Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Богдан як образ сучасного лицаря

Богдан – давній друг Ірини, дружать ще з дитячого садка. Хлопець захоплюється книгами і фільмами Дж. Р. Р. Толкіна, ходить із мечем і луком, тому його можна назвати толкіністом.

«… Дверцята відразу прочинилися й Ірці в горло вперлося вістря важкого сталевого меча.

Слідом висунулася голова хлопчика й обережно, зовсім як Ірка нещодавно, повернулася в одну сторону, потім в іншу: хлопчина підозріло оглядав проспект. В Ірки навіть подих перехопило – невже він теж зустрів пса? Або кота?

– Навколо засідки! – пошепки оголосив хлопець. – Леді Ілейн виявилася агентом Саурона! [1, 26]»

Богдан наскільки захоплений творами Толкіна, що намагається говорити і виглядати як його герої.

«– Богдан, маму поклич. У сенсі, леді Ілейн. Я ваше порося на вулиці впіймала.

– Не можу, – все тим же зловісним шепотом відповів хлопчисько, – я саме від неї ховаюся.

Ірка подивилася на нього з роздратуванням – всього на рік її молодше, одинадцять вже виповнилося, а веде себе як пʼятирічний.

– Чого це раптом?

Очі Богдана різко відчинилися, голос наповнився трагізмом.

– Вона хоче мене постригти!

Ірка критично втупилася на шевелюру Богдана:

– Взагалі, постригтися б не заважало.

– Ти що, зовсім? – пацан так образився, що заговорив нормально. – Ти у «Володарі перснів», крім хоббітів, хоч одного стриженого бачила? [1, 27]»

Коли Ірка зникла з дому Богдан шукав її і, знайшовши дівчину разом із Танькою, у компанії дивних сліпих псів, починає захищати дівчат.

«– Я не зрозумів, це гра така: хто швидше заплигне собачці в пащу? – поцікавився єхидний хлопʼячий голос. – А ну відійдіть обидві: я тут спереду головний, всі інші – ззаду.

Знайома постать Богдана вклинилася між Танькою і кудлатим. У руці хлопець, як завжди, тримав довгий меч [1, 190]».

Богдан не покладаючи сил відбивається від псів-ярчуків, намагаючись не допустити їх до Ірки, розуміючи, що саме дівчинка була їхньою ціллю.

«Богдан ганяв псів. З усіх своїх чималих сил вони поривалися до відьми. Одного не могли второпати дурні ярчуки – Богдан з цією відьмою дружив із дитячого саду [1, 192].

…– От зарази наполегливі! – пропустивши повз себе шкутильгаючого кудлатого , Богдан схопив його за шкірку. Пес спробував тяпнуть кривдника, але в черговий раз виклопотавши рукояттю меча по зубах, покірно затих [1, 193]».

Прогнавши псів Богдан залишається гордим собою, адже велика битва виграна і він залишився переможцем. Богдан часто поводиться як хлопчисько, реально не оцінює загрозу, для нього будь-яка небезпечна ситуація – це гра.

«Легковажно-героїчно закинувши меч на плече, Богдан повернувся до дівчат:

– Не знаю, як вони тебе бачать, але як бачити перестали, начебто нормальні собаки. Тільки без очей. А взагалі, звичайно, песики – чистий жах. Ти де їх взяла? [1, 194]»

Коли тікаючи від Аристарха, Ірина зізнається друзям, що вона відьма, Богдан реагує абсолютно спокійно, ніби-то існування відьом буденна річ. Богдан вірить в існування магії, відьом та іншої нечисті, хоч з точки зору прагматичної людини – це все дитячі казочки.

«– Теж відьма? – уточнив Богдан.

Ірка кивнула.

– Зрозуміло. Що стоїмо, побігли, – скомандував він, припускаючи далі.

… – Чого дивуватися? – знизав плечима Богдан. – Он скільки про всяке чаклунство написано, і фільми є класні. Я завжди знав, що це не може бути тільки вигадкою [1, 197]».

Богдан – чудовий слідопит. Всі його ігри з рольовиками навчили хлопця не лише вміти вправно володіти мечем, а й могти зрозуміти по слідах, що сталося, куди пішла людина чи інша істота.

