Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Ірка Хортиця

Розділ 2. Дитячі образи в творах Ілони Волинської та Кирила Кащеєва

Ірка Хортиця

Ілона Волинська та Кирило Кащеєв від першої книги «Сезон полювання на відьом» зображують дівчинку з непростим життям. Автори відходять від традиційного зображення головного героя, який має добру і чуйну родину, натомість надаючи перевагу зображенню дитини із так званих «неблагополучних сімей». Головна героїня циклу «Ірка Хортиця – наддніпрянська відьма» – Ірина – звичайний підліток, що живе в одному з районів міста і навчається у школі. Її виховує бабуся, яка напозір дуже сувора та лайлива і нібито не надто любить свою онуку. Саме від неї ми отримуємо першу характеристику образу Ірини:

«Відкинувши убік фіранку, на порозі зʼявилася бабця. Поглянула на забруднену внучку, курячий корм на сходинках, на таз, що валявся у траві і гнівно хлопнула себе по колінах:

– Ну шо за дитина!! Це ж не дитина! Це ж покарання Господнє! Курям дати – і того не може. Нє, ну як це ти такого накоїла? [1, 6]»

Буденна ситуація дає змогу зрозуміти, що Ірина живе не в квартирі, веде домашнє господарство й інколи її сварять за необережність.

Ірина любить свою маму, яка, нажаль, не надто переймається долею доньки, рідко телефонує, не присилає грошей на утримання дитини. Дівчинка завжди захищає матір перед бабусею, вона вірить, що мама насправді любить її, хоч і рідко показує це. Любов до мами проявляється у діалозі Іри з бабусею:

« – Вчитися! – бабка презирливо відкопилила губу. – Ну вилита мати! Та теж начебто вчилася, а потім – фіть! Тільки її й бачили! Півроку вже не дзвонить!

– Мама дзвонила! – майже викрикнула Ірка, миттєво забувши про своє рішення не сваритися з бабцею.

– Коли це? – поцікавилася бабка, уїдливо вигнувши чорну фарбовану брову.

– А вчора! – рішуче заявила Ірка, безтрепетно дивлячись у очі старої [1, 20]».

Іра чесна дитина, вона рідко, коли бреше, але заради мами вона готова збрехати бабці, хоч брехня й не подобається дівчинці. Це проявляється у її жестах:

«Ірка невизначено повела плечем. Брехати вона не любила [1, 20]».

Іра дуже сильно любить маму, це сліпа любов доньки до матері, яка виправдовує всі її вчинки. Ірину завжди засмучують розмови, в яких осуджують її маму, що можна побачити у невласне прямій мові дівчинки:

«Ірка швидко покліпала, струшуючи сльози з вій. Не сміє бабка засуджувати її маму! Ніхто не сміє! Раз не дзвонить, значить, не може! Хоча... От би і справді подзвонила! [1, 21]»

Ставлення Іри до мами можна спостерігати у її внутрішніх монологах:

«Цікаво, там, у Німеччині, мама теж одна? Ні, напевно. Тут навколо неї завжди крутилися люди, і їй не було діла ні до Ірки, ні до бабки. Мама зʼявлялася рідко, іноді її не було по декілька місяців, але Ірка завжди чекала. І зараз теж буде чекати. А раптом мама просто поки не може повернутися? Грошей немає. Ось заробить... [1, 47]»

Дівчинка розуміє, що мама часто забуває про її існування, живе власним життям, але все ж чекає на неї, сподіваючись, що настане час, коли вона знову повернеться до неї.

Вперше зовнішність Ірини коментує Рада Сергіївна при зустрічі з нею в готелі, що дає змогу частково уявити портрет дівчинки:

«– Яка ти темненька, прямо циганка. І личко смагляве, зовсім південна дівчинка [1, 33]».

Із цієї характеристики Ради Сергіївни ми дізнаємося, що Ірина має дещо екзотичну зовнішність, темне волосся та смагляву шкіру, що виділяє дівчинку з натовпу.

Іра старанно навчається у школі, вона має справжній дар до вивчення іноземних мов (за словами вчительки, «унікальні мовні здібності» [1, 134]). Це помічають всі – друзі, вчителі та малознайомі люди. Для Ірини знання мов – це спосіб вирватися із замкненого кола, довести собі і всім, що вона чогось варта. Здатність до вивчення мов – це її маленька гордість, те, що робить особливою, відмінною від решти. Це можна прослідкувати у невласне прямій мові героїні:

«Ірка остаточно впала духом. Мови були її гордістю, у класі вона така була одна, на мовних курсах – теж. І ось виявляється, що для Ради і її школи Ірчині три мови – ніщо, всі так можуть [1, 35]».

