Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Ірка Хортиця

Розділ 2. Дитячі образи в творах Ілони Волинської та Кирила Кащеєва

Ірка Хортиця

Ілона Волинська та Кирило Кащеєв із першої книги показують нам дівчинку з непростим життям. Автори відходять від традиційного зображення головного героя, який має добру і чуйну родину, натомість надаючи перевагу зображенню дитини із так званий «неблагополучних сімей». Головна героїня циклу «Ірка Хортиця – наддніпрянська відьма» – Ірина – звичайний підліток, що навчається у міській школі і живе у нічим не особливому районі. Її виховує бабуся, яка з першого погляду дуже сувора та лайлива і нібито не надто любить свою внучку.

«Відкинувши убік фіранку, на порозі зʼявилася бабця. Поглянула на забруднену внучку, курячий корм на сходинках, на таз, що валявся у траві і гнівно хлопнула себе по колінах:

– Ну шо за дитина!! Це ж не дитина! Це ж покарання Господнє! Курям дати – і того не може. Нє, ну як це ти такого накоїла? [1, 6]»

Мати Ірини поїхала на заробітки до Німеччини й особливо не переймається долею дочки, рідко телефонує, не присилає грошей на утримання дитини.

« – Вчитися! – бабка презирливо відкопилила губу. – Ну вилита мати! Та теж начебто вчилася, а потім – фіть! Тільки її й бачили! Півроку вже не дзвонить!

– Мама дзвонила! – майже викрикнула Ірка, миттєво забувши про своє рішення не сваритися з бабцею.

– Коли це? – поцікавилася бабка, уїдливо вигнувши чорну фарбовану брову.

– А вчора! – рішуче заявила Ірка, безтрепетно дивлячись у очі старої.

– Та ну – здивувалася та. – Чого ж я не чула?

– Ти город копала , а розмовляти треба було швидко, там дзвінки дорогі.

– То-то же, шо не дешеві. Ну, подзвонила і добре. Як там вона?

Ірка невизначено повела плечем. Брехати вона не любила.

– Начебто нормально.

– А раз нормально, могла б грошей для рідної дочки прислати. Пальто, он, треба до зими... [1, 20] »

Ірина часто огризається бабусі – не тому, що не любить стареньку, – для неї це захисний механізм від болю. Іра дуже любить свою маму, це сліпа любов дочки до своєї матері, яка знаходить виправдання всім її вчинкам.

«Цікаво, там, у Німеччині, мама теж одна? Ні, напевно. Тут навколо неї завжди крутилися люди, і їй не було діла ні до Ірки, ні до бабки. Мама зʼявлялася рідко, іноді її не було по декілька місяців, але Ірка завжди чекала. І зараз теж буде чекати. А раптом мама просто поки не може повернутися? Грошей немає. Ось заробить... [1, 47]»

Вперше зовнішність Ірини коментує Рада Сергіївна при зустрічі з нею в готелі, що дає змогу більш чітко уявити портрет дівчинки.

«– Яка ти темненькая, прямо циганка. І личко смагляве, зовсім південна дівчинка. Ну заходь, заходь, я вже тебе зачекалася [1, 33]».

Іра старанно навчається у школі, у неї справжній дар до вивчення іноземних мов. Це помічають всі – друзі, вчителі та малознайомі люди. Для Ірини знання мов – це спосіб вирватися із замкненого кола, довести собі і всім, що вона чогось варта, тому, коли зʼявляється Рада Сергіївна – директор школи для обдарованих дітей, яка шукає нових учнів – Іра бачить у ній свій шанс досягти чогось.

« – Ну, що ж дівчинко, я перевірила твої тести, і моя початкова думка лише підтвердилася. У тебе унікальні мовні здібності [1, 34].

…

– Дівчинка, яка у дванадцять років вільно говорить трьома мовами, – це цікаво, але... – Рада помахала сигаретою і солодкуватий димок потягнувся до Іркиного обличчя. – Наші випускники, не в дванадцять років, звичайно, але до закінчення школи, теж вільно володіють англійською, французькою та німецькою. Розумієш, всі діти здатні до мов, якщо, звичайно, правильно вчити [1, 35]».