«– Офігіти місце, – перебив Таньку Богдан. – Я над слідами півдня просидів – трохи дахом не поїхав. Твоїх кросівок відбитки, цього лапи, – він кивнув на кота. – Потім собачі, і клаптики шерсті – синьої. Для вʼязання. І все це між собою билося! Включаючи шерсть [1, 199]».

Богдан належить до тих людей, які за словом у кишеню не лізуть, тому загризається із Танею, не дозволяючи, щоб слово дівчини було останнє у їхніх суперечках. Огризається він не зі злоби, просто йому подобається провокувати дівчину, породжуючи таким чином суперечку заради суперечки.

«– Ага, – кивнув Богдан. – Сиджу я у нас у саду на дереві – до предків гості заявилися, нудьга смертельна, – пояснив Богдан Ірці. – Дивлюся, твоя подружка через паркан лізе. Ну, не стільки сама лізе, скільки кіт її тягне. Прямо як мишу. Форсували вони цю нездоланну перешкоду і ходу проспектом. Я крикнув, що спати йду, а сам теж через паркан – і за ними!

– Тебе хтось запрошував? – гнівно запитала Танька.

– А як ви б тут без мене з песиками впоралися? – питанням на запитання відповів Богдан. – Хоч, якщо б ти у них на очах через паркан полізла, може, вони б від реготу здохли... [1, 201]»

Богдан вважає себе експертом у світі книг і фільмів Дж. Р. Р. Толкіна «Володар перснів», – це те у чому хлопець впевнений на сто відсотків, тому коли виникає змога довести свої знання, він цим користується.

«Танька обдарувала його черговим зневажливим поглядом і їдко процідила:

– Володар Мордора. До Саурона.

– Фігня, – з явним задоволенням повідомив Богдан. – До Саурона Темним Володарем був Моргот. – І точно копіюючи Танькину манеру, видав: – Книжки читати треба! [1, 214]»

Богдан вирішує для себе, що буде особистим захисником Ірини, щоб більше з нею не трапилася біда. Ірина – його найкращий друг і оберігати її його прямий обовʼязок.

«– Відьма, – посміхнувся Богдан, але в усмішці його було і шанування. Він хвацько відсалютував Ірці мечем: – Готовий бути вашим лицарем-захисником, відьма Ірка Хортиця! Всіх ярчуків розжену! [1, 216]»

У битві проти Ради Сергіївни та порятунку бізнесмене Іващенка, Богдан приймав, активну роль, знову ганяючи ярчуків від Ірки та контролюючи ситуацію з Аристархом Теодоровичем.

«Із-за сміттєвих баків, що прикрашають провулок вибралися двоє. Маленький хлопчина і великий котяра. Хлопець тримав у руці меч, а на плечі у нього теліпався лук. Іграшковий, напевно.

…А хлопчина підійшов до псів і просто-напросто поплескав їх кінчиком меча по маківках – одного, другого. Пси завмерли. Дрібно тремтячи, вони розвернулися до хлопця.

– Так-так, це знову я, – з милою посмішкою підтвердив він. І голосно й розмірено постукав кінчиком меча по асфальту [1, 254]».

Богдан – вольова особистість, не боїться небезпек, він просяк духом лицарства, захищає своїх друзів від загроз і завжди готовий прийти на допомогу.

«Він спробував кинутися слідом, але хлопчина заступив йому дорогу. Жало меча вперлося мужику в горло, змушуючи його завмерти на місці.

– Та ви не хвилюйтеся так, Аристарх Теодорович. Або як вас там – Олександр Федорович? – повідомив він. – Кажуть, за одного битого двох небитих дають. Зможете двох песиків аж на чотирьох зміняти. Вигідний бізнес! – говорячи хлопець, краєм ока поглядав на ще одну, пухкеньку блондинисту дівчину, яка теж виринула із-за баків [1, 255]».

«…Важка стріла хвацько свиснула. Тупий наконечник вдарив відьмі в долоню. Жінка скрикнула, крихітна ампула дзенькнула об тротуар, і світленька дівчина миттєво підхопила її. Хлопець опустив лук [1, 258]».

