Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ЕКОЛОГІЧНІ ФАКТОРИ І ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ. ЛІС І КЛІМАТ

4.1. Загальні поняття про екологію лісу.

4.2. Закономірності дії екологічних факторів на організми.

4.3. Класифікація екологічних факторів.

4.4. Роль клімату у розподілі рослинності. Горизонтальна і

вертикальна зональність.

4.5. Інтегральні показники клімату.

4.6. Клімат і поширення лісів на земній кулі.

4.1. Екологія лісу – розділ лісознавства, який вивчає вплив навколишнього середовища на живі організми, які населяють ліс, насамперед деревні рослини, біотичні фактори, тобто, взаємодію організмів між собою, а також вплив самого лісу на середовище, особливості формування специфічного лісового середовища. Таким чином, екологія лісу з однієї сторони розглядає роль середовища в житті лісу як біологічного угруповання, а з іншої - вивчає зміни середовища під впливом даного угруповання.

Основоположниками екологічного підходу з вивчення лісів, тобто, уявлень про ліс як єдність організмів і середовища, були видатні вчені-лісівники проф. Г.Ф. Морозов (1867-1920) і акад. Г.М. Висоцький (1865-1940). Обидва вони були послідовними прихильниками визнання середовища як основного фактора в житті лісу. Г.Ф. Морозов трактував середовище як найважливішу складову частину лісу, первинний фактор, від якого залежать всі інші, функціональні. Г.М. Висоцький вказував на безпредметність вивчення лісових угруповань у відриві від середовища. Вагомий внесок у розвиток екології лісу здійснила плеяда відомих вітчизняних та зарубіжних вчених: П.С. Погребняк, Д.В. Воробйов, Д.Д. Лавриненко, М.К. Турський, В.М. Сукачов, М.В. Диліс, М.А. Голубець, С.М. Стойко, В.І. Парпан, Г.Т. Криницький, А. Донглер, С.Г. Спурр, Б. Барнесс, Ф. Дюшофур, Дж. Кітредж та ін. Визначний український вчений, один із засновників лісівничо-екологічної типології, автор фундаментальних наукових праць з лісівничої тематики П.С. Погребняк вважав середовище первинним, аргументом у взаємодії лісу і середовища його існування, а угруповання живих організмів – вторинним, тобто, продуктом середовища, функцією.

4.2. Екологічний фактор – це будь-який елемент середовища (температура, світло, опади і т.ін.), здатний виявляти прямий вплив на живі організми хоча б протягом однієї фази їх розвитку. Фактори середовища характеризуються наступними ознаками: 1) специфічні для кожного виду і організму; 2) тривалі в часі, оскільки кожний організм все життя проводить у середовищі; 3) взаємні – середовище впливає на організм та організм, у свою чергу, впливає на середовище; 4) нерозривні – живі організми не можуть існувати поза середовищем.

Екологічні фактори впливають на живі організми як своєю присутністю, незалежно від величини, так і зміною цієї величини. Всі екологічні фактори взаємопов’язані і діють на ліс у комплексі. Поєднуючись між собою, вони продовжують впливати на рослини кожен по своєму. Принцип дії екологічних факторів на живі організми пояснюють наступні екологічні закони.

Закон обмежуючого чинника (закон мінімуму Ю. Лібіха):найбільш значимий той чинник, що якнайбільше відхиляється від оптимальних для організму значень; речовиною, присутньою у мінімумі, визначається ріст. Наприклад, якщо рослина забезпечена водою, однак зростає в умовах дефіциту світла, то посилення водопостачання буде мати незначний ефект у порівнянні з ефектом від збільшення освітлення.

Закон толерантності (В. Шелфорда):лімітуючим чинником процвітання організму (виду) може бути як мінімум, так і максимум екологічної дії, діапазон між якими визначає величину витривалості (толерантності) організму до цього чинника.

Біологічні види пристосовані не до визначених величин певного фактора, а до його мінливості у певному діапазоні. Мінімальні та максимальні значення факторів середовища, за межами яких існування виду неможливе, називають критичними пороговими точками, а діапазон між цими значеннями – зоною екологічної толерантності. В межах зони екологічної толерантності напруженість факторів середовища різна. Поряд з критичними точками розташовані песимальні зони, в яких активність організму суттєво обмежена дією зовнішніх умов. Далі розташовані зони комфорту, в яких екологічні реакції організму зростають. У центрі знаходиться зона оптимуму, яка найсприятливіша для життєдіяльності організму.

