• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Поняття злочину та його ознаки

Таблиця: Відмінність між співучастю у злочині та причетністю до злочину

З викладеного вище випливає, що причетність може мати місце при вчиненні дій, передбачених статтями Особливої частини КК. В чинному КК прямо не вказано, які ж злочини слід відносити до причетності, а в теорії кримінального права з цього приводу є певні розбіжності.

Традиційно було прийнято вважати, що причетність до злочину існує в таких формах: 1) переховування злочину; 2) потурання злочину; 3) неповідомлення про злочин.

Такий підхід до виділення форм причетності базувався на нормах Загальної та Особливої частини КК України 1960 р. Однак в КК 2001 р., на відміну від раніше чинного законодавства немає окремої статті про відповідальність за недонесення до злочину, в Особливій частині, змінені умови кримінальної відповідальності за приховування злочину, з’явилися нові кримінально-правові норми, які інколи оцінюються як такі, що передбачають причетність до злочину. В зв’язку зі змінами в кримінальному законодавстві позиції вчених щодо виділення форм причетності уточнюються.

Висловлюється думка, що аналіз положень нового КК дозволяє виділити ще один вид причетності до злочину – заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій (ст.256 КК). Відзначається, що це особливий вид причетності, оскільки такого роду причетність можлива лише щодо окремих злочинів, пов’язаних зі створенням та функціонуванням злочинних організацій, а також, що таким видом причетності охоплюються діяння, які не відпадають під інші види причетності (приховування злочину, неповідомлення про злочин, потурання злочину). Така позиція також не видається безспірною і потребує, принаймні, конкретизації та розвитку.

По-перше, в ст.256 КК передбачена відповідальність не лише за заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій, але й за укриття їх злочинної діяльності. Тому, слід уточнити, що ця стаття передбачає відповідальність за причетність до злочину в двох формах. По-друге, заздалегідь не обіцяне сприяння злочину, який вчиняється іншими особами, передбачене не лише в ст.256 КК, а і рядом інших кримінально-правових норм. Це, зокрема, сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації (ч.4 ст.258 КК), фінансування чи постачання не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (ч.3 ст.260 КК), з певними застереженнями – найманство (ч.1 ст.447 КК). Закон не обмежує вчинення цих злочинів випадками, коли відповідні дії заздалегідь обіцяні. Будучи послідовним, такі злочини також слід віднести до причетності у формі заздалегідь не обіцяного сприяння злочинній діяльності інших осіб.

Таким чином, можна констатувати, що чинне кримінальне законодавство передбачає причетність до злочинів, які вчиняються іншими особами у формах заздалегідь не обіцяного:

1) приховування;

2) неповідомлення;

3) потурання;

4) сприяння.

Заздалегідь не обіцяне приховування злочину.

Це активна діяльність особи по приховуванню злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, його слі­дів або предметів, здобутих злочинним шляхом. Причому мова йде тільки про заздалегідь не обіцяне приховування, тобто про прихо­вування, не обіцяне до закінчення (завершення) злочину. Це, напри­клад, випадок, коли вбивця в закривавленому одязі після вчинення злочину прийшов до свого знайомого і, розповівши про те, що тра­пилося, попросив дати йому інший одяг, а закривавлений спалити, що знайомий і вчинив. Перед нами заздалегідь не обіцяне прихову­вання як злочинця, так і слідів злочину. Згідно зі ст. 396 КК така діяльність є кримінально караною лише у випадку, якщо вона пов’язана з приховуванням тяжкого або особливо тяжкого злочину. Отже, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів середньої або невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності. Відповідно до ч. 2 ст. 396 не підлягають кримінальній відповідальності за прихо­вування тяжких і особливо тяжких злочинів члени сім’ї особи, яка вчинила злочин, а також її близькі родичі, коло яких визначається за­коном. Відповідно до п. 11 ст. 32 КПК близькими родичами вважаються батьки, дру­жина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.

Приховування злочину може бути вчинене лише шляхом активних дій. Якщо спосіб приховування сам по собі є злочинним, він потребує самостійної кримінально-правової оцінки. Якщо винний для приховання злочину вчинив вбивство, то його дії необхідно кваліфікувати тільки за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК. Якщо винний з метою приховати злочин підробила документи, то її дії утворюють сукупність злочинів і потребують кваліфікації за статтями 396 та 358 чи 366 КК.