Здатність до вивчення мов – це маленька Іркина гордість, те, що робить її особливою, не такою як всі.

«Ірка остаточно впала духом. Мови були її гордістю, у класі вона така була одна, на мовних курсах – теж. І ось виявляється, що для Ради і її школи Іркині три мови – ніщо, всі так можуть [1, 35]».

Прагнучи досягти поставленої мети – навчатися у школи Ради Сергіївни, Ірина намагається не помічати різні загадкові і тривожні події, що відбуваються у її житті: появу дивних сліпих псів від яких стигне кров у жилах, кота, який захищає її від них; підозрілу поведінку директриси з її пучками сухих трав, ароматизоними паличками, незручними деревʼяними ручками для письма та старими фоліантами з дивними письменами.

Згодом виявляється, що Рада Сергіївна шукає не звичайних дівчаток, а молодих відьом, яких захищає від смертельних чар, навчає, а потім пропонує їхні послуги зацікавленим людям. Ірка вірить їй і починає навчатися різних чар, хоч все більше задумується про їхню потрібність. Як вміння магічно доїти корову допоможе їй врятуватися від злих відьом?! Чи замовляння сліду якогось там бізнесмена Іващенко? Дівчинка починає підозрювати, що не все так просто як це може здатися на перший погляд і не помиляється, а підслухана розмова остаточно відриває їй очі на те, що відбувається.

«Тільки зараз Ірка згадала дрібні невідповідності, які повинні були насторожити її – і не насторожили. Хоча б цей, нібито нашвидкуруч знятий, будинок – і заздалегідь підготовлений старовинний замок із величезною свердловиною для здоювання молока! А відсутність телефону? Господи, як же вона раніше не подумала! Якби Рада і справді захищала Ірку від відьом, то після того, як вона знепритомніла у готелі, директриса повинна була залишити дівчинку у себе. Вивезти з міста, заховати! А вона натомість спеціально виставила геть, та ще до портьє веліла підійти, щоб всі запамʼятали, як Ірка йшла з її номеру. Вона навмисно змусила Ірку знепритомніти! Травами своїми! Тільки навіщо? Навіщо їм взагалі знадобилося перетворювати Ірку на вбивцю? Господи, вона вбивця! Вона вбила людину! Ірка відчула, як кисла хвиля нудоти підступає до горла [1, 165]».

Бажання дізнатися, навіщо ж двом дорослим людям було провертати всю цю аферу змушує Ірину крастися у темряві ночі за Радою Сергіївною та її помічником, менеджером Аристархом Теодоровичем. Плани останнього, щодо Ірини більш чим зрозумілі, він хоче й надалі використовувати дівчинку, щоб прибирати з дороги конкурентів у бізнесі.

«…А вже я на пару з дівчинкою розвернуся. Таких справ натворю!

– Справ, значить, – кивнула Рада і байдуже поцікавилася: – І як ти розраховуєш її в свої справи заманити? Вона нормальна дитина, із совістю.

– По-одумаєш, – протягнув недбало менеджер. – Всього лише дівчисько. Шмаття побачила, зарозовілась вся. Ми з нею подружимся. Ганчірки, іграшки, Діснейленд, а через рік вона буде дивитися на світ моїми очима. «Я звільню її від химери, іменованої совістю», – з пафосом продекламував Аристарх [1, 169]».

Рада Сергіївна бачить у дівчинці загрозу і розуміє, що Ірина не згодиться допомагати їм, а обдурювати її більше не вдасться. Хоч дівчинка і бажає вирватися з бідного району та досягти чогось в життя, вона це робитиме чесним шляхом, а не продаючи свою магію і силу, використовуючи її на зло.

«Вранці дівчисько відразу зрозуміє, що слід залишився у печі. Далі морочити їй голову не вдасться. … Так що повертаємося до початкового плану. У занедбаний підвал таки поїде вона, а не я [1, 170]».

Ірина розуміє, що більше не потрібна Раді і від неї спробують позбутися, це спонукає дівчинку до відчайдушного кроку – втечі.

