Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тема 3. Соціологічна думка України

(2 год.)

План:

1. Зародження і розвиток соціологічної думки.

1.1 Протосоціологія епохи Київської Русі, литовсько-польський період (V - кінець XV ст.).

1.2. Протосоціологічне знання козацької доби (кінець XV - третя чверть XVIII ст.).

1.3. Протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII - середина XIX ст.).

2. Початок української соціології.

3. Розвиток вітчизняної соціології у ХХ ст.

Основні поняття і терміни: протосоціологія, історико-порівняльний метод в соціології, історико-соціологічний метод, етапи розвитку соціологічної думки в Україні.

1. Своїми витоками українське соціальне знання сягає ще сивої давнини, часів Давньоруської держави, про що свідчать пам'ятники літератури та усної народної творчості, що дійшли до наших днів. Формування соціальної свідомості та соціологічної думки тих часів були нерозривно пов'язані з політичними і соціальними процесами, що проходили на терені сучасної України. Це видається цілком логічним адже уявлення про суспільство ніколи не були відірвані від соціальної дійсності, і люди таким чином усвідомлювали соціальні явища, якими вони їх бачили.

Як і у Європі, перші уявлення про суспільство в давніх українців формувалися у вигляді міфів і героїчного епосу. Зокрема до нас дійшло чимало фольклорних творів, побудованих ще на елементах язичницької культури і язичницького світобачення. Виявом же епосу були історичні пісні, думи і билини.

Виникнення писемності дало значний імпульс у розвиток наукових уявлень, у тому числі й соціологічного змісту. Подібно до давньогрецьких логографів, в Київський Русі велися хронологічні записи історичних подій, чим займалися передусім ченці. Подібні фіксування історичних подій набули в давньоруській державі форми літописів. Чимало соціологічних ідей знаходимо у літописах Київської Русі (ХІ-ХІІІ ст.). Серед таких літописів можна назвати насамперед найбільший з них - "Літопис за Іпатіївським списком"або простіше "Іпатіївський літопис",що вівся понад два століття. Найдавнішу частину літопису, що складається з окремих літописів, опрацював чернець Києво-Печерської лаври Нестор, давши їм назву "Повість временних літ". Даний твір вважається науковою працею, в якій автор, виступаючи проти феодальної роздробленості, відстоює ідею єдності руських земель. Головне соціологічне значення літописів без сумніву полягає в тому, що вони відбивали реальну картину соціальної дійсності Київської Русі. На їх основі формувалася подальша соціологічна думка вУкраїні.

Перші літературні твори - слова, повчання, патерики, проповіді носили релігійний характер, і були дещо відірваними від реальності, усе ж ці твори містили певні відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу.

Одним із перших таких творів стала праця київського митрополита Ілларіона "Слово про закон і благодать"(X ст.), в якому з одного боку йдеться про неможливість існування "богообраного народу", з іншого боку - присвячується чимало рядків "благодатним ділам" великого Київського князя Володимира - хрестителя Русі.

Цінним джерелом протосоціологічних ідей є відомий твір князя Київської Русі Володимира Мономаха "Повчання дітям" (XIIст.), в якому він закликав своїх синів-князів відстоювати правду і справедливість у відносинах зі своїми підлеглими та сусідами, долати ненависть один до одного заради єдності землі Руської. Ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби у Київській Русі обстоюється у відомому епічному творі "Слово о полку Ігоревім (XII ст.).

Особливості громадсько-політичного устрою і соціального порядку Київської Русі найбільш досконало можна дослідити завдяки пам'ятці давньоруського правознавства - "Руській Правді",остаточний текст якої був закріплений у часи князювання Ярослава Мудрого та його сина Мстислава. Важливе значення цього документу полягає і в тому, що чимало його положень знайшли продовження в законодавстві Литовсько-Руської держави, а також козацької республіки.

В другій половині XIV ст. більшість українських земель потрапили в залежність від Великого князівства Литовського (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і Волинь), а у 1387р. Галичина входить до складу польської держави. Починаючи з XV ст., українські землі почали потерпати від набігів кримських татар, які зав вдавали великої шкоди громадському порядку. Регулярна литовська, а потім і польська армія не в змозі були вирішити цієї нагальної проблеми, тому можна припустити, що саме боротьба проти турків і татар породили найбільший феномен українського середньовіччя - козацтво.