У статті 256 передбачена відповідальність за укриття злочинної діяльності учасників злочинних організацій шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, технічних пристроїв, грошей, цінних паперів. Таке укриття є одним з видів заздалегідь не обіцяного приховування.

Переховування свого власного злочину не утворює причетності і не тягне кримінальної відповідальності. Це випливає із принципу недопустимості подвійного інкримінування. Оскільки злочинні дії вже отримали юридичну оцінку – кваліфіковані як вчинення злочину одноосібно чи у співучасті, то подальша поведінка винного не становить собою злочину. В переважній більшості випадків, дії, спрямовані на переховування власного злочину не передбачені кримінальним законом як окремий злочин. Зокрема, не встановлена чинним законодавством відповідальність за знищення або розчленування трупа з метою приховати вчинений злочин, якщо такі дії скоюють особи, що вчинили вбивство.

Разом із тим, кримінальна відповідальність за відповідні діяння настає, якщо вони становлять собою інший самостійний злочин. Однак кваліфікуються такі діяння не як причетність до раніше вчиненого злочину, а за нормами про такий самостійний злочин. Так, підпал будинку, вчинений особою для того, щоб приховати нею ж крадіжку, кваліфікується за відповідною частиною ст.194 КК, службове підроблення – за ст.366 КК, протиправний вплив на свідків, потерпілих, експертів з метою уникнути дачі ними правдивих показань чи висновку – за ст.386 КК.

Відповідна оцінка має даватися і завідомо неправдивому повідомленню про вчинення злочину, вчиненому з метою відвернути увагу правоохоронних органів від власної особи, спрямувати їх діяльність в іншому напрямку. Завідомо неправдиве повідомлення не становить собою форми причетності до злочину. Тому важко погодитися з існуючою на практиці думкою, що неправдиве повідомлення про вчинення злочину, спрямоване на приховування власного злочину не повинен окремо кваліфікуватися за ст.383 КК. Подібної, як видається неправильної, позиції притримується і судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України.

Так, розглядаючи в порядку нагляду кримінальну справу В., яка вбила свою чотиримісячну дитину, труп закопала в городі біля свого будинку і в той же день звернулася до органів міліції з письмовою заявою про викрадення її сина, на підставі чого було порушено кримінальну справу, судова колегія в своїй ухвалі вказала, що суд першої інстанції помилково визнав В. винною за ч.1 ст.177 КК України 1960 р.(ст.383 КК 2001 р.), оскільки її дії по написанню заяви до органів міліції були спрямовані на приховування вчиненого нею злочину, а не на завідомо неправдивий донос[1]. Разом із тим, приховування злочину виразилося в тому, що В. заховала труп вбитої дитини, подання ж до органів міліції заяви про ніби то вчинений іншими особами злочин інкримінованою їй ст.94 КК України 1960 р. (ч.1 ст.115 КК 2001 р.) аж ніяк не охоплюється, потребує додаткової кваліфікації за ч.1 ст.177 КК. Тут має місце реальна сукупність вбивства і завідомо неправдивого доносу. Тому правильним слід було визнати кваліфікацію скоєного здійснену на попередньому слідстві і судом першої та касаційної інстанції.

Потурання злочину –це невиконання особою покладених на неї юридичних обов’язків по запобіганню чи припиненню злочину. Потурання характеризується бездіяльністю особи, тобто невчиненням нею необхідних для припинення злочину дій, які у конкретному випадку ця особа повинна була і могла вчинити, щоб не допустити вчинення злочину.

Потурання можливе на стадії незакінченого злочину. Невчинення певних дій, які особа за своїм статусом повинна була вчинити, після закінчення злочину не визнається потуранням і за наявності підстав може розглядатися як інший вид причетності.

