Тенденції і закономірності процесу розвитку етносів

· загальне історико-географічне походження;

· раса;

· релігія чи вірування;

· мова чи діалект;

· зв’язки, що виходять за межі сімейних, сусідських і общинних меж;

· цінності, традиції, символи, література, музика, кулінарні пристрасті;

· інститути, що обслуговують і підтримують групу;

· внутрішнє відчуття відмінності, відмінність, яка сприймається ззовні.

Не слід розглядати процес етнічного розвитку як ідеально прямий шлях руху від однієї форми спільноти до іншої. Народи перебувають у вічному русі. Етноси виникають, розквітають, зникають. І у кожного народу – свій шлях, своя доля. Історія дає нам приклади зник-нення багатьох колись відомих народів (фінікійці, етруски, скіфи, половці і т.д.). Хоча ряд сучасних народів виникли ще в стародавні часи (вірмени, грузини, японці, китайці і т.д.). Сьогодні людство представлене всім багатоцвіттям етносу – родом і плем’ям, народністю, народом, нацією, що пов’язано з розмаїтістю соціально-економічних і культурних умов їхньої життєдіяльності.

Плем’я – форма спільноти людей, властива первіснообщинному ладу. В основі племені лежать родові відносини, що визначають диференціацію племен за територією, мовою, культурою. Плем’я, як правило, поєднувало два чи кілька родів і мало свою мову, територію, звичаї.З розвитком виробничих і соціальних відносин відбувається процес укрупнення племен, утворюються союзи племен. Кровнородинні зв’язки поступово перестають бути основою етнічних спільнот, все сильнішими стають зв’язки соціальні. Витиснення родових відносин товарними приводило до розпаду племен і до об’єднання їх у народності.

Народність –форма мовної, територіальної, економічної і культурної спільноти людей, що складається з виникненням приватновлас-ницьких відносин і характерна для рабовласництва і феодалізму, передує з розпадом феодалізму утворенню націй. Народність – якісно нова общинна організація, заснована на територіальних і економічних зв’язках людей, при наявності приватної власності і непримиренних антагоністичних соціальних спільнот – класів (заможних і незаможних). Їм властиві єдина мова, культура, територія, економічні зв’язки і свідомість етнічної приналежності. Народності, як і інші донаціо-нальні спільноти, існують і нині не тільки в країнах, які розвиваються, але й у деяких індустріально розвинених державах (у Великобританії – уельці, нормандці, галли; у Франції – бретонці і корсиканці і т.д.). Найбільш великі народності можуть консолідуватися в нації.

Народ – соціальна спільнота, що включає на різних етапах історії ті шари і класи, які за своїм об’єктивним положенням здатні брати участь у вирішенні задач прогресивного розвитку суспільства.У широкому розумінні слова під народом ми розуміємо все населення держави, країни.

Тенденції і закономірності процесу розвитку етносів. Етнос завжди знаходиться в розвитку. Тому не слід зводити в догму ті чи інші риси, вважаючи їх раз і назавжди даними. Є етноси, розсіяні у різних країнах, тобто не мають єдиної території, економіки, однак їх представники вважають себе однією спільністю. Українці, що живуть в інших країнах, називають себе українцями. Буває, що представники однієї нації говорять різними мовами. Усе більше і більше на Землі людей, що народилися від змішаних шлюбів, і вони мають право обирати собі національність кожного з батьків. У більшості країн світу вона визначається не державними формами, а самою людиною – добровільно. За сучасними цивілізованими мірками вибір національності на власний розсуд є невід’ємним правом особистості, однією з умов її свободи.

Протягом всієї історії людства простежується дія двохтенденцій у розвитку етносу.

Одна з них – це етнічна диференціація, тобто відділення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, національної самостійності, розвитку власної економіки, політики, культури. Цю тенденцію ще називають національною.

Інша – інтеграція, об’єднання етносів (її ще називають інтернаціональною). Ця тенденція веде до розширення зв’язків між різними етносами, сприйняттю всього кращого, що створено іншими народами, до поглиблення економічних відносин, розвитку спілкування в сфері культури.