З історією козацтва пов'язані переписи населення в Україні, – поява в XVI-XVII ст. реєстрових козаків. У 1570 р. польський король Сигізмунд IIАвгуст включив до реєстру 300 козаків.

В другій половині XVI - в першій половині XVIIст. з'явилося чимало науково-теологічних трактатів та історико-соціальних памфлетів, послань, збірок документальних матеріалів тощо. Виникнення полемічної літератури було спричинене наростанням боротьби українського народу проти шляхетської Польщі.

У середині XVIст., фактично за століття до Гоббса, ідеї природного права, суспільного договору розробляв український вчений Станіслав Оріховський (1513-1566).Основою його наукового вчення було положення, згідно з яким державна влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які слухаються короля добровільно. Цьому природному законові, що виявляв вищу соціальну справедливість повинні підкорятися усі, навіть королі. Держава , на думку Оріховського, виникає внаслідок того, що людям набридають ворожнечі і вони прагнуть до соціальної злагоди. Між державою і особою у ній має встановлюватись взаємна відповідальність.

Важливим джерелом соціологічної думки в Україні того часу був твір Христофора Філалета"Апокрисис" (1597), в якому обґрунтовується і захищається ідея рівності і соціальної справедливості дотримання усіма громадянами держави, утому числі й монархом, суспільного договору і природних прав. Філалет, як і Макіавеллі, а згодом і Руссо проголошував, що дотримання монархом закону, поважання прав і свобод підданих є джерелом сили і могутності держави. Кожна особа в державі повинна мати змогу захищати свої права.

Найвизначніше місце у розвитку соціальної думки кінця XVI— початку XVII ст. посідає мислитель з Галичини Іван Вишенський (бл. 1545-бл.162О),чиї погляди формувались під впливом національних і релігійних переслідувань українців з боку польської шляхти. Провідною ідеєю його багаточисельних "Послань" є життя українського народу і боротьба в жорстких умовах національного, соціального та релігійного гноблення. У таких творах як "Порада", "Послання до всіх в лядській землі живущих" та інших він прагне знайти обгрунтування вимог свободи, соціальної та національної рівності, свободи віросповідування, справедливості.

З точки зору соціальної проблематики, викликає інтерес творчість таких випускників Києво-Могилянської академії як С.Яворський та Ф. Прокопович.

Зокрема, Феофан Прокопович (1682-1736)вважав найголовнішими факторами суспільного прогресу освіту, науку і культуру. Він мріяв про час, коли освіта позбавить від грубих звичаїв і поліпшить суспільний лад. Нещастя і зло виникає, вважав Ф. Прокопович, від недостатнього знання, і найголовніша причина зла криється в тому, що людина не знає саму себе. Розглядаючи людину як частину всього великого суспільства, він підкреслював, що честь і гідність людини, її місце в цьому суспільстві залежать не від належності до знатного роду, а від її власних вчинків та праці. Проте, не схильності або бажання визначають вид праці, якою повинна займатися та чи інша людина, а суспільна потреба в ній. Продовжуючи думку І. Вишенського, Ф. Прокопович різко критикує бездіяльність і дармоїдство окремих соціальних верств суспільства, до яких він зараховує бояр, ченців, духовенство. До суспільно корисних верств населення він відносить простий люд, купців, власників мануфактур а також чиновників. Отже, погляди Прокоповича певною мірою співпадали з поглядами його сучасників – західних економістів, ідеологів буржуазного капіталістичного способу виробництва, який зароджувався в тогочасній Європі, зокрема У. Петі, Д. Рікардо та А. Сміта.

Великий внесок в розвиток соціологічної думки XVIII ст. зробив видатний український філософ Григорій Сковорода (1722-1794).Він був проповідником демократичних ідей, просвітником і відомим ученим.

Його багатогранна філософська й літературна творчість – це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової. Мандруючи Україною і світом, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого і почутого. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї. Він був ідейним предтечею нової української літератури.

Багато дослідників твердять, що Сковорода належить до тих мислителів, спосіб життя яких перебуває у повній гармонії з їхнім вченням. Сковорода жив так, як учив, і вчив саме так, як жив. він, безумовно, був своєрідною особистістю, у великій мірі продуктом свого оточення, але значно перевищував загальний рівень його доби, проводив палку боротьбу з її ідеологією та забобонами, особливо у найтрадиційнішій релігійній галузі. Це була головна проблема його життя.