У Загальній частині КК прямо не встановлено відповідальність за потурання. Питання про відповідальність за потурання вирішуєть­ся так:

1) якщо воно було заздалегідь обіцяним і його змістом було усунення перешкод для вчинення злочину, воно утворює співучасть у злочині (у вигляді пособництва);

2) заздалегідь не обіцяне потурання утворює собою у випад­ках, передбачених в Особливій частині КК, злочин у сфері службової діяльності (зловживання службовим становищем – статті 364, 423, службова недбалість – ст. 367).

Неповідомлення про злочин виражається у неповідомленні органам влади про злочин, що готується або вже вчинений. Неповідомлення про злочин виражається у пасивній формі поведінки особи.

У КК передбачалася окрема стаття 187 КК, яка встановлювала кримінальну відповідальність за недонесення про злочин, але з КК 2001 року вона виключена. Це дало підставу окремим науковцям не вважати неповідомлення про злочин як одну з форм причетності. Так, відзначається, що недонесення законом взагалі злочином не вважається, що особа за недонесення про злочин, вчинений іншими особами, ні за яких умов не відповідає. Погодитися з такою категоричною думкою важко. Адже, можна назвати принаймні три-чотири випадки, коли неповідомлення про злочин іншої особи настає кримінальна відповідальність:

- службова особа підлягає відповідальності за неповідомлення про злочин, вчинений підлеглими чи підконтрольними їй особами. Такі діяння кваліфікуються за статтями про злочини у сфері службової діяльності;

- завідомо неправдиве показання (ст.384 КК) може полягати у наданні показань, спрямованих на приховування відомостей про злочин іншої особи;

- відмова від давання показань (ст.385 КК) охоплює собою діяння, які вчиняються з метою неповідомлення про злочин, вчинений іншою особою.

- перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст.386 КК) звичайно мають на меті добитися того, щоб вказані учасники процесу не надали інформації про злочини, вчинені іншими особами.

Тому є підстави вважати, що виключення з КК окремої статті про недонесення (ст.187 КК України 1960 р.) не означає повної декриміналізації такого роду діянь.

Заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинної організації – особливий вид причетності, оскільки такого роду причетність можлива лише щодо окремих злочинів, пов’язаних зі створенням та функціонуванням злочинних організацій. Йдеться про причетність до злочину, передбаченого ст. 255 КК.

Література до теми:

1. Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву. – К., 1969.

2. Виттенберг Г., Панченко П. Прикосновенность к преступлению по советскому уголовному праву. – Иркутск, 1976.

3. Водько Н.П. Уголовно-правовая борьба с организованной преступностью: научно-практическое пособие.– М., 2000.

4. Иванов Н.Г. Понятие и формы соучастия в советском уголовном праве. – Саратов, 1991.

5. Колоколов Г.Е. О соучастии в преступлении.– М., 1981.

6. Смирнов В.Г. Понятие прикосновенности по советскому уголовному праву. – Л., 1957.

7. Тельнов П.Ф. ответственность за соучастие в преступлении. – М., 1974.

1. Устименко В.В. Квалификация преступлений со специальным субъектом. – К., 1988.

[1] Практика судів України в кримінальних справах. 1993-1995. - К.: Юрінком. - 1996. - С.116-117.

Поняття злочину є однією з центральних категорій кримінального права. Історично першим законодавчим актом, який дав поняття злочину, була Декларація прав людини і громадянина 1789 року Франції. ЇЇ стаття 5 характеризувала матеріально-змістовну властивість будь-якого правопорушення. Вона вказувала: “закон вправі забороняти лише діяння, шкідливі для суспільства”. Французькі КК 1791 та 1810 років виходили з юридичної дефініції злочину шляхом категоризації на три види. Далі поняття злочину було закріплене і в інших буржуазних кримінальних кодексах. Злочином визнавалося діяння, заборонене кримінальним законом під страхом покарання.

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком люди­ни. Саме тому йому притаманні всі ті об’єктивні і суб’єктивні особ­ливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості – той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості – прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соці­альною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в су­спільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього понят­тя в кримінальному праві надавалося і надається великого значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення – со­ціальній чи правовій характеристиці злочину, – можна виокреми­ти три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і форма­льно-матеріальне.

Формальне визначення: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінальне каране. Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність зло­чину, протиріччя його певним соціальним цінностям. Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну характеристику злочину.