Для Богдана всі таємниці мають бути відкритими, а все незрозуміле – розтлумаченим. Його допитливий розум вимагає знати відповіді на запитання, які турбують хлопчину.

«– Мені багато чого незрозуміло, – задумливо пробурмотів Богдан і миттєво прикрикнув на Таньку: – Немає чого пики корчити! Можна подумати, ти знаєш, звідки кіт узявся? [1, 266]»

«… – А чому Рада тебе Хортовською кровʼю назвала? При чому тут твоє прізвище? – не вгамовувався Богдан [1, 266]».

«… – І ось ще... – знову вліз невгамовний Богдан. – Навіщо тоді, у готелі, Рада змусила тебе втратити свідомість? [1, 267]»

У «Відьминому дарі» Богдан виглядає як завжди незвично й дивакувато. Хлопець намагається бути схожим на героїв із «Володарів перснів», яких обожнює і не зважає на чужу думку з цього приводу.

«Богдан, як завжди, зʼявився несподівано. Щойно не було ні видно, ні чути – і ось вже вилазить, чіпляючись за гілки кущів шовковим, явно перешитим із маминої сукні плащем, накинутим поверх майки з Гаррі Поттером. У руках, як завжди, стискав довгий сталевий меч.

Танька з огидою оглянула Богдана – від носків стоптаних кросівок до обруча з срібної фольги, що охоплює лоб [2, 8]».

Богдан попереджує Ірину, що їде з батьками з міста і щоб вона навіть не думала в цей час кудись влізти, бо його не буде поруч, щоб допомогти.

«– Отож, – закінчив Богдан. – Поки я там, ти тут – ні-ні! Подружку свою... – він покосився на Ірку і злорадно закінчив – ... товстожопу, не слухай. На шабаш навіть несунься. Я зайнятий, тебе охороняти не можу. Ясно? [2, 11]»

Богдан не любить Таньку і постійно намагається зачепити її чимось, що повʼязано з фігурою дівчини – таким чином він ніби відплачує їй за зневагу до його захоплення творами Толкіна.

Перебуваючи у Хотині, Богдан не знає, що дівчата не послухалися його, поки Ірка у відчаї не кличе його і він, сам не розуміючи того, відгукується на поклик у вигляді здухача – воїна снів.

« – Що трапилося? – сонним голосом запитав цей Богдан.

Тут Ірка зрозуміла, що новий Богдан все ж відрізнявся від старого! Він був немов вище і міцніше, а обруч у волоссі виявився з мерехтливого срібла. Розкішний лицарський плащ недбало ниспадав з плечей. Ірка зиркнула на меч – блиснув клинок, заточений до гостроти бритви [2, 259]».

Богдан відбив першу атаку голема і Танька, як найбільш начитана, була першою, хто зрозумів що сталося зі хлопцем, хоч і не зраділа цьому.

«– Воїн сновидінь! Його дух може виходити з тіла і вступати вбій з найстрашнішими тварюками! Аби там його ніхто нерозбудив, – Танька тицьнула пальцем за спину, туди, де залишилося дзеркало і відображення міцно сплячого хлопчика. – Ну треба ж! – знову розпачливо простягнула Танька. – Це ж тепер від нього нікуди не дінешся! Варто йому заснути, і він у будь-які заговорені місця пролізе! Ні, ну кошмар, навіть відьмою бути перехотілося! [2, 261]»

Богдан намагається захистити дім і дівчаток від небезпеки, не зважаючи на те, що одному йому це зробити важко, хлопець не збирається здаватися і відступати, коли існує загроза його другу і не дивлячись ні на що, продовжує відбивати атаки.

