СТРУКТУРА ГРИ

Структуру гри як виду діяльності становлять цілепокладання (уміння поставити мету і цикл завдань), планування (уміння передбачити розвиток подій, дійові процеси, операції),реалізація мети (уміння не зійти з пунктиру гри) і обов'язково аналіз отриманих результатів.

Схематично гру можна уявити у вигляді деякого «Магічного кристалу гри» (див.мал. 1). Тоді взаємообумовлені компоненти гри матимуть такий вигляд: підвалинами кристала є реальні стосунки між учасниками ігрового процесу (основа кристала А). Вони є найбільшою цінністю ігрового процесу й особистісною цінністю. їх вважають одиницею гри.

Чотирма площинами, що забезпечують стійкість кристала, є:

• ідея та сюжет гри, які виступають певною чи умовною областю дійсності (Б). Вони зумовлюють зміст гри.

• ігрові ролі (функції, обов'язки), що взяли на себе учасники ігрового процесу: гравці, ведучі, капітани, аудиторія (В);

• ігрові дії (операції) виконавців як засіб реалізації ігрових ролей

(Г);

• ігрові предмети або реквізит («зворотний бік Місяця»)—реальні,
умовні, частково умовні та їх семіотичні значення (Д).

Утворений площинами внутрішній об'єм утворює об'єм гри,який на цій моделі обмежений усіма гранями кристала.

Мал. 1. Магічний кристал гри 46

Вершиною кристала є постійна одиниця структури гри — виграш (О).

Ігрові ролі, ігрові дії, реальні стосунки та ігрове використання ігрових предметів обумовлені, стимулюються і контролюються правилами гри. Вони є гранями (ребрами) кристала, його «обмежувальною решіткою». Вихід за межі хоча б одного правила руйнує форму кристала, що символізуватиме руйнацію гри взагалі. Правила визначають генеральну лінію (фронт) ігрового спілкування (гра в кімнаті, залі, на вулиці, площі), диктують характер (повільний розсудливий, довільний, стрімкий і активний) і темпоритм взаємин учасників гри (часті та швидкі контакти гравців чи одноразові).

Правила гри зазвичай включають:

• мету гри (навіщо, для чого ми граємо, на що можемо сподіватись, що можемо отримати в результаті, хто буде вважатися переможцем);

• напрям і перспективу розгортання гри (образ її та алгоритм);

• моральний та естетичний кодекс гри — ігрове табу (що можна, чого не можна і чому не можна виходити за межі встановлених правил, норм й, іноді, що за це буде) чи навпаки — що стверджується.

Правила гри можуть «натякати», прогнозувати ігрову інтригу та динаміку, але не забезпечують їх. Це є прерогативою учасників — полем зіткнення стилів мислення, підходів у вирішенні завдань, суперництва особистісних рис, потенціалів. Імпровізаційність перебігу подій гри гарантує появу відчуття «присмаку пригоди» (Валлон), передчуття близької таємниці.

Правила гри не можуть передбачити і її результату. Адже кожна гра має закладену й ущільнену стальну пружину випадковості, її вивільнення залежить від низки свідомих та несвідомих факторів і спрацьовує по-різному, що гарантує кожному гравцеві позбавлення монотонності, тривіальної обов'язковості. Варіативність результату залежить від творчого підходу до розв'язання ігрового завдання чи включення надзусиль, надгнучкості, надумінь, надоригінальності, надбажання учасників гри.

Жодна гра не може існувати поза правилами («В іграх без правил правила слід знати особливо ретельно» — О. Самійленко).

Якщо правила невибагливі, монотонні, нудні, — гра втрачає привабливість і взагалі сенс. Якщо вони занадто громіздкі, непрозорі, незрозумілі, — діти грати не будуть, оскільки у них виникне страх бути неуспішними, бути невмілими. Віра у гру вселяє у дитину високу відповідальність, тому правила, навіть доволі жорсткі, приймаються ними повністю. Хоча можливі прояви «ігрової хитрості», намагання обійти деякі норми, що ще раз доводить відмінність гри від реального життя, адже досягнення в першій є все-таки символічними.