Розуміння, що існують інші діти з таким потенціалом до іноземних мов трішки засмучує та пригнічує Ірину, адже це її єдиний козир у прагненні навчатися у школі Ради Сергіївни.

Згодом виявляється, що Рада Сергіївна шукає не звичайних дівчаток, а молодих відьом, яких захищає від смертельних чар, навчає, а потім пропонує їхні послуги зацікавленим людям. Іра вірить їй і починає навчатися різних чар, хоч все більше задумується про їхню потрібність. Дівчинку тривожить деякі слова Ради Сергіївни, вона нормальна дитина і навіть не припускає думки про те, що могла б когось вбити чарами. Позиція дівчинки виразно звучить у прямій мові:

«– Я тільки сказала, що не хочу вбивати, – Ірка люто заплющила очі, давлячи сльози, які проривалися. – Я не винна, що на мене полюють! Я не просила! Я не хотіла бути відьмою! Я додому хочу, у мене там бабка хвилюється! [1, 81]»

Всі перспективи, що відкриваються Ірині, коли вона починає чаклувати, не змінюють дівчинку в негативному значенні. Вона залишається собою, у ній не зʼявляється зневажливого ставлення до решти людей, які не володіють надприродними здібностями.

Дівчинка починає підозрювати, що не все так просто в історії, яку їй розповіли Рада Сергіївна та Аристарх Теодорович і її відьомське навчання, якесь дуже дивне. Підслухана розмова допомагає Ірині остаточно зрозуміти, що її використовували. Ірина картає себе за неуважність і це ми спостерігаємо у непрямій мові героїні:

«Тільки зараз Ірка згадала дрібні невідповідності, які повинні були насторожити її – і не насторожили. Хоча б цей, нібито нашвидкуруч знятий, будинок – і заздалегідь підготовлений старовинний замок із величезною свердловиною для здоювання молока! А відсутність телефону? Господи, як же вона раніше не подумала! Якби Рада і справді захищала Ірку від відьом, то після того, як вона знепритомніла у готелі, директриса повинна була залишити дівчинку у себе. Вивезти з міста, заховати! А вона натомість спеціально виставила геть, та ще до портьє веліла підійти, щоб всі запамʼятали, як Ірка йшла з її номеру. Вона змусила Ірку знепритомніти! Травами своїми! Тільки навіщо? Навіщо їм взагалі знадобилося перетворювати Ірку на вбивцю? Господи, вона вбивця! Вона вбила людину! Ірка відчула, як кисла хвиля нудоти підступає до горла [1, 165]».

Думка про те, що своїми діями вона могла зашкодити невинній людині, а тим паче вбити її, приводить Ірину в жах. Що може бути гірше ніж убивство? Навіть магічне, необдумане і небажане, воно не знімає з неї тягар відповідальності.

Бажання дізнатися, навіщо ж двом дорослим людям було провертати всю цю аферу змушує Ірину крастися у темряві ночі за Радою Сергіївною та її помічником. Плани Аристарха Теодоровича, щодо Ірини більш ніж зрозумілі, він хоче й надалі використовувати дівчинку, щоб прибирати з дороги конкурентів у бізнесі. У діалозі цих двох виразно розкриті їхні задуми стосовно Ірини:

«– Справ, значить, – кивнула Рада і байдуже поцікавилася: – І як ти розраховуєш її в свої справи заманити? Вона нормальна дитина, із совістю.

– По-одумаєш, – протягнув недбало менеджер. – Всього лише дівчисько. Шмаття побачила, зарозовілась вся. Ми з нею подружимся. Ганчірки, іграшки, Діснейленд, а через рік вона буде дивитися на світ моїми очима. «Я звільню її від химери, іменованої совістю», – з пафосом продекламував Аристарх [1, 169]».

Ірина – дитина із совістю, вона не робитиме того, що суперечить її моральним переконанням. Вона не буде за гроші, дорогий одяг чи щось інше зживати зі світу конкурентів Аристарха Теодоровича.

Ірина розуміє, що більше не потрібна Раді і від неї спробують позбутися, це спонукає дівчинку до відчайдушного кроку – втечі. Автори використовують невласне пряму мову, щоб показати душевні переживання героїні:

«Ірка важко перевела дух. Ну що ж, хоч в одному солодка парочка не збрехала. Вона – справді сильна відьма. Спасибі шановній Раді Сергіївні за уроки і за підказку. Тільки ви вже вибачайте, Ірка Хортиця не дасть заморити себе голодом у якомусь підвалі! [1, 172]»

Ірина сильна особистість, життя без батьків навчило дівчинку покладатися лише на власні сили, не чекати поки хтось вирішить твої проблеми, а рішуче знаходити вихід з будь-якої ситуації.