«Ірка важко перевела дух. Ну що ж, хоч в одному солодка парочка не збрехала. Вона – справді сильна відьма. Спасибі шановній Раді Сергіївні за уроки і за підказку. Тільки ви вже вибачайте, Ірка Хортиця не дасть заморити себе голодом у якомусь підвалі! [1, 172]»

Незважаючи на небезпечну ситуацію і реальну загрозу її життю, Ірина залишається чесною і принциповою дитиною, тому намагається зупинити чари, які ж сама наклала.

«Ірка спустилася на перший поверх. Замʼялася, поглядаючи то на вихід, то на двері кухні, і нарешті рішуче попрямувала до печі.

– Я ж обіцяла, що з чоловіком нічого поганого не трапиться, – тихенько шепнула Ірка.

Нашвидку обмотавши руки ганчірками, виволокла гарячий згорток фольги. Обпікаючи пальці і здавлено лаючись, розгорнула. У саду загуркотів двигун «Мерседеса».

– Треба поспішати, – сказала собі Ірка, згортаючи фольгу.

– Та пізно вже, – відповів їй глузливий Радин голос. – Я попереджала, принципи тебе погублять [1, 173]».

Ірину ловлять і намагаються доправити до підвалу в якому дівчинка має померти, але по дорозі вона змогла втекти. Тікаючи від переслідувачів Ірка зустрічає своїх друзів – Таньку і Богдана, які, як виявляється, весь цей час її шукали.

«Їй було соромно і хотілося плакати. Друзі шукали її ризикували життям, щоб захистити, а вона за останній тиждень про них навіть не думала! Про що завгодно думала: про школу відьом, якої ніколи не було, про Раду і Аристарха, які перетворили її на знаряддя вбивства, про маму... Якій вона не потрібна. А про тих, хто й справді любив її, – не згадувала. Жодного разу [1, 203]».

Друзі розповідають Ірі, що ніхто нічого не говорив її бабусі про школу, що дівчинка просто зникла і все, що бабуся її місця собі не знаходить. Діставшись додому Ірина спочатку не впізнає бабку:

«… не відриваючись, дивилася на двері власного будинку. З дверей повільно човгаючи ногами вибрела згорблена сухувата старенька. Абсолютно сива. Абсолютно не схожа на Іркину міцну, горласту бабку [1, 206]».

Справжнє ставлення бабусі до внучки можна побачити в епізоді їхньої зустрічі, де стає зрозуміло, що попри свій сварливий характер, бабуся дуже любить Ірину.

«– Яриночка моя! – сльози ринули у бабці з очей. На мить вона відсторонила Ірку від себе і заволала: – Ти де шлялася, бісова дитина, я ледве зглузду не зʼїхахала! – І тут же з силою притиснула внучку до грудей. – Жива! Господи, спасибі тобі, жива! [1, 207]»

Ірина з друзями вирішують, що з Радою і Аристархом потрібно щось робити, адже дівчинку просто так вони у спокої не залишать, та й бізнесмена Іващенко рятувати від них також потрібно.

«… Іващенко теж задер голову вище і відразу зрозумів – у нього галюцинації. Над матюкливою тіткою, міцно стискаючи ногами старовинний рогач, висіла у повітрі смаглява чорноволоса дівчинка років дванадцяти. У руках у неї був скручений із газети джгут. Інший джгут догорав у ніг баби.

– Здрастуйте, Рада Сергіївна, – повиснувши з рогача ввічливо привіталася дівчинка. – Що ж це ви у бабки курку вкрали? Несолідно. Повернути б треба [1, 252]».

Перед Іващенком розгорнулася справжня магічна битва двох відьом, переможцем із якої вийшла Ірка. Повертаючись назад додому Танька помітила ще дещо, що змінилося у зовнішності подруги:

« – Послухай, Ірка, а у тебе очі світяться. І колір змінився! – раптом здивовано ахнула Танька.

– Що, зелені? – безнадійно запитала Ірка.

– Ага, – підтвердив Богдан, також заглядаючи Ірці в очі.

– Як гниле болото? – ну от, буде тепер точно як Рада. Залишилося постаріти, погладшати і напнути блакитну кофтинку.

