Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

СНІД. Визначення. Етіологія. Епідеміологія. Шляхи передачі. Патогенез. Клінічна картина. Діагностика. Профілактика. Скринінгові дослідження

Синдром набутого імунодефіциту — тяжка вірусна хвороба імунної системи, що призводить до різкого зниження загальної опірності організму і схильності до онкологічних хвороб.

Україну визнано державою, яка найбільше з-поміж інших у Східній Європі постраждала від ВІЛ/СНІДу. За останні п'ять років кількість випадків ВІЛ-інфекції в Україні зросла у 20 разів, і, за оцінками фахівців, нині в Україні мешкає близько 400 тис. інфікованих осіб, майже 1 % дорослого населення. Частка дітей серед них становить приблизно 3 %.

Етіологія. Збудником СНІДу є вірус імунодефіциту людини (ВІЛ), що належить до ретровірусів. Це РНК-вмісний вірус, генетично й антигенно неоднорідний, має великий ступінь мінливості.

Відомо 2 антигенних типи вірусу — ВІЛ-1 і ВІЛ-2, однак є дані про існування й інших типів, щонайменше ще трьох.

ВІЛ-1 поширений у всіх країнах світу, ВІЛ-2 — переважно в Західній Африці, але все частіше його виявляють у країнах Америки і Європи, у тому числі і в Україні.

ВІЛ нестійкий у навколишньому середовиші. Він інактивується за температури 56 °С протягом 30 хв, а під час кип'ятіння гине упродовж 1 хв. Під впливом 70 % етилового спирту гине через 1 хв, швидко інактивується під впливом звичайних дезінфекційних засобів. Виділений у 1985 р.

Епідеміологія. Резервуаром і джерелом збудника СНІДу є хвора людина в безсимптомній чи клінічно вираженій стадії хвороби, а також вірусоносій.

Людина стає заразною дуже швидко, часто вже через 2—4 тиж. після проникнення вірусу в організм, і залишається такою до смерті.

Безсимптомні носії, які ведуть активний спосіб життя, епідеміологічно значно небезпечніші, аніж прикуті до ліжка хворі. Найбільше вірусів міститься в крові, спермі, вагінальному секреті, на слизовій оболонці прямої кишки, у грудному молоці, менструальних виділеннях. Є відомості про наявність вірусу в слині, сльозах, поті, сечі. Але концентрація його в цих біологічних рідинах дуже низька і недостатня для зараження.

Найпоширенішим є статевий шлях зараження. Крім того, є ще трансфузійний і парентеральний шляхи передавання ВІЛ.

Під час переливання крові та деяких її препаратів передавання вірусу призводить до зараження у 80-100% випадків. Зараження може статися в разі використання забрудненого інфікованою кров'ю медичного інструментарію, у тому числі шприців і голок. Внутрішньом'язові підшкірні ін'єкції, випадкові уколи інфікованим інструментарієм також можуть стати причиною зараження в 0,2-1 % випадків. У наркоманів під час внутрішньовенного введення наркотиків імовірність зараження становить 30 %.

Можливе зараження в побуті у разі спільного з інфікованою особою користування манікюрними наборами, зубною щіткою, ножицями, ножем тощо, коли порушується цілість шкіри і слизових оболонок. Можливе передавання вірусу під час ритуальних процедур, пов'язаних з пораненням (татуювання, обрізання тощо).

Зараження ВІЛ дітей може відбуватися від інфікованої матері:

а) трансплацентарно;

б) під час проходження дитини через пологові шляхи;

в) зрідка внаслідок вигодовування грудним молоком.

Ризик внутрішньоутробного передавання ВІЛ дітям від інфікованих матерів становить до 30—50 %, проте він значно (до 5—10 %) знижується при грамотній профілактиці передавання інфекції від матері до дитини. Таку профілактику здійснюють у СНІД-центрах, які є в усіх регіонах країни.