Незважаючи на небезпечну ситуацію і реальну загрозу її життю, Ірина залишається чесною і принциповою дитиною, тому намагається зупинити чари, які ж сама наклала:

«Ірка спустилася на перший поверх. Замʼялася, поглядаючи то на вихід, то на двері кухні, і нарешті рішуче попрямувала до печі.

– Я ж обіцяла, що з чоловіком нічого поганого не трапиться, – тихенько шепнула Ірка.

Нашвидку обмотавши руки ганчірками, виволокла гарячий згорток фольги. Обпікаючи пальці і здавлено лаючись, розгорнула. У саду загуркотів двигун «Мерседеса».

– Треба поспішати, – сказала собі Ірка, згортаючи фольгу.

– Та пізно вже, – відповів їй глузливий Радин голос. – Я попереджала, принципи тебе погублять [1, 173]».

Ірина не покидає напризволяще зачаклованого нею бізнесмена Іващенка, а прагне виправити накладені нею чари, щоб її совість була чистою перед ним.

Ірину ловлять і намагаються доправити до підвалу в якому дівчинка має померти, але дорогою вона змогла втекти. Втікаючи від переслідувачів Ірка зустрічає своїх друзів – Таньку і Богдана, які, як виявляється, весь цей час її шукали. Душевні переживання дівчинки з цієї нагоди, автори показують у вигляді невласне прямої мови: «Їй було соромно і хотілося плакати. Друзі шукали її ризикували життям, щоб захистити, а вона за останній тиждень про них навіть не думала! Про що завгодно думала: про школу відьом, якої ніколи не було, про Раду і Аристарха, які перетворили її на знаряддя вбивства, про маму... Якій вона не потрібна. А про тих, хто й справді любив її, – не згадувала. Жодного разу [1, 203]».

Ірині дуже соромно за те, що в останній тиждень вона ні разу не згадала про друзів, що всі її думки були присвячені ілюзорним сподіванням і вона, за цією примарою, забула про дорогих їй людей.

Друзі розповідають Ірі, що ніхто нічого не говорив її бабусі про школу, що дівчинка просто зникла і все, що бабуся її місця собі не знаходить. Справжнє ставлення бабусі до онуки можна побачити в епізоді їхньої зустрічі, де стає зрозуміло, що попри свій сварливий характер, бабуся дуже любить Ірину:

«– Яриночка моя! – сльози ринули у бабці з очей. На мить вона відсторонила Ірку від себе і заволала: – Ти де шлялася, бісова дитина, я ледве зглузду не зʼїхахала! – І тут же з силою притиснула онуку до грудей. – Жива! Господи, спасибі тобі, жива! [1, 207]»

Ще одна портретна характеристика Ірини зʼявляється у діалозі друзів:

« – Послухай, Ірка, а у тебе очі світяться. І колір змінився! – раптом здивовано ахнула Танька.

– Що, зелені? – безнадійно запитала Ірка.

– Ага, – підтвердив Богдан, також заглядаючи Ірці в очі.

– Як гниле болото? – ну от, буде тепер точно як Рада. Залишилося постаріти, погладшати і напнути блакитну кофтинку.

Але Танька енергійно похитала головою:

– Чому як болото? Як смарагди! Лице біліше стало і щоки румʼяні. Я читала, що у відьми чотири кольори на обличчі: чорний, білий, червоний, зелений. Основний спектр! [1, 265]»

Ілона Волинська та Кирило Кащеєв не подають у творі, якого кольору раніше були очі в дівчинки, а лише вказують що він змінився, показуючи таким чином, що Ірина остаточно стала відьмою.

Для Ірини історія з Радою Сергіївною принесла багато відкриттів, повʼязаних із власним народженням та змусила задуматися про те, ким вона є насправді, що виразно показано у прямій мові дівчинки:

«… Я раніше думала, з моїми батьками все просто. Мамі – я не потрібна, а батько... Який там батько! А тепер виявляється, у мене була ще одна бабуся – татова мама. Вона мене любила! І я обовʼязково дізнаюся, якою вона була! І про батька – теж! [1, 266]»

Ірина рішуче налаштована дізнатися правду про власне народження, про свого біологічного батька, якого ніколи в житті не бачила, про іншу бабусю – це природне бажання будь-якої дитини, знати, хто твої батьки і якого ти роду.