Але Танька енергійно похитала головою:

– Чому як болото? Як смарагди! Лице біліше стало і щоки румʼяні. Я читала, що у відьми чотири кольори на обличчі: чорний, білий, червоний, зелений. Основний спектр! [1, 265]»

Для Ірини вся ця історія з Радою Сергіївною принесла багато відкриттів, повʼязаних із власним народженням та змусила задуматися про те, ким вона є насправді:

«… Я раніше думала, з моїми батьками все просто. Мамі – я не потрібна, а батько... Який там батько! А тепер виявляється, у мене була ще одна бабуся – татова мама. Вона мене любила! І я обовʼязково дізнаюся, якою вона була! І про батька – теж! [1, 266]»

У «Відминому дарі» Ірина постає як молода відьмочка, що має прибути на перший у житті шабаш, хоч і розуміє, що це може бути небезпечно, тому не бажає брати з собою Таньку.

«– Танька, ну припини! – спокій злетів з Ірки, і вона заговорила благально, майже жалібно. – Ну ти прямо як пʼятирічна! Головою подумай! Шабаш відьом! Ми навіть не знаємо, чим там відьми займаються! Напевно там небезпечно! Тобі нічого на шабаші робити! [2, 6]»

Поява магічних сил трішки змінила дівчинку, у ній зʼявилася невластива раніше самовпевненість і розуміння власної особливості. Ірина розуміє, що тепер вона відьма, а Таня так і залишилася звичайною людиною і заздрить їй і десь, у глибині душі, це тішить дівчинку.

«…Ірка таки відьма, нехай недосвідчена, зате справжня, природжена, нею подавляться, а Танька хто? Ірка трохи зарозуміло усміхнулася – все-таки приємно бути крутою! Таньку вона, звичайно, розуміла – хто б не захотів стати справжньою відьмою? Але якщо вже від народження не дано, то... [2, 15]»

Не бажання Ірини брати подругу на шабаш призвело до того, що вони посварилися. Незважаючи на це, Іра вирішує прийти до Тані на день народження, оскільки для дівчинки це був страшний день – приїдуть ділові партнери батька з дочками, яких Таня на дух не терпить.

«Ірка клятвено пообіцяла подрузі, що обовʼязково допоможе пережити свято. І треба ж, саме сьогодні вони посварилися! Ірка задумалась. Їй належало прийняти нелегке рішення. Миритися з Танькою вона не збиралася. Зрештою, Ірка права, і Танька одного разу це зрозуміє. З часом. Але й підводити подругу теж не годилося. Ще мить повагавшись, Ірка попрямувала до себе в кімнату переодягатися [1, 16]».

Прийшовши на свято дівчинка швидко зрозуміла, чому Таня їх так не любить – самозакохані красуні в яких батьки не останні люди в місті і які вважають, що світ обертається навколо них. Для них найважливіше – спілкування у своєму колі еліти та домагатися того, щоб їм заздрили ті, хто на їхню думку стоять нижче.

«Їй було до болю заздрісно слухати цих розфуфирена ідіоток. Не тому, що у них тато в банку працює – хоч і в пляшці, їй-то що! А тому, що у них взагалі тато є. І мами, напевно, теж. А у Ірки... Мама – так, – у Німеччині. Більше півроку як відчалила – і ні слуху, ні духу. Листів про німецькі звичаї не пише – тут Ірка все вигадала. А батько... От уже кого в очі ніколи не бачила. Про те, що в принципі у кожної людини є хоч якийсь батько, Ірка задумалася зовсім недавно. Та й то через бабусь – нинішньої і покійної [2, 25]».

Тема батьків для Ірини назавжди залишиться болючою, адже важко розуміти, що від тебе, по суті, відмовилися найближчі для кожної дитини люди – власні батьки. Адже, жодна бабуся, як би сильно вона не любила внучку, ніколи не зможе замінити ні батька, ні, тим більше – матері.

Намагаючись підняти Танькі настрій Ірина згоджується взяти її на шабаш і виявляється не даремно. Тут дівчатка зустрічають не дуже радих їх бачити відьом, природжених і роблених, які бачать в Ірі загрозу й небезпеку, але розуміють, що сваритися з молодою природженою відьмою їм не варто.