Окрім того, діти можуть заражатися парентерально — у разі користування інфікованими шприцами, іншим інструментарієм, під час переливання інфікованої крові.

Висока ймовірність зараження ВІЛ дітей, хворих на гемофілію. Доведено, що у реципієнтів факторів VIII і IX (яких немає при гемофілії) рівень інфікованості досягає 50—80 %, бо ці фактори одержують унаслідок змішування крові багатьох донорів.

ВІЛ не передається комахами. Сезонність не характерна.

Сприйнятливість до ВІЛ-інфекції дуже висока. Лише в незначного відсотка осіб виявлено природжену стійкість до неї.

Патогенез. До ВІЛ дуже чутливі Т-лімфоцити (хелпери) і макрофаги, оскільки на їхній поверхні є рецептори, до яких може приєднатися вірус. У цих клітинах він тривалий час може бути в неактивному стані.

При розмноженні вірусу уражується все більша кількість Т-лімфоцитів і макрофагів, які врешті гинуть. Це призводить до руйнування матеріальної основи клітинного імунітету. На цьому тлі нашаровуються різні інфекційні хвороби і злоякісні пухлини, що призводить до смерті хворого.

Клінічна картина. Інкубаційний період триває від кількох тижнів до п'яти років. За класифікацією ВООЗ, у клінічному перебігу хвороби можна виокремити 5 стадій:

1-а — гостре захворювання;

2-а — безсимптомне носійство;

3-я — персистувальна генералізована лімфаденопатія (ПГЛ);

4-а — СНІД-асоційований комплекс (СНІД-АК);

5-а — власне СНІД (термінальна стадія ВІЛ-інфекції).

Перша стадія. Ознаки гострого захворювання виявляють у 50—70 % хворих через 1—8 тиж., частіше через 3—6 тиж. після зараження. Підвищується температура тіла до субфебрильної, з'являються загальна слабкість, біль голови, біль у м'язах і суглобах, пітливість, плямисто-папульозна або еритематозна висипка. Збільшуються різні групи лімфовузлів, печінка і селезінка.

Під час пальпації лімфовузли еластичні, неболючі, рухомі, діаметром від 1 до 5 см.

Рідше виникають диспептичні явища, тонзиліт, кашель, менінгеальні симптоми. Під час лабораторних досліджень у перші дні виявляють лімфоцитопенію, що на 2—3-му тижні змінюється на лімфоцитоз.

Ця стадія триває від кількох днів до 1—2 міс. Потім стан поліпшується, клінічні симптоми зникають. Складається враження, що хворий одужав. А насправді хвороба перейшла в стадію безсимптомного носійства, яка може тривати від 2 до 10 років.

Друга стадія. Безсимптомне носійство ВІЛ-інфекції клінічно виявити неможливо, а лише за допомогою специфічних методів обстеження. У крові виявляють лейкопенію, лімфопенію, анемію і збільшену ШОЕ.

У 30—50 % безсимптомних носіїв у середньому через 10 років розвивається СНІД.

Третя стадія. Єдиним клінічним проявом персистувальної генералізованої лімфаденопатії (ПГЛ) можуть бути збільшені лімфовузли, що утримуються протягом місяців і років. Підозрілими щодо ВІЛ-інфекції вважають осіб, у яких збільшені 2 або більше лімфовузлів у двох або більше анатомічних ділянках, які утримуються понад 3 міс. за відсутності хвороби, що могла б спричинити такий ефект. Ця стадія триває від 6 міс. до 5 років, найчастіше — 2—3 роки.

У цій стадії хворого можуть турбувати біль голови, біль у м'язах і суглобах, підвищена пітливість, катаральні явища верхніх дихальних шляхів. Можуть виявлятися різні форми ангіни, збільшення печінки і селезінки.

