Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Детермінанти та структура девіантної поведінки дітей та молоді

Детермінанти (від лат. determinans – причина, що визначає виникнення явища) девіантної поведінки, тобто сукупність факторів, які викликають, провокують девіантні прояви, та тих, що підсилюють або підтримують девіантну поведінку, розділяють таким чином:

1) умови навколишнього середовища – екологічний, кліматичний, геофізичний фактори тощо;

2) соціальні фактори:

· суспільні процеси (соціально-економічна ситуація, державна політика, традиції, мова, вплив засобів масової інформації тощо);

· соціальні групи, до яких входить людина (расова і класова належність, етнічні установки, субкультура, соціальний статус, належність до навчально-професійної або іншої референтної групи тощо);

· мікросоціальне середовище (рівень і стиль життя сім'ї, психологічний клімат у сім'ї, особистість батьків, характер подружніх стосунків батьків, стиль сімейного виховання, вплив близьких друзів та інших значущих людей тощо);

3) психофізіологічні, спадково-біологічні та конституціональні передумови – наявність відхилень у психічному розвитку, що передаються спадково або притаманні конституціонально, а також такі, що пов’язані з ушкодженнями центральної нервової системи (ЦНС) в перинатальному чи постнатальному періоді та в перші роки життя;

4) особистісні детермінанти девіантної поведінки – негативні особистісні новоутворення, що виникли внаслідок несприятливих умов життєдіяльності дитини (зокрема хибний тип виховання в сім'ї), а також внутрішні конфлікти, неадекватність самооцінки, відсутність або вкрай низький рівень розвитку рефлексії, цілепокладання та функції прогнозу тощо.

О. В. Безпалько називає такі причини девіантної поведінки дітей та молоді:

1) соціально-економічні:

· зниження життєвого рівня населення;

· майнове розшарування суспільства;

· обмеження можливостей соціально схвалених форм заробітку;

· безробіття;

· послаблення суспільної функції соціального контролю;

· доступність алкоголю та тютюну для неповнолітніх;

· широка реклама психоактивних речовин;

· зниження рівня соціальної безпеки.

2) соціально-педагогічні:

· послаблення виховної функції сім'ї;

· виховання в неповній сім'ї;

· завищені вимоги батьків до дитини;

· авторитаризм батьків;

· жорстоке поводження з дитиною;

· ворожість та конфлікти між батьками;

· критицизм підлітка стосовно до школи, сім'ї, відчуженість від них;

· низький статус підлітків у класному колективі;

· слабка система позашкільної зайнятості дітей та молоді.

3) соціально-культурні:

· девальвація у суспільстві традиційних моральних цінностей;

· нестабільна політична ситуація в країні;

· зниження морально-етичного рівня населення;

· поширення кримінальної субкультури;

· негативний вплив засобів масової інформації;

· лібералізація статевої моралі;

· домінування серед молоді культу сили;

· недоліки в системі позашкільної освіти.

4) психологічні:

· прагнення бути незалежним від дорослих;

· бажання бути визнаним у групі однолітків;

· потяг до самоствердження;

· несформована система моральних цінностей;

· низький рівень емоційно-вольового контролю;

· бажання виглядати дорослим;

· гедоністичні мотивації (прагнення до насолоди);

· потреба змінити психічний стан у стресовій ситуації;

· підвищена тривожність, низька самооцінка;

· інфантилізм;

· підвищений, в порівнянні з однолітками, рівень конформізму;

· акцентуації характеру, психопатії;

· психопатологічні синдроми (депресія, паранойя, мстивість тощо);

· негативні риси характеру (заздрість, жадібність).

5) біологічні:

· порушення роботи ферментативної та гормональної систем організму;

· наслідки спадковості;

· вплив різноманітних факторів природного середовища (рівень радіації, хімічний склад повітря).

Умовою побудови програм корекційної роботи з неповнолітніми правопорушниками є знання структури девіантної поведінки, тобто зв'язків та ієрархії її складових. Лише знання структури девіантної поведінки дає можливість збагнути динаміку переходу від незначних девіацій до більш глибоких; зрозуміти якісну відмінність різновидів девіантної поведінки; знайти першоджерела наявних порушень. Намагання встановити психологічну сутність девіацій на основі неструктурованого опису негативних поведінкових проявів є малоефективним, що в свою чергу ускладнює добір методичного інструментарію для діагностики та організацію корекційних заходів.

Побудова структури девіантної поведінки можлива при умові з'ясування її детермінант. Однак, навіть за наявності різних детермінант девіантної поведінки у практиці виховання ще й досі панують уявлення про те, що соціальна дезадаптація, яка зумовлена девіантною поведінкою, є однорідним явищем, коріння якого — насамперед у відсутності або недостатності педагогічних впливів. Тому помилково вважається, що соціальну дезадаптацію дитини можна виправити, посиливши педагогічний вплив на неї.