У своїх творах він відстоює ідею тотожності та відмінності матеріального начал. Людину він вважає маленькою але разом з тим невід'ємною часткою макрокосму - Всесвіту. Улюбленим науковим методом Сковороди був метод аналогій. Так як зерно повертається у колос, та к і дух іде до духа - заявляв учений.

Таким чином, центральним питанням його соціальної діяльності була проблема людини та її щастя, шукання шляхів, що ведуть до цього.

Переломним моментом у становленні вітчизняної культури та науки стала поява творів українською мовою перший з яких - "Енеїда" Івана Котляревського.

Предтечею української соціології стала діяльність Кирило-Мефодіївського братства, яке поєднало у собі великих майстрів слова, учених та громадських діячів - Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Гулака, О. Білозерського та ін. Братство відстоювало ідеали соціальної політичної і релігійної рівності, ратувало за впровадження громадянських прав і свобод. Своєрідним маніфестом кирило-мефодіївців стала "Книга Буття українського народу", в якій ілюструється історія українського народу, його період його величі та поневолення. В "Книзі" сформульовано провідну ідею братства - формування федеративної держави на принципах демократії, поважання прав особи та соціальної справедливості. Членство ж у федерації є суто добровільним.

Щоправда, методи боротьби за встановлення федеративно-демократичної держави члени братства обрали різні. Так, Костомаров і Куліш відстоювали послідовні реформи, Шевченко, Гулак та інші були за революційні методи, включаючи повалення царизму.

Незважаючи на своє нетривале існування (уже через рік після свого заснування у 1847 р. воно було викрите і розгромлене царською жандармерією), Кирило-Мефодіївське Товариство справило неабиякий вплив на своїх послідовників. Беззаперечним є той факт, що саме тут закладалися традиції української соціологічної науки, що ґрунтувались на національному відродженні українців, побудові демократичного суспільства.

2. Початком української соціологічної науки прийнято вважати діяльність Женевського гуртка українських соціологів,праці яких були надруковані у місцевому журналі "Громада", який видавався у 1878 - 1882 рр. та інших виданнях.

Українські вчені, що емігрували з Батьківщини в силу переслідування за політичну та громадську антиімперську діяльність, створили у м. Женева (Швейцарія) осередок української науки та культури. Очевидно, що це стало передумовою появи української соціології, оскільки праці видатних європейських соціологів того часу були більш доступними тут, ніж в Україні. З одного боку це вплинуло на характер наукових робіт українських вчених, чиї погляди складались на основі популярних у той час у Європі таких соціологічних течіях як позитивізм, органіцизм, та соціал-дарвінізм, тому дослідження вітчизняних науковців не принесли нічого принципово нового в світову соціологію. Проте, їхні соціологічні ідеї будувалися не тільки на засадах європейської науки, а й під впливом реальної соціальної ситуації в Україні. Тому для наукових концепцій представників Женевського гуртка є характерним поєднання позитивістських, марксистських чи соціал-дарвіністських поглядів з проблемами демократії, національного і культурного відродження України, питання про побудову самостійної Української держави. До того ж представники Женевського гуртка не були так би мовити, "чистими" соціологами. Так, С. Подолинський був економістом, М. Драгоманов - істориком, Ф. Вовк - антропологом, не були чистими соціологами й їхні послідовники – історик М. Грушевський, політолог В. Липинський, юрист Б. Кістяківський. Таким чином, враховуючи усі названі фактори, можна стверджувати, що наукові концепції перших українських соціологів становили собою досить оригінальні трактовки ідей західних учених з включенням до них суто українських і не тільки соціологічних принципів.

Так, у наукових і публіцистичних працях Сергія Подолинського (1850-1891)поєднуються одночасно марксистські і соціал-дарвіністські погляди з теорією соціальної солідарності. Учений доводить, що не перших етапах соціального розвитку домінують елементи боротьби, у тому числі між класами. Одним з джерел такої боротьби є додаткова вартість, а наслідком – соціальна неоднорідність у суспільстві. Проте, чим вищим стає рівень соціальної боротьби, тим більше посилюється потреба людей у зближенні та солідарності. В майбутньому як зазначав дослідник, люди прагнутимуть не до боротьби, а до об'єднання у громади, бо соціальна злагода краща, ніж боротьба.