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може ви­конувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відо­бражає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розу­мінні формально-матеріальне визначення має перевагу – воно дозво­ляє відповісти не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання, чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.

У КК України міститься матеріальне визначення поняття злочину. Стаття 11 встановлює: “Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне вин­не діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину».

Отже, можна виділити такі ознаки злочину:

1. Діяння.

2. Суспільна небезпечність.

3. Протиправність.

4. Винність.

Відсутність хоча б однієї із цих ознак вказує на відсутність злочину.

Розглянемо кожну з цих ознак.

1. Злочин – це діяння. Діяння у кримінально-правовому розумінні, – це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпо­середньо спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Відтак, для будь-якого діяння характерною є наявність об’єктивних і суб’єктивних ознак. Перші відображають фізичні рухи, здійсню­вані тими чи іншими органами людського організму (або утримання від таких рухів). До суб’єктивних належать інтелектуальна та во­льова ознаки, а також умотивованість та цілеспрямованість. Психологічно будь-яка поведінка людини є умотивованою, тобто викликається тими чи іншими мотивами або їх системою. Умотивованість та цілеспрямованість поведінки забезпечують свободу волі особи, тобто свободу вибору щонайменше між двома варіантами поведінки. У зв’язку з відсутністю умотивованості та цілеспрямованості рефлекторні дії, вчинені несвідомо або внаслідок впливу непереборної сили у психологічному, а тим більше у кримінально-правовому розумінні не є діянням.

У ба­гатьох інших статтях КК термін “діяння” застосовується для хара­ктеристики об’єктивної сторони як однієї із ознак складу злочину.

Той факт, що злочином є лише діяння, означає, що злочином не можуть бути визнані самі по собі: а) будь-які почуття, думки, поба­жання або ідеологічні, політичні, релігійні чи інші переконання осо­би, навіть і виявлені (наприклад, викладені в особистому щоденни­ку); б) вимова, написання чи висловлення в інший спосіб думки, побажання або переконання, якщо таким висловленням не здійснюється посягання на національну безпеку, територіальну ціліс­ність, громадський порядок, здоров’я населення, репутацію або права інших людей, таємницю конфіденційної інформації, автори­тет і неупередженість правосуддя (див. ст. 34 Конституції України); в) належність особи до тієї чи іншої расової, етнічної, національної, релігійної, мовної, політичної, майнової чи іншої подібної групи, на­віть і незареєстрованої органами влади в установленому порядку; г) суб’єктивні якості особи (скажімо, погані риси характеру), наяв­ність у неї судимості у минулому, наявність родинних чи інших зв’язків з особою, яка вчинила злочин, тощо (загалом право України допускає визнання подібних якостей правопорушенням: вчинення неповнолітніми діянь, що містять ознаки злочину, відповідальність за які передбачена КК, якщо вони не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, згідно з ч. 4 ст. 184 КпАП тягне за со­бою накладення адміністративного стягнення на батьків або осіб, що їх замінюють).

Зміст діяння має особливості при закінченому злочині і попере­дній злочинній діяльності, при вчиненні злочину однією особою і співучасті у злочині, при посередньому виконанні, при вчиненні злочину і причетності до злочину, при вчиненні одиничного злочи­ну і множинності злочинів. Усі ці особливості мають бути враховані при визначенні того чи іншого діяння як злочинного.

Злочинне діяння має дві форми: дію (активну поведінку) та бездіяльність (пасивну поведінку). Такі форми несуттєві для криміналізації діяння. Основна властивість, яка їх урівноважує – здатність бути причиною суспільно небезпечних наслідків. А форма поведінки значення не має. Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення пев­них негативних наслідків. Бездіяльність є пасивною поведінкою, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків; крім того, обов’язковою ознакою бездіяльності є наявність спеціального обов’язку і реаль­ної можливості запобігти відповідним наслідкам (наприклад, непо­відомлення відповідних державних органів особою, яка відповідно до чинного закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі з метою попередження чи розкриття її зло­чинної діяльності (ст. 43), про підготовку учасників групи до дивер­сії, за умови реальної можливості зробити таке повідомлення).