«Обидві господині теж втупилися в Ірку. Треба віддати належне природженим відьмам – розуміли вони швидше своїх підручних. Мить вони розглядали Ірку, і їхні очі наливалися темною смарагдовою зеленню. Потім, немов кадри в старій кінохроніці, на їхніх обличчях стрімко промайнули: розуміння, побоювання, досада, – і миттєво все залилося потоком любʼязності [2, 55]».

Ще одна дивна річ відбувалася, коли Іра назвалася, – дівчинці стало зрозуміло, що відьми щось знають про її батька.

«– Ірка Хортиця.

І побачила, як обидві природжені відьми раптом переглянулися і на їхніх обличчях миттєвої спалахом прорізався справжній жах.

– Ти ж ба! – безпосередньо вигукнула Стелла. – А ти часом не дочка старого...

Застережливий кашель Оксани Тарасівни змусив Стеллу зупинитися.

– Ви про щось запитували? – поцікавилася Ірка, але Стелла лише рішуче покрутила головою, так що затанцювали кінці хустки.

– Шо мені питати, нема чого питати! [2, 56]»

На острові дівчатка знайшли полонянку відьом, стару Ольгу Вадимівну, яку тримають тут, щоб по смерті забрати її дар. Ірина згадує, що Ольга Вадимівна була знайома з її покійною бабусею-відьмою. Від неї вона дізнається, що виявляється у покійної родички були на Іру якісь плани.

«– Справді, ми з твоєю бабусею були, скажімо так, колеги. У тебе прекрасна памʼять, дитинко. Ти і раніше виявляла неабиякі задатки. Я неодноразово попереджала Єлизавету, що вона просто зобовʼязана змінити свої плани на твій рахунок. Але вперта була покійниця. – Ольга Вадимівна недбало махнула рукою. – Якщо вже забирала щось собі в голову... [2, 77]»

Танька й Ірина намагаються допомогти Ользі Вадимівні звільнитися від влади відьом-господарок, це призводить до того, що відьомську силу отримує Таня і на не починається справжнє полювання.

«Ірка зрозуміла, що немає чого стояти стовпом, чекаючи, поки відьомська зграя роздере Таньку на клаптики. Пора втрутитися.
Вона схопила Таньку за руку і рвонула до берега [2, 90]».

Втекти від відьом дівчаткам допомагають безіменні русалки, які відносять дівчаток у безпечне місце таким чином віддячуючи за допомогу.

«Занурюючись у хвилі, Ірка встигла побачити, як високо у небі клин відьом нишпорить над Дніпром, розшукуючи втікачок. Тут вода залила їй обличчя, Ірка з жахом заплющила очі, чекаючи неминучої смерті... Але руки безіменної русалки все так же лежали на її плечах, й Ірка зрозуміла, що не дихає, але й не задихається! [2, 97]»

Таня рада, що має змогу стати відьмою, але дівчатка розуміють, що легко від них роблені не відчепляться. Ірина перша розуміє, що вдома Тетяну шукатимуть найперше, але Таня сильно переживає тому, що батьки вдома хвилюватимуться за неї і мимоволі своїми словами ледве не ображає Ірину.

«…Це в тебе бабця до твоїх зникнень звична, а у мене батьки з розуму зійдуть!

Ірка вирішила не ображатися. Звичайно, не варто булоТанька натякати, що в Ірки немає батьків, а бабці все одно, що з онукою станеться. А з іншого боку, Танькі зараз зовсім невесело. Вголос вони нічого не сказали, але обоє раптом згадали, що дар забирають у вмираючої відьми [2, 106]».

У глибині душі Іра заздрить подрузі, що вона має таких батьків, які піклуються і люблять її, але не дозволяє цим заздрощам довго жити у своїй душі, розуміючи, що це не вина Тані, що в неї немає такої родини.

«Ірка подивилася на неї зі співчуттям і деякою заздрістю. Зрозуміло, у Таньки душа болить, що батьки хвилюються, але все-таки чудово, коли є кому за тебе хвилюватися [2, 111]».

