуманістичну лінію філософських пошуків і Арістотеля. Який підвів підсумок досократівської і класичної античної філософії .В особі Арістотеля грецька філософія досягла найвищого розквіту й продуктивності. Творчий доробок Арістотеля розподіляється на праці : 1)написані і опубліковані у період співробітництва в Академії Платона ; і 2)праці написані після того як він залишив Академію.

Праці періоду діяльності в академії не збереглися і відомі лише їх назви і фрагменти . За змістом трактати Арістотеля розподіляються на 7 груп:

- логічні трактати (“Органон”);

- філософські трактати (“Фізика”);

- біологічні трактати (“Про душу”);

- твори “Першої філософії”(“Метафізика”);

- етичні твори (“Нікомахова етика” , “Евдемова етика”);

- Соціально-політичні й історичні твори (“Політика”);

- Праці про мистецтво, поезію, риторику (“Риторика”, “Поетика”);

Філософія Арістотеля розподіляється на три галузі :

- теоретичну –про буття і частини буття , виділяючи “першу філософію”як науку про перші причини і начало;

- практику-про діяльність людини;

- поетичну – про поетику і риторику.

Хоча Арістотель за традицією називає філософське знання “мудрістю”, характер самої філософії у нього змінюється . Вперше в історії філософії філософське знання зближується з науковим, ставиться в один ряд.філософія відверто називається наукою .Отже, за Арістотелем , філософія постає наукою , що досліджує суще як таке , а також те, що притаманне йому саме по собі.

Велич Арістотеля не в тому , що він спробував узагальнити і систематизувати класичну філософську спадщину античності , а в цьому , що йому вдалося зберегти поліфонію (багатоголосся ) старогрецької філософської думки, її “вагання ”, “пошуки”, “пробний” характер систем.

Кризовий щодо рабловласницького суспільства і перехідним (до феодалізму) характер епохи еллінізму виявляється у після арістотілевської філософії виразним інтересом до проблем морально-етичного плану , до суб’єктивної тематики. Ця обставина чітко простежується в усіх трьох провідних філософських напрямках елліністичної філософії-епікурїзмі, стоїцизм, скептицизм.

У 306 р.до н.е. Епікур застосував в Афінах філософську школу. Відроджуючи концептуально положенняя демокрітівської філософії він надав їй зовсім іншого звучання. Якщо у Демокріта атоми рухаються у порожнечі виключно під необхідності , то в Епікура поруч з дією необхідністю – атом проявляє властивість “самочинного відхилення ”від “лінії необхідності”. Головний сенс своєї ідеї про самочинне відхилення від лінії необхідності Епікур вбачає в правилі “мудрого життя”- у “відхиленні від незадоволення ”,яке випливає з цієї ідеї.

Стоїки виходили з того , що в світі панує невблаганна необхідність , людина повністю залежить від зовнішнього світу . Треба глибоко вивчати природу і її необхідність , щоб добровільно підкорятися їй. І мудрість , і невіглас підкоряється необхідності , але “мудрого необхідність веде , дурня ж – волочить.” Мудрість допомагає стримувати ефекти . Для стримування ефектів треба виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, справедливість, мужність. Тільки таким чином можна виробити ідеальний саосіб відношення досвіду–апатію (відсутність переживань, безпристрастність).

Скептицизм так само як і епікуреїзм та стоїцизм , констатує “розчинення” індивіда у суспільно-природничому світопорядку. Це “розчинення” (на відміну від класики) витлумачується скептиками як суто “тілесне” лише у тій мірі, у якій людина продовжує залишатись природною істотою. Кожен з елліністичних філософських напрямків вказує на наявність певної сфери (духовної), у якій людина (нехай і обмежена) виявляє свою непідвладність зовнішніх необхідності. Звідси і позиція можливості “відгородитися” від світу зовнішньої необхідності і “втечі” від нього у глибинних власного (духовного) світу – атараксія (епікурейці і скептики), апатія (стоїки). Отже елліністична філософія аж ніяк не бідніша за змістом від класики.