У «Відминому дарі» Ірина постає як молода відьмочка, що має прибути на перший у житті шабаш, хоч і розуміє, що це може бути небезпечно, тому не бажає брати з собою подругу Тетяну, що виразно показано у діалозі дівчаток:

«– Танька, ну припини! – спокій злетів з Ірки, і вона заговорила благально, майже жалібно. – Ну ти прямо як пʼятирічна! Головою подумай! Шабаш відьом! Ми навіть не знаємо, чим там відьми займаються! Напевно там небезпечно! Тобі нічого на шабаші робити! [2, 6]»

Ірина не бреше, що намагається захистити свою подругу від небезпечних невідомих відьом, але у глибині душі дівчинки криється інша правда – Таня не відьма, отже шабаш не для неї.

Поява магічних сил трішки змінила дівчинку, у ній зʼявилася невластива раніше самовпевненість і розуміння власної особливості. Ірина усвідомлює, що тепер вона відьма, а Таня залишилася звичайною людиною, тому заздрить їй, Ірині, і це тішить дівчинку. Все це ми можемо спостерігати у її внутрішньому монолозі та міміці:

«…Ірка таки відьма, нехай недосвідчена, зате справжня, природжена, нею подавляться, а Танька хто? Ірка трохи зарозуміло усміхнулася – все-таки приємно бути крутою! Таньку вона, звичайно, розуміла – хто б не захотів стати справжньою відьмою? Але якщо вже від народження не дано, то... [2, 15]»

В Ірині відбувається певне роздвоєння – з одного боку вона розуміє Таню і її прагнення, а з іншого – паростки гордині і розуміння власної особливості, породжують у ній іскри зарозумілості.

Це призвело до того, що дівчатка посварилися і сталося це у День народження Тані. В Ірині відбувається внутрішня суперечка – йти до подруги чи сховатися за образою і не прийти, залишити напризволяще: «Ірка задумалась. Їй належало прийняти нелегке рішення. Миритися з Танькою вона не збиралася. Зрештою, Ірка права, і Танька одного разу це зрозуміє. З часом. Але й підводити подругу теж не годилося. Ще мить повагавшись, Ірка попрямувала до себе в кімнату переодягатися [1, 16]».

Ірина завжди виконує клятви, які дає, тому попри сварку, вирішує, що головне – допомогти Тані пережити цей день. Дівчинка сподівається, що Таня колись зрозуміє її мотиви і прийме їх.

На святі Ірина швидко розуміє, чому Таня так не любить дочок ділових партнерів її батька – самозакохані красуні в яких батьки не останні люди в місті і які вважають, що світ обертається навколо них. Ірині важко знаходитися у такому оточенні, слухати їхні розмови, що можна побачити у невласне прямій мові дівчинки:

«Їй було до болю заздрісно слухати цих розфуфирена ідіоток. Не тому, що у них тато в банку працює – хоч і в пляшці, їй-то що! А тому, що у них взагалі тато є. І мами, напевно, теж. А у Ірки... Мама – так, – у Німеччині. Більше півроку як відчалила – і ні слуху, ні духу. Листів про німецькі звичаї не пише – тут Ірка все вигадала. А батько... От уже кого в очі ніколи не бачила. Про те, що в принципі у кожної людини є хоч якийсь батько, Ірка задумалася зовсім недавно. Та й то через бабусь – нинішньої і покійної [2, 25]».

Ірина не заздрить їхньому матеріальному становищу, для неї це не суттєво, але люблячі батьки, які завжди поруч, допомагають і опікають – це те, чого вона ніколи не мала і те, що для неї цінніше від грошей.

Тема батьків для Ірини назавжди залишиться болісною, адже важко розуміти, що від тебе, по суті, відмовилися найближчі для кожної дитини люди – власні батьки. Адже, жодна бабуся, як би сильно вона не любила онуку, ніколи не зможе замінити ні батька, ні, тим паче – матері.

Намагаючись підняти Тані настрій Ірина згоджується взяти її на шабаш. Ставлення двох старших природжених відьом, яких зустрічають дівчатка на острові, до Ірини автори показують у такому епізоді:

«Обидві господині теж втупилися в Ірку. Треба віддати належне природженим відьмам – розуміли вони швидше своїх підручних. Мить вони розглядали Ірку, і їхні очі наливалися темною смарагдовою зеленню. Потім, немов кадри в старій кінохроніці, на їхніх обличчях стрімко промайнули: розуміння, побоювання, досада, – і миттєво все залилося потоком любʼязності [2, 55]».

Ірину не обманює показна любʼязність відьом, вона достатньо спостережлива дитина, щоб зрозуміти, що вони незадоволені появою ще однієї молодої відьми.

