• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ 1

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни «Виробничий менеджмент» для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст»

ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ 1

ТЕМА 1

Теоретична база і основні компоненти

виробничого менеджменту

1.1. Роль та основне призначення виробничого менеджменту організацій.

1.2. Функції, методи і принципи виробничого менеджменту.

1.3. Основні функції виробничих менеджерів.

1.4. Наукові досягнення у виробничому менеджменті.

Виробництво – одна з основних функцій будь-якої організації. Сутність цього полягає в тому, що кожне підприємство має вхід у систему, саму виробничу (переробну) систему та вихід (готовий продукт). Виходячи з цього, виробничий менеджмент – це управління діяльністю, яка стосується створення товарів шляхом перетворення «входів» (необхідних ресурсів усіх видів) на «виходи» (готові товари).

Досягнення високої якості «виходу» системи, або конкурентоспроможності товару, що випускається, можливе за дотримання таких умов:

1) якість робіт із стратегічного менеджменту та стратегічного маркетингу повинна бути високою, відповідати вимогам конкурентоспроможності;

2) водночас якість «процесу» в системі, тобто фактори виробництва та інші компоненти підприємства (власне, якість суто виробничого менеджменту), також мають відповідати вимогам конкурентоспроможності.

Виробничий менеджмент є головним фактором удосконалення матеріального виробництва.

Виробництво має найбільш повно використовувати технічні, матеріальні і трудові ресурси за найменших витрат та досягнення максимального прибутку. Особливого значення мають такі основні функції підприємства, як виробничо-технічні, маркетингові, планування діяльності підприємства, організація його роботи та контроль за виконанням поставленого завдання і стратегії.

Головним недоліком управлінців є зосередження їх роботи на одному з елементів управління, а не на всіх факторах загалом. Тому менеджеру необхідно розглядати управління виробництвом з урахуванням ситуації, яка складається, та застосовувати системний підхід.

Системний, ситуаційний і соціальний підходи у виробничому менеджменті враховуються менеджерами під час реалізації основних функцій (планування, організація, підбір кадрів, керівництво і контроль).

Основні функції менеджерів виробничого підприємства подані в табл.1.1.

Таблиця 1.1 Функції менеджерів на виробничому підприємстві

Для реалізації основних функцій і прийнятих рішень виробничі менеджери широко застосовують різноманітні методи. Сукупність цих методів і прийомів, специфічних для різних функцій управління, складає методологію і методичний апарат менеджменту.

Методи менеджменту – це система правил і процедур виконання різних завдань управління з метою вироблення раціональних управлінських рішень.

Методи менеджменту вносять певну впорядкованість, обґрунтованість і сприяють ефективній організації системи управління виробництвом. У менеджменті застосовують, як загальні методи, що використовують в усіх сферах діяльності (економічні, соціально-психологічні, адміністративно-правові, наукові та інші), так і спеціальні, які відображають специфіку певної діяльності.

У виробничій сфері широко застосовують методи системної орієнтації, моделювання, експерименту, апробації тощо. Основний набір методів і методик, які використовуються у виробничому менеджменті, наведені в табл. 1.2.

Таблиця 1.2 Методи менеджменту

Для забезпечення ефективності виробництва на всіх стадіях менеджери зобов’язані використовувати певні методи менеджменту, а саме: анкетування, експертизу, системний та економічний аналіз, економіко-математичні методи, регресивний аналіз, графічні та математичні моделі тощо.

Розроблення і використання ефективних методів у виробничому менеджменті включає:

- фундаментальну інформаційну підготовку;

- якісний аналіз варіантів рішень (альтернатив);

- об’єктивну оцінку та економічне обґрунтування рішень, які приймаються, і методів їх реалізації;

- чіткий контроль за реалізацією рішень і використовуваних методів.

Названі методи реалізуються згідно з певними принципами, серед яких: науковість у поєднанні з елементами мистецтва; цілеспрямованість управління; функціональна спеціалізація в поєднанні з універсальністю; послідовність управлінського процесу; оптимальне поєднання централізованого регулювання керованою підсистемою з її саморегулюванням; урахування особистих якостей працівника та громадської психології відповідність прав, обов’язків і відповідальності; забезпечення спільної зацікавленості всіх учасників управління в досягненні цілей фірми; забезпечення змагання учасників управління.

Велику роль в удосконаленні продуктивності відіграє наполегливість менеджерів, які виконують роль каталізаторів продуктивності технологічних процесів і якості споживчої вартості. Тому посади у виробничому менеджменті повинні займати менеджери і спеціалісти-професіонали, високоосвічені, які добре орієнтуються в управлінських науках, інформаційних технологіях, загальнотех-нічних, еколого-економічних, математичних, біологічних, фізичних, соціально-правових і соціально-психологічних науках.

Слід зазначити, що виробничий менеджмент як навчальний курс сформувався на базі узагальнення виробничої практики. Виробничий менеджмент бере свій початок від часів Ф. Тейлора (1865-1915 рр.) і його розвиток базується на досягненнях сучасних наук управління виробництвом, таких як: промисловий інжиніринг (комплекс інженерно-консультаційних послуг, які пов’язані з процесами виробництва і реалізації виготовленої підприємством продукції); реінжиніринг (перебудова ділових процесів для досягнення радикального, стрибкоподібного поліпшення діяльності підприємства); організаційні зміни – проведення реконструкцій і реорганізацій. У цих науках широко використовується сучасний математичний апарат (статистика, кореляційний і факторний аналізи), відомості з економіки, фізики, хімії, екології, соціології, що робить можливим використання системного наукового аналізу для вдосконалення виробничих систем, лінійного програмування під час складання розкладу моделювання, використання аналітичних методів та ін. Особливо великого значення у виробничому менеджменті набули інформаційні технології, на базі яких створюються потужні інформаційно-управлінські системи, мережі і АСУ. За допомогою інформаційних технологій ефективніше здійснюються прогнозування, планування і завантаження обладнання, управління запасами, планування матеріалів, енергоресурсів, деталей і вузлів, програмне управління обладнанням, комп’ютерне проектування, експертні системи, протоколи стандартизації.

ТЕМА 2

Підприємство як самостійна виробнича система

2.1. Спрощена модель підприємства як відкритої системи.