Генезис людини і гри

Структура гри

Правила народних ігор шліфувались віками, виводячи супер-форму-лу розгортання ігрового процесу й іноді досягаючи рівня досконалості. Наприклад, «Класики», «Розривні ланцюги», «Панас» тощо.

Деякі з ігор так і не мають такої формули. Наприклад, «Потічок». Гравці утворюють колону з пар, взявшись руками вгорі і утворюючи «ворітця». Ведучий стає обличчям до колони, пірнає попід руки й обирає собі пару, розбиваючи будь-яку. Той, хто залишився самотнім, стає ведучим і гра триває. Реальними стосунками у грі є взаємини гравців, що формуються залежно від внутрішніх установок, потреб, бажань, інтересів. Ігрові ролі: одні є потічком з берегами, решта — водою, що біжить, оминаючи виступи й долаючи перешкоди. Ігрові дії: прохід тунелем із воріт, вибір пари, утворення власних воріт за встановленими параметрами. Ігрові предмети: руки, дотики, контакти очей.

Здавалось би, тисячолітня формула розгортання гри геніальна. У ній враховано потреби людей у паруванні за симпатіями, у боротьбі за свій ідеал, у бажанні приховати його від очей свідків, зробити йому потаємні «знаки-натяки» уваги. У грі продемонстровано плинність подій життя (сьогодні — так, а завтра — інакше, сприймай все чинно, спокійно, врівноважено; поводься чемно, як ріка: нема перешкоди—течи вільно, зустрічаєш таку — роби спробу подолати її). Але ігромайстри одразу помічають, що гра за хвилин сім-десять, як то кажуть, уже «не йде», її інформаційний, емоційний та «технологічний» потенціал швидко вичерпується. Що робити? Внести зміни до правил!

По-перше, можна періодично змінювати форму воріт: стати спинами, зіткнутися лобами, головами, плечима, двома руками, ставши навпроти одне одного. Можна навіть замінити руки ногами — зіткнутися ногами! Можна навіть спробувати повзти чи йти на руках (гарантувати при цьому безпеку).

По-друге, можна експериментувати з колоною. Чому б не поставити гравців по троє і ведучим не йти у двоє воріт водночас? Темп і кількість варіантів зросте, зацікавленість підвищиться. А чому б не поставити колону колом? Чи певною фігурою (змійкою, літерою, цифрою, відомим знаком)?

По-третє, чому можна обирати лише одного партнера? А якщо спробувати обирати одразу двох чи трьох? А потім з обраних утворити оригінальні ворітця.

По-четверте, можна ввести слово-пароль, слово-знак оголошуючи які «потічок» швидко розвертається на 180 градусів. Автора цього слова теж бажано міняти через певний проміжок часу за певним критерієм

(за статтю, за кольором волосся, за наявністю певної речі (ременя, стрічки, годинника тощо).

«Життя — гра з постійно мінливою системою правил» (А. Шемя-кін). Отже, треба самому вчитися діяти в динамічній системі правил і взаємин та вчити цього вихованців. І обов'язково вчити створювати допоміжні правила чи ігри за своїми правилами.

Як бачимо, вміле комбінування компонентами гри дає змогу розглядати кожну гру як «баклушу» — заготовку для низки виробів. Щоб досягти такого рівня організації будь-якого різновиду гри, слід навчитися заглядати у внутрішній світ «Магічного кристала гри», оперуючи ігровими предметами, ролями, діями, стосунками, встановлюючи правила гри з новаціями. Саме цей безмежний творчий потенціал гри спричиняє діамантове виблискування кристала, привертаючи до нього увагу людства, роблячи його істинно дорогоцінним і заворожуючим.

Дослідження системи взаємин і взаємовпливів компонентів гри у різновидах ігор дають змогу молодому ігромайстру з'ясувати закономірності, усвідомлення яких допоможе самостійно моделювати нові ігри.

₇П2

Вимоги до реквізиту

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.