Дивна річ відбувається, коли Іра назвалася, на мить дівчинці здалося, що старі відьми щось знають про таємницю її походження, що можна проглянути в їхньому діалозі:

«– Ірка Хортиця.

І побачила, як обидві природжені відьми раптом переглянулися і на їхніх обличчях миттєвої спалахом прорізався справжній жах.

– Ти ж ба! – безпосередньо вигукнула Стелла. – А ти часом не дочка старого...

Застережливий кашель Оксани Тарасівни змусив Стеллу зупинитися.

– Ви про щось запитували? – поцікавилася Ірка, але Стелла лише рішуче покрутила головою, так що затанцювали кінці хустки.

– Шо мені питати, нема чого питати! [2, 56]»

З обірваної фрази можна припустити, що відьми знають Ірининого батька, але дівчинка відволіклася і тому не помічає цього.

На острові дівчатка знайшли полонянку відьом, стару Ольгу Вадимівну, яку тримають тут, щоб по смерті забрати її дар. Ірина згадує, що Ольга Вадимівна була знайома з її покійною бабусею-відьмою. У діалозі Ірини з Ольгою Вадимівною, дівчинка дізнається, що покійна бабуся мала якісь плани, стосовно її долі:

«– Справді, ми з твоєю бабусею були, скажімо так, колеги. У тебе прекрасна памʼять, дитинко. Ти і раніше виявляла неабиякі задатки. Я неодноразово попереджала Єлизавету, що вона просто зобовʼязана змінити свої плани на твій рахунок. Але вперта була покійниця, – Ольга Вадимівна недбало махнула рукою. – Якщо вже забирала щось собі в голову... [2, 77]»

Ірина не з тих дітей, хто пройде мимо зла й несправедливості не спробувавши допомогти, саме це намагання призвело до того, що відьомський дар старої отримала Таня, таким чином зруйнувавши всі плани відьом-господарок та їхніх роблених учениць: «Ірка зрозуміла, що немає чого стояти стовпом, чекаючи, поки відьомська зграя роздере Таньку на клаптики. Пора втрутитися. Вона схопила Таньку за руку і рвонула до берега [2, 90]».

Дівчинка діє рішучо та швидко, адже небезпека загрожує її єдиній подрузі, а віддавати друзів негативно налаштованим відьмам, не входить у її життєві плани.

Таня рада, що має змогу стати відьмою, але дівчатка розуміють, що легко від них роблені не відпустять. Психологічна напруга призводить до того, що дівчинка ледве не ображає своїми нерозважливими словами Ірину:

«…Це в тебе бабця до твоїх зникнень звична, а у мене батьки з розуму зійдуть!

Ірка вирішила не ображатися. Звичайно, не варто булоТанька натякати, що в Ірки немає батьків, а бабці все одно, що з онукою станеться. А з іншого боку, Танькі зараз зовсім невесело. Вголос вони нічого не сказали, але обоє раптом згадали, що дар забирають у вмираючої відьми [2, 106]».

Ірина знає, що слова сказані Танею були не зі зла, просто подруга турбується за батьків, тому необдумано їй відказала. Дівчинка вміє поставити себе на місце подруги, тому розуміє переживання Тані і не ображається.

У глибині душі Іра заздрить подрузі, адже вона має чудових батьків, які піклуються і люблять її, але не дозволяє цим заздрощам довго жити у своїй душі, розуміючи, що це не вина Тані, що в неї немає такої родини:

«Ірка подивилася на неї зі співчуттям і деякою заздрістю. Зрозуміло, у Таньки душа болить, що батьки хвилюються, але все-таки чудово, коли за тебе є кому хвилюватися [2, 111]».

Ірина тверда у своїх переконаннях, вона усвідомлює, що віддати силу комусь із роблених відьом, означає створити страшну, злу загрозу для всіх людей і не хоче, щоб відповідальність за це лежала на ній. Вона вважає, що стара відьма зробила правильний вибір, про що й повідомляє їм у діалозі:

« – А з вас же страшна відьма вийде, – повільно промовила вона, дивлячись у жадібні очі «училки». – А з цих двох – ще гірші, – Ірка махнула в сторону дівчат. – Я думаю, Ольга Вадимівна вибрала правильно. Нехай дар у Таньки залишається, всім краще буде [2, 160]».

Іра знає, що з подруги вийде краща природжена відьма, ніж із будь-кого з роблених, тому відмовляє їм у їхньому прагненні забрати дар із Тані.