2.2. Класифікація виробничих систем.

2.3. Класифікація виробничих процесів.

2.4. Управління створенням та освоєння нових виробів.

2.5. Закони організації та розвитку виробничих систем.

Об’єктом курсу виробничого менеджменту є промислове підприємство (виробництво).

Підприємство –основна первинна господарська одиниця в економічній системі, що виготовляє і реалізує вироби та послуги і забезпечує досягнення своєї мети.

Головна мета підприємства – це отримання максимального прибутку в довгостроковій перспективі.

Необхідно зазначити, що прибуток не завжди є головним мотивом для функціонування підприємства. Це може бути прагнення до суспільного визнання, володарювання на ринках, збереження початої справи. Для цього необхідно відмовитися від швидкого прибутку, тому для таких підприємств головна мета – максимізація ситуації загалом, а вже потім прибуток.

Головне завдання підприємства – повне і своєчасне задоволення потреб споживачів, що є вищим змістом і нормою діяльності трудового колективу. У зв’язку з цим підприємство має забезпечувати конкурентоспроможність продукції, яка випускається, на підґрунті її високої якості, гнучко оновлювати її залежно від попиту.

Для промислових підприємств характерні наступні риси: виробничо-технічна єдність; організаційно-технічна єдність; господарська самостійність.

Підприємство розглядається як виробнича система. При цьому слід пам’ятати, що в широкому розумінні система – це сукупність елементів, які утворюють одне ціле, а виробнича система – це особливий клас систем, які включають працівників, засоби і предмети праці та інші елементи, необхідні для функціонування системи (технологія та організація виробництва), у межах якої створюється продукція або послуги.

Виробничу систему можна уявити як ланцюжок «ВИТРАТИ - ПЕРЕРОБКА - ВИПУСК», який повинен підпорядковуватися критеріям планування, аналізу, контролю, регулювання, координації й інших функцій менеджменту, які забезпечують погоджене управління виробництвом.

До особливостей виробничих систем, які відрізняють їх від технічних та інших систем, можна віднести:

- нестаціонарність (мінливість) окремих параметрів системи і стохастичність її поведінки;

- унікальність і непередбачуваність поведінки системи в конкретних умовах (завдяки наявності в ній активного елемента – людини) і разом з тим наявність у неї граничних можливостей, обумовлених наявними ресурсами;

- здатність змінювати свою структуру і формувати варіанти поведінки;

- здатність протистояти ентропійним (таким, що руйнують систему) тенденціям;

- здатність адаптуватися до умов, що змінюються;

- здатність і прагнення до цілестворення, тобто формування цілей усередині системи.

Характерні ознаки підприємства як виробничої системи:

- цілеспрямованість (здатність створювати продукцію, надавати послуги);

- поліструктурність (одночасне існування на підприємствах взаємопов’язаних підсистем – цех, дільниця, служба, відділ);

- складність, що обумовлена поліструктурністю (підприємство як основний елемент має трудовий колектив, на який діє зовнішнє середовище);

- відкритість – взаємодія підприємства із зовнішнім середовищем (це реалізація продукції, зв’язок з іншими підприємствами, матеріальні, енергетичні ресурси, податки).

Підприємство являє собою динамічну систему. Підприємству притаманні зміни, переходи з одного типу в інший, але при цьому воно залишається системою, яка має такі властивості:

- результативність – здатність отримувати ефект, створювати необхідну споживачу продукцію;

- надійність – стійке функціонування, яке забезпечується внутрішніми резервами, системою управління, зв’язком з іншими виробничими системами;

- довготривалість – властивість виробничої системи протягом довгого часу зберігати результативність;

- гнучкість – можливість виробничої системи пристосовуватися до змінних умов зовнішнього середовища;

- керованість – припустимість тимчасової зміни процесів функціонування в бажаному напрямі під впливом управлінських факторів.

Це дозволяє говорити про підприємство як про саморегулюючу систему, яка може пристосовуватися як до внутрішніх, так і до зовнішніх змін. Але саморегуляція може відбуватися до певних меж. Необхідно чітко регламентувати діяльність підприємства, яка випливає з його завдань.

Система діє як цілісний організм, що взаємодіє з іншими системами, визначає функціонування системи в конкретних ситуаціях, а сама система є ефектом результативності.

Формою подання реальності самостійності системи є її модель. Кожна з моделей має набір функціональних характеристик: комбінація видів продуктів; комбінація процесів переробки та навколишнє середовище.

Кожна виробнича система одержує із зовнішнього середовища необхідні ресурси за відповідну ціну, переробляє їх на продукти, які збуває, і отримує дохід за відповідною ціною.

Модель підприємства як відкритої системи включає переробну (перетворювальну) підсистему, підсистему забезпечення, планування та контролю, підсистему зберігання продукції та її збуту.

Застосування системного підходу дозволяє виділити в діяльності підприємств індивідуальні функції у вигляді відносно окремих компонентів. У рамках підсистем здійснюються певні види діяльності, самостійність, визначеність цілей і зміст яких дозволяє об’єднати їх у функціональні підсистеми.

1)Підсистеми виробничих процесів: технічна підготовка виробництва, основні виробничі процеси, забезпечення якості продукції, організація продуктивної праці.

2) Підсистеми складу елементів виробництва: основні виробничі фонди, предмети праці, кадри.

3)Підсистеми виробничої інфраструктури підприємства: технічне обслуговування і ремонт основних виробничих фондів, енергетичне забезпечення виробництва, транспортне обслуговування виробництва, складське і тарне господарство, матеріально-технічне забезпечення виробництва і збут готової продукції.

4) Підсистеми управління підприємством: техніко-економічне планування, фінансування, бухгалтерський облік, науково-технічний розвиток підприємства, соціальний розвиток колективу.

Кожна ланка підприємства і кожна функціональна підсистема є водночас кібернетичними системами. Вони мають об’єкт і суб’єкт управління, пов’язані між собою каналами зв’язку.

Різноманітні виробничі системи характеризуються такими поняттями: спеціалізація, концентрація, пропорційність окремих частин системи і підсистем, прямоточність виробничих процесів, ритмічність часткових виробничих процесів, вид продукції, серійність виробництва тощо. Ці особливості у взаємозв’язку і взаємообумовленості визначають раціональність форм організації виробничих систем та їх підсистем.