Дорогою до міста вони зустрічають покутника, який має допомогти їм врятуватися від відьом, щоб мати змогу отримати шанс потрапити до того світу. Відьми знаходять дівчаток на автостоянці і намагаються переконати Ірку віддати їм Таню, щоб вони забрали в неї силу і хтось з них мав змогу стати повноцінною відьмою, але дівчинка відмовляє їм.

« – А з вас же страшна відьма вийде, - повільно промовила вона, дивлячись у жадібні очі «училки». – А з цих двох – ще гірші. – Ірка махнула в сторону дівчат. – Я думаю, Ольга Вадимівна вибрала правильно. Нехай дар у Таньки залишається, всім краще буде [2, 160]».

Не маючи змогу обійти захист Іри, відьми приводять із собою байкарів, які не маючи магічних сил, можуть пройти крізь захисну лінію. Головний байкар почувши, чому було потрібно впіймати дівчаток вирішує забрати силу собі й Ірина розуміє, що йому байдуже живою чи мертвою після цього залишиться Танька, тому намагається переконати його в абсурдності почутого.

«– Слухай, ти ж дорослий хлопець! – намагаючись бути максимально переконливою, заторохтіла Ірка. – Яке чаклунство? Ти скажи ще, що в Гаррі Поттера віриш! [2, 178]»

Допомога несподівано приходить в образі примарного білого байкера, який рятує дівчаток, але згодом вони потрапляють до рук групи спеціального призначення «Сірі вовки», які нібито звільняли їх від терориста. Ірина не довіряє дивному майорові і відчуває, що не Танькині батьки організували їхній пошук.

«Ірка невизначено повела плечем. Їй не хотілося псувати Танькину радість. Але щось підказувало – Танькин батько, при всій його крутизні, не міг ні про що просити ось цього гострозубого мента . Їм би краще триматися від майора подалі.

Тікати треба зараз, із машини, адже невідомо, куди майор їх везе. Ірка гарячково перебирала варіанти втечі. Чи не вийде... Не вийде... Не те ... Знову не те... А якщо... Вона підвела голову і... зіткнулася поглядом з майором, який уважно спостерігав за нею через дзеркальце заднього виду. Очі у майора були дивного жовтого кольору, такі ж хижі, як і усмішка. У їх глибині жевріла усмішка, немов майор прекрасно розумів, що Ірка зараз будує плани втечі. І наперед сміявся над їх нікчемністю [2, 191]».

У відділі міліції на них чекали інші роблені, які також сподіваються отримати від Тані дар. Ірка розуміє, що вирватися з камери тимчасового утримання, яку зачаклували дві відьми вони не зможуть і впадає у відчай.

«Ірка повела плечем. Яка різниця, хто винен, все одно тепер вони обоє загинуть. Нерозумно і бридко, у шлунках песиголовців. І ніякого виходу! Просто збожеволіти можна! Ірка садонув кулаком в стінку [2, 204]».

Але допомога знову приходить звідки не чекали – їх знаходить Іркин кіт, який приносить зілля і необхідні трави, до того ж майор вирішує відпустити дівчаток, бо нібито й не збирався віддавати їх робленим відьмам.

Дівчатка майже дібралися додому, але Ірка відчуває, що небезпека може зʼявитися будь-якої хвилини, тому підганяє Таню швидше зайти на території її дому, щоб бути під захистом, адже вдома відьму не може образити ніхто.

«У грудях у неї немов скрутився тугий вузол паніки. І тихо, і навколо нікого, але все її нутро вопило: «Швидше! Всередину!» А Танька, зараза, все зволікала, все тупцювала, поглядаючи на стежину, що вела до її будинку. Так зрушиться вона з місця, нарешті!

Дівчата побігли до хвіртки. На мить Ірці здалося, що тремтяче ранкове марево при їх поява насторожилось і ледь помітно потягнулося назустріч. Ірка рвонула стулку, подруги заскочили у двір. Ірка засунула засув і знесилено прихилилася до паркану. Вони дійшли! [2, 234]»

Потрапивши в середину Ірина відчула, як напруга покидає її, тепер вони в безпеці, залишилося почекати два дні і Таня ввійде в силу, все буде прекрасно.