Обидві тенденції взаємозалежні. В їх основі лежать об’єктивні економічні та соціально-культурні потреби. Вони сприяють прогресу цивілізації, тому що одна веде до внутрішнього удосконалювання, розквіту етносу, інша сприяє взаємозбагаченню народів, обміну духовними цінностями, усебічному їх зближенню, зміцненню взаєморозуміння, довіри, світу.

Сучасний стан суспільного розвитку показує, що індустріальний розвиток не усуває етнічних проблем, а нерідко і збільшує їх, підсилюючи потяг окремих етносів до самостійності, збереженню етнічної ідентичності. Утворення багатонаціональних держав не означає ет-нічного нівелювання і повної асиміляції етнічних груп, а, навпаки, підсилює їх боротьбу за рівний доступ до соціальних і культурних благ, за досягнення рівноправного статусу в подібних державах.

Наприкінці 60-х, у 70-ті і 80-ті рр. відзначалися різкі зіткнення на етнічному ґрунті саме в розвинених країнах – Канаді (проблема франко-канадців), Франції (проблема провінції Бретань), Великобританії (проблема Північної Ірландії), Бельгії (проблема фламандців і валлонів), Іспанії (проблема басків) і т.д., що привело до відродження досліджень етнічної проблематики, що вилилося в етнічний ренесанс, як феномен зростаючої активізації етнічних груп і пов’язаних з нею процесів. Етнічний ренесанс, який зафіксований у дослідженнях ба-гатьох закордонних дослідників, доводить, що ні класова, ні професійна чи соціальна приналежність не в змозі витиснути зі свідомості людини уявлення про власну національну приналежність і інтереси своєї етнічної спільності.

Як інший приклад етнічної диференціації може бути представлений прогноз, підготовлений фахівцями інституту Гувера на початку 60-х рр. ХХ ст.: «Етнонаціоналізм буде тією емоційною силою, що підірве комуністичний блок зсередини».

Ймовірно, що аналітикам, зокрема етносоціологам, ще довго доведеться з’ясовувати, чому верх узяла тенденція етнічної диференціації; які політичні, ідеологічні, психологічні фактори до цього привели; які «провали» у національній політиці були фатальними, а які сталі наслідком суб’єктивних помилок, принципової неможливості вирішувати відповідні проблеми традиційним «інструментарієм» соціальної думки і практичної політики, причому не тільки в межах «однієї шостої частини світу», але і там, де усе здавалося б, давно і міцно устоялося і заспокоїлося. Готових рецептів універсальної ет-нічної політики немає в роботах ні західних, ні вітчизняних соціологів. І головне полягає в тому, що чітких шляхів вирішень цієї проблеми не бачить ніхто.

Очевидно, що утворення незалежних держав на території ко-лишнього СРСР – не тільки прояв деякої історичної закономірності розпаду багатонаціональної імперії і реалізації права на самовизначення. Це і підсумок тривалого насадження ідеології і політичної практики етнічного націоналізму, результат існування майже єдиної у світі (поряд з Югославією) держави, в основу внутрішнього устрою якої був покладений етнічний принцип. Крах ідеології політичної системи колишнього режиму, відсутність розвинених загальнодемократичних інститутів і соціально-етнічна криза відкрили несподівані можливості перед створеними в радянський час численними елітами титульних (тобто такими, що дали назву республікам) національностей. Цим елітам у багатьох випадках удалося мобілізувати маси навколо національної ідеї, домогтися політичної влади і провести сецесію – відділення, вихід з єдиної держави. Фактично таке відділення стало засобом закріплення самої цієї влади, захисною реакцією проти агонізуючого унітарно-тоталітарного режиму і розглядалося багатьма як більш ймовірний шлях здійснення соціальних змін. Розпад тоталітаризму –це прогресивний процес, але етнонаціоналізм (трайбалізм) занадто часто несе в собі й ксенофобію, ненависть до інших спільнот.