Закон оптимуму:будь-який екологічний чинник має певні межі позитивного впливу на живі організми. Наприклад, підвищення температури повітря від мінімального значення сприяє збільшенню енергії росту рослин, але до певної межі, тому що перехід через даний оптимум дає негативний ефект.

4.3. За В.Р. Вільямсом фактори життя рослин поділяються на дві категорії: земні (грунтові або ж едафічні) та космічні (атмосферні або кліматичні).

Г.Ф. Морозов (1912) до факторів лісотворення відносив: 1) внутрішні, екологічні властивості деревних порід; 2) географічне середовище: клімат, рельєф, грунт; 3) біосоціальні взаємовпливи: а) між рослинами, які утворюють лісове угруповання; б) між рослинами і фауною; 4) історично-геологічні причини; 5) втручання людини.

Все різноманіття екологічних факторів, які визначають умови життя і розвитку лісу, П.С. Погребняк звів у три групи: абіотичні, біотичні та антропогенні.

Абіотичні фактори, або фактори неорганічної природи, поділяються на три категорії: кліматичні, едафічні і геологічні.

Кліматичні фактори (атмосферні, або фактори надземного середовища): світло, температура, опади, вологість повітря, вітер, випаровування вологи, газовий склад атмосфери, атмосферне електричне поле та ін.).

Едафічні фактори (фактори “підземного” середовища, або фактори родючості грунту): волога у грунті з розчиненими в ній поживними речовинами, концентрація і кислотність грунтового розчину, токсичні для рослин речовини у грунті, комплекс фізичних властивостей грунту – механічний склад, шпаруватість, аерація, водні і теплові властивості, потужність коренедоступного шару грунту (ризосфери), лісова підстилка та ін.

Геологічні фактори: поверхневий стік, що супроводжується ерозією грунту на схилах, повені, алювіальні процеси у заплавах річок і т.ін.

Також, екологічним фактором прийнято вважати рельєф (орографічні фактори). Його роль полягає у перерозподілі у просторі світла, тепла, вологи і мінеральних речовин грунту.

Біотичні фактори – взаємодія рослин, тварин і мікроорганізмів. Поділяються на рослинні і зоологічні. У свою чергу, до категорії рослинних факторів відноситься взаємовплив деревних рослин, так званий ценотичний фактор. Категорія зоологічних факторів включає всі види взаємодії представників тваринного світу та їх вплив на лісову рослинність.

Антропогенні фактори – діяльність людини, яка суттєво трансформує біоценотичний покрив та середовище. У групі антропогенних факторів виділяють лісівничі (рубки лісу, трелювання деревини, сінокосіння, випасання худоби, підсочка, сільськогосподарське використання лісових земель та ін.); промислові (забруднення атмосфери шкідливими речовинами та їх вплив на ліс, спорудження водосховищ, які підтоплюють ліси, меліоративні заходи); рекреаційні (туризм, пожежі, ущільнення грунту, пошкодження дерев, витоптування трав’яного вкриття). Антропогенні фактори обумовлюють суттєві зміни у лісових насадженнях і можуть бути як корисними, так і шкідливими. Так, внаслідок господарської діяльності людини з 1850 року 1 млрд. га лісів замінені сільськогосподарськими угіддями, а за останні 20 років лісистість планети знизилась з 29 до 27%. Щорічно у світі вирубується близько 150 тис. км² лісів.

Відношення рослин до середовища регулюється як самим середовищем, так і внутрішніми, спадковими особливостями рослин, їх власною біологією і видовою специфікою. До біологічних властивостей деревних порід належать: анатомічна і морфологічна будова рослин, швидкість росту, тривалість біологічного віку, характер плодоношення, способи поширення плодів і насіння, особливості насіннєвого і вегетативного поновлення, стійкість до шкідників, хвороб та стихійних явищ природи (вітровалів, сніголамів і т.ін.).

Екологічні властивості – відношення деревних порід до світла, тепла, вологи, родючості грунту, а також, стійкість до впливу атмосферних забруднень.

4.4. Клімат – це закономірна послідовність метеорологічних процесів, обумовлена комплексом фізико-географічних умов, і відображається багаторічним режимом погоди певної місцевості. Він визначає формування та поширення лісів на планеті, впливає на склад і продуктивність деревостанів. Водночас, лісова рослинність певною мірою також впливає на кліматичні умови, створюючи особливий лісовий мікроклімат.