«Богдан заметушився. Його меч крутився швидше, зливаючись в один суцільний сяючий круг. Хлопчисько снував між обома велетнями, випліскуючи з їхніх тіл фонтани землі та піску. Він кришив земляного – піщаний робив крок вперед, Богдан розвалював піщаного – земляний встигав підібратися ближче до ганку і дівчатам, що стаяли там. …Ірка кинула тривожний погляд у дзеркало. Там сплячий Богдан стогнав крізь зціплені зуби, метався і раптом відчайдушно скрикнув, смикнувся... Обличчя його забарвилося кровʼю! Ірка обернулася. Удар велетенського кулака жбурнув здухача на ганок! Велетенська нога піщаного Велета піднялася над лежачим хлопцем... Богдан відкотився убік, злетів у повітря... Його обличчя з щільно закритими очима пересмикнулося гнівною гримасою, меч знову закрутився, здухач кинувся в бій... [2, 262]»

«Закинувши меч, здухач полетів назустріч. Обертовий клинок врубился у товсту шию Велета! Зрубана голова звалилася з плечей! Безголове тулубище застигло... Обличчя сплячого Богдана спалахнуло радістю! І в цю мить земляна рука підкинулася, і велетенська долоня безголового велета вбила здухача в землю. Хлопець у дзеркалі страшно закричав [2, 268]».

Богдан прокинувшись у своєму тілі ще не знає, що його сон насправді реальність і тому перш за все подзвонив до Ірини, щоб розповісти про незвичний випадок, який стався з ним. Для хлопця дивний сон з реальними ранами – це не щось страшне й загрозливе, це нова захоплююча пригода, якою він бажає поділитися.

«– Ірка, це ти, Ірка? – угвинтився у вухо збуджений голос Богдана. – Мені тут такий жах приснився! Ніби я крізь дзеркало до тебе в будинок пройшов, а там чудики якісь із землі та піску. Я літаю, їх мечем рублю, а вони по мені луплять. Морду подряпали, руку вивихнули і взагалі мало на фіг не розчавили! Прокидаюся, морда і справді в крові, і рука на сторону, батько ледве вправив... Але знаєш, у чому самий кошмар? Там твоя подружка товста була! І мені снилося, начебто вона тепер теж відьма і мені життя врятувала! Вішалкою!

– Богдан... – перебила його Ірка. – Це не зовсім сон. Тобто сон, звичайно, але і правда теж. Розумієш, ти здухач, воїн сновидінь...

Богдан помовчав:

– А Танька, виходить, і справді відьма? Кошмар! Немає гірше – кошмар наяву! – і Богдан кинув трубку [2, 284]».

Богданові зовсім не подобається, що Танька стала відьмою, адже тепер по силі і вміннях вона не відрізнятиметься від Ірки, а це для хлопчики катастрофа.

У «Чаклунстві за наймом» Богдан знову захищає Ірину, на цей раз від бізнесмена Іващенко, оскільки почув крики про допомогу від Іркиної бабки. Автори показують зовнішність хлопчика не чітко, залишаючи місце для творчої уяви читачів.

«– Швидко відійшов від бабки! Ірка, ти ціла? – запитав дзвінкий хлопʼячий голос.

Іващенко обернувся. На нього насувався хлопчисько років одинадцяти. Звичайний хлопець у майці, джинсах і стоптаних кросівках. Тільки от на поясі у нього висів важкий сталевий клинок, у руках він тримав туго натягнутий лук, і гостро відточена стріла цілилася Іващенко точно між очей. У бізнесмена навіть перенісся зачесалася. Що лук і меч далеко не іграшкові і те, як хлопець ними володіє, Іващенко памʼятав ще з першої їхньої зустрічі [3, 34]».

Богдан завжди носить із собою меч і лук через що часто потрапляє під критику Тані, яка його не розуміє. Хлопець не зважає на неї, адже потреба захиститися може виникнути будь-якої хвилини і він повинен мати під рукою зброю, щоб протистояти небезпеці.

«– М-да-а, – протягнула Танька, роздивляючись як Богдан вилазить із маршрутки. – Я завжди знала, що він псих, але не думала, що до такої міри...

Пасажири маршрутки квапливо подавалися у сторони і боязко підганяли ноги, коли, чіпляючись за крісла мечем, що звисав із пояса, Богдан пробирався до виходу. Заїхавши навершям лука по низькому даху мікроавтобуса, хлопець нарешті вивалився назовні. Прямо під ноги відьмочкам, що чекали на нього [3, 49]».

Богдан часто злиться на Таньку за те, що вона чіпляється до його звички не розлучатися із мечем, він не поділяє її думки, що мечі і луки – це дитячі ігри й дорослі люди таким не цікавляться.

