Лекція 6 Гуманістичні тенденції розвитку сучасної філософії

1. Антропологічна філософія.

2. Особливості феноменологічної методології.

3. Проблема людини в екзистенціалізмі.

4. Екзистенціальні тенденції Київської філософської школи.

Провідна ідея: “розум, спілкування розумів” здійснюється як діалог

Культур.

Ключові поняття. Плюралізм. Антропологізм. Інтиїтивізм. Існування.

Екзистенціалізм. Феноменологія. Феноменологічна

Редукція. Інтенціональність. Свобода. Діяння. Турбота.

6.1 Cуть антропологічного підходу у філософії зводиться до спроби визначення основи і сфери “власне людського” буття, людської індивідуальності, суб’єктивно-творчих можливостей людини, зробити її мірою всіх речей і через неї пояснити як її власну природу, так і сенс і призначення оточуючого світу. Антропологічний принцип виражається у спробах визначити основи і сфери людської особливості та суб’єктивності. Антропологічні напрями філософії виступали проти класичного раціоналізму XVII – XVIII ст. та саєнтистських напрямів у західній філософії XIX – XX ст. вони не лише спробували протиставити абсолютизації претензій розуму на вирішення філософських проблем нераціональності детермінанти самовизначення людини – “вітальні ” параметри і властивості її, а нераціональні форми осягнення людиною світу і самої себе (емоції ентуіція тощо), а й в багатьох випадках вдалися до протилежної абсолютизації “вітальних ” вимірів і не раціональних форм осягнення людини. Наслідком цього був ірраціоналізм, який тією або іншою мірою характерний для цих напрямків.

Ірраціоналістична абсолютизація найяскравіше виявляється у філософії життя. У Німеччині її представляли Фрідріх Ніцше (1859 – 1941). У категорії “життя”, на думку Ніцше виражається воля до акумуляції сили; Дільтея – факти волі, спонукань та чуттів людини; Бергсона – космічна сила – “життєвий порив”.

Бергсон був схильний “впроваджувати” у світ елементи духовного досвіду, які його більше всього цікавили, якась напвінстиктивна свідомість, яка стоїть на межі з “безсвідомим духом”. Але бголовне в його концепції –прагнення побудувати картину світу, яка по-новому пояснювала б еволюцію природи і розвиток людини, та їх єдність. Він піддав критиці містифікований безособистісний “розум” у якому філософи минулого вбачали джерело і двигун розвитку природи.

Отже, ірраціоналізм, обстоюючи в даних випадках заперечення розуму як суттєвої якості людини, а в других – заперечуючи розум як істотний компонент процесу осягнення людиною світу і самої себе, не тотожний визнанню реальності нераціональних особливостей людини. Ці особливості існують. Тому говорити про глобальний ірраціоналізм антропологічних напрямів безпідставно. Питання це вирішується конкретно, на основі врахування особливостей кожної філософської школи, аналізу постановки і розв’язання окремих філософських проблем.

6.2 Феноменологічний метод німецького філософа Едмунда Гуссерля (1853 – 1938) грунтується на ідеї специфіки філософського вивчення свідомості, яке полягає в застосуванні методу інтуіції. Цей метод, за вченням Гуссерля, дає змого філософії стати на позиції внутрішнього входження в потік людської свідомості, що забезпечує можливість безпосереднього споглядання, “бачення” структур ”чистої свідомості”. Феноменологія, за словами Гуссерля, це філософська “археологія”, яка шукає скритий і втрачений сенс. Філософія, повинна служити обгрунтуванням всієї системи наукового пізнання бути вченням про науку (науковленням), бути логікою наукового пізнання. Головне завдання феноменології виявляти сутність і стуктуру пізнання (і мислення), та та визначати його предметні зв’язки.

Феномени є компонентами процесу переживання істини. Розглянути феномен як цілісність можна тільки в тому випадку, якщо його “схопити” в інтуіктивному акті. Для цього Гуссерль рекомендує спосіб (метод) руху до специфічно – феноменологічної позиції аналізу – феноменологічної функції. Сутність якого полягає в тому, щоб змінити “природну установку” свідомості, зверненої до зовнішного світу, і спрямувати всю увагу на саму ж свідомість, на її “чисту” структуру, звільнивши її від всього емпіричного.