Горизонтальна, або широтна зональність на Землі обумовлена зміною клімату з півночі на південь. Світловий і температурний режими змінюються впродовж року та доби і залежать від широти місцевості, тобто кута падіння сонячних променів, а також, місцевих умов – циркуляції повітряних мас, наявності теплих чи холодних течій, льодовиків, характеру грунтів. У напрямку від екватора до полюсів середня температура зменшується приблизно на 0,5⁰С на кожний градус широти. В залежності від величини радіаційного балансу, термічного режиму і зволоження виділяють наступні географічні пояси: екваторіальний, два субекваторіальні, субтропічні, тропічні і помірні, субарктичний і арктичний у Північній, а також, субантарктичний і антарктичний у Південній півкулі.

Природна зона – частина географічного поясу з однорідними кліматичними умовами. Вони закономірно змінюються від екватора до полюсів і від океанів углиб континентів; мають подібні температурні умови і режим зволоження, що визначають однорідні грунти, рослинність, тваринний світ та інші компоненти природного середовища. Назва природної зони дається за домінуючим типом рослинності, наприклад, лісова, лісостепова, степова ті ін. У межах зони за переважаючим типом ландшафту виділяють підзони.

На розподіл лісової рослинності впливає і наявність гірських систем. У зв’язку із зміною висоти над рівнем моря в гірській місцевості формується своя зональність, так звана вертикальна поясність. У горах температура повітря на кожні 100 м висоти над рівнем моря знижується на 0,5⁰С. Підйом у гори на 1000 м за зміною температури рівноцінний переміщенню на 1000 км на північ. Зміна температури із зміною висоти над рівнем моря одержала назву висотного градієнта. Річна амплітуда, тобто різниця між найвищими і найнижчими середніми значеннями найтеплішого і найхолоднішого місяців, з висотою зменшується. У горах, також, більша амплітуда денних і нічних температур, спостерігаються часті зміни вологості і сухості повітря.

4.5. Клімат – поняття інтегральне і його вплив на ліс виявляється комплексно, у різних взаємозв’язках складових елементів. Ріст дерев, і біологічна продуктивність тісно пов’язані з тривалістю вегетаційного періоду, співвідношенням тепла і вологи. Власне, співвідношенням кількісних показників цих кліматичних факторів обумовлюється сама можливість існування лісу.

Г. Майр (1909) встановив, що для існування лісу необхідно, щоб за чотири місяці вегетаційного періоду середня температура повітря становила не менше 10⁰С, середня відносна вологість повітря – не нижча 50%, середня кількість атмосферних опадів – не менше 50 мм.

Г.М. Висоцький (1930) для характеристики кліматичних умов природних зон ввів коефіцієнт зволоження, або омброевапорометричний корелятив, який визначається як відношення річної кількості опадів до величини випаровуваності з відкритої водної поверхні. Значення коефіцієнта понад 1,0 відповідає лісовій зоні помірного поясу, 1,0 - умовам лісостепу, а 0,5 – напівпустелі.

Г.Т. Селянінов (1933) ввів показники теплозабезпеченості і вологості певної території. Відношення кількості опадів до випаровуваності за період із середньодобовими температурами понад +10⁰С називається гідротермічним коефіцієнтом (ГТК). Випаровуваність визначається за формулою:

де: ∑t - сума середньодобових температур, вищих за +10⁰С, впродовж вегетаційного періоду.

Отже, гідротермічний коефіцієнт Селянінова має наступний вигляд:

Коефіцієнт понад 1,3 відповідає зоні надмірного зволоження, 1,3-1,0 – зоні забезпеченого зволоження, менше 1,0 – недостатнього зволоження.

М.І. Будико (1956) запропонував обчислювати радіаційний індекс сухості як відношення радіаційного балансу до кількості тепла, необхідної для випаровування річної кількості опадів. На цьому принципі базується класифікація кліматів колишнього СРСР, розроблена О.О. Григорєвим і М.І. Будико.

При визначенні вологозабезпеченості рослин Д.І. Шашко прийшов до висновку, що найбільш достовірним показником атмосферного зволоження є відношення опадів до дефіциту вологості повітря.

Шведський біокліматолог С. Патерсон (1956) намагався встановити зв’язок між потенційною продуктивністю лісу (приростом деревини) та кліматичними факторами у вигляді індекса СVP (С – клімат, V – рослинність, Р - продуктивність):

де: Т – середньомісячна температура найтеплішого місяця, ⁰С;

Т_а – різниця між середньомісячними температурами найтеплішого і найхолоднішого місяців;

Р – середньорічна кількість опадів, мм;

G – тривалість вегетаційного періоду, місяців;

Е - місцева сонячна радіація, яка обумовлює транспірацію.