«Богдан розвернувся до Таньки і втупився в неї пронизливо-злим поглядом:

– Кажеш, солідна корпорація? Дорослі серйозні люди з мечами не возяться? [3, 55]»

Хлопець у свою чергу, щоб помститися критикує відьомські вміння Таньки, адже це найбільше ображає дівчинку. Він це робить не задумуючись, просто для того, щоб слово Таньки не залишилося останнім у їхніх сварках.

«– Велика відьма Танька стінку розгледіла! Досягнення магічної науки! – знущально фиркнув Богдан. – Нічого ти не можеш! [3, 76]

«…– Давай, Ірка, покажи, що значить клас, – зажадав Богдан, на всякий випадок відступаючи подалі від Таньки [3, 77]».

Богдан не зважаючи на всі суперечки з Танькою визнає її раціональні думки та ідеї, навіть коли йому важко це зробити і за потреби відстоює їх.

«Ну ось, настав таки його зоряний час, бажана можливість поставити Таньку на місце. Але Богдан повівся дивно. Посовався у кріслі, позітхав, обличчя його спотворилося справжнісіньким стражданням. Нарешті він насилу видавив :

– Не піду. З нею залишуся, – пацан покосився на Таньку з щирим огидою. Зустрів Танькин повний подиву погляд, демонстративно відвернувся і миттєво буквально накинувся на Ірку: – Я от слухаю вас і взагалі не розумію! Начебто це ти тут донька мільйонера, а не вона! Танька могла б сидіти задерши ніжки і ні чорта не робити! Все люблячий татусь принесе на блюдечку з блакитним обідком. А вона – нічого, теж як нормальна людина, сама заробляти хоче. А ти, начебто, з дитинства працюєш, а ведеш себе як балуване дитятко. Від самого маленького зусилля бігаєш. А я, щоб ти знала, не дитина мільйонера, як деякі, мені батьки райське життя не гарантували... [3, 85]»

Захоплення Богдана холодною зброєю призводить до того, що хлопець прекрасно розбирається в ній та вміє з нею обходитися. Богданову майстерність визнають не лише Іра і Таня, а й чужі, малознайомі люди.

«– Ух ти, турецька, з двома клинками! – захоплено вигукнув хлопчисько і, не витримавшись, зірвав із кріплень кинджал. З рукояті в різні боки стирчали два вигнутих леза.

– А ну поклади! Він наточений! Без пальців залишишся! – скрикнув охоронець. – Це тобі не іграшка, з ним треба вміти поводитися.

– Вміти? – перепитав Богдан і посміхнувся тихою мрійливою посмішкою .

Здвоєний кинджал у його пальцях крутанулся і... швидко-швидко закрутився, так, що клинки злилися, перетворившись у блискучий смертоносний пропелер. Немов сам собою пропелер перелетів із правої руки в ліву і знову в праву. Богдан різко викинув руку вперед, і кинджал завмер, грізно наїжачинеми лезами.

Сергій лише здивовано присвиснув. А охоронець уважно подивився на Богдана і, заблокувавши турнікет, теж попрямував до стіни [3, 103]».

Напевно найбільша особливість Богдана полягає саможертовності, він готовий у біль-який час прийти на допомогу друзям, якою б ризикованою не була його роль і ніколи нічого не вимагає в заміну, навіть простого «дякую».

«Відточений подвійний клинок холодно блиснув у Сірьоги перед очима. Хлопець хрокнув, ніби вдавився. Хлопчисько з ножичком круто розвернувся на підборах. Стрибнув до стіни... Відточене до немислимої гостроти лезо з хрускотом увійшло в гіпсокартон і наскрізь прошило перегородку в районі розетки. Немов божевільний, Богдан накинувся на стіну. Він рубав її як одержимий, раз за разом. Поки не побачив вузол переплетених електропроводів.

– Айа-а! – коротко скрикнув хлопець і з розмаху рубонув по змія кабелю.

Зі стіни запалахкотів якравий феєрверк іскор! Ударом струму Богдана жбурнуло на підлогу, кинджал відлетів далеко убік [3, 120]».