Основний метод “виявлення” сутності й структури свідомості є метод “безпосереднього входження” в потік свідомості, інтуїтивного безпосереднього, але одночасно умоспоглядального “вбачання сутності”. Феноменологічний метод є метод безпосереднього “злиття” з потоком свідомості.

Отже, феноменологія виявилась “теорією пізнання” нового типу. Вона робить своїм предметом особливий факт, особливий стан свідомості – потік феноменів. Феномени мають таку структуру: мовна оболочка; психічні переживання; “смисл” і “значення” вираження та пізнавального переживання; передбачуваний через значення “предмет”.

Звільнення свідомості від емпіричного змісту здійснюється з допомогою “редукції” і найважливішою особливістю такої споглядаючої свідомості є “інтенціональність”, тобто спрямованість свідомості на що-небудь.

Феноменологічний метод Гуссерля мав значний вплив на екзистенціалістську методологію застосування філософських категорій. Феноменологічний мето описування свідомості екзістенціалісти використали таким чином, що з допомогою його вони описали не стільки свідомість, що пізнає, скільки повсякденну свідомість, яка перебуває в стані страждання, емоціональної навантаженості і навіть перевантаженості негативними почуттями. Основні форми емоційного стану повсякденної свідомості – це турбота, провина, страх, відповідальність, страх смерті тощо. Саме через них людина виходить на структуру реальності.

При всій специфічності застосування і тлумачення перелічених філософських категорій різними екзістенціоналістами, головними філософськими питаннями для них залишаються питання про критерії розрізнення справжнього і несправжнього існування, або буття, людини і питання про можливості, межі і способи досягнення справжнього існування. Саме в зв’язку з цими питаннями і на їхній основі робляться спроби вирішити такі важливі, актуальні проблеми, як свобода, відповідальність, гуманізм.

У чому ж полягають особливості екзистенціалізму у його найвидатніших представників?

6.3. Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія. Одним з відомих її представників був німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889 – 1976). При побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об’єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизована за допомогою теоретичних абстракцій і категорі буття, як це мало місце у – традиційній філософії.

Хайдеггер вважає, що розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього) дає людині можливість відрізняти справжнє буття від несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (мейбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою конечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свій унікальний життєвий шлях. “Масова, стандартизована” людина – це несправжня людина; в ній не має нічого унікального і неповторного, що й робить людину індивідуальністю.

У такому підході і такій оцінці людини та її призначення проявляється гуманістична спрямованість філософії Хайдеггера.

Ще два відомі французькі екзистенціалісти Жан Поль Сартр (1905 – 1980) Альбер Камю (1913 – 1960) філософські погляди яких в цілому збігаються з поглядами їхніх німецьких колег. У системі поглядів Сартра, яка включає і пошук синтезу акзестенціалізму з марксизмом, і розробку концепцій її негативної діалектики, головне місце посідає концепція свободи. Свободу людини він розглядає в дусі повного індетермінізму. Свобода – це “дирка в бутті”, оскільки людина є такою, якою вона себе вільно обирає. Справді, якщо існування передує сутності, то посиланнями не4 раз і незавжди дану людську природу нічого пояснити не можна. Інакши кажучи, немає детермінізму, людина вільна, людина – це свобода.

Парадоксальним чином свобода із мети перетворюється на приреченість – людина приречена на свободу через свою відповідальність і перед собою, і перед іншими людьми. Не менше парадоксів в екзистенціальних пошуках А. Камю. Так, у “міфі про Сізіфа” на основі античного міфа про те, що Сізіф був приречений богами підіймати на гору камінь, який знову і знову катиться донизу, Камю розкриває далеко не тривіальний вимір людського життя – трагічний егоїзм. Навіть тоді коли у Сізіфа не має жодної надії на осмисленість того, що він “робить”, - а це було його життя (якщо це можна назвати життям), - він не здається, він цінує свою гідність. Тут прямо як у словах Лесі Українки: “без надії таки сподіватись...”

Філософська мудрість ХХ ст. перекликається з самим життям: філософи відтворили такі звичайні і незвичайні колізії нашої доби, які пробуджують творчу думку, совість, а головне, допомагають людям. Хіба це не до нас звертається Камю прикладом свого Сізіфа: “Так, важко. Так, в тумані контури майбутнього. Але завжди, за самх несприятливих умов, слід залишатися людиною, берегти як найвищу цінність свою людську гідність”!