«Вона вдома, і баба бурчить, і борщ скоро буде... Все, все! Врятувалися, сховалися! Ніяких більше мерців, байкерів, людожерів і міліціонерів! [2, 236]»

Але виявилося швидко вона розслабилася – Таня наскільки переживає за своїх батьків, що вони не знають, де вона, що намагається покинути дім Ірини і тому дівчатка сваряться.

«Ірка розтиснула руки. Танька не чекаючи цього впала на підлогу.

– Я егоїстка? – страшним шепотом запитала Ірка. – Я? І ти туди ж? – злі сльози бризнули з її очей. – Це через тебе ми вляпалися у всю цю історію – я ж не хотіла брати тебе на шабаш, ти наполягла! Це заради тебе я билася з мертвяки, і людожери мене мало не зжерли теж через тебе! А ти кажеш, що я егоїстка?!

– Ти не розумієш! – по Танькиних щоках котилися сльози. – Я до мами хочу!

– Я все життя до мами хочу! – заволала Ірка. – І кого це хвилює? [2, 240]»

Ірина розуміє, що слова, які вона сказала подрузі зірвалися з її вуст у злості, що насправді вона так не думає, просто слова Тані зачепили болючу струну в серці дівчинки і їй соромно за свій вчинок.

«Вона не повинна була, не мала права говорити таке Танькі! Через Таньку вона, бачте, вляпалася! А як інакше? Повернутися і додому полетіти, нехай подруга сама викручується? А, коли Ірку два місяці тому викрали? Танька шукала її по всьому місту, з псами-ярчуками билася, і з відьмою теж! Між іншим, жодного разу не сказала, мовляв, «через тебе, Ірка, вляпалися».

Але з іншого боку, що за дитинство таке? Мама її, бачте, чекає! Скажи спасибі, що чекає! Ірку геть не чекає. І ніколи не чекалає! Ірка шмигнула носом. Доводилося визнати – саме тому вона на Таньку і накинулася. Звичайна заздрість, Ірочка! Соромно! [2, 241]»

Танька все таки виходить з дому Ірини і поривається до себе, саме в цей час нападають відьми і дівчатка ледве відбиваються, щоб знову потрапити під захист. Відьми намагаються вмовити Іру віддати їм подругу, погрожуючи, що якщо не згодиться – вбʼють обох. Танька чуючи це вирішує вийти до відьом і Ірина ввідчаї вибачається за свої гарячі, необдумані слова.

«– Танька, я дура! Я сама не знаю, як я могла тобі таке ляпнути! Ну вибач! Ти ні в чому не винна! Ну ти що, якщо у мене язик дурний, так я дам тебе вбити? Я не зрадниця! [2, 250]»

Ірина намагається достукатися до подруги і пояснити, що насправді дівчина не винна у тому, що відбувається і що вона потрібна своїм близьким і їй, Ірці.

«– Танька, ти просто боїшся! Як завжди, на тебе тільки натисни, ти і лапки догори. Алла тобі гидоти говорить, ці відьми – голову морочать, я взагалі не те ляпнула, а ти відразу віриш! «Ох, я погана, ох, я винувата!» Ти себе хоч трохи поважаєш? А людей, які тебе люблять? То ти за маму турбувалася, а тепер даси себе прикінчити? І що, мамі добре стане, турбуватися немає про кого? – Ірка вже кричала. – А я? Я як без тебе? У мене ж, крім тебе, нікого немає! [2, 251]»

Відьми піднімають голена, що мати змогу проникнути до будинку Ірини, дівчинка у відчаї, вона вже не як захиститися від роблених відьом і просить допомогу, хоч у кого небудь.

«– Я не знаю! – заволала Ірка. Крізь розчинене вікно чувся дружний речитатив відьом та тяжке гупання кроків – голем йшов до будинку. Істерика накочувала і підминала волю. – Я не знаю вже нічого! Я не можу більше! Не можу!Допоможіть, ну хоч хто-небудь! [2, 257]»

На відчайдушний крик допомоги відгукнувся Богдан, який як виявляється був здухачем – воїном снів. Разом вони змогли хитрістю здолати відьом і зберегти Тані життя.