Найвидатнішим представником Женевського гуртка, одним із його засновників та редактором журналу "Громада" був відомий український історик Михайло Драгоманов (1841-1895).Коло його соціологічних інтересів було широким і доволі різноманітним. Так, учений приділяв чимало уваги аналізу соціологічної методології, працював у сфері філософії історії, сприяв розробці теорії соціального прогресу, був одним із фундаторів української політичної соціології, в межах якої вивчав проблеми влади та федералізму. Погляди ученого були близькими до наукових ідей класиків світової соціології - О.Конта, Дж.Мілля, Г.Спенсера, хоча останнього він і критикував за його органістичну теорію. Драгоманов першим з українських вчених вжив термін "соціологія" під час читання лекцій у Київському університеті. Соціологію він визначав як "науку про діяльність людей у суспільстві". Як і О.Конт вважав соціологію фактично тотожною з суспільствознавством взагалі, інші суспільні науки, на його думку, мають стати лише розділами соціології.

Суспільство у М. Драгоманова виступає системою, що містить в собі три складові - матеріал, до якого входять окремі індивіди та народності; так звані "суспільства" - сім'ю, клас, державний і міждержавний союзи; продукти суспільної діяльності. Одним із головних методів у соціології визначав порівняльно-історичний, за яким порівнював не тільки соціальне значення окремих історичних осіб, а й цілих епох.

Історичний підхід учений застосував і у своїй теорії соціального прогресу, вважаючи його об'єктивним ходом історії. Його думки про соціальний прогрес далекі від фаталізму і підкреслено оптимістичні. Прогрес - це суто соціальна закономірність, яка твориться суто людьми, без участі Божої волі. Драгоманов відкидає ідею регресу, а тимчасове уповільнення розвитку освіти, техніки чи науки, як-от у період Раннього Середньовіччя, вважає лише стадією підготовки до наступного етапу соціального прогресу. Зрозуміло, що український учений гостро критикує теорію циклічності Д. Віко, оскільки у ній поряд з соціальним прогресом знаходиться місце і соціальному регресу. Для Драгоманова історичний прогрес - явище, що охоплює усі країни світу одночасно. Тому, як зазначає учений, історія України та історія Європи є невід'ємними одна від одної.

Як і Г.Спенсер, Драгоманов був прихильником еволюціоністського напрямку у соціології. Незважаючи на те, що учений допускає і революційні принципи розвитку суспільства, усе ж тільки соціальна еволюція мислиться ним як єдиний нормальний шлях соціального розвитку. Еволюція, як вважав соціолог, охоплює одночасно усі сфери суспільного життя – політику, економіку, культуру та ін.

Опираючись на свою думку про нерозривність історичних процесів у всьому світі, Драгоманов відстоює ідеї федералізму, який у нього асоціюється з поняттями "свобода" та "демократія" . Учений зазначає, що навіть після буржуазних революцій у Європі у соціальному порядку у країн мало що змінилося, оскільки вони перейшли від абсолютизму монархічного до абсолютизму парламентського. Ідеалом демократичної федерації Драгоманов вбачав Швейцарію, у якій тоді жив і працював. Що стосується міжетнічних відносин у федеративній державі, соціолог відстоював ідею національної рівності. Він заявляв, що є неприпустимим надання привілеїв для якоїсь однієї нації, а держава повинна задовольняти інтереси всіх народів.

Еволюціоністських поглядів дотримувався і відомий український антрополог та етнограф, представник Женевського гуртка Федір Вовк (1847-1918). На його думку соціальні явища як і явища природи розвиваються у безперервному і поступовому русі. Соціальне ж учений вважав продовженням природного. Соціологія, як гадав Ф. Вовк, - наука про громадське життя, і вона разом з деякими іншими науками, такими як-от археологія чи етнографія становить єдину науку про людину – антропологію.

На якісно новий рівень свого розвитку українська соціологія вийшла в кінці XIX - на початку XX ст., коли відбулось остаточне її виділення в окрему галузь суспільних знань.

Серед вітчизняних вчених-соціологів кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Максима Ковалевського (1851-1916).Вже під час навчання у Харківському університеті він познайомився з "Курсом позитивної філософії" О.Конта. По закінченні університету навчався а потім довгий час працював за кордоном. Був одним із засновників Міжнародного соціологічного інституту, а з 1907 р. і його президентом. М. Ковалевський був особисто знайомий з багатьма визначними соціологами того часу – Г. Спенсером, Г.Тардом, Е. Дюркгеймом, К. Марксом.