Для визначення вологості клімату Д.В. Воробйов (1961) застосовував наступну формулу:

де: R – сума опадів за місяці з середньою температурою понад 0⁰С;

Т – сума плюсових середньомісячних температур, ⁰С.

На підставі характеристики кліматів Д.В. Воробйова, Д.Д. Лавриненко (1965) розробив лісокліматичне районування Східно-Європейської рівнини, запропонувавши поняття “кліматоп”. Кліматоп – це територія з певними показниками суми плюсових середньомісячних температур (Т), так званий “термотоп” і алгебричною різницею середніх температур найтеплішого і найхолоднішого місяців року, тобто липня і січня (А), що отримала назву “контрастотоп”. Застосовуючи ці показники, Д.Д. Лавриненко на території Східно-Європейської рівнини виділив і охарактеризував 32 кліматопи.

4.6. Ліс – природне явище величезних географічних масштабів. Загальна площа лісових земель планети за наближеною оцінкою становить 4,1 млрд. га, що складає біля 30% поверхні суходолу. Вкрита лісом площа займає орієнтовно 3 млрд. га (за різними даними вона коливається від 2 млрд. га до 3,7 млрд. га), а запаси деревини досягають 50 млрд. м³. У помірному поясі північної півкулі (Євразія та Північна Америка) знаходиться більше половини лісів світу. Розподіл лісів на планеті досить нерівномірний. Найвища лісистість у Південній Америці (48%), у Північній Америці вона становить 35%, у Європі – 28%, в Африці – 22%, а найнижча в Австралії та Океанії – 9%.

У 1966 р. на VІ світовому лісовому конгресі у Мадриді прийнято розподіл лісової рослинності на 6 типів: хвойні ліси холодної зони; мішані ліси помірного поясу; вологі ліси теплого помірного клімату; екваторіальні дощові ліси; тропічні вологі листяні ліси; ліси сухих областей.

Хвойні ліси холодної зони (тайга) – поширені у помірному і частково субарктичному поясі Північної півкулі. Тайга - найбільший біом суходолу. Загальна площа цих лісів становить 13,4 млн. км² (10% поверхні суші або 1/3 всієї лісовкритої території планети). Вона гігантською смугою простягається на Євро-Азіатському та Північно-Американському континентах, охоплюючи більшу частину Канади, Аляски, північні райони США, Скандинавський півострів, північну частину Російської Федерації.

Для зони тайги притаманний різко континентальний клімат з дуже великими температурними коливаннями між літом і зимою. Кліматична зима триває 5-6 місяців, з середніми температурами нижче 0⁰C, сніговий покрив тривалий і стійкий. Температури варіюють від -50⁰C і нижче до +30⁰C впродовж року, при цьому 8 і більше місяців температура менша за +10⁰C. Літо коротке, але досить тепле і вологе. Загалом, тайга доходить на північ до ізотерми липня +10⁰C (зрідка до ізотерми липня +9 °C). Звичайно у тайзі спостерігається відносно низька кількість опадів (300-750 мм на рік), які випадають переважно у вигляді дощу влітку, а також у вигляді туману та снігу.

На території Євразії деревостани тайги представлені ялиною європейською (західна частина континенту), ялиною сибірською (східна частина континенту), сосною звичайною, модриною сибірською і даурською, сосною кедровою сибірською, ялицею сибірською. Південна межа хвойних лісів більш розмита і, як правило, доходить до ізотерми липня +18⁰C, а на деяких територіях з великою кількістю опадів (східний Сибір, північна Манчжурія) до ізотерми липня +20⁰C. У цих умовах тайзі притаманне більше біорізноманіття, і в ній з’являються більш теплолюбні види - сосна кедрова корейська, ялина аянська, аралія манчжурська, і поступово тайга в цих районах переходить у мішаний ліс помірного поясу. До складу хвойних лісів Північної Америки входять ялина біла та чорна, ялиця бальзамічна, тсуга канадська, псевдотсуга, ялина сітхінська, сосна жовта та веймутова. Хвойні ліси екстразонально повторюються і в більш південних широтах у зв’язку з висотною поясністю. На Кавказі пояс темнохвойних лісів починається з висоти 1600 м, а в Карпатах – з 800 м над рівнем моря.