Четверта стадія. Внаслідок ослаблення імунної системи розвивається СНІД- асоційований симптомокомплекс (СНІД-АК), або пре-СНІД. Ця стадія триває від 3 до 7 років. Характеризується великою різноманітністю проявів. Про стадію СНІД-АК стверджують, коли у хворого:

¾ безпричинна тривала (понад 1 міс.) гарячка до 38—40 °С з частим і рясним потом;

¾ пронос, що триває понад 1 міс.;

¾ зменшилась маса тіла на 10 % і більше;

¾ системне збільшення лімфовузлів;

¾ гноячкові ураження шкіри;

¾ випадання волосся на голові та облисіння;

¾ тривалий кашель, задишка;

¾ рецидивний герпес;

¾ грибкові ураження слизової оболонки рота, глотки і стравоходу;

¾ збільшена селезінка;

¾ відчуття фізичного і психічного виснаження.

Стадія СНІД-АК настає тоді, коли в зараженої особи з'являються одночасно або послідовно як мінімум дві з вищеперерахованих ознак.

Незважаючи на вказані симптоми, періодично настає суттєве поліпшення здоров'я, навіть клінічна ремісія, і тоді складається враження про видужання.

П'ята стадія — власне СНІД. Він зумовлений повною неспроможністю імунної системи.

Клінічна картина власне СНІДу проявляється тяжкими інфекціями і різними новоутвореннями. Можливі легенева, церебральна, шлунково-кишкова, онкогенна та інші форми хвороби. При легеневій — ознаки пневмонії з тривалим, тяжким, рецидивним перебігом хвороби, що погано піддається лікуванню. Збудником можуть бути пневмоцисти або туберкульозна паличка.

При церебральній формі можливі токсикоплазмозні абсцеси мозку, енцефаліт, крововиливи у мозок з явищами парезів, паралічів, психічними розладами.

Шлунково-кишкова форма проявляється ентеритом чи ентероколітом, спричиненим умовно-патогенною флорою, грибками чи найпростішими, сальмонелами тощо. Діти втрачають масу тіла, в них розвивається прогресивна дистрофія.

Можуть бути різні неврологічні ураження, зумовлені інфекційними і пухлинними процесами.

При онкогенній формі найчастіше виявляють саркому Капоші, а також лімфому Беркітта, імунобластну саркому. Пухлинні процеси виявляють у 40 % випадків.

Діти, інфіковані ВІЛ внутрішньоутробно, часто народжуються недоношеними з ознаками внутрішньоутробної гіпотрофії і різними неврологічними розладами. Такі діти погано розвиваються, хворіють на рецидивні інфекції. Постійними клінічними ознаками є кандидоз шкіри і слизових оболонок, затяжні пневмонія, ентерит, відсутність збільшення маси тіла, відставання в психомоторному розвитку. У дітей висока температура тіла, збільшені лімфовузли, печінка і селезінка. Часто буває геморагічна висипка, анемія, конвульсії. Смерть настає у зв'язку з розвитком сепсису.

Діагностика. Діагноз ставлять на основі поєднання клініко-епідеміологічних і лабораторних даних.

Висока ймовірність зараження ВІЛ хворих на гемофілію, тих, що лікуються гемодіалізом, а також дітей, народжених від наркоманів, повій, бісексуалів.

Підозрою на СНІД є поєднання рецидивного кандидозу порожнини рота, генералізованої лімфаденопатії, тривалого субфебрилітету, хронічної діареї і зменшення маси тіла.

Для діагностики має значення виявлення в крові прогресивної лімфоцитопенії, еритроцитопенії, тромбоцитопенії та еозинофілії.

Остаточний діагноз хвороби можна встановити лише за наявності позитивних результатів лабораторних досліджень.

Існує вірусологічний метод діагностики, але його застосовують рідко, бо він дуже складний і довготривалий. Лише в небагатьох лабораторіях можна виявляти та ідентифікувати вірус.