Його соціологічні погляди були близькими до ідей О.Конта та Г.Спенсера, С. Подолинського та М. Драгоманова. Соціологічна теорія М. Ковалевського була побудована на засадах позитивізму. Соціологія, на його думку, є наукою, що на основі конкретних соціальних фактів визначає основні тенденції розвитку соціальних явищ. У двотомній праці "Соціологія" (1910) він визначив основним завданням науки визначення механізмів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, що є близьким до трактувань завдань соціології на сучасному етапі, а також всіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

Поєднавши ідеї Подолинського та Драгоманова, відштовхуючись від теорії еволюціонізму, Ковалевський визначив, що соціальний прогрес є поступовим перебігом соціальних явищ від їх більш простих до більш складних форм, у такий спосіб забезпечується соціальний прогрес. Останній не залежить від волі конкретних індивідів, хоча й забезпечується ними. Сутність прогресу випливає з прагнення людей до солідарності, причому чим вища стадія соціального прогресу, тим більше зростають подібні прагнення. Прогресом, на його думку, власне і є зростання такої солідарності в усіх її проявах.

Одним із фундаторів вітчизняної етносоціології був відомий український історик та етнограф Володимир Антонович (1834-1908),який обґрунтував свої ідеї у праці "Три національні типи народні" (1888). Нацією учений назвав групу людей, рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепністю, вдатністю, темпераментом. Цікаво, що учений висловив цілком раціональне припущення, що на формування нації впливають не тільки біологічні, а соціальні фактори. Основними соціальними рисами українців Антонович визначив прагнення до рівноправності, волі та справедливості. Важливими критеріями соціального розвитку як нації, так і окремої особи В. Антонович вважає культуру та етику.

Ідеї ї федералізму, та солідарності розвинув у своїх працях видатний український письменник, учений та громадський діяч Іван Франко (1856-1916).У становленні ідей федералізму І. Франка можна виділити два етапи: на першому обґрунтовується концепція громадського федералізму, у якому вбачав основу свободи як кожного взятого індивіда зокрема, так і громади в цілому; на другому етапі він припускав утворення федерації держав на принципах загальної рівності та соціальної справедливості. Будучи палким патріотом України та української нації, Франко виступав проти націоналізму, що проповідувався німецькими соціал-демократами. Вчений зауважив що соціалізм соціал-демократів не принесе панацеї від хвороб, засобом прогресивного розвитку суспільства є вирішення соціальних проблем.

Окрему сторінку соціологічної спадщини України на рубежі XIX - XX ст. представляли ідеї Михайла Грушевського (1866-1934). Соціологічні погляди М. Грушевського формувалися під впливом Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, Л.Леві-Брюля та М. Вебера. Вершиною його наукових соціологічних поглядів стала праця "Початки громадянства" (генетична соціологія), опублікована 1921 р. у Відні. Провідною ідеєю твору стало обґрунтування основних закономірностей становлення і розвитку суспільства. Індивідуалізм чи колективізм є пріоритетним принципом розвитку суспільства? Які фактори переважали в трансформації суспільного життя? Які стадії соціального розвитку пройшло людство? Які особливості формування українського суспільства? Ось основні питання, відповіді на які намагається знайти автор "генетичної соціології".

Досліджуючи соціальний розвиток різних епох, М. Грушевський визнає, що на окремих стадіях розвитку суспільства роль окремих осіб була дуже значною. Проте, як доводить соціолог, поява таких осіб була виявом об’єктивних закономірностей соціального розвитку суспільства на даній стадії. Значно більший вплив на трансформацію суспільства мали соціальні общини - племена, класи, і особливо народи. Тому, можна констатувати факт, що хоча український вчений і не відкидає впливу індивідуального чинника на хід історії, все ж за своїми поглядами він, як і Е. Дюркгейм, є колективістом. Як і більшість соціологів того часу, Грушевський вважає, що закони розвитку суспільства є об'єктивними, завдання ж соціолога полягає у тому, щоб серед маси фактів відкинути випадкове, і встановити таким чином закономірності соціального розвитку. Загалом автор "генетичної соціології" виділяє три стадії суспільства - початки суспільної організації, племінно-родову організацію та класово-державний устрій. На кожній із цих стадій і діють основні детермінуючі чинники соціального розвитку: на початках суспільної організації переважаючим є біологічний чинник, при переході до родоплемінної общини домінує психологічний фактор, а з виникненням класового суспільства і держав - економічний.

