Походження паразитизму

Є.Н. Павловський був одним із перших учених, хто у своїх працях дослідив проблему "організм як середовище існування". Він виокремив три середовища існування живого на Землі: гідросфера як сукупність усіх водойм незалежно від їх об'єму; аерогеосфера, яка об'єднує суходіл і повітря, необхідні для існування суходільних організмів; та біосфера, або онтосфера як сукупність живих істот, організми яких певною мірою заселені різноманітними паразитами.

Якщо спочатку такі погляди викликали певні суперечки, то нині загальновизнаним є чотири якісно відмінні середовища життя-вода, суходіл, ґрунт і організм. За визначенням Н.П. Наумова, середовищем називають все, що оточує організми, безпосередньо або опосередковано впливає на їх стан, виживання та розмноження. Виходячи з цього визначення, безпосереднім оточенням будь-якого паразита (або його частиною) стає організм хазяїна. Зрозуміло, що найбільш нестандартним середовищем існування певних організмів є інші організми, що викликає суттєві зміни біології як перших, так і останніх.

Паразитизм - універсальне явище природи, яке, згідно з поглядами більшості фахівців, виникло практично відразу після диференціювання життя на землі. Це практично загальне явище, що полягає в прогресивному пристосуванні певних організмів до залежних умов існування.

Еволюція хвороб відбувалася разом з еволюцією самих організмів. Паразити, що походили від вільноіснуючих предків, еволюціонували паралельно еволюції своїх хазяїв. Усе це призвело до надзвичайного поширення паразитизму як форми життя, яка простежується практично серед усіх організмів, що існують.

У процесі еволюції відбувається певна адаптація паразитів і хазяїв один до одного під впливом навколишнього середовища. При цьому найважливішим напрямком еволюції паразитизму вважається зменшення антагонізму та перехід на „мирне" співіснування хазяїна та паразита.

Усю сукупність взаємовідносин паразита й хазяїна Б.О. Догель поділяє на три типи:

1)відносини, яким властива відсутність рівноваги ~ паразит погано приживається в цьому хазяїн!;

2)відносини, що характеризуються відсутністю рівноваги - паразит стає летальним для хазяїна;

3)відносини, що характеризуються певним ступенем рівноваги між хазяїном і паразитом.

Згідно з поглядами більшості дослідників, під час історичного розвитку хазяїно-паразитарних систем відбувається взаємна адаптація, загостреність відносин між цими особинами зменшується, падає патогенність паразита та зростає толерантність хазяїна. Тому філогенетично наймолодші хазяїно-паразитарні системи мають найгостріший антагонізм. Вважається, що одним з імовірних шляхів розвитку таких структур може бути біохімічне зближення антигенних структур паразита та хазяїна.

Імовірно, що в природі не існує середовища, у якому були б відсутні мікроорганізми - вони здатні використовувати навіть мінімальні умови для своєї життєдіяльності.

Кожний організм формує цілу екосистему з мікрофлорою, яка його заселяє. Ця екосистема є дуже динамічною, а взаємовідносини в ній можуть набувати характеру мутуалізму, коменсалізму або паразитизму.

За певних умов (зниження природної резистентності) майже всі представники нормальної мікрофлори, за винятком біфідо-бактерій, можуть ставати причиною гнійно-запальних процесів (ангіни, менінгіти, абсцеси, сепсиси тощо). Дуже часто після кишкових хвороб та невдалого використання антибіотиків виникає дисбактеріоз - зміна кількісного складу нормальної мікрофлори організму (у першу чергу - кишечнику). У цьому випадку зменшується кількість поширених представників нормальної мікрофлори, чутливих до дії антибіотиків, але зростає кількість несприйнятливих нечисленних у нормі мікроорганізмів (стафілококи, псевдомонади, кишкова паличка тощо).

Таким чином, макроорганізм постійно контактує з цілою низкою асоціацій мікроорганізмів. Стан цих співвідношень залежить від багатьох чинників, тому виникає практична необхідність обмеження контакту з патогенними мікроорганізмами. Санітарно-мікробіологічні дослідження довкілля та продуктів споживання спрямовані перш за все на визначення фекального забруднення, у першу чергу бактерії групи кишкової палички тощо.

Одним із найскладніших питань сучасного природознавства є походження суперпаразитів - вірусів, які не здатні до функціонування за межами клітини-хазяїна. Вважається, що віруси внаслідок простоти своєї будови походять від перших самовідтворюваних структур, з яких розвинулися й перші клітини. Однак їх здатність розмножуватися лише всередині клітини-хазяїна вказує на те, щовиникнути вони могли лише після клітин, коли відбулася стабілізація генетичного коду.

Сьогодні вчені дійшли висновку, що віруси мають свою особливу еволюційну історію, якщо не повністю, то принаймні значною мірою незалежну від еволюції організмів, у яких вони репродукуються.

Питання походження вірусів не менш складне, а тому на сьогодні існує кілька пояснень:

1) віруси - нащадки бактерій (результат їх глибокого морфофізіологічного регресу);

2)віруси - це клітинні органоїди, що заблукали (рибосоми, фрагменти хромосом);

3)віруси - нащадки доклітинних форм життя, з яких виникли як клітини, так і сучасні віруси.

На думку деяких учених, віруси мають надто оригінальну неклітинну будову, яку не можна виводити з клітини. У зв'язку з цим перша теорія окремими вченими відкидається. Другу та третю теорії так само довести не можна, але більше прихильників має друга.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.