Хоч хлопчина часто свариться з Танею, насправді він щиро турбується за неї і йому не байдуже до її життя чи здоровʼя. Бажання приховати цю турботу, підсвідомо штовхає хлопця до намагання образити Таню, щоб вона не зрозуміла істинних його мотивів.

«Голосно тупаючи, мимо пробіг Богдан. Ірка провела хлопця здивованим поглядом, тому що нісся він прямо до Таньки! Підхопивши непритомну дівчину під пахви, він виволік її з пентаграми, притулив до стіни і поплескав по щоках.

– Тань, Танечка, ну ти чого, га? – жалібно бурмотів він.

Підхопився, рвонув до холодильника в кутку, витягнув здоровенну пляшку мінералки, відкрутив кришку, обдавши шипучим струменем себе і все навколо. Взявся тикати шийкою пляшки Танька в губи. Вода плюхаються через край, заливаючи Танькину майку. Дівчинка раптом відчайдушно раскашлялся і відштовхнула пляшку геть. Та, глухо хлюпнула і впала поруч…

– Що ти мене поливаєш, придурок, я тобі не квіточка! – заволала вона.

– Це точно! – у цю ж секунду енергійно підтвердив Богдан. Страждального виразу на його обличчі як і не бувало. – Квіточки вони легкі, витончені, не те що деякі! Я поки тебе допер, думав, руки обірвуться! Гузно наїла, напевно, на цілий центнер! [3, 123]»

Несвідомі пориви захищати Таньку переважають у Богдані в моменти реальної загрози, коли мозок перестає мислити, а натомість приходять інстинкти.

«Чорна зіниця дула націлилася Танькі на груди. Оглушливо гримнув постріл.

– Ні-і! – нестямно заволав Богдан, кидаючись до Таньки [3, 248]».

Богдан азартний та авантюрний як і будь-який хлопчина у його віці, він, як полумʼя, легко загорається ідеєю і прагне відразу її втілити в життя не думаючи про ризик чи небезпеку.

«– Він вночі гуляти вийде, тут ми його і зловимо! – азартно втрутився у розмову Богдан [3, 207]».

«…– А давайте ми замаскуємо, – повернувся до справи Богдан. – Нехай Ірка з Танькою швиденько нас у що-небудь перетворять. Компаньон, нічого не підозрюючи, вийде погуляти... [3, 208]»

Богдану подобається бути правим, особливо в тому, що стосується Тетяни. Це доводить, що й вона може помилятися і не всі його ідеї і поривання є хибними.

«– Багато хоче – мало отримає! – викрикнув Богдан, стискаючи кулаки. – Ось змусили мене меч залишити, а він зараз би згодився! [3, 279]»

Богдана-здухача автори описують як сильнішу та досконалішу версію Богдана справжнього – він схожий на лицаря, що приходить допомагати боротися проти зла.

«Непритомне тіло звалилося до Танькиних ніг! І в цю ж мить, відокремившись від безпорадного господаря, над ним злетів другий Богдан! Вищий, міцніший, сильніший!...»

«Двійник Богдана коротко кивнув і злетів у повітря. Блискучий лицарський плащ майорів за його плечима. Здухач підлетів до стіни зі зброєю. Пальці його зімкнулися на рукояті величезного лицарського дворучника.

– Ходімо зі мною! – тихо попросив лицар.

І пудовий меч легко ковзнув із піхов. Він був вищим, ніж сам здухач, але в руках хлопчиська пурхав легко, як тростинка. Шелестячи, немов вертолітна лопать, меч пішов поперек натовпу нічок, викошуючи нічних тварюк, ніби сухий луг [3, 281]».

Богдан завжди приглядає за Іриною – будь-то ситуації повʼязані з магією чи звичайною школою, але хлопчина невидимою тінню стоїть за плечима у подруги. Він сильно переживає за дівчинку, коли вона починає неконтрольовано частково перетворюватися на собаку, тому вважає своїм обовʼязком завжди бути поруч, щоб мати змогу допомогти за потреби.