Дерева хвойних порід тайги формують високі, прямі і повнодеревні стовбури, а деревина відзначається високою якістю (однорідна за будовою та довговолокниста). Північні хвойні ліси та їх гірські аналоги в південніших широтах є постачальником найбільш цінної, високоякісної деревини.

Мішані ліси помірного поясу поширені на південь від тайги (переважно середні широти Північної півкулі). Вони охоплюють майже всю Європу, добре виражені у Китаї. Є ліси такого типу і в Північній Америці. Кліматичні умови у порівнянні із зоною тайги тут м’якші. Зимовий період триває не більше 4-6 місяців, літо тепле. Річна сума опадів коливається в межах 700-1500 мм. У більш північних широтах ціліси представлені хвойними і дрібнолистяними породами (березою, осикою), а південніше формуються мішані хвойно-широколистяні ліси - перехідна смуга від тайги до широколистяних лісів. Хвойно-широколистяні ліси поширені і в нижніх поясах гір в умовах помірного вологого клімату. Сформовані з ялини, сосни, дуба, бука, липи, клена, в’яза. На території Євразії найбільш різноманітний породний склад притаманний лісам Далекого Сходу, де разом зростають ялина аянська, модрина даурська, ялиця білокора, ясен манчжурський, липа амурська, дуб монгольський та ін.

У Північній Америці хвойно-широколистяні ліси, до складу яких входять ялиця бальзамічна, клен цукровий, бук крупнолистяний, поширені в районі Великих озер. Значну площу займають вони і на західному тихоокеанському узбережжі США і сформовані з дугласової ялиці, хемлока, туї та ін.

Широколистяні ліси з дуба, бука, граба, липи, кленів поширені у Європі, Азії (Далекий Схід, північний Китай), у східній частині Північної Америки. Вони утворюють власну підзону, яка розмежовує хвойні (бореальні) ліси на півночі і степи та субтропічні ліси на півдні. У Європі домінують дубові та букові ліси.

Букові ліси з бука європейського широко розповсюджені на більшій території Західної Європи. Їх північна межа проходить через південнy частину Великобританії, Скандинавського півострову, Данію, на сході доходить до лінії Калінінград-Хмельницький-Кишинів. Південною границею ареалу є Балканський півострів, частина Румунії, Болгарії, Албанії, колишньої Югославії, а також Італії, південь Франції, північна частина Піренейського півострову. На території України (Карпати і Передкарпаття) бук лісовий формує як чисті, так і змішані деревостани з ялиною європейською, ялицею білою, явором, кленом гостролистим, дубом, грабом та ін. Бук східний поширений на Кавказі, західному узбережжі Малої Азії, східних Балканах, Ірані, бук Енглера та довгочерешковий – в Китаї, бук Зібольда – в Японії, бук крупнолистий – в США.

Дубові ліси з дуба звичайного та дуба скельного поширені в умовах помірного клімату у Західній та Східній Європі, південній частині Скандинавського півострову, у передгір’ях Карпат, Кавказу. На Кавказі зростають також дуб іберійський, Гартбіса, грузинський. На Далекому Сході поширений дуб монгольський та дуб зубчатий. У Північній Америці до складу дубових лісів входять дуб північний (бореальний), дуб червоноплідний.

Дубові ліси характерні для Лісостепової зони України. Найбільш поширені супутні породи – клени, липа, а в Західному Лісостепу – граб. У Степовій зоні дуб формує байрачні ліси, розташовані на схилах і тальвегах балок. У заплавах річок формуються так звані заплавні ліси. Південну межу поширення широлистяних лісів визначає дефіцит вологи та засолення грунту.

Вологі ліси теплого помірного клімату розташовані в обох півкулях і відзначаються багатим видовим складом. Насамперед, сюди відносяться ліси у районах Середземномор’я. Кліматичні умови характеризуються спекотним, сухим літом і м’якою вологою зимою. У всіх регіонах з середземноморським кліматом відносно невелика різниця між зимовим мінімумом і літнім максимумом (хоча добові перепади температур влітку можуть бути великі, якщо місцевість не розташована безпосередньо на узбережжі). Температура взимку рідко опускається нижче за нуль градусів, сніг випадає рідко і нестійкий.

У складі лісів переважають вічнозелені породи – лавр, маслинове дерево, суничне дерево, кипариси, мирт, кедри, дуб корковий, ялівці. Деякі деревні породи листопадні - дуб пухнастий, маслинка, малиновидна груша. На чорноморському узбережжі Криму, Кавказу, західному узбережжі Каспійського моря ростуть дуб каштанолистий, залізне дерево, дзельква, гранатник, хурма та ін.