Класифікація виробничих систем залежить від типу переробної підсистеми (одинична, серійна, масова, безперервна). Вона також залежить від характеру виробленого продукту. Це може бути виріб, архітектурно-будівельний підрядник, столярний цех, автоскладальний цех, нафтопереробне підприємство тощо.

Основні фактори, що впливають на діяльність виробничих систем. Чинники макрорівня:

- вартість земельної ділянки і будівництва;

- демографічний та економічний чинники, що впливають на ринок збуту і на дане виробництво;

- джерела постачання матеріалів і транспортні витрати з їх доставки;

- кількість і якість трудових ресурсів;

- наявність необхідної кількості води та електроенергії;

- політична стабільність;

- податкова політика і пільги з економічного розвитку;

- екологія (необхідне чисте навколишнє середовище);

- умови проживання (клімат, медицина, освіта, чи високий рівень злочинності і т. ін.);

Чинники мікрорівня:

- обмежувальна норма промислової зони і сумісність із сусідніми підприємствами;

- розмір, конфігурація і технічні характеристики підприємства та майданчика під підприємство;

- наявність переважного транспорту;

- наявність транспортних під’їздів;

- зовнішній вигляд майданчика;

- близькість до житлових масивів;

- місцезнаходження конкурентів.

Існування і функціонування систем обумовлене низкою закономірностей, серед яких: цілісність, інтегративність, комунікативність, ієрархічність, здійсненність.

Підприємство забезпечує розвиток і підвищення ефективності виробництва, прагне всесторонньої інтенсифікації, прискорює інноваційні процеси. Використовуючи інновації, підприємство виготовляє і освоює нову техніку, удосконалює випуск продукції.

Ставлячи конкретні вимоги до сировини, матеріалів, обладнання, інструменту, підприємство певною мірою визначає напрямки технічного розвитку підприємств-суміжників. Крім того підприємство організовує роботу раціоналізаторів і винахідників, у такий спосіб забезпечуючи соціальний розвиток колективу, формує матеріальну базу соціальної сфери, створює сприятливі умови для високопродуктивної праці, соціальної справедливості, самоуправління трудового колективу, охорони й поліпшення навколишнього середовища.

Об’єктами виробничого менеджменту на підприємстві є виробничі підрозділи (цехи) як основні виробничі одиниці основного і допоміжного виробництв, а також їх виробничі процеси як сукупність послідовно виконуваних часткових процесів з виготовлення продукції і технічного обслуговування виробництва.

На кожному підприємстві одночасно з випуском готової продукції здійснюється підготовка до випуску нової продукції. Система створення та освоєння нових виробів охоплює організацію й планування розроблення нових конструкцій, визначення та затвердження типу технологічного процесу та його технологічного проектування, а також організаційно-проектні завдання щодо створення та освоєння нової продукції. На структуру організації розробника нової продукції впливають як зовнішні, так і внутрішні фактори. Перш за все, це підпорядкованість міністерству або відомству, кількість організацій, що передають розробнику свою документацію, спеціалізація конструкторської організації тощо.

Система створення та освоєння нових виробів (технічна підготовка виробництва) містить конструкторську, технологічну та організаційну стадії. Кожна з цих стадій певним чином впливає на кінцеві результати створення та освоєння нових виробів.

ТЕМА 3

Об’єктивні закономірності управління виробництвом

та формалізація економічних явищ і виробничих ситуацій

3.1. Об’єктивність законів управління виробництвом.

3.2. Значення формалізації економічних явищ і виробничих ситуацій.

3.3. Роль формалізації у виробничому менеджменті.

3.4. Варіанти впливу різних факторів на виробничі явища і ситуації.

3.5. Використання методів дослідження операцій в управлінні виробництвом.

Структура виробничого менеджменту складається із загальних понять дисципліни, формування виробничих систем, управління функціонуванням виробничих систем, управління виробничими процесами, управління використанням виробничих ресурсів, управління створенням та освоєнням нових виробів та управління якістю продукції.

Основні завдання менеджера залежать від функцій менеджменту, а саме: прогнозування; планування; організації виконання запланованих робіт та їх фінансового забезпечення; контролю за виконанням завдань виробництва залежно від його цілі та перспектив розвитку.

Менеджер зобов’язаний приймати свої рішення з урахуванням об’єктивних закономірностей управління виробництвом, а саме: законів матеріального світу, законів суспільного життя та філософських законів.

Вирішуючи будь-які питання виробничого менеджменту, управління виробництвом необхідно здійснювати на підставі об’єктивних законів та незалежно від того, усвідомлюємо ми їх чи ні. Крім того, менеджер повинен у процесі управління виробництвом застосовувати теорію систем. Системний підхід – це спосіб мислення стосовно організації та управління. Виробничі системи є відкритими і характеризуються взаємодією із зовнішнім середовищем, тому що виживання будь-якої організації залежить від її оточення.

Менеджер зобов’язаний враховувати різні підходи до управління виробництвом. Один із них – ситуаційний, який пов’язує конкретні прийоми з конкретними ситуаціями. Він концентрується на ситуаційних різницях між підприємствами і всередині самих підприємств.

В аналізі економічних явищ або виробничих ситуацій, а отже, і в управлінні ними, важливу роль відіграє їх формалізація, яка значно полегшує і поліпшує обґрунтованість аналізу конкретної ситуації в управлінні діючим виробництвом. Крім того, формалізація економічних явищ і технологічних процесів виробництва дає можливість визначити вплив на ці процеси значної кількості факторів і визначити формалізовану залежність між конкретним явищем або ситуацією та факторами й аргументами, а також визначити коректність цієї залежності.

Під формалізацією розуміють подання й вивчення галузі знань у вигляді формалізованої системи або обчислення (формули). Вимірюванням економічних явищ або виробничих ситуацій є певні показники. Підприємства застосовуються планові, облікові та аналітичні показники. Аналіз будь-якого явища або виробничої ситуації, висновки з аналізу полегшуються, коли ці явища формалізовані. Формалізація економічних явищ і виробничих ситуацій дає змогу не лише глибоко вникнути в них, а й кількісно виміряти їх та одержати достовірну інформацію.