Леція 3.Філософія Середньовіччя та доби Ренесансу.

1.Особливості західно та східно-эвропейської релігійної філософії.

2.Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

3.Пантеїзм і скептицизм як специфічні риси натур-філософії Відродження.

4.Філософсько- гуманістична думка українського Ренесансу (16-17 ст.).

Провідна ідея:Теоцентризм як духовно-ідеальне тлумачення реальності;

Антропоцентризм-відкриття людині як вільної і необмеженої у своїх можливостях істоти.

Ключові поняття. Християнство. Теологія. Теоценризм. Креаціонізм. Одкровення. Фідеїзм. Гностицизм. Апологетика. Патристика. Схоластика. Універсалії . Номіналізм. Пантеїзм. Гілозоїзм. Раціоналізм. Ірраціоналізм. Теорія “подвійної істини” . Реформація.

3.1. Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. 4ст.) привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підгрунті і починає формуватися середньовічна філософія , ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності .У центрі уваги Середньовіччя був Бог і пов’язана з ним ідея спасіння (Теоцентризм). Філософське мислення цього періоду релігійне – засноване на принципі креаціонізмі (творіння): світ створено з нічого , за одним лише вільним воловиявленням Бога. Релігійна схоластика середньовіччя висунула дві неортодоксальні моделі космосу , які випереджують натурфілософію Відродження і Нового часу:

-Бог не творить світ за своєю волею , а спонтанно проростає в нього , еманує(вливається) в нього за внутрішньою потребою своєї природи;

-світ не створений Богом, світ існує вічно (ідея вічності).

У трактуванні природи загальних понять (універсалій) виділяються дві схоластичні теорії : реалізм і номіналізм . Реалізм продовжує “лінію Платона”- зливається з церковною ортодоксією. Універсалії існують онтологічно, реально, утворюючи самостійний і безтілесний світ сутностей, первинних щодо людського мислення й одиничних предметів.

Номіналізм продовжує “лінію Демокріта” – орієнтує на світ одиничних об’єктів. Справжніми є лише речі , що чуттєво сприймаються . Сутність будь-якої речі тотожна з індивідуальним тілесним існуванням.

Найвідоміших серед “отців” західної церкви був Августин Блаженний , який систематизував християнський світогляд , спираючись на принципи платонізму .Він ототожнює Бога з буттям .На відміну від Бога створений світ не володіє самостійністю, поскільки він існує завдяки творцю.Звідси мінливий характер всього, що ми зустрічаємо в світі. Аргументація ведеться на логічній основі “Старого заповіту ” і Платона. Універсалії існують онтологічно.

Відомим систематизатором середньвічної схоластики був Фома Аквінський, який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідоміший його твір “Сума теології”. Аквінський намагався обгрунтувати принципи християнської теології, посилаючись на логічне вчення Арістотеля, відкинувши мктеріалістичні й діалектичні ідеї, піддав теологічній обробці ті розділи вчення Арістотеля, що йшли у руслі ідеалізму і метафізиці. Згідно з поміркованим реалізмом Аквінського - універсалії існують трояко:

-до речей , у розумінні Бога;

-у речей , як їх суинісні смисли;

-після речей як поняття про них у розумінні суб’єкта пізнання ;

Хоча Фома Аквінський і підпорядковує науку релігії, але розмежувавши сфери їх застосування, він відкрив можливості і для розвитку наукового знання-підпорядковувався вірі, а науковий інтерес – релігії.

3.2.Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з 11 ст. (найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати “Слово і закон і благодать” Іларіана ), й триває до середини 14 ст.(загибель 1340 р. князя Юрія 2 кладе кінець незалежності галицько – волинського князівства , культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі ). Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу .

Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988р.). Ця подія привела до того , що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія , християнська література . Здобутки античної філософії проникли в культуру Русі через твори християнських авторів і в християнській “обробці”. Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології , причому така частина , яка підпорядкована теології. Цей крок на тривалий період визначив русло ровтику давньоруської філософії – вона існувала як підпорядкована релігії частина культури.

Ще одна осбливість культури Київської Русі полягає в тому , що християнство, християнські та античні твори були відомі лише вузькому колу суспільства , духовний еліті . Все це зумовлює той факт , що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала перш за все просвітницький характер ; основне завдання вбачалося в тому , щоб роз’яснити народу основні положення християнства і християнської філософії.

Основною проблемою філософії цього періоду є людина , смисл її буття , розуміння людського щастя та шляхів його досягнення , співвідношення Бога і людини. Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започатковує Київський митрополит Іларіон, який в 1050 році написав твір “Слово про закон і благодать”. Іларіон осмислює історію людства , вказуючи на її цілісний характер , розглядає проблему смислу людського життя , свободи людини у світі. Всі ці питання він пробує розв’язати на основі християнських догматів.

Більш чітко і систематизовано Київського Климента Смолятича (середина 12 ст.). Аналізуючи життєво-смислові проблеми людського буття , Смолятич виходить із того , що вже викладена в Біблії ; завдання ж розуму і філософії , зокрема , полягає в тому , щоб правильно зрозуміти цю божественну істину.

Одинією з найяскравіших потатей серед діячів культури Київської Русі 12 ст. є Кирило єпископ Туровський. Його творчість – не лише високий зразок володіння словом , вона насичена глибоким моральним чуттям , що й зумовило високий авторитет єпископа. В творчому доробку Кирила поряд з урочистими “Словоми” виділяють ряд “Бесід ”, послання сучасним йому політичним і церковним діячам.

В онтології Кирило виходить з фундаментального протиставлення світу небесного й земного, видимого і невидимого , що становлять суть християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежності “внутрішнього” і “зовнішнього” : як це антитеза співвідносяться – церковне й світське, християнське і поганське. Зрештою зовнішнім є темрява , а внутрішнім-світло.

Ця особливість в розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі – проблеми людини. І це цілком закономірно, оскільки в природі людини поєднані обидві сторони християнської картини світу.

Пам’ятники культури періоду Київської Русі відображають переважно два рівні суперечностей давньоруського суспільства: боротьбу трудящих проти соціального гноблення та міжусобні суперечки в стані панівного класу суспільства . Основне спрямування теоретичних концепцій , що виникають у зв’язку з осмисленням цих концепцій , визначається прагненням до їх пом’якшення , до гармонізації суспільного життя. Ця теорія соціального примирення апелює передусім до сфери моралі. Виховання кожної людини відпоівдно до принципів любові, милосердя і терпіння і приведе до мирного і дружнього соціального життя.

Охарактеризований тип філософствування становить зміст філософії в українській культурі і охоплює час з кінця 10 ст. до середини 15 ст. Як вважають дослідники, остаточним кінцем історії культури в цілому і філософської, зокрема, княжої доби слід вважати 1470 р., коли було скасовано Київське удільне князівство.

3.3 Філософія Відродження (15-16 ст.)- це посередницька ланка між середньвічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу .В сфері культури доба Ренесансу утверджує новий тип духовності, орієнтований на люлину . Філософське мислення цього періоду – антропоцентричне. Гуманізм і різнобічність особи. З антропоцентризмом пов’язаний культ краси. В цю епоху живопис стає головним видом мистецтва (Боттичеллі, Леонардо да Вінчі, Рафаель – у їх творчості світосприйняття Ренесансу набуває найвищого вираження).

Філософія повертається до вивчення природи . Змінюється методологічна стратегія мислення:

-схоластичний раціоналізм поступається місцем вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання;

-на зміну формалістичної доказовості арістотелівської логіки приходить платонівська філософія.

Всесвіт стає предметом дослідницького інтересу .Філософія природи в особах Джордано Бруно (1548-1600) і Бернардіно Телезіо (1509-1588) спиралася на геліоцентричну систему світу Міколая Коперника (1473-1543).