Зовнішні форми поведінки важковиховуваних дітей добре відомі: вони безвідповідально ставляться до навчання, конфліктують з однокласниками, а то й з педагогами, не виконують вимог дорослих, пропускають уроки, а інколи здійснюють і серйозніші переступи — втечі з дому, крадіжки, хуліганство, зловживання алкоголем чи наркотиками й т. ін. Оскільки набір цих негативних проявів повторюється у всіх соціально дезадаптованих дітей, різновиди девіантної поведінки здаються схожими, тобто такими, що різняться лише ступенем вираженості відхилень від соціальних норм. Наведені вище класифікації девіантної поведінки здебільшого є відображенням зазначеного підходу, оскільки побудовані відповідно до ступеня глибини соціальної дезадаптації людини. Отже, не дивно, що в педагогів складається думка, що «важкі» учні всі однакові й виховувати їх треба за однією схемою, хіба що одних слід карати більше, а інших поки що менше. Проте справа тут набагато складніша. Зокрема, практика виховання доводить, що для одних дітей з девіантною поведінкою посилення контролю та санкцій є корисним, а для інших — або без результативними, або шкідливими. Отже, специфіку психолого-педагогічних впливів і ступінь їх інтенсивності потрібно визначати зважаючи на різновид девіантної поведінки і його місце в її структурі.

Н. Ю Максимова запропонувала таку структуру девіантної поведінки виходячи з її детермінант та відповідно до рівня її проявів (див. рис. 1.1).

Структура девіантної поведінки, представлена на схемі, має три рівні проявів. Перший рівень охоплює відхилення, які не відповідають стереотипним уявленням суспільства про ті чи інші норми поведінки. Слід підкреслити, що йдеться саме про стереотипи, а не моральні норми, тобто особи, поведінка яких відхиляється від цих стереотипів, жодною мірою не зачіпають права оточення. Просто їхні дії незвичні для інших і тому можуть викликати здивування, а в декого й обурення.

Наприклад, деякі прояви порушень психічного розвитку (гіперкінези, дисморфоманія) або прояви певних форм підліткової субкультури (пірсінг, угруповання рокерів, толкіністів та ін.) викликають у частини людей осуд, негативні емоції, проте безпосередньо не зачіпають оточення. До цього самого рівня належить і нестандартна поведінка диваків, оригіналів, зумовлена особистісними рисами, зокрема високим рівнем креативності.

Другий рівень девіантної поведінки охоплює вчинки людини, які зачіпають права інших, що відбувається в разі порушення моральних норм. Такі поведінкові прояви викликають незадоволення й опір оточуючих, що унеможливлює пристосування людини до соціуму і свідчить про соціальну дезадаптацію. Контингент соціально дезадаптованих переважно становлять діти, підлітки, тобто неповнолітні. У дорослому віці соціальна дезадаптація вже набуває форм поведінки, яку визначають як порушення правових норм. Саме це — третій рівень девіантної поведінки. Як показано на схемі, він охоплює осіб з кримінальною поведінкою. Корекція їхньої поведінки не обмежується лише психологічною, а передбачає й правові санкції. Протиправна поведінка за своєю суттю спрямована як на спричинення шкоди конкретним людям, так і на дестабілізацію суспільного порядку — основи соціального життя. Тому цей вид девіантної поведінки вважається одним із найнебезпечніших для суспільства.

До третього рівня девіантної поведінки ми відносимо й осіб з делінквентною поведінкою, порушення правових норм якими менш небезпечне для суспільства. До них застосовується переважно психологічна корекція, проте можливе й притягнення їх до кримінальної відповідальності.

Спеціальну групу становлять особи з адиктивною поведінкою. Вони перебувають на перетині між порушеннями моральних і правових норм. Це алкогольно (наркотично або іншим чином) узалежнені люди, які завжди порушують моральні норми, а до злочинних дій можуть вдаватися у разі неможливості задовольнити свої хворобливі потреби законними способами. До осіб з адиктивною поведінкою можна застосовувати психологічні й соціальні види корекції у поєднанні з медичною допомогою.

Окрема група — особи, які порушують правові норми, оскільки вже їх «переросли». Вони не знаходять порозуміння з переважною більшістю оточення через те, що на даній стадії розвитку суспільства їхня прогресивна роль ще соціально не визнана. Це зазвичай дисиденти, революціонери, яких наступні покоління визнають героями.