«Богдан закинув свою сумку й Іркин рюкзачок на плече, вхопив дівчину під лікоть і потягнув геть від школи: вниз вузькою кривою вуличкою, потім через тиху, напівпорожню дорогу, на камʼянисту стежку між старенькими будиночками, що вела у глиб міської балки. Він біг стежиною, намагаючись не озиратися, не слухати незадоволеного собачого бурчання у себе за спиною. Ну, навіщо вона поперлися сьогодні в школу? Він знав, він відчував, що добром це не скінчиться! Взагалі невідомо, чим скінчиться! Раптом Ірка так і залишиться – із людським тілом і собачою головою? Богдан у відчай прикусив губу. Швидше, швидше, бігом! Довести Ірку до дому, заховати в її кімнаті, потім подзвонити Танькі – та хоч і вредна до неможливості, але все-таки розумна, разом вони щось придумають! Та йди ж ти, не впирайся! Він з силою смикнув Ірку за лікоть... [4, 26]»

«– А дівчата її і справді раніше дражнили, – сказав раптом Богдан. – Поки я одну сильно розумну за школою не впіймав. Ну, пояснив їй... [4, 51]»

Богдан як і будь-який хлопчина, безсилий проти дівочих сліз, він не знає, чим можна втішити Ірину і розгублюється ще більше.

«– Ну Ірка, ну ти, того... перебільшуєш. Ще скажи, що ти с... Ні, дівчаткам такого говорити не можна. Я до того, що ніяка ти не собака, а дуже навіть кльова дівчина, – миттєво розгубивши весь заряд злості, Богдан розгублено тупцював навколо Ірки.

… – Чому не можна? Якщо на повідку і в наморднику... – остаточно втративши голову від Іркиних сліз – він уже сто років не бачив, щоб Ірка плакала! – забурмотів Богдан.

Ірка завила. Хлопець замовк, зрозумівши, що з усіх розрад він вибрав, мабуть, найневідповіднішу.

– Ірка, Ір, ну перестань, ми що-небудь придумаємо, чесно! Ну досить, Ір! – він заходився судорожно копатися у своїй сумці. – Я тобі ось кульку прихопив! Дивись яка! На, візьми, ти ж завжди любила кульки! [4, 28]»

Попри дружбу з Іриною і Танькою і те, що він здухач, воїн сновидінь, Богдан як і будь-який інший хлопець звертає увагу на красивих дівчат, йому подобається, що на нього звертають увагу.

«У хлопця перехопило подих і закрутилася голова. Ніхто і ніколи не дивився на нього та-ак! Він навіть не припускав,що дівчата взагалі вміють ось так дивитися! [4, 112]»

Богдан часто іронізує, що дорослі недооцінюють дітей, вважаючи, що вони не можуть нічим допомогти. Таке ставлення викликає в нього посмішку, адже хлопчина знає, що може набагато більше, ніж будь-хто з них.

«– Дорослі, – знизав плечима Богдан. – Зовсім будуть ласти склеювати, а у дитини допомоги не попросять: ми маленькі, вони нас захищати повинні [4, 131]».

Богдан дуже ображається на Ірину, коли вона застосовує відьомські чари проти нього, адже вважає це несправедливо – він турбується про неї, а дівчинка відмахується від нього як від набридливої мухи.

«– Третій день? – Богдан задихнувся. – Значить, ми з Танькою в школу, а ти потихеньку... Як же ти мені жодного разу в коридорі не трапилася? – хлопець недобре примружився, подивився на Ірку важким поглядом. – Ясно, очі відводила. Щоб я тебе, значить, не побачив. Прекрасно. Можеш більше не напружуватися. Я тебе без всякого чаклунства бачити не хочу! – він круто розвернувся і, не без огляду, сердито попрямував геть [4, 155]».

Сварячись із Танькою після чергових її нападок, хлопець вирішує висказати все, що наболіло за цей час. Він сильно ображений на дівчаток, що вони вважають, що можуть обійтися без нього і просто використовують за потреби.

«Хлопець відповів їй таким же шаленим поглядом:

– Зате ти у нас найрозумніша, найголовніша! Все ти знаєш: і як Ірці перевертнем стати, і як у бізнесменів гонорар побільше виторгувати. Така вся з себе крута! А я, значить, повний ідіот! Й Ірку в цьому переконала! Ні, коли вам здухач знадобився, так одразу: «Богдан, допоможи!» Непотрібен став – все: «Богдан, ти ніякий, простий, звичайний!» Ви ж з Іркою мене в гріш не ставите! Ти гидоти говориш, Ірка мені взагалі очі відводить!»