Предметом наукового інтересу Грушевського була і політична соціологія. Як відомому політичному діячу, йому були близькими проблеми становлення демократії і створення незалежної національної держави в Україні. Учений обґрунтовує ідею права кожного народу на створення власної держави. Таким чином провідним суб'єктом політичних відносин, їх рушійною силою виступає саме народ, а український народ, як вважає Грушевський, на початку XX ст. досяг такого рівня розвитку, щоб мати власну державу.

Отже, основний підсумок першого періоду розвитку вітчизняної соціології полягає в тому, що були закладені основи української соціологічної традиції. Виникла гостра потреба вивчати й зрозуміти нові суспільні явища та науково їх пояснити.

3. Розвиток соціологічних пошуків та емпіричних досліджень в українській соціології XX ст. був вкрай суперечливим і неоднозначним. Це пов'язано, без сумніву, з об'єктивними умовами, за яких розвивалася наука в Україні.

В історії розвитку української соціології у XX ст. можна виділити чотири періоди:

1. 1921 - 1929 рр. - становлення українських соціологічних студій, дослідження соціальних проблем українського суспільства;

2. 1930 - 1957 рр. - фактична заборона наукових пошуків в українській соціології, викликана періодом "догматичного" комунізму" та "сталінізму";

3. 1958 – 1986 рр. - період часткового відродження української соціології, пов'язаний насамперед з хрущовською "відлигою";

4. з 1987 р. - сучасний період розвитку соціології в Україні.

З самого початку розвитку соціології спочатку в Радянській Росії, а потім і в СРСР відбувалося фактичне підведення науки під засади марксизму. З цією метою Раднарком у 1918 р. видав постанову про створення соціалістичної академії суспільних наук, проте створити спеціалізований науковий соціологічний заклад не вдалося. Фактично уся пошукова і дослідницька робота в галузі соціології в Україні у 20-их рр. зосередилась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). На соціально-економічному відділі ВУАН функціонувала єдина у той час кафедра соціології в Україні, яку очолював Б.Кістяківський (1918 0 1920), проте після смерті ученого кафедра по-суті припинила свою діяльність. На базі ВУАН діяв також очолюваний К. Грушевською Кабінет примітивної культури, що досліджував проблеми генетичної соціології. З 1926 р. Кабінет видавав щорічник "Первісне громадянство в Україні" де публікувалися праці К. Грушевської, Ф. Савченка, але доступу до широкого загалу вони не мали.

Надія на створення спеціалізованого соціологічного закладу з'явилася після повернення у 1924 р. до України М. Грушевського, який ще 1919 р. в еміграції створив Український соціологічний інститут. Учений мав намір офіційно відкрити цей заклад в Україні, проте під тиском партійних ідеологів цю ідею втілити у життя не вдалося. Грушевському довелося обмежитися відкриттям дослідної кафедри історії України, яку він і очолив, щоправда при кафедрі функціонувала секція методології та соціології.

Роль соціологічного інституту по-суті почала виконувати Асоціація культурно-історичного досвіду, відкрита у 1925 р., яку становили три структури – культурно-історична комісія, комісія історичної писемності та кабінет примітивної культури, що діяли на базі ВУАН. Основні соціологічні питання, що досліджувались Асоціацією, стосувалися насамперед генетичної соціології а також дослідження українського фольклору.

Також одночасно з Асоціацією проводили соціологічні дослідження Український демографічний інститут (вивчав біосоціальні процеси), харківський Український науково-дослідний інститут педагогіки (досліджував проблеми генетичної соціології), Психоневрологічний інститут (проводив наукові пошуки у галузі соціопсихології).

У цей же час відбувається процес становлення соціальної інженерії – одного із видів прикладної соціології, мета якої – вплив на поведінку людей з метою розв'язання певних соціальних проблем. Прикладна соціологія розвивалась передусім у межах Всеукраїнського інституту праці (Харків), який очолював Ф. Дунаєвський. Цей інститут вів активну наукову роботу, його дослідники розробили і з успіхом використовували тексти профвідбору та профорієнтації.