Визначення детермінант наявних відхилень у поведінці з метою розрізнення тих осіб, які вже «переросли» чинні соціальні норми й намагаються змінити суспільство, і тих людей, які, навпаки, ще не змогли в достатній мірі адаптуватись до вимог суспільства, є першим кроком у психолого-педагогічній корекції девіантної поведінки.

Кожному рівню девіантної поведінки відповідає певний різновид, який надалі розподіляється на типи.

На першому рівні йдеться про порушення стереотипів поведінки особами з відхиленнями у психофізичному розвитку й такими, що їх називають оригіналами й диваками. їхні поведінкові прояви можуть здаватися схожими, навіть однаковими, хоча детермінанти тут зовсім різні. Так, нестандартна, оригінальна, епатажна, дивна поведінка може бути спричинена як високим рівнем креативності, так і демонстративною акцентуацією характеру, тобто різновидом порушень психофізичного розвитку.

Що стосується осіб з порушенням психофізичного розвитку, то розрізняють дві групи дефектів — первинний і вторинний. До первинного належать часткові й загальні порушення функціонування центральної нервової системи, невідповідність рівня розвитку віковій нормі тощо. Вторинний дефект може виникати в ході розвитку дитини з порушеннями психічного розвитку, якщо соціальне оточення не компенсує цих порушень, а, навпаки, посилює їх, що викликає відхилення вже й в особистісному розвитку. Аналогічно відбувається виникнення вторинного дефекту і в разі порушень у фізичному розвитку. Наприклад, якщо у дитини асиметрія обличчя чи косоокість або якщо вона тягне ногу чи кульгає, завжди є небезпека, що такі вади стануть причиною її соціальної депривації, яка, у свою чергу, зумовлює відхилення в розвитку особистості.

Н. Ю. Максимовою виокремлено три різновиди порушень психічного розвитку: психічний недорозвиток, ушкоджений та викривлений психічний розвиток.

Психічний недорозвиток притаманний дітям із затримкою психічного розвитку та дебільністю. Дебільність на початку шкільного навчання важко відокремити від затримки психічного розвитку. Отже, реально діти з цими порушеннями входять до однієї групи. Затримка психічного розвитку — це уповільнення темпів розвитку, яке проявляється в недостатності загального запасу знань, незрілості мислення, переважанні ігрових інтересів, швидкій пересичуваності в інтелектуальній діяльності. Затримка психічного розвитку є пограничним станом між нормальним розвитком та психічним захворюванням — олігофренією у ступені дебільності.

Ушкоджений психічний розвиток — це розвиток дитини з органічним ураженням ЦНС. До ушкодженого психічного розвитку можна віднести такі стани, як мінімальна мозкова дисфункція (ММД), порушення міжпівкульової взаємодії, локальні ураження головного мозку, органічні ураження ЦНС, що прогресують, тощо.

Поняттям викривлений, тобто дисгармонійний, розвиток можна об'єднати психопатичний та невротичний розвиток. Нерідко такі варіанти розвитку проявляються у стійких поведінкових порушеннях. Поєднання динамічних розладів емоційної сфери: підвищеної збудливості, лабільності, інертності, в'язкості афекту й переважання негативної модальності емоцій і т. ін. — породжує багатоманітність конкретних проявів дисгармонійного розвитку особистості.

Другий рівень девіантної поведінки — соціальну дезадаптацію — доцільно розглядати щодо осіб, які ще не досягли дорослого віку, оскільки соціальна дезадаптація дорослих (як уже зазначалося) не спостерігається як стабільний тривалий стан. Вона може бути лише тимчасовою, ситуативною.

Прояви соціальної дезадаптації можна розподілити на чотири групи, що відображають типологію цього явища.

Соціальна дезадаптація, зумовлена педагогічною занедбаністю. До цієї групи належать діти, у яких опір педагогічним впливам спричинений несформованістю певних особистісних структур, низьким рівнем розвитку моральних уявлень і соціально схвалюваних навичок поведінки. Вони імпульсивні, не схильні до самоаналізу та рефлексії і часто не усвідомлюють себе суб'єктами своєї життєдіяльності. На початку шкільного навчання такі діти здебільшого мають низький рівень загальної обізнаності, не вміють читати, писати, рахувати й взагалі не готові до школи. Особистісні риси підлітків, що належать до педагогічно занедбаних, вирізняються саме несформованістю, незрілістю, що пояснюється неправильним педагогічним керівництвом, неналежною організацією життєвого простору, недостатністю уваги, любові й підтримки від значущих дорослих, насамперед батьків.