Дівчинка намагається захистити подругу і попри те, що не любить брехати, коли постає така необхідність відчайдушно бреше, адже розуміє, що головному байкерові байдуже живою чи мертвою залишиться Танька після його спроби відібрати у неї дар. Прагнення Ірини переконати його в абсурдності почутого ми бачимо в її діалозі з ним:

«– Слухай, ти ж дорослий хлопець! – намагаючись бути максимально переконливою, заторохтіла Ірка. – Яке чаклунство? Ти скажи ще, що в Гаррі Поттера віриш! [2, 178]»

Дівчатка потрапляють до рук групи спеціального призначення «Сірі вовки», які нібито допомагають їм, але Ірина не довіряє дивному майорові і відчуває, що не Танькині батьки організували їхній пошук. Її жести, міміка та внутрішній діалог говорять про нервовість дівчинки, яка відчуває загрозу та хаотично шукає вихід із ситуації:

«Ірка невизначено повела плечем. Їй не хотілося псувати Танькину радість. Але щось підказувало – Танькин батько, при всій його крутизні, не міг ні про що просити ось цього гострозубого мента. Їм би краще триматися від майора подалі.

Тікати треба зараз, із машини, адже невідомо, куди майор їх везе. Ірка гарячково перебирала варіанти втечі. Чи не вийде... Не вийде... Не те ... Знову не те... А якщо... Вона підвела голову і... зіткнулася поглядом з майором, який уважно спостерігав за нею через дзеркальце заднього виду. Очі у майора були дивного жовтого кольору, такі ж хижі, як і усмішка. У їх глибині жевріла усмішка, немов майор прекрасно розумів, що Ірка зараз будує плани втечі. І наперед сміявся над їх нікчемністю [2, 191]».

У відділі міліції на них чекали відьми-господарки та їхні роблені учениці, які сподіваються отримати від Тані дар. Ірка розуміє, що вирватися з камери тимчасового утримання, яку зачаклували дві відьми вони не зможуть і впадає у відчай. Жести та невласне пряма мова розкривають психологічний стан дівчинки:

«Ірка повела плечем. Яка різниця, хто винен, все одно тепер вони обоє загинуть. Нерозумно і бридко, у шлунках песиголовців. І ніякого виходу! Просто збожеволіти можна! Ірка садонув кулаком у стінку [2, 204]».

Вона не боїться померти, але думка, що її життя закінчиться у шлунках песиголовців викликає у дівчинки огиду, а страшне почуття власної безпорадності породжує гнів.

Дивом вибравшись із відділку дівчатка майже дібралися додому, але Ірка відчуває, що небезпека може зʼявитися будь-якої хвилини, тому поспішає потрапити на територію її дому, щоб бути під захистом, адже вдома відьму не може образити ніхто. Її душевні переживання можна виразно простежити у невласне прямій мові героїні:

«У грудях у неї немов скрутився тугий вузол паніки. І тихо, і навколо нікого, але все її нутро горлало: «Швидше! Всередину!» А Танька, зараза, все зволікала, все тупцювала, поглядаючи на стежину, що вела до її будинку. Так зрушиться вона з місця, нарешті!

Дівчата побігли до хвіртки. На мить Ірці здалося, що тремтяче ранкове марево при їх поява насторожилось і ледь помітно потягнулося назустріч. Ірка рвонула стулку, подруги заскочили у двір. Ірка засунула засув і знесилено прихилилася до паркану. Вони дійшли! [2, 234]»

Потрапивши в середину Ірина відчуває, як напруга покидає її, тепер вони в безпеці, залишилося почекати два дні і Таня ввійде в силу, все буде добре, жахи залишилися позаду. Напруга останніх днів покидає її і це проглядається у внутрішньому монолозі дівчинки:

«Вона вдома, і баба бурчить, і борщ скоро буде... Все, все! Врятувалися, сховалися! Ніяких більше мерців, байкерів, людожерів і міліціонерів! [2, 236]»

Але виявилося швидко вона розслабилася – Таня наскільки переживає за своїх батьків, що вони не знають, де їхня донька, турбуються за неї, що намагається покинути дім Ірини, це призводить до того, що дівчатка сваряться й у запалі сварки говорять не те, що вважають насправді:

«Ірка розтиснула руки. Танька не чекаючи цього впала на підлогу.

– Я егоїстка? – страшним шепотом запитала Ірка. – Я? І ти туди ж? – злі сльози бризнули з її очей. – Це через тебе ми вляпалися у всю цю історію – я ж не хотіла брати тебе на шабаш, ти наполягла! Це заради тебе я билася з мертвяки, і людожери мене мало не зжерли теж через тебе! А ти кажеш, що я егоїстка?!

– Ти не розумієш! – Танькиними щоками котилися сльози. – Я до мами хочу!