«– Навіть гроші, які на моєму власному рахунку лежать, я без твого дозволу взяти не можу! Я батькові машину хотів купити, щоб він по дві години на роботу не добирався! Так ні, не можна, велика бізнес-відьма Танька не дозволяє! Відсотки, бачте! А я батька поберегти хочу! А він тепер зі мною не розмовляє!»

Богдан завжди намагається бути поруч з Іриною і Тетяною, щоб приглядати та оберігати їх, хоч вони часто навіть не розуміють, чого йому це варте.

«– Так, я придурок! – закричав у відповідь Богдан. – Закінчений кретин! Тому що про вас турбуюся! Коли ви мене у майора в квартирі кинули, а самі вовкулак рятувати полетіли, я з холодильника весь запас цієї капості випив! Мерзенної, гіркої, супротивної! Пив! Щоб заснути! Щоб здухачем стати і вам на допомогу летіти! Примчав, козел! А ти мені? – він манірно витягнув губи в трубочку і , явно перекривляючи Таньку, промовив: – Чого приперся?.. І без тебе обійдемося... Вали звідси... Я і звалив! Потім мало не вмер! Майор, коли до себе повернувся, годину мені шлунок промивав! Мене три дні гойдало! А ви... – безнадійно махнувши рукою, хлопець круто розвернувся і кинувся геть від багаття, у морок [4, 225]».

У Богдана є почуття власної гідності, якщо він дівчаткам не потрібен, то він їх залишить. Тяжка образа, що живе у серці хлопчика спонукає його йти від них чим подалі.

«Богдан похмуро посміхнувся. Сьогодні на цьому острові він подобався всім. Буквально кожному зустрічному. Напевно, краще йому з цими самими зустрічними і залишатися. А не навʼязувати дівчатам своє товариство, якщо вже воно їм не підходить. Особливо Танькі [4, 229]».

Хоч Богдан і не визнає цього, але він дуже потребує схвалення дівчаток. Йому не байдуже, що про нього вони думають і, хоч він сам того не помічає, думка Тетяни для нього має велику вагу.

«Богдан замислився. Справжній козацький скарб! На мить він уявив кадр із фільму про Алі-бабу. Підноси з золотими монетами, золоті глеки, коштовності! Самоцвіти! Та про людину, яка таке знайде, навіть Танька не наважиться сказати – ніякий! [4, 231]»

Богдан-хлопчина і Богдан-здухач не дивлячись на те, що по суті є однією людиною, відрізняються ще й тим, що хлопця можна зачаклувати, а здухача – ні.

«Вперше Ірка побачила, як вираз обличчя сплячого Богдана і його двійника стали зовсім різними. Обличчя хлопчака розпливлося у захопленій усмішці, і навіть у сні він немов подався весь назустріч блондинці. Зате здухач суворо насупився і відсахнувся [4, 279]».

«Здухач коротко кивнув і кинувся вниз. І в цю мить у сні відчайдушно, протестуючи закричав Богдан. Сплячий хлопчик вигнувся, струшуючи з себе кота. Здухач засмикався, немов маріонетка, яку микає туди-сюди за мотузочки пʼяний лялькар [4, 278]».

Для Богдана важливо, що Таня врешті почала нормально з ним спілкуватися, вони помирилися без слів вибачення, адже вчинки завжди говорять більше, ніж слова.

«– Ти мене тепер все життя будеш цим пивом шпиняти? – пробурчав Богдан, дивлячись, як пропливають за вікномвулиці Запоріжжя.

– Та добре, не буду. На! – і дівча простягнула йому щось маленьке, яскраво-рожеве.

– Я її, ще коли ми у наметі ночували, зробила, тільки віддати не встигла. На брелок одягни і носи. Під щоку її підкладеш, очі закриєш – і відразу ж заснеш, ніякого замовляння не знадобиться [4, 313]».

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.