Покоління прав людини

Розуміння прав людини як властивостей, залежних від людської природи, а не від милості володаря, прийшло тільки в епоху Просвітництва і ранньобуржуазних революцій (XVII–XVIII ст.).

Чеський юрист Карел Васак, перший генеральний секретар Міжнародного інституту прав людини у Страсбурзі, у 1979 р. виділив три «покоління» прав людини.

До першого покоління відносяться переважно особисті та політичні права: право на свободу слова, на справедливий суд, вибір релігії. Інакше ці права називають негативними, оскільки вони закріплюють автономію особистості щодо держави, оберігають людину від свавілля з боку держави. Перші юридичні акти, що фіксують «негативні» права людини, були створені в ході революцій XVII–XVIII ст. (англійський Білль про права 1689 р., французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р., американський Білль про права1789-1791рр. Ці акти гарантували свободу і недоторканність особи, непорушність приватної власності, право на самозахист і опір пригнобленню. У XIX ст. особисті, економічні та політичні права одержали формально-юридичне закріплення в більшості діючих конституцій. Тим самим завершився етап формування першого покоління прав людини. Але при цьому слід зважати на те, що до юридичної рівності ще було далеко, адже особисті і економічні права половини людства - жінок - ущемлялися, а політичних вони не мали зовсім. Не визнавалися права людини і за корінним населенням країн-колоній, ущемлені були права національних меншин.

До другого поколіннявідносяться соціально-економічні та соціально-культурні права, що гарантують рівність всіх членів суспільства: право на працю, освіта, право на відпочинок на гідну винагороду за працю тощо. На відміну від прав першого покоління їх називають «позитивними», оскільки вони містять опис благ, які людина має право одержувати від суспільства. Ця група прав людини почала формуватися у середині XIX ст., в умовах індустріальної революції і зростання чисельності та значення армії найманої праці. Конституційне закріплення обширної групи соціальних і культурних прав є однією з нечисленних заслуг перед людством СРСР та інших країн марксистського соціалізму. У більшості країн Західної Європи і Північної Америки соціальні права людини одержали визнання після Другої світової війни.

Особисті (цивільні), політичні, економічні, соціальні та культурні права людини підтверджені і гарантовані Загальною декларацією прав людини 1948 р. і Міжнародною Хартією прав людини (складається з ряду міжнародних пактів і протоколів до них, відкритих для підписання в 1960-х рр.). Вони визнані більшістю країн світу.

Друга половина ХХ ст. була відмічена, з одного боку, зростанням національно-визвольного руху, що призвело до розпаду колоніальних імперій. З іншого боку, на порядок денний встало питання про охорону прав найбільш слабо захищених, а подекуди й дискримінованих верств населення. Так сформувалося третє покоління прав людини,або колективні права: право нації на самовизначення, право народу на розвиток, права жінок, дітей, біженців, національних меншин.

В кінці ХХ ст. загострилися глобальні проблеми: тероризм, нарощування озброєнь, забруднення навколишнього середовища і загрозливе вичерпання природних ресурсів, бідність, голод, невиліковні хвороби. Людство все більш усвідомлює себе як цілісне явище, приходить до розуміння того, що подолання кризових явищ залежить від загальних зусиль народів. Юридичним виразом процесу глобалізації стало формування четвертого покоління прав людини. До них відносять закріплені в міжнародних документах права на мир і безпеку, на здорове довкілля, на доступ до економічного, наукового і культурного потенціалу людства, зокрема – інформаційні права. Деякі учені відносять до четвертого покоління також права, пов’язані із клонуванням та іншими відкриттями в біології.

Чотири покоління прав людини взаємозв’язані і у жодному випадку не відміняють один одного. Колективні права не повинні ущемляти права і свободи особистості.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.