Біологічно зумовлена соціальна дезадаптація. У дітей цієї групи опір педагогічним впливам зумовлений відхиленнями в психофізичному розвитку: у функціонуванні пізнавальної сфери (розпорошення уваги, знижений рівень мисленнєвої діяльності та запам'ятовування); у характерологічному розвитку (акцентуації характеру, емоційна нестійкість тощо), у низькому рівні загальної активності. Такі відхилення є наслідком ушкодження або викривлення розвитку матеріального субстрату психіки, тобто вад у функціонуванні вищої нервової діяльності (наслідки черепно-мозкових травм, ММД тощо). У цьому разі соціальна дезадаптація виступає як вторинний дефект. Безумовно, наявність первинного дефекту не є фатальною детермінантою подальшої соціальної дезадаптації. Сприятливе соціальне оточення і правильний педагогічний підхід можуть значною мірою нівелювати вплив первинного дефекту. Отже, психологічна корекція для дітей зазначеного типу девіантної поведінки відіграє вирішальну роль у їхньому подальшому житті.

Ситуативно зумовлена соціальна дезадаптація. До цієї групи належать діти, у яких опір педагогам і/чи батькам викликаний невмілими виховними діями (оманлива важковиховуваність). Дослідження психологів доводять, що часто конфлікти та інші прояви соціально дезадаптованої поведінки підлітків фактично спровоковані самими дорослими. Отже, цей різновид девіантної поведінки можна визначити як зумовлений реакцією дитини на неправильні дії вихователя. Підлітків, яким властива така поведінка, ще не можна назвати важковиховуваними, оскільки негативні прояви не пов'язані з відхиленнями в розвитку особистості, а викликані іншими причинами. Для коригування поведінки у цих випадках немає потреби застосовувати певні засоби впливу на дитину, навпаки, саме дорослий мусить переглянути своє ставлення до неї.

Особистісно зумовлена соціальна дезадаптація. Цей різновид соціально дезадаптованої поведінки пов'язаний з виникненням негативних особистісних утворень, що формуються в підлітковому віці, й здебільшого характерний для підлітків, а у молодших дітей спостерігається досить рідко. Негативні особистісні новоутворення виникають переважно тоді, коли дитина не може задовольнити свої актуальні соціальні потреби. Потреби, що не задовольняються, прагнення, що залишаються нездійсненими, викликають болісні емоційні переживання. Такі переживання нетривалі, оскільки спрацьовують захисні механізми особистості, що виштовхують у підсвідомість згадку про психотравмуючу ситуацію. Дитина знову відчуває спокій, до неї повертається дитяча легковажність, вона може радіти розвагам, чуттєвим задоволенням тощо. Однак витіснені у підсвідомість негативні відчуття поступово утворюють афектогенні зони, фіксація яких, а також стереотипів реагування на психотравмівні ситуації призводить до формування негативних особистісних новоутворень. Негативні особистісні утворення підлітка, що набувають властивостей свого роду функціональних органів, спотворюють інформацію, яка надходить, і спонукають підлітка до дій у напрямі, що суперечить соціально схвалюваним нормам, стаючи таким чином регулятором його поведінки.

Можна стверджувати, що існують певні структурні компоненти особистості, які є більш сенситивними до негативних впливів соціального середовища, внаслідок чого соціальні детермінанти впливають на дитину з різним ступенем інтенсивності. Проте особистісні зміни відбуваються непропорційно силі цих впливів, а мають свої закономірності розвитку. Дітей цієї групи ми відносимо до власне важковиховуваних, оскільки причина їхньої дезадаптації криється в особистості самого підлітка, але не пов'язана із відхиленнями в розвитку вищих психічних функцій. Такий тип соціальної дезадаптації є найскладнішим для встановлення контакту й подальшої роботи з підлітком.

Формування особистісно зумовленої соціальної дезадаптації найчастіше спричинює виховання за типом потуральної гіперпротекції*, альтернувального виховання*, неконгруентність* поведінки дорослих. Крім того, власне важковиховуваність часто виникає як наслідок декомпенсації первинного дефекту або як ускладнення ситуативного типу соціально дезадаптованої поведінки.

Третій рівень структури девіантної поведінки, представлений кримінальною, делінквентною та адиктивною поведінкою, здебільшого є продовженням соціальної дезадаптації. Проте можливий безпосередній перехід від першого рівня девіантної поведінки (порушення стереотипів) до третього (порушення правових норм), тобто оминаючи рівень соціальної дезадаптації (на рис. 1.1 це зображено стрілкою справа). Такий варіант переходу відбувається, коли особа, яка раніше не порушувала моральні норми, раптом вчиняє кримінальні дії. Причиною таких несподіваних драматичних подій можуть бути реакції декомпенсації в акцентуйованих підлітків, прояви психопатичних рис чи наслідки емоційних розладів, симптоми початку психічних захворювань тощо.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.