З метою формалізації економічних явищ і виробничих ситуацій виробничий менеджмент повинен ґрунтуватися на теоретичних засадах економічного аналізу та макроекономіки, економіки підприємства, техніки і технології галузей; включати організацію виробництва і маркетинг у виробничу сферу; зосередитись на управлінні виробничо-ресурсним потенціалом, фінансами, інвестиціями; на дослідженні операцій з метою розробки і практичного застосування методів найбільш ефективного управління організаційними системами.

Метою дослідження операцій є кількісне обґрунтування прийнятих рішень з управління підприємствами (виробництвом).

Основні етапи операційних досліджень:

- постановка задачі;

- побудова математичної моделі;

- знаходження рішення;

- перевірка і корегування рішення;

- реалізація знайденого рішення на практиці.

Для формалізації економічних явищ і виробничих ситуацій досить часто в практиці управління виробництвом застосовується мережні методи, методи теорії прийняття рішень та теорії ігор.

Обмеженість або неточність інформації про задачу приводить до ситуації, у якій доводиться приймати рішення або в умовах ризику, якщо ступінь неповноти інформації виражається через функцію розподілу ймовірностей; або в умовах невизначеності, якщо існування функцій розподілу ймовірностей не гарантується.

Невизначеність не означає повної відсутності інформації про задачу. Функція розподілу може бути просто невідома на момент ухвалення рішення з різних причин.

У випадках, коли рішення приймається в умовах ризику або невизначеності, критерій оптимальності може визначатися неоднозначно.

Прийняття рішень в умовах ризику звичайно ґрунтується на одному з таких критеріїв:

- очікуване значення прибутку або витрат;

- комбінації очікуваного значення й дисперсії;

- відомого граничного рівня;

- найбільш імовірної події в майбутньому.

За наявності невизначеності умови, у яких доводиться приймати рішення, подаються у вигляді матриці, рядки якої відповідають можливим діям, стовпці –можливим станам. Елементи матриці – це результат.

Умови, у яких доводиться приймати рішення, можна уявити у вигляді матриці з попереднього завдання. Вважаючи, що ймовірності настання кожного зі станів не визначені, визначити оптимальне рішення за кожним з перерахованих критеріїв і порівняти отримані результати.

ТЕМА 4

Сучасні підходи до управління виробництвом

4.1. Управління виробництвом: системне бачення.

4.2. Характеристика сучасних підходів до управління виробництвом.

4.3. Процесний підхід до управління виробництвом.

4.4. Реінжиніринг: сутність та характеристика.

В основному виробництві підприємства здійснюється переробка предметів праці в готову продукцію або послуги. На форми організації виробничого процесу суттєво впливає ступінь автоматизації виробництва, відносини між людьми, які складаються в цьому процесі. Система управління виробничими процесами об’єднується в єдиний потік з охопленням всіх рівнів виробництва: цехів, дільниць, потокових ліній, бригад та робочих місць. Безпосереднє управління виробництвом здійснюється на підґрунті планування, координації, мотивації до праці, контролю за виконанням рішень і регулювання ходу виробництва.

Цілі і завдання – це кінцева мета, на досягнення якої спрямована діяльність колективу. Цілі існують кількісні і якісні. Завдання для кожного виробничого підрозділу можуть бути різними, але одне з них залишається однаковим для всіх: безумовне виконання заданої виробничої програми щодо випуску продукції за умови мінімальних витрат матеріалів, праці, часу і фінансів.

Процес управління виробництвом можна уявити як сукупність послідовних дій управлінського персоналу щодо досягнення певних цілей об’єктами управління та їх фактичного стану в певній системі управління, затвердження на цьому підґрунті рішень та розробка обґрунтованих виробничих завдань і оперативних планів. Послідовність дій персоналу здійснюється на базі теоретичних положень про управління: єдиновладдя, оптимального розподілу обов’язків, оптимальної кількості рівнів управління, інформаційної забезпеченості керівника, наявності контролю, оптимальності інформаційного навантаження та зацікавленості виконавця в одержанні максимального результату. Виконання прийнятих управлінських рішень потребує чіткого системного забезпечення та міру відповідальності керівника.

Кінцеві цілі підприємства загалом і для кожного виробничого підрозділу визначаються відносинами між виробництвом та управлінням ним, і тому потребують зміни організаційних структур, організації та процесу управління.

Основними функціями управління виробництвом є: організація, нормування, планування, координація, мотивація, контроль і регулювання. Система управління виробництвом складна У цій системі можна виділити загальні елементи: процес управління, цілі системи, об’єкт управління, суб’єкт управління, контур управління тощо. Кожне підприємство має певну організаційну структуру. Під структурою управління підприємством розуміють сукупність взаємопов’язаних елементів, які знаходяться між собою у стійких взаємовідносинах, забезпечують їх функціонування та розвиток як єдиного цілого.

Виділяють такі структури управління: лінійна, лінійно-штабна, функціональна, програмно-цільова, дивізійна, матрична.

Менеджер зобов’язаний ураховувати різні підходи до управління виробництвом. Це обумовлює необхідність використання певних підходів у процесі управління підприємством, а саме: системного, ситуаційного, функціонально-орієнтованого, структурного, ресурсного, комплексного тощо.

При цьому підхід означає вибір такої системи реалізації заходів, яка базується на певних принципах. До найбільш розповсюджених підходів належать:

- системний підхід, який є виключно способом мислення щодо організації та управління. Він дозволяє лише умоглядно уявити організацію як єдність її елементів. Це такий напрям методології наукового пізнання і практичної діяльності, в основі якого лежить дослідження будь-якого об’єкта як складної цілісної соціально-економічної системи;

- ситуаційний підхід, який, так само як і системний, є лише способом мислення про організаційні проблеми та їх можливі рішення, не даючи практикам потрібного ефективного алгоритму – набору керівних дій з управління організацією. Загальний процес однаковий, однак специфічні прийоми, які повинен застосовувати керівник для ефективного управління, можуть значно варіюватися. Сутність же таких «специфічних прийомів» у межах ситуаційного підходу не розкривається;

- ресурсний підхід, який передбачає ефективне використання наявного виробничо-ресурсного потенціалу підприємства;

- функціонально-орієнтований підхід, який характеризується чіткою спеціалізацією робіт і розподілом їх за функціональними підрозділами. При цьому співробітники кожного підрозділу виконують лише суворо належні їм функції і не відповідають за загальний результат діяльності компанії.