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характерис­тика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення. Злочин як сві­домий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкрет­ній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не зна­йшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психоло­гічної основи діяння – свідомого і вольового елементів (це, напри­клад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), – не є злочином.

2. Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реаль­ну можливість заподіяння такої шкоди. Це – об’єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння обумов­лені об’єктивними закономірностями суспільного розвитку, нероз­ривним зв’язком з тими соціально-економічними процесами, що від­буваються в суспільстві.

Першим в історії кримінальногозаконодавства КК, який закріпив в понятті злочину його соціальну властивість – “злонаправленість”, складений А. Фейєрбахом Кримінальний кодекс для королівства Баварія 1813 року.

У частині 1 ст. 11 КК суспільна небезпечність як обов’язкова ознака злочину тільки називається, її зміст закон не розкриває. Між тим порівняльний аналіз різних видів право­порушень (адміністративних, дисциплінарних тощо) свідчить, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення є значно більшою.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбу­вається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законода­вець криміналізує суспільно небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого злочину. Тому суспільна небезпеч­ність і належить до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня виступають об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину: об’єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб вчинення зло­чину, форма вини, мотив і мета тощо. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об’єктивну, реальну небезпечність злочину – його тяжкість. Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона, по-перше, є основним об’єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє дати класифікацію злочинів за ступенем тяжкості; по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-чет­верте, є однією з загальних засад індивідуалізації кримінальної від­повідальності і покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК).

Суспільна небезпечність характеризується такими показниками: характер суспільної небезпечності та ступінь суспільної небезпечності. Характер суспільної небезпечності визначає якісну особливість, сутність і зміст властивості злочину. Тобто, характер суспільної небезпечності – це її змістовна сторона, яка відображає, в основному, однорідність або різнорідність діянь. Основним критерієм розмежування злочинів за характером суспільної небезпечність є об’єкт посягання (наприклад, за характером суспільної небезпечність відрізняються вбивство і крадіжка). На характер суспільної небезпечності впливає зміст суспільно небезпечних наслідків – фізичних. матеріальних, політичних тощо, а також форма вини та способи скоєння злочину (насильницькі або без насильства, групові чи індивідуальні тощо). Ступінь суспільної небезпечності – кількісна характеристика суспільної небезпечності злочинів у межах певної якості (наприклад, різний ступінь суспільної небезпечності мають кваліфіковані види крадіжок: крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб (ч. 2), поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або завдала значної шкоди потерпілому (ч. 3), великий розмір (ч. 4), особливо великий розмір або організована група (ч. 5). Це типова ступінь суспільної небезпечності закріплена в законі. На відміну від неї індивідуальна ступінь суспільної небезпечності характеризує конкретне індивідуальне злочинне діяння. Вона враховується при індивідуалізації відповідальності.

Отже: 1) суспільна небезпечність діяння є об’єктивною властивістю злочину, тобто не залежить від його правової оцінки законом. Але стає воно злочином лише після відповідної оцінки у КК; 2) суспільна небезпечність за змістом – об’єктивно суб’єктивна категорія, яка визначається сукупність всіх обов’язкових елементів складу злочину; 3) суспільна небезпечність є підставою для криміналізації діянь; 4) суспільна небезпечність є підставою притягнення особи до кримінальної відповідальності; 5) характер та ступінь суспільної небезпечності визначає категоризацію злочинів (ст. 12 КК); 6) суспільна небезпечність є критерієм для індивідуалізації покарання; 7) суспільна небезпечність дозволяє відмежувати злочини від інших правопорушень.

3. Протиправність. Вимога ст. 11 про те, що відповідне діяння повинно бути пе­редбачене чинним КК, відображає кримінальну протиправність злочину. Ця вимога ґрунтується на відомому принципі nullum сrimen nulla poena sine lege, безпосередньо випливає із положення п. 22 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно за­конами України, і уточнює вказане положення. Отже, кримінальна протиправність – це юридична властивість діяння та передбачає: 1) забороненість суспільно небезпечного і винного діяння кримінальним законом; 2) загрозу покаранням.