В кінці 20-их рр. XX ст. почався процес активного впровадження у радянську соціологію марксистських ідей, пов'язані насамперед з популяризацією праць М.Бухаріна "Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської соціології" (1921), Л.Садинського "Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію" (1923), С.Оранського "Основні питання марксистської соціології" (1929) та ін.

Ідеологічне спрямування марксизму в радянській соціології партійні ідеологи та функціонери намагалися доповнити відкриттям соціологічних студій марксистсько-ленінського характеру. На початку 30-их рр. розрізнені марксистські соціологічні та інші наукові гуртки було об'єднано у Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). На базі останнього було створено інститут філософії і природознавства, одним із завдань якого була пропаганда марксистської соціології.

У середині 30-их рр. навіть марксистсько-ленінська соціологія по-суті виявилась непотрібною партійно-номенклатурній верхівці. Соціологічні теорії не вписувались у рамки історичного матеріалізму, а практичні дослідження могли викрити факти об'єктивної радянської дійсності. З цього часу соціологію визнають "буржуазною псевдонаукою" а спроби започаткувати соціологічні студії чи вести емпіричні дослідження піддавались жорстким репресіям. Окремі соціологічні теорії були включені до філософії, окремі ж соціологічні напрямки, як наприклад, "соціальна екологія" чи "соціологія релігії" заборонялись узагалі. Результати ж соціологічних досліджень подавались однобоко і демонстрували перекручені факти політичного, економічного, культурного і соціального розвитку радянської країни. Таким чином, соціологія як самостійна теоретична і прикладна наука більш ніж на двадцять років фактично припинила своє існування в СРСР і в Україні зокрема.

Лише наприкінці 50-их 0 на початку 60-их рр. починається часткове відродження соціології в Україні. Звільнившись від сталінського догматизму соціологія в СРСР відновила насамперед своє прикладне, а згодом і теоретичне значення. Розвиток НТП вимагав точних даних щодо стану економіки з метою побудови перспектив її розвитку. Важливим стало дослідження умов праці робітників, демографічних та екологічних проблем.

З метою вирішення цих питань у 1958 р. в СРСР виникла Радянська соціологічна асоціація, а через десять років 0 відділ конкретних соціологічних досліджень на базі Інституту філософії АН СРСР. В Україні відповідна структура була створена наступного року на базі Інституту філософії АН УРСР. Поновлюється видавництво часопису "Філософська та соціологічна думка", котрий було засновано ще 1927 р. Коло соціальних проблем, що досліджувалося радянськими соціологами у той час було достатньо різноманітним і стосувалось соціології праці, економічної соціології, соціології міста, соціології сім'ї та шлюбу. Результати соціологічних пошуків знайшли своє відображення у відповідних довідниках 0 двотомнику "Соціологія в СРСР" (1966 р.) та "Соціологія на Україні" (1968 р.).

Проте, як теоретична, так і прикладна соціологія того часу мали широке коло проблем. Соціологічна наука так і не звільнилася до кінця з під тиску марксистсько-ленінської ідеології, дослідження проводилися в обмежених рамках, соціологічні служби не мали коштів на закупівлю сучасного обладнання, катастрофічно не вистачало кваліфікованих кадрів, по-суті були втрачені зв'язки із зарубіжною наукою – її теоретичні доробки були майже невідомі в Радянському Союзі. До того ж у 70-их рр. розпочався новий ідеологічний наступ на соціологію, працівники Інституту соціологічних досліджень були звинувачені у насаджувані буржуазної ідеології. Таким чином, незважаючи на певні зрушення у сфері теоретичних та прикладних досліджень повного відродження соціології у радянські часи фактично не сталося.

Лише наприкінці 80-их рр. у зв'язку з політичним та ідеологічним оновленням радянського суспільства складаються умови для того, щоб соціологія зайняла належне їй місце у системі наукових знань. Склались передумови не тільки для наукових пошуків чи прикладних досліджень у сфері соціологічного знання, а й для інституціонального оформлення науки. Так, уперше в Україні у 1990 р. було створено самостійний Інститут соціології в систем Академії наук, ідею заснування якого виношував ще М. Грушевський. Головним предметом досліджень інституту, який очолив академік Ю. Пахомов стали проблеми національного відродження України, побудови демократії, узагальнення наукового досвіду видатних соціологів-попередників як українських, так і західних. У цьому ж році створюється і Українська соціологічна асоціація, завданнями якої стало визначення пріоритетних напрямків розвитку вітчизняної соціологічної науки, а також налагодження контактів із зарубіжними ученими та організаціями.