На південному сході США до складу цих лісів входять сосни довгохвойна та короткохвойна, сосна Еліота, які мають велике промислове значення. На заболоченій місцевості поширені ліси кипариса болотного. У західній частині країни (Каліфорнія) ліси сформовані з суничного дерева, вічнозеленого дуба дрібнолистого, а в горах росте секвойя. На північно-африканському узбережжі ростуть різні види сосен: приморська, піцундська та ін.

В Австралії поширені вічнозелені евкаліптові ліси. З деяких видів евкаліпта одержують дуже тверду деревину, з інших – цінні ефірні олії і камеді. Окремі види евкаліптів мають незвичайну деревину, наприклад евкаліпт різноколірний (Eucaliptus diversicolor).

Ліси сухих областей – це хвойні і листяні ліси та чагарники сухих субтропіків, для яких характерні різко виражені посушливі сезони. У цих районах поширені зарослі ксерофітних чагарників, які називаються маквис у Середземномор’ї, чапараль у Каліфорнії, маторрале в Чилі, фейнбос у Південній Африці, маллі і квонган в Австралії.

Ліси відзначаються низькою продуктивністю. Тривалий час вони зазнавали істотного антропогенного впливу (рубки, випасання худоби та ін.), що особливо мало місце в середземноморських районах. У Середземномор’ї досить типовими для окремих районів є деякі види сосен, наприклад пінія (Pinus pinea L.), здатна рости за річної кількості опадів до 300 мм, сосна приморська (Pinus pinaster Ait.) та ін.

Екваторіальні дощові ліси ростуть в умовах досить вологого та жаркого тропічного клімату. Сезонність тут не виражена, а пори року розпізнаються за дощовим та відносно сухим періодом. Середньомісячна температура впродовж року утримується на рівні 24-26⁰С, річна кількість опадів досягає 1800-2500 мм і більше, а відносна вологість повітря, як правило, перевищує 90%.

Основні масиви цих лісів розташовані в басейні ріки Амазонки (Амазонський тропічний ліс), на більшій території Центральної Америки, в екваторіальній Африці (від Камеруна до Демократичної Республіки Конґо), у багатьох районах Південно-східної Азії (від М’янми до Індонезії і Папуа-Нової Гвінеї), на північному сході Австралії.

Загальною особливістю є надзвичайно велике розмаїття видів рослин і тварин. За оцінками вчених тут зосереджено майже 50% світового генофонду рослин і 2/3 видів тварин світу. Це найбільш складні у біологічному плані екосистеми, які характеризуються складною багатоярусною структурою рослинного компоненту. Зустрічаються як карликові (2-3 м висотою), так і гігантські (35-45 м і навіть до 70 м) форми. Трапляється багато різновидів ліан, довжина яких іноді сягає 240 м. Широко представлені, епіфіти, що селяться на стовбурах дерев. На поверхню грунту потрапляє дуже мало світла, яке перехоплюється верхніми ярусами, тому трав’яний покрив зріджений або взагалі відсутній.

У складі лісів переважають широколистяні вічнозелені породи. Однак, з великої кількості деревних порід експлуатаційне значення мають лише декілька. Поряд зустрічаються повільноростучі породи з винятково важкою і твердою деревиною та швидкоростучі породи з м’якою і легкою деревиною. З деревних порід, які мають промислове значення, у Латинській Америці ростуть деякі види махагоні, кедри, ірекс, представники родини лаврових, в т. ч. така цінна порода, як зелене серце (Ocotea rodioci (Schomb) Mcz). В екваторіальних лісах Африки користуються попитом махагоні, сіпо, лімба, обехе та ін. Дерева тропічних лісів використовуються як джерело отримання каучука, ефірних масел, їстівних плодів, лікарської сировини.

Тропічні вологі листопадні ліси зустрічаються у тропічних регіонах з вираженими сухими періодами, які обумовлені мусонами. Мусони - стійкі вітри нижнього шару тропосфери, що протилежно змінюють свій напрямок два рази на рік. Зимовий мусон має напрямок із суходолу на море, літній - з моря на суходіл. У посушливий період деревні породи скидають листя, а коли мусонні вітри приносять вологу, знову поновлюють його. Мусонні тропічні ліси зустрічаються у Південній і Південно-Східній Азії та Південній Америці. У складі лісів поширені тикове дерево, сандалове дерево, птерокарпус великоплідний, червоне і чорне дерево та ін.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.