Основним методом виявлення ВІЛ є серологічний. Антитіла до ВІЛ можна виявити вже через місяць після зараження. Попередні дослідження проводять імуноферментним методом. Він простий, дешевий і високочутливий, але недостатньо специфічний, іноді дає помилковопозитивні реакції. Тому, якщо отримано позитивний результат, діагностику ВІЛ-інфекції продовжують більш специфічним методом імуноблотингу, що дає змогу виявити антитіла до окремих білків ВІЛ.

Для проведення цих досліджень з вени беруть 5 мл крові у суху стерильну пробірку. Сироватку цієї крові не пізніше як через 1—3 доби після взяття відправляють у лабораторію діагностики ВІЛ-інфекції.

Для дітей, котрі народилися від ВіЛ-інфікованих матерів, нині впроваджують тестування крові за допомогою ДНК-діагностики, оскільки в організмі дитини віком до 18 міс. можуть зберігатися материнські антитіла до ВІЛ.

Лікування. На сьогодні засобів, які дали б можливість вилікувати хворого на СНІД, немає. Проте розвиток хвороби можна загальмувати і подовжити життя. Так, без специфічного лікування хворий у стадії власне СНІДу живе близько 6 міс., а при застосуванні противірусних препаратів — до 5 років і довше.

Із противірусних препаратів, які застосовують у лікуванні СНІДу, слід виокремити азидотимідин, ламівудин, індинавір, ритиновір, лейкоцитарний інтерферон, а також інтерлейкін-2. Ці препарати часто комбінують, наприклад, азидотимідин, ламівудин та інтерлейкін-2. Окрім того, для боротьби з вторинними інфекціями застосовують антибіотики, вітаміни, сульфаніламідні препарати, протигрибкові засоби (ністатин, леворин). При проносах вводять глюкозо-сольові розчини внутрішньовенно, ферментні засоби, біопрепарати всередину, якщо приєднуються бластоматози — протипухлинні засоби. Дуже важливим у лікуванні СНІДу є безперервність противірусного лікування. Варто ненадовго припинити терапію, як вірус одразу виробляє стійкість і ліки припиняють свою дію.

Хворі на СНІД потребують повноцінного висококалорійного харчування.

ВІЛ-інфіковані діти мають перебувати під диспансерним спостереженням. Двічі на рік їх мають оглядати дитячий інфекціоніст і педіатр, один раз на рік стоматолог, невропатолог, психіатр, офтальмолог, оториноларинголог.

Профілактика СНІДу полягає насамперед у проведенні санітарно-освітньої роботи, спрямованої на інформування населення про поширення цієї хвороби і засоби її профілактики.

Статевому зараженню ВІЛ запобігають обмеження кількості статевих партнерів і користування презервативами.

Для запобігання гемотрансфузійному зараженню донорів обстежують на наявність антитіл до ВІЛ.

Профілактика зараження парентеральним шляхом у медичних закладах передбачає забезпечення медичним інструментарієм одноразового використання, суворе дотримання режиму стерилізації, контроль за безпечністю систем гемодіалізу.

Для активного виявлення хворих і вірусоносіїв необхідно проводити обстеження в групах підвищеного ризику, а саме:

¾ хворих на гемофілію;

¾ тих, хто лікується гемодіалізом;

¾ статевих партнерів хворих на СНІД;

¾ дітей, що народилися від ВІЛ-інфікованих матерів.

Для зниження трансплацентарного інфікування ВІЛ-інфіковані вагітні повинні лікуватися в регіональних центрах СНІДу.

Медичні працівники у своїй практичній діяльності повинні користуватися наказом МОЗ України № 120 від 25.05.2000 р. шодо профілактики внутрішньо-лікарняного і професійного зараження ВІЛ-інфекцією та щодо диспансерного спостереження за пацієнтами з ВІЛ-інфекцією.

У нашій країні боротьбу з ВІЛ-інфекцією координує Український центр з профілактики та боротьби зі СНІДом. Розроблено Національну програму профілактики СНІДу.

Для специфічної профілактики створені вакцини, які потребують тривалого випробування та вдосконалення.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.