Для функціонально-орієнтованого підходу характерна ієрархічність. Споживачем результатів діяльності співробітників є керівник вищого рівня. При цьому він контролює результативність діяльності співробітників, і від його рішення залежить, чи задовільні результати їх діяльності, чи ні.

Взаємодія між підрозділами здійснюється, як правило, через керівників. У зв’язку з цим функціональний підхід має ряд значних недоліків:

- відсутність орієнтації на замовника. Вимірником якості й цінності продукції є думка керівника вищого рівня, а не замовника. Тим часом саме замовник купує продукцію і від його задоволеності залежить прибуток підприємства;

- наявність функціональних бар’єрів між підрозділами. Кожен керівник підрозділу має особисті амбіції і цілі, яких він намагається досягти. У зв'язку з цим страждає загальна результативність усієї діяльності підприємства. Навіть маючи благі наміри, наприклад, зменшити витрати у своєму підрозділі на певну величину, можна заподіяти загальному процесу виробництва збитки в стократному розмірі;

- низька оперативність і адаптивність до ситуації, що змінюється. З огляду на те, що обмін інформацією здійснюється, як правило, через керівників, це призводить до значних тимчасових витрат, зниження реакції на ринкову і зовнішню економічну ситуацію.

Усіх вище перерахованих недоліків позбавлений процесний підхід.

Процесний підхід – це спосіб розгляду усієї діяльності підприємства як мережі взаємодіючих процесів, що відбуваються всередині організаційної структури підприємства і реалізують мету його існування.

Цей підхід в управлінні системами знаходить все більшу популярність. Його головною перевагою є безпосередня орієнтація на замовника продукції або послуг, що генеруються підприємством. Адже саме задоволення потреб замовника веде до того, що продукт буде їм придбаний або послуга використана, а отже, підприємство отримає свій прибуток.

Процесний підхід має такі позитивні моменти:

- єдиним вимірником якості і цінності продукції є задоволеність замовника;

- кожен співробітник пов’язаний з кінцевим результатом і відповідає за його якість;

- обмін інформацією здійснюється всередині робочої групи бізнес-процесу, що виключає її спотворення, а також значно скорочує терміни передачі інформації від одного суб’єкта бізнес-процесу до іншого; унаслідок цього підвищується оперативність і адаптивність діяльності підприємства;

- розглядаючи весь процес створення цінності від початку і до кінця, можна оптимально планувати ресурси; це приведе до скорочення невиправданих витрат і максимально дозволить простежувати інвестиції, вкладені у проект зі створення цінностей;

- розглядаючи всю послідовність дій зі створення цінності дозволить визначити, на якому етапі закладається та або інша якість, можна шляхом застережливої дії уникати браку, досягати максимальної якості й усувати непотрібні втрати.

Об’єктом управління у процесному підході є процес, під яким розуміють, по-перше, логічну послідовність дій, протяжну в часі, що приводить до послідовної зміни проміжних станів системи, в якій цей процес відбувається, і що перетворює вихідні (вхідні) ресурси на кінцеві (вихідні). По-друге, це сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих видів діяльності, яка перетворює входи на виходи. По-третє, це логічний, послідовний, взаємозв’язаний набір заходів, у якому споживаються ресурси постачальника, створюється цінність і видається результат споживачеві.

На теперішній час процесний підхід є найбільш прогресивний, тому широко застосовується в різних сферах діяльності. Він дозволяє визначити причинно-наслідкові зв’язки виникнення проблем, а також з’ясувати, де й коли виникла проблема і яка з організацій винна в її виникненні.

Основна доктрина філософії використання процесного підходу щодо вирішення питань реструктуризації полягає в тому, що зміни в бізнес-процесах викликають низку структурних змін на підприємстві, бо мають певне економічне, організаційне та правове супроводження. Тобто, перебігаючи в межах певних організаційних форм, зміни в бізнес-процесах викликають низку змін в елементах та діяльності бізнес-структур, у тому числі й зміни в методах та принципах управління діяльністю підприємства, які і складають сутність трансформаційних перетворень.

У межах бізнес-процесу – упорядкованих дій, спрямованих на виробництво та реалізацію продукції (послуг), необхідних споживачам, – може здійснюватися не тільки виробництво і реалізація різних видів продукції (послуг), але й постійний контроль як за усім бізнес-процесом загалом, так і за його окремими елементами, тобто здійснюватися маркетингова, збутова та інші види діяльності. При цьому окремі елементи бізнес-процесу можуть бути територіально віддалені один від одного, але повинні координуватися в межах єдиної стратегії.

З метою уможливлення застосування процесного підходу до управління виробництвом необхідно структурувати бізнес-процеси за етапами руху виробничих потоків, ідентифікувати виробничі потоки, установити їх відповідність та виявити їх властивості й організаційні форми.

Функції, які формують бізнес-процес, технологічно пов’язані, а обумовлені ними витрати – економічно залежні. Це означає, що зміни в одному з видів виробничої діяльності впливають на всі інші, створюючи єдиний технологічний ланцюжок, а намагання зменшити окремі витрати може привести до більш низьких сукупних витрат.

Ураховуючи стабільність основної матеріально-технічної бази підприємств, особливістю процесного підходу є те, що він формує тільки частку питомої ваги суто управлінського процесу. Тривалість і структура останнього залежать від трудомісткості робіт з інженерно-управлінських процесів. У зв’язку з цим управлінські витрати в процесі реструктуризації значно вищі і заслуговують на більш пильну увагу. Це викликає необхідність розгляду управлінського процесу в сукупності з виробничими процесами та зміщення уваги під час оцінювання ефективності головного процесу виробництва послуг на забезпечувальні функції.

Із загального переліку основних положень, на яких базується процесний підхід, найважливішими є, по-перше, реалізація принципу системного підходу. Це означає, що оптимізація бізнес-процесу, яку формують його складові – технологічно пов’язані функції, може відбуватися як у межах усього підприємства, так і його окремих підрозділів. Однак досягти максимального ефекту можна, лише оптимізувавши бізнес-процес від його початку до кінцевого споживача, або окремі значні його ділянки, тобто операції або процедури. При цьому всі ланки технологічного ланцюга мають працювати як єдиний злагоджений механізм.