– Я все життя до мами хочу! – заволала Ірка. – І кого це хвилює? [2, 240]»

Іра наговорила все це у гніві, бо слова Тані боляче відбилися на ній і дівчинка інстинктивно відповіла тим же – принесла біль подрузі.

Ірина майже відразу починає картати себе за гнівні, необдумані слова, які зірвалися з її вуст у момент злості, вона розуміє, що насправді не вважає Таню винною, просто слова дівчинки зачепили болючу струну в її серці й Ірі страшенно соромно за свій вчинок. Картання дівчинки виразно показані у невласне прямій мові персонажу:

«Вона не повинна була, не мала права говорити таке Танькі! Через Таньку вона, бачте, вляпалася! А як інакше? Повернутися і додому полетіти, нехай подруга сама викручується? А, коли Ірку два місяці тому викрали? Танька шукала її по всьому місту, з псами-ярчуками билася, і з відьмою теж! Між іншим, жодного разу не сказала, мовляв, «через тебе, Ірка, вляпалися.

Але з іншого боку, що за дитинство таке? Мама її, бачте, чекає! Скажи спасибі, що чекає! Ірку геть не чекає. І ніколи не чекалає! Ірка шмигнула носом. Доводилося визнати – саме тому вона на Таньку і накинулася. Звичайна заздрість, Ірочка! Соромно! [2, 241]»

Іра усвідомлює, що причина сварки закладена саме в ній – у її підсвідомих заздрощах подрузі, адже у Тані є те, чого немає у неї – люблячих батьків, яким її доля не байдужа.

Відьми знову намагаються вмовити Іру віддати їм подругу, погрожуючи, що якщо дівчинка не згодиться вони вбʼють їх обох. Ірина бачить, що Таня готова сама їм здатися й у відчаї вибачається за свої гарячі, нерозважливі слова:

«– Танька, я дура! Я сама не знаю, як я могла тобі таке ляпнути! Ну вибач! Ти ні в чому не винна! Ну ти що, якщо у мене язик дурний, так я дам тебе вбити? Я не зрадниця! [2, 250]» Дівчинка щиро вибачається, оскільки відчуває вину перед Танею за свої жорстокі слова.

Монолог Ірини глибоко розкриває психологічні процеси, які відбуваються у дівчинці. Вона у відчаї і злиться на Таню, на її бажання вийти до відьом і померти, адже для неї Таня одна з найближчих і найдорожчих людей й Іра боїться її втратити:

«– Танька, ти просто боїшся! Як завжди, на тебе тільки натисни, ти і лапки догори. Алла тобі гидоти говорить, ці відьми – голову морочать, я взагалі не те ляпнула, а ти відразу віриш! «Ох, я погана, ох, я винувата!» Ти себе хоч трохи поважаєш? А людей, які тебе люблять? То ти за маму турбувалася, а тепер даси себе прикінчити? І що, мамі добре стане, турбуватися немає про кого? – Ірка вже кричала. – А я? Я як без тебе? У мене ж, крім тебе, нікого немає! [2, 251]» Ірині страшно навіть уявити собі, залишитися без Таньки, єдиної подруги, яка для неї як сестра.

Незвичні історії як магнітом притягуються до Ірини, не встигла дівчинка владнати проблеми з відьмами як на горизонті зʼявляється інша – бізнесмен Іващенко («Чаклунство за наймом»), якого дівчинка кілька місяців назад ледве зі світу не звела, просить допомогти знайти компаньйона, що втік з його грошима. Дівчинка незадоволена цим візитом, адже він нагадує їй про власні помилки і приносить зайві проблеми, які їй зовсім не потрібні:

«Ірка перевела дух, і миттєве полегшення в її душі змінилося невдоволенням. Вона теж впізнала свого співрозмовника [3, 19]».

«– Проходьте – неохоче процідила вона, – он туди, на лавку під яблунею, – і відійшла в бік, пропускаючи бізнесмена Іващенко, якого починаюча відьма Ірка Хортиця одного разу мало не зжила зі світу [3, 20]».

Ірина боїться, що Іващенко розповість всім, що вона справжня відьма, адже в її памʼяті ще свіжі прочитані історії про те, що з відьмами робили звичайні люди – запирали у власному домі і підпаювали. Підсвідомо вона боїться, що така доля очікує й на неї і це прослідковується в її жестах:

«Перелякана Ірка скорчилась на лавці. Її хворій уяві раптом явилася темна ніч і натовп з факелами, а попереду чомусь та сама тітка, що вигнала її сьогодні з базару. І веде вона народ прямо до будинку, де за щільно зачиненими віконницями зачаїлися вона і баба [3, 32]». Дівчинці страшно дізнатися, яку реакцію ця новина викличе у її оточенні, адже попри відьомську силу, вона боїться бути викритою як відьма.