Традиційна ідея Бога демонсрується у двох напрямах:

-Бог або розчиняється у природі (натуралізується);

-або піддається етико-раціоналістичній обробці;

Тобто :

-або пантеїстичний матеріалізм ;

-або християнський гуманізм;

І все таки філософія відродження не відходить остаточно від схоластичних стеоретипів світорозуміння. Термінологічний і частково смисловий інвентарій (наприклад , Бог) все ще збереглися.

Одну із причин натурфілософських концепцій , Відродження створив Микола Кузанський (1401-1464). Його філософські переконання звернені одним боком до схоластики, а другим – до майбутньої філософськох класики 17 ст.(Дволикий Янус) - це порівняння стосується всієї філософії 15-16 ст. Бог як абсолютне начало заключає у собі весь світ, але в петенціалному вигляді. Творення світу виступає як процес розгортання Бога, його переходів природи.

Подальше звільнення думки від спадщини середньвіччя було продовження новоєвропейськоюфілософською класикою.

3.4 В Україні у 16 ст. вніслідок специфічних соціально-економічних умов поширювання й розвивалися переважно ідеї раннього гуманізму . Якісно новий , вищий рівень розробки цих проблем починається з часу відкриття Києво-Могилянської академії.

У розвитку ренесансного гуманізму в Україні можна виділити три етапи . Перший (приблизно до середини 16 ст.) типологічно схожий із раннім італійським.У цей час гуманістів цікавлять суспільно – політична проблематика , питання єтики й естетики. У другому періоді (з другої половини 16 – до пол. 17 ст.) ідеї у переплетінні з реформаційними , а також з ідеями візантійського Відродження ; активно формується історична самосвідомість українського народу , розвивається ідеал гуманістичного патріотизму . Третій період – друга третина 17-початок 18 ст. Протягом цього періоду розробляється весь комплекс гуманістичних ідей у значно меншому переплетінні з реформаційними . В усякому разі, офіційно останні відкидалися.

Що ж спричинило поширень ідей гуманізму в Україні у першій половині 16 ст.? Передусім , соціально-економічний прогрес, що розпочався на українських землях наприкінці 15 ст.і був зумовлений вступом феодалізму у фазу розвитку простого товарного виробництва. Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами 15-16 ст. були Юрій Дрогобич , Павло Русин, Лукаш , Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти в західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території в так званому Руському воєводстві Польщі.

Ренесансна культура в своєму західноєвропейському варіанті розвивалася ранніми українськими гуманістами з кінця 15 ст.в межах елітарної течії з характерною для неї витонченою інтелектуліазованісю, переважно наднаціональним і позавіросповідним характером, будучи адекватною формою відображення спрямованої на секуляризацію суспільної свідомості світської феодальної верхівки.

Середньовічні принципи філософствування починають зазнавати значної деформації в 16 ст. у зв’язку з періорієнтацією філософської думки від богопізнання до пізнання людини та її самоцінності. Ренесансне бачення людини в контексті інших гуманістичних ідей поступово стало надбанням і української думки. Українські гуманісти епохи Відродження стояли на точці зору креаціонізму , але не всі вважали , що людина створена Богом і “по Божому образу”. Деякі визначали людину як “досконалий витвір природи”. Розміркувуючи над визначенням місця людини в світі , кураїнські мислителі , вирішували цю проблему в дусі філософсокого антропоцентризму з його кваліфікацією людини як найвищої цінності.

Як і західноєвропейські гуманісти епохи Відродження , українські мислителі вважали голоною рушійною силою історичного розвитку й суспільного прогресу такі фактори , як виховання , освіта , знання, а також доброчинство , звитяга, катріє, на їх думку , не тільки даром пророди , але й набувається протягом життя ; особливо залежать від початкових знань і від доброчесного виховання , освіти.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.03 сек.