Сартр вважає, що сутність людського уснування виражає свобода. Свобода людини проявляється в її виборі майбутнього. Майбутнього що не має, воно представлене множиною можливих варіантів і тому людина завжди знаходиться у ситуаціїї вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією і свободою. Отже, саме вибір і свобода є вияв справжньої сутності людини.

6.4. Українська класична філософія XVIII – XIX ст. як специфічний філософський феномен виявляє у своїх характеристиках певну парадоксальність, яка стає помітною в другій ХІХ ст. йдеться про досить високий загальнокультурний рівень класичної української думки не тільки на “загальноімперському”, а й європейському рівні. Виникає питання, чи не є вияв це того зазначеного ж п. Сартром екзистенціального парадокса, коли найбільшою мірою свобода притаманна людям у ситуаціях обмеження та скутості (Сартр славить свободу “в’язня, скутого кайданами ”, оскільки саме ця скутість і стимулює зростання у в’язня нейпристрастнішого бажання свободи визволення)?

Змушена обставинами національного гніту, українська світоглядно-філософська думка зберігає свій виразно-національний дух. Більше того, як докласична доба, так і особливо класична створили в Києві настільки стійку україноментальну культурну атмосферу, що нею визначалися істотні риси російськомовної київської екзистенціально-філосоіської школи початку ХХ ст. до якої входили Бердяєв (1874 – 1948), Л. Шестов (1866 – 1938),

В. Зельковський (1881 – 1962) та ін.

Філософська позиція Бердяєва грунтується на переконаності в наявності глибокої кризи сучасного людства, ознаки якої вбачаються в поширенні науково-раціоналістичного розуміння світу, яке “розриває” цей світ на суб’єкт і об’єкт. Подолання кризи, згідно з Бердяєвим, лежить у “повернені до буття та живого досвіду, в подоланні всіх штучних і хворобливих перегородок між суб’єктом і об’єктом.має бути створено нову філософію тотожності, за духом близьку до шеллінгової, але збагнену всіма новітніми завоюваннями”.

Наука, за шестовим, взагалі дає лише суто формальні пояснення, адже самі “повторюваність” і “закономірність” явищ природи, до яких апелює наука, залишаються нез’ясованими, загадковими і таємничими.

Після порівняно нетривалого захоплення позитивістсько-натуралістичною “модою”, яка захопила таких видатних мислителів, як Франко і Драгоманов, в Україні знову починають переважати романтично – екзистенціальні настрої. Позитивістська тенденція при цьому не зникає остаточно, її репрезентують досить відомий професор Київського університету О.О.Козлов (1831 – 1900) і певною мірою його колега професор М.Я.Грот (1852 – 1899). Проте в університетах на початку ХХ ст. все ж переважають платонівські - “синехологічний спірітуалізм” професора О.М.Гілярова (1856 – 1938), неокантсанські – професор Г.О.Челтанов (1862 – 1936) та інші екзістенціально – гуманістичні тенденції.

Романтично-екзистенціальна спрямованість характерна для творчості Лариси Косач – Лесі Українки (1871 – 1913). Міфілогічно-антеїстична ідея органічної “наповненості” природи пронизує зміст одного з найвідоміших її драматичних творів “Лісова пісня”.

Глибоко екзистенціальною є й творчість відомого українського письменника та мислителя Михайла Коцюбинського (1864 – 1913). Одна з провідних тем його творчості – відчуження людини, втрата органічного зв’язку з ненькою землею, природою. Це відчуження – результат “завойовницького” ставлення людини до природного буття.

Видатний український мислитель, політичний діяч Володимер Винниченко (1880 – 1951) виробляє своєрідну світоглядну позицію “конкордизму” (людина має жити в “згоді” сама з собою, з природою, з іншими людьми, з нацією). Уйого творах виразно чується екзистенціальний підхід до міркувань про сенс цивілізації. Виразно чується в творах письменника й екзистенціальні мотиви “межових” ситуацій (все дурниця, і мораль, і кохання, і життя – є тільки один біль).

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.