Відтак, не є злочином вчинене суб’єктом злочину винне діяння, для якого характерна фактична суспільна небезпечність, на що навіть може існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачене чинним КК. Наприклад, за КК не є злочином вироб­ництво зброї масового знищення, щодо виробництва якої ще не мі­ститься заборон у міжнародних договорах, або, якщо такі заборони і містяться, то ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України.

КК встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому ознака кри­мінальної протиправності заперечує можливість застосування норм КК за аналогією. Наприклад, особа не може нести відповідальність за КК за шпигунство на шкоду інтересам іншої держави, крім Укра­їни, за ухилення від сплати аліментів на утримання інших осіб, крім власних дітей і батьків, за інші діяння, які прямо не передбачені КК як злочини.

Водночас, принцип nullum сrimen nulla poena sine lege не виклю­чає можливості існування у КК так званих бланкетних норм – юридичних норм, що відсилають до певних правил, інструкцій то­що, іншим чином дозволяють державним органам, посадовим осо­бам впливати шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів на конкретні ознаки складу злочину і, фактично, на визнання чи не визнання того чи іншого діяння злочином.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в закон­ному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об’єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, вираже­не у формі умислу або необережності.

Кримінальна караність є властивістю кримінальної протиправності. Кримінальну караність слід розуміти не як реальне застосування покарання, а як загрозу, мо­жливість його застосування у разі вчинення забороненого КК діян­ня. Той факт, що особа, яка вчинила злочин, відповідно до КК може бути звільнена не тільки від покарання, а й від кримінальної відпо­відальності, не суперечить вимозі кримінальної караності. Кримінальна караність фіксується у санкціях кримінально-правових норм.

Отже: 1) протиправність – це юридична властивість злочину; 2) вона рівнозначна таким його соціальним наслідкам як суспільна небезпечність та винність; 3) вона прямо випливає з принципу законності; 4) кримінальна протиправність складається з заборони вчиняти (утримуватися) відповідне діяння, та загрози покаранням; 5) вона адекватно відображає суспільну небезпечність діяння; 6) кримінальна протиправність є оцінкою законодавцем суспільної небезпечності діяння.

4. Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з не­обережності. Застосування ознаки “винність” у законодавчому ви­значенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у КК діє принцип суб’єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчи­нене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так. не є злочином: а) рефлекторні, імпульсні, інстинктивні або інші ру­хи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи; б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили; в) діяння, можливість настання суспіль­не небезпечних наслідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).

Крім того, ознака обов’язкової винності діяння означає, що в процесі кваліфікації злочинів і призначення покарання мають чітко визначатися межі вини кожного із співучасників одного злочину (особливо у випадках ексцесу виконавця, добровільної відмови од­ного із співучасників від доведення злочину до кінця, невдалої спів­участі), межі вини особи, яка звинувачується у вчиненні злочину з двома наслідками, або у вчиненні злочину, суспільне небезпечні на­слідки якого виникли в результаті вини не тільки обвинуваченого, а й інших осіб, у т.ч. потерпілого (так званої обопільної вини, яка найчастіше у практиці трапляється при транспортних подіях), або коли має місце фактична помилка тощо.

Крім цього, у визначенні поняття злочину вказується, що таке діяння повинно бути вчиненим суб’єктом злочину. Це не є окрема ознака злочину, оскільки суб’єкт злочину – це один з елементів складу злочину. Поняття суб'єкта злочину розкривається у ст. 18. Його засто­сування у законодавчому визначенні поняття злочину означає, що злочином є діяння, вчинене фізичною осудною особою, яка на мо­мент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна від­повідальність. Відтак, не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене: а) не особою, а іншою істотою (наприклад, твариною); б) фізичною особою, яка є неосудною; в) фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення не до­сягла віку, встановленого ст. 22.

Читайте також:

1. II. Поняття соціального процесу.
2. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
3. А/. Поняття про судовий процес.
4. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
5. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
6. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
7. Адміністративно-командна система, її ознаки та механізм функціонування.
8. Аксіоми. Теореми. Ознаки.
9. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
10. Амністія являє собою повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочину.
11. Аналіз однієї ознаки
12. Аналіз ступеня вільності механізму. Наведемо визначення механізму, враховуючи нові поняття.

Переглядів: 1489