Незвичні історії як магнітом притягуються до Ірини, не встигла дівчинка владнати проблеми з відьмами як на горизонті зʼявляється інша проблема – бізнесмен Іващенко («Чаклунство за наймом»), якого дівчинка кілька місяців назад ледве зі світу не звела, просить допомогти знайти компаньйона, що втік з його грошима. Дівчинка незадоволена цим візитом, адже він нагадує їй про власні помилки і приносить зайві проблеми, які їй зовсім не потрібні.

«Ірка перевела дух, і миттєво полегшення в її душі змінилося невдоволенням. Вона теж впізнала свого співрозмовника [3, 19]».

«– Проходьте – неохоче процідила вона, – он туди, на лавку під яблунею, – і відійшла в бік, пропускаючи бізнесмена Іващенко, якого починаюча відьма Ірка Хортиця одного разу мало не зжила зі світу [3, 20]».

Іващенко намагається шантажувати Ірину тим, що вона відьма і намагалася його вбити і спочатку дівчинка лякається таких загроз, адже в її памʼяті ще свіжі прочитані історії про те, що з відьмами робили звичайні люди – запирали у власному домі і підпаювали. Підсвідомо дівчинка боїться, що така доля очікує й на неї.

«Перелякана Ірка скорчилась на лавці. Її хворій уяві раптом явилася темна ніч і натовп з факелами, а попереду чомусь та сама тітка, що вигнала її сьогодні з базару. І веде вона народ прямо до будинку, де за щільно зачиненими віконницями зачаїлися вона і баба [3, 32]».

Іра намагається контролювати суперечки Таньки й Богдана, для неї важко знаходитися між двома своїми найкращими друзями, які весь час сваряться.

«– Ану досить, – рішуче відрізала Ірка. – Мені ваші вічні сперечання набридли гірше гіркої редьки...[3, 49]»

«…– Досить, я сказала! – гаркнула Ірка. – Ти, – вона тицьнула пальцем у Богдана, – повинен думати, куди свої залізяки можна чіпляти, а куди не можна! А ти... – Іркин палець уперся у Таньку, – припини до всіх чіплятися! А то я взагалі нікуди не піду! Мені і так ця історія не подобається! Я поняття не маю, як ми ці самі гроші розшукаємо...[3, 50]»

Ірина не любить, коли нею намагаються керувати люди, яких неможливо назвати лідерами чи сильними особистостями, які просто намагаються за її рахунок підняти власну самооцінку.

«Іркина злість досягла пікової точки. Все склалося одне до одного – обіцяні величезні гроші, котрі не стільки приваблювали, скільки лякали її, чаклунське розслідування, за яке незрозуміло з якого боку братися і від якого її друзі нізащо не хотіли відмовлятися. А тут ще цей казна-звідки взявся першокласник, тобто першокурсник, командувати намагається! Набрид![3, 91]»

Дівчинка зневажає тих, хто кидає власних дітей напризволяще, вважаючи що малі діти повинні самі заробляти собі на життя, а не розраховувати на матеріальну підтримку з боку батьків. У них вона бачить відображення власного батька, який жодного разу за все Іркине життя не поцікавився, де його дитина і як вона живе.

«… – А його дітям як, пропадати? – дивлячись на чоловіка прищуреними від ненависті очима, процідила Ірка. – Знаю я таких татусів! Тільки про себе думають, а дитина – жива чи мертв – байдуже! – у голосі Ірки чулася давня, звична гіркота [3, 164]».

«– Таких, як він – майже викрикнула Ірка. – Як мій батько! Однакові гади, що той, що цей! – вона теж кивнула на «вʼязня батареї». – Якби мій татусь хоч трохи, хоч крапельку нами цікавився, може... може, і мама невважала б, що їй зі мною важко, що я їй заважаю! І непоїхала б у свою Німеччину! Як же я його ненавиджу! Ось кого прибила б із задоволенням! [3, 166]»

Стара дитяча рана живе в її серці не загоюючись і весь час кровить, коли дівчинка зустрічає таких батьків, яким не потрібні свої ж діти і які вважають їх баластом, що заважає їхньому життю і процвітанню.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.