По-друге, очікуваними результатами від реалізації виробничої діяльності мають стати мінімальні витрати на процеси та функції виробництва послуг, які формуються від початку процесу до кінцевого споживача, за рахунок оптимізації структури витрат, визначення відповідальних за реалізацію процесів, обмеження нераціональних витрат тощо.

Система підрахунку витрат на здійснення процесу має відбуватися протягом усього технологічного ланцюга або бізнес-процесу і давати можливість визначити витрати на його реалізацію. Тому важливим критерієм відбору оптимального варіанту організаційної форми є мінімум сукупних витрат на реалізацію бізнес-процесу протягом усього технологічного ланцюга та їх ефективність.

Організація робіт динамічно вдосконалюється через дослідження й усунення недоліків під час виконання процесів, а критерії якості виходять від споживачів. У результаті підприємства змушені безупинно пристосовуватися до постійно мінливих запитів своїх клієнтів шляхом зміни бізнес-процесів і розширення асортименту продукції.

Оптимізація і створення нових бізнес-процесів передбачає зміну існуючої організаційної структури. Такий підхід реалізується за допомогою концепції управління проектами.

Процеси повинні проектуватися згідно з принципами організаційного проектування, тобто “знизу вверх”, починаючи від основних, базових процесів і закінчуючи процесами управління. При цьому завдання полягає в тому, щоб змоделювати такі процеси, які б своєчасно й достатньою мірою забезпечили якість послуг, тобто підрахувати час, напрями й обсяги здійснення витрат за етапами процесу, аналізувати їх доцільність з позиції задоволення потреб споживачів.

Узагальнюючи наявні особливості та підходи, які можуть використовуватися в процесі управління виробництвом цей процес має враховувати:

- управління часом перебігу бізнес-процесу за рахунок оптимізації витрат часу на обслуговування функцій;

- управління вартістю бізнес-процесу;

- управління запланованими (або раціональними) технічними та економічними параметрами;

- управління сферами управлінської діяльності з обслуговування процесу;

- управління ефективністю бізнес-процесу.

Мета застосування процесного підходу в процесі управління виробництвом може бути відображена за певними правилами реінжинірингу, а саме:

- горизонтальне стискання робочих процедур, об’єднання кількох процедур в одну;

- вертикальне стискання функцій, за якого виконавці приймають самостійні рішення. Наділення співробітників певними повноваженнями, що приводить до значного підвищення їх віддачі;

- розпаралелювання процесу там, де це можливо;

- процеси мають різні варіанти виконання;

- робота виконується в тім місці, де це доцільно;

- розподіл роботи між структурними підрозділами, усунення зайвої інтеграції (дезінтеграції);

- мінімізація кількості перевірок і керуючих впливів;

- мінімізація кількості погоджень шляхом скорочення зовнішніх точок контакту. Мова йде про спрощення границь між функціональними підрозділами;

- уповноважений менеджер забезпечує єдину точку контакту, що відіграє роль буфера між складним процесом і замовником. Менеджер поводиться як відповідальний за весь процес і має доступ до всієї інформації процесу і до всіх виконавців.

Кінцева мета застосування процесного підходу до управління виробництвом може бути реалізована шляхом забезпечення високої якості продукції (у разі різного сполучення витрат на реалізацію бізнес-процесів та за оптимальної структури витрат на перепроектування бізнес-процесів) та мінімізації витрат.

ТЕМА 5

Управління технічними ресурсами підприємства

5.1. Поняття та основні характеристики технічних ресурсів підприємства.

5.2. Теоретичні основи системи управління технічними ресурсами

підприємства.

5.3. Методичні підходи до оцінювання технічних ресурсів.

5.4. Управління технічними ресурсами як основа підвищення ефективності

функціонування промислових підприємств.

Технічні ресурси – це сукупність механізмів, машин і технологій, які створюються з метою виробництва конкурентоздатної продукції. Технічні ресурси акумулюються в активній частині основних фондів промислових підприємств.

Як елемент технічних ресурсів, технологія визначає потенційні можливості щодо випуску продукції заданої кількості і якості; вимоги до складу і якісних параметрів засобів виробництва, характер взаємодії засобів виробництва в системі машин, а також зумовлює початок низхідної стадії в розвитку технічних ресурсів. Останнє залежить не тільки від внутрішніх резервів основних фондів, а й від технології виробництва продукції.

Для технічних ресурсів основними характеристиками є:

– сукупність елементів, які взаємопов’язані та взаємодіють з урахуванням часу і простору;

– наявність вартості;

– здатність до фізичного і морального зношування елементів у процесі функціонування;

– здатність до самоокупності витрат на власне поточне обслуговування;

– можливість описати їх за допомогою кількісних і якісних показників, що дає можливість скласти характеристику стану, потенційних можливостей і рівня їх використання.

– Вартість технічних ресурсів визначається вартістю елементів, які входять до їх складу. Наприклад, визначення вартості основних фондів зводиться до розрахунку первинної, оновленої і ліквідаційної вартості. Вартість технології визначається витратами капіталу на її придбання.

Розглядаючи основні характеристики технічних ресурсів, слід зазначити, що технічні ресурси використовуються на підприємствах тривалий час, упродовж якого вони випробовують фізичне, моральне і функціональне зношення.

Сутність управління технічними ресурсами полягає в цілеспрямованому й результативному впливі на їх склад для створення й реалізації їх конкурентних переваг. Як мета управління технічними ресурсами розглядається формування і реалізація системного управлінського впливу з метою підвищення їх конкурентних характеристик і результатів функціонування в заданих умовах господарювання.

Склад і зміст завдань з управління технічними ресурсами в кожному структурному підрозділі, який бере участь у даному процесі, можна визначити шляхом вивчення Посадових інструкцій та Положень про відділи технічних служб підприємства.

Координацію діяльності окремих суб’єктів управління мають здійснювати менеджери з управління технічними ресурсами.

Управління технічними ресурсами відображає сукупність взаємозв’язаних процесів планування, організації, мотивації і контролю.