Іра намагається контролювати суперечки Таньки й Богдана, для неї важко знаходитися між двома своїми найкращими друзями, які весь час сваряться, тому час від часу вона рішуче втручається у їхні діалоги:

«– Ану досить, – рішуче відрізала Ірка. – Мені ваші вічні сперечання набридли гірше гіркої редьки...[3, 49]»

«…– Досить, я сказала! – гаркнула Ірка. – Ти, – вона тицьнула пальцем у Богдана, – повинен думати, куди свої залізяки можна чіпляти, а куди не можна! А ти... – Іркин палець уперся у Таньку, – припини до всіх чіплятися! А то я взагалі нікуди не піду! Мені і так ця історія не подобається! Я поняття не маю, як ми ці самі гроші розшукаємо...[3, 50]»

Вона мимоволі стає тим фактором, який обʼєднує наскільки різних дітей, як Таня та Богдан. Вони обоє дружать з Іриною, тому вимушені спілкуватися між собою.

Ірина не любить, коли нею намагаються керувати люди, яких неможливо назвати лідерами чи сильними особистостями, вони просто намагаються за її рахунок підняти власну самооцінку. Це викликає в ній злість і роздратування, що виразно можна побачити у цій цитаті:

«Іркина злість досягла пікової точки. Все склалося одне до одного – обіцяні величезні гроші, котрі не стільки приваблювали, скільки лякали її, чаклунське розслідування, за яке незрозуміло з якого боку братися і від якого її друзі нізащо не хотіли відмовлятися. А тут ще цей казна-звідки взявся першокласник, тобто першокурсник, командувати намагається! Набрид![3, 91]»

Дівчинка зневажає тих, хто кидає власних дітей напризволяще, вважаючи що малі діти повинні самі заробляти собі на життя, а не розраховувати на матеріальну підтримку з боку батьків. У них вона бачить відображення власного батька, який жодного разу за все Іркине життя не поцікавився, де його дитина і як вона живе. Зневага дівчинки відчутно звучить у її діалозі з майором та проглядається у міміці:

«… – А його дітям як, пропадати? – дивлячись на чоловіка прищуреними від ненависті очима, процідила Ірка. – Знаю я таких татусів! Тільки про себе думають, а дитина – жива чи мертв – байдуже! – у голосі Ірки чулася давня, звична гіркота [3, 164]».

«– Таких, як він – майже викрикнула Ірка. – Як мій батько! Однакові гади, що той, що цей! – вона теж кивнула на «вʼязня батареї». – Якби мій татусь хоч трохи, хоч крапельку нами цікавився, може... може, і мама невважала б, що їй зі мною важко, що я їй заважаю! І непоїхала б у свою Німеччину! Як же я його ненавиджу! Ось кого прибила б із задоволенням! [3, 166]»

Ірина не розуміє, що може завадити її батьку, хоч інколи цікавитися нею, крім абсолютної байдужості до власної доньки. Таке ставлення до неї породжує в її душі лише зневагу та ненависть до нього. Стара дитяча рана живе в її серці не загоюючись і весь час кровить, коли дівчинка зустрічає таких батьків, яким не потрібні свої ж діти і, які вважають їх баластом, що заважає їхньому життю і процвітанню.

Отже, Ірка Хортиця вірний і щирий друг, вміє цінувати дружбу та заради друзів готова ризикувати життям. Штамп дитини із «неблагополучної сімʼї» призводить, до того, що дівчинка намагається довести собі і оточуючим, що вона чогось варта у цьому житті. Ірина сильна, вольова, наполеглива особистість, тяжкі повороти долі лише загартували її. Дівчинка вміє швидко і рішучо приймати рішення та нести за них відповідальність. Вона справедлива, чесна, дитина із совістю, але в її серці – рана нанесена недбалим ставленням мами до неї та повної відсутністю інтересу з боку батька.

Ілона Волинська та Кирило Кащеєв створюючи образ Ірки Хортиці – молодої природженої відьми, основну увагу при характеротворенні персонажу приділили таким засобам як: невласне пряма мова, що дозволяє повною мірою показати внутрішні переживання дівчинки; діалог, у якому розкривається взаємодія персонажу із іншими персонажами; характеристика персонажу з боку інших персонажів, що допомагає показати ставлення інших персонажів до Ірини; жести і міміка для підкреслення глибини переживань, емоцій – страху, відчаю, роздратування тощо; портретну характерстику автори використовують лише пунктирно, залишаючи багато місця для читацької уяви.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.