Важливе значення мало прийняття у 1993 постанови Міністерства освіти України про надання соціології статусу базової навчальної дисципліни в державних вищих навчальних закладах. З цього часу соціологія є обов’язковим предметом, що вивчається у вузах України III - IV рівня акредитації. Вивчається дисципліна і у більшості вузів І - II рівня акредитації. За роки незалежності кілька сотень вузів України відкрили на своїх базах спеціальність "соціологія", де готуються бакалаври, спеціалісти і магістри. На сьогоднішній день в Україні працює більше ста вчених з науковими ступенями "кандидат" і "доктор соціологічних наук".

Велике значення має висвітлення теоретичних соціологічних проблем у статтях, монографіях, посібниках. На сьогоднішній день в Україні видано близько сотні посібників та підручників. Велике значення мало й заснування та видавництво науково-теоретичного часопису "Соціологія: теорія, методи, маркетинг".

Про розвиток соціології в Україні свідчить також різке збільшення різних соціологічних асоціацій та служб, центрів соціологічних досліджень, серед яких найбільш відомими є Інститут соціології, Центр досліджень О. Разумкова, центр "Соціс", "Демократичні ініціативи" КМІС та багато інших.

Проте і на сьогоднішній день соціологія в Україні перебуває тільки на початковому етапі свого розвитку, іде лише створення науково-теоретичної бази та становлення національних соціологічних традицій. Українська соціологія ще не вирішила низку проблем, серед яких можна визначити нестачу кваліфікованих кадрів, відсутність стабільних зв'язків з провідними західними ученими та асоціаціями, недостатнє фінансування з боку держави.

Питання для самоконтролю:

1. Які основні положення включала в себе суспільна думка часів Київської Русі?

2. В яких умовах розвивалася суспільна думка в Україні часів Литовсько-Польської доби? Чи наклали ці умови свій відбиток на розвиток суспільної думки цього періоду? Обґрунтуйте свою точку зору.

3. Яку роль у розвитку суспільної думки відіграла Києво-Могилянська академія?

4. У чому полягала сутність соціально-філософської концепції Г. Сковороди?

5. На яких засадах ґрунтувалися погляди членів Кирило-Мефодіївського Братства? Яку роль відіграло братство в становленні соціології в Україні?

6. Чому 80-і рр. вважаються початком української соціології? Розкажіть про діяльність Женевського гуртка українських вчених. Охарактеризуйте погляди його членів.

7. Охарактеризуйте соціологічні погляди М.Ковалевського, І.Франка, М.Туган-Барановського.

8. Які зміни відбулися в українській соціології після встановлення радянської влади в Україні? До чого вони призвели?

9. Охарактеризуйте основні етапи розвитку соціології в Україні у XX ст.

10. Які Ви вбачаєте перспективи розвитку соціології в незалежній українській державі? Які завдання, на Ваш погляд, повинна вирішувати соціологічна наука в Україні?

Література:

1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. - М.: "Прогресс". - 1993.

2. Добреньков В., Кравченко А. Социология. - М.: ИНФРА-М, Т. 2.-2000.

3. Захарченко М. В. Погорілий О. І. Історія соціології. - К.: Либідь. -1993.

4. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія: загальний курс. - К.: "Каравела", 2004.

5. Погорілий О. І. Соціологічна думка XX ст. – К.: "Либідь", 1996.

6. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. - К.: Наукова думка, 1995. – 223 с.

7. Соціологія: Терміни, Поняття, Персоналії. /Уклад. В.Піча та ін. - Львів: "Новий світ - 2000", 2002.

8. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. Городяненка. - К.: "Академія", 2006.

9. Соціологія: Курс лекцій. За ред. В.М.Пічі. - Львів: "Новий світ - 2000", 2002.

10. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. / Під заг. ред. В. Воловича. - К.:Укр. Центр духовн. культури. - 1998.

11. Степаненко В., Рыбщун А. Украинская социология: общественно-исторический и идеологический контексты развития // Социология: теорія, методы, маркетинг.-2009-№2.

12. Тихомирова Є. Б. Основи соціології - К.: 1996.

13. Черниш Н. Соціологія - Львів : Кальварія. - 1996.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Інтерпретативні парадигми сучасної соціології. Символічний інтеракціонізм.	\|	Тема 4. Суспільство як соціальна система

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.