Технічні ресурси можна описати за допомогою різних кількісних і якісних показників, які дають можливість скласти характеристику їх стану, потенційних можливостей і рівня їх використання. Основні показники для оцінки стану та ефективності використання технічних ресурсів: фізичне і моральне зношення; фондовіддача і фондоозброєність; енергоозброєність; коефіцієнти екстенсивного та інтенсивного завантаження технічних ресурсів.

Одним із найважливіших завдань управління технічними ресурсами є підвищення ступеня використання обладнання.

Інтенсивне використання обладнання – це продуктивність обладнання, або збільшення обсягу випуску продукції, виробленої за одиницю часу даним обладнанням.

Екстенсивне використання обладнання – це використання обладнання за часом, і визначається воно коефіцієнтом використання планового фонду часу, змінності роботи обладнання та його завантаження.

Механізація й автоматизація процесів та праці – один із основних показників технічної озброєності виробництва. Механізація виробництва – це заміна ручних виробничих операцій машинами і механізмами. У разі комплексної механізації забезпечується організація потокового виробництва продукції, досягається підвищення якості продукції, збереження однорідності, міра точності і постійності заданих параметрів.

Автоматизація виробництва – виробничий процес, у якому функції управління і контролю здійснюються приладами та автоматичними пристроями.

Для визначення рівня механізації і автоматизації використовують певні коефіцієнти автоматизації парку обладнання та коефіцієнт механізації.

ТЕМА 6

Управління матеріальними ресурсами підприємства

6.1. Поняття та основні характеристики матеріальних ресурсів.

6.2. Характеристика системи управління матеріальними ресурсами

підприємства.

6.3. Методико-аналітичне забезпечення процесів управління матеріальними

ресурсами.

Матеріальні ресурси (МР) – похідна природних ресурсів. Економічне значення МР полягає в такому:

– раціональне використання МР у процесі виробництва і зменшення питомих витрат сировини, матеріалів, палива забезпечує значні економічні вигоди та є передумовою збільшення масштабу виробництва;

– економія МР, упровадження у виробництво нових, більш економічних матеріалів сприяє досягненню більш раціональної структури промислового виробництва;

– ефективне використання МР спонукає до впровадження нової техніки й удосконалення технологічних процесів;

– раціональне використання МР сприяє поліпшенню використання виробничих потужностей і підвищенню продуктивності праці;

– економія МР сприяє зниженню собівартості промислової продукції;

– економія МР позитивно впливає на фінансовий стан підприємства.

Головне завдання управління МР – ефективне їх використання. Управління МР слід розглядати як сукупність операцій і процедур впливу керівної підсистеми (апарату управління) на керовану (матеріальні ресурси), яка здійснюються в межах організаційної структури підприємства.

Призначення процесу управління МР – вибір найкращого (оптимального) варіанта використання матеріальних ресурсів.

Система управлінням МР виконує певні функції, як і будь-яка економічна система, – планування, організація, мотивація та контроль. Під час виконання функції планування особлива увага приділяється плануванню потреб у матеріальних ресурсах, а кінцевим результатом є складання плану матеріально-технічного забезпечення.

У процесі реалізації функцій системи управління МР вирішуються такі завдання:

- створення бази сировини та матеріалів, що передбачає визначення потреби в матеріальних ресурсах, вибір постачальників, узгодження умов постачання;

- формування та зберігання запасів сировини та матеріалів, що передбачає управління запасами матеріальних ресурсів;

- підготовка сировини та матеріалів до просування на робочі місця та їх своєчасне забезпечення;

- переробка та утилізація відходів основного та допоміжного виробництв.

Основні показники, які використовуються для оцінки ефективності використання матеріальних ресурсів у виробничому процесі, наступні:

– Забезпеченість потреби в матеріальних ресурсах завдяки їх економії.

– Питомі витрати найважливіших матеріальних ресурсів у натуральному виразі на 1 грн. товарної продукції.

– Запасомісткість виробництва.

– Втрати і-го виду матеріальних ресурсів.

– Загальний обсяг втрат за всіма видами матеріальних ресурсів у вартісному виразі.

– Частина втрат у загальному обсязі спожитого матеріального ресурсу.

– Частина вторинних матеріальних ресурсів у загальному обсязі їх виникнення.

– Частина вторинних матеріальних ресурсів у загальному обсязі матеріальних витрат.

– Абсолютний розмір економії матеріальних ресурсів.

– Відносна економія матеріальних ресурсів.

– Матеріаломісткість продукції.

– Рентабельність матеріальних витрат.

ТЕМА 7

Управління трудовими ресурсами підприємства

7.1. Сутність системи управління трудовими ресурсами підприємства.

7.2. Системи показників трудових ресурсів підприємства.

7.3. Управління мотивацією праці на підприємстві.

7.4. Організація роботи кадрової служби підприємства.

Трудові ресурси підприємства – сукупність осіб, що працюють на даному підприємстві та вкладають свій труд, фізичні та розумові здібності, знання та навички у здійсненні господарсько-фінансової діяльності підприємства, реалізацію його статутних цілей та завдань (виробництво продукції, надання послуг тощо).

Сучасний зміст функцій управління трудовими ресурсами визначається ставленням до трудових ресурсів, як до основного ресурсу підприємства, джерел його конкурентної переваги. Результати діяльності багатьох підприємств і накопичений досвід їх роботи з кадрами свідчать, що формування виробничих колективів, забезпечення високої якості кадрового потенціалу є вирішальними факторами забезпечення конкурентоспроможності підприємств.

Управління трудовими ресурсами підприємства – це комплексна система, елементами якої є основні напрямки, цілі, функції і методи кадрової роботи; головна функція будь-якої організації.

У межах концепції управління людськими ресурсами персонал зрівняний у правах з основним капіталом, і витрати на нього розглядаються як довгострокові інвестиції; кадрове планування переплітається з виробничим, і працівники стають об’єктом корпоративної стратегії; активно впроваджується групова організація праці.

До головних завдань системи управління трудовими ресурсами на рівні підприємства відносять:

– забезпечення організації кваліфікованими кадрами;

– створення необхідних умов для ефективного використання знань, навичок і досвіду працівників;

– удосконалювання системи оплати праці і мотивації;

– підвищення задоволеності працею всіх категорій персоналу;

– надання працівникам можливостей для розвитку, професійного росту; стимулювання творчої активності;

– формування і збереження сприятливого психологічного клімату;

– удосконалення методів оцінки персоналу;

– управління внутрішніми переміщеннями і кар’єрою працівників;

– участь у розробці організаційної стратегії (у майбутньому передбачається трансформація корпоративної стратегії в стратегію управління людськими ресурсами).

До показників, за допомогою яких можна здійснити загальний аналіз використання персоналу підприємства, його ефективності, зокрема, належать:

– Структура персоналу підприємства;

– Середній кваліфікаційний розряд робітників;

– Рівень плинності кадрів;

– Середній вік працівників;

– Середня заробітна плата;

– Продуктивність праці;

– Рівень травматизму;

– Рівень захворюваності.

Кадрові показники свідчать про чисельність трудового колективу, якість людського потенціалу, раціональність структури персоналу тощо.

Новими для українських підприємств є показники витрат на персонал. Їх аналіз дає можливість оцінити раціональність структури цих витрат, рівень оплати праці та її диференціації, ступінь соціальної захищеності працівників з боку держави і з боку підприємства, рівень соціального розвитку підприємства, участь персоналу у прибутках, структуру доходів працівників.

Слід звернути особливу увагу на показники, що характеризують умови праці. Ще до початку ринкових реформ в Україні умови праці на багатьох підприємствах не були бездоганними. Ще більше вони погіршилися під час переходу до ринкових відносин, оскільки власники підприємств нерідко економлять на охороні праці та забезпеченні її нормальних умов. Гарантовані державою пільги і компенсації за роботу в несприятливих умовах праці стали відносно невеликими і не є для підприємств суттєвим стимулом для вирішення цих проблем. Високий рівень реального безробіття позбавляє працівників перспектив знайти іншу, не шкідливу для здоров’я роботу. Усе це завдає значних збитків не лише здоров’ю працівників, а й генофонду нації.

Співвідношення показників, що характеризують результат діяльності підприємства (обсяг виробництва, величина прибутку), і показників витрат дає найважливіші для економічного аналізу дані – показники ефективності.

Ефективність використання трудових ресурсів визначається передусім продуктивністю праці, рентабельністю витрат на персонал і часткою витрат на персонал у вартості продукції. Ефективність витрат підприємства на персонал можна розглядати за двома напрямками. По-перше, як загальну ефективність витрат, тобто відносну величину ефекту, який забезпечують ці витрати. По-друге, як порівняльну ефективність витрат, яку визначають під час вибору варіантів технічних удосконалень процесу праці, у результаті яких змінюється чисельність, склад, структура, рівень заробітної плати, тобто всі витрати на персонал.

Загальна економічна ефективність витрат на персонал визначається як пряме чи обернене процентне співвідношення результатів діяльності персоналу за певний період і витрат на організацію цієї діяльності. Залежно від мети аналізу результатом можуть бути показники обсягу виробленої продукції, валового чи чистого прибутку та ін. Ці показники слід вивчати в динаміці за кілька років, а також порівнювати з результатами конкурентів.

Під час дослідження трудових ресурсів підприємства встановлюються такі завдання:

- визначення величини і якості трудового потенціалу, а також ступеня його відповідності за обсягом, структурою і якісно виробничими можливостями даного підприємства. Величина трудового потенціалу характеризується сукупним фондом робочого часу колективу, структура – співвідношенням між категоріями промислового персоналу, якість – відмінністю розрядів робіт і робітників, а також рівнем підготовки працівників;

- оцінка ступеня і раціональності використання трудового потенціалу, виявлення причини неповного чи неефективного його використання і визначення сумарної величини прямих і прихованих втрат живої праці, а також відхилень фактичного сукупного фонду робочого часу від його потенційної величини;

- проведення групування причин втрат і нераціонального використання трудових ресурсів та оцінки ефективності усунення вказаних причин втрат, виділення поточних і перспективних резервів, розробка ефективних заходів щодо усунення виявлених відхилень.

Такий широкий діапазон завдань і напрямків аналітичної роботи передбачає застосування різноманітних прийомів і методів її проведення, а саме:

- використання рядів динаміки;

- порівняння як основного методу аналізу;

- метод групування;

- метод ланцюгових підстановок;

- методи кореляційно-регресійного аналізу тощо.

На завершення аналізу необхідно розробити конкретні заходи із забезпечення зростання виробництва праці та визначити резерв збільшення середньогодинного, середньоденного виробітку працівників.

Велике значення для оцінки ефективності використання трудових ресурсів на підприємстві в умовах ринкової економіки має показник трудомісткості – витрати робочого часу на одиницю або весь обсяг виготовленої продукції. Трудомісткість одиниці продукції (ТМ) розраховується за співвідношенням фонду робочого часу на виготовлення і-го виду продукції та обсягу його виробництва в натуральному чи умовно-натуральному вимірі.

Зниження трудомісткості продукції – важливий фактор збільшення виробництва. Зростання виробництва виникає, насамперед, за рахунок зниження трудомісткості продукції, а саме, за рахунок виконання плану організаційно-технічних заходів (досягнень науки й техніки, механізація та автоматизація виробничих процесів), збільшення питомої ваги закупних напівфабрикатів і т.ін.

Для оцінювання виконання плану з трудомісткості продукції та виявлення резервів росту продуктивності праці необхідно аналізувати виконання норм виробітку робітниками-відрядниками індивідуально та в середньому по підприємству.

Аналіз використання трудових ресурсів на підприємстві, рівня продуктивності праці необхідно розглядати в тісному зв’язку з оплатою праці. З ростом продуктивності праці виникають реальні передумови для збільшення рівня її оплати. При цьому кошти на оплату праці можна використовувати лише у разі, коли темпи росту продуктивності праці перевищують темпи росту її оплати. Тільки тоді виникають необхідні умови для нарощення темпів розширеного відтворення. Слід здійснювати систематичний контроль за використанням фонду заробітної плати (оплати праці), виявляти можливості економії коштів за рахунок зростання продуктивності праці та зниження трудомісткості продукції.

Переглядів: 674

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.