Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ПРАВОЗНАВСТВО

Опорний конспект лекцій
для спеціальності “Розробка програмного забезпечення”

Конспект лекцій з предмета "Правознавство" для студентів денного відділення спеціальності "Розробка програмного забезпечення" розглянуто на засіданні методичної ради коледжу та рекомендовано для використання у навчальному процесі.

Секретар методичної ради В.В. Кузьменкова

Конспект лекцій з предмета "Правознавство" для студентів денного відділення спеціальності "Розробка програмного забезпечення" оформлено згідно з вимогами стандартів коледжу.

Фахівець зі стандартизації В.О. Білий

Зміст

Вступ 4

Лекція 1. Загальні положення про державу і право 5

Лекція 2. Державний лад в Україні 12

Лекція 3. Адміністративні правовідносини в Україні 17

Лекція 4. Загальні положення кримінального права України 21

Лекція 5. Загальні положення цивільного права України 25

Лекція 6. Правосвідомість та правова культура 29

Лекція 7. Загальні положення трудового права України 32

Лекція 8. Загальні положення екологічного права України 38

Лекція 9. Загальні положення фінансового права України 44

Лекція 10. Загальні положення господарсьного права України 49

Лекція 11 Вирішення господарських спорів 52

Лекція 8. Загальні положення сімейного права України 56

Лекція 8. Загальні положення цивільного процесуального права України 61

Список літератури 68

Вступ

В умовах удосконалення правових інститутів України, поглиблення демократії, укріплення правових гарантій реалізації та захисту прав і свобод громадян, метою викладання предмета «Основи правознавства» стає формування сучасного студента високого рівня юридичної обізнаності, правосвідомості та активної суспільної позиції, яка базується на ретельному знанні нормативних актів та правових механізмів захисту інтересів людини у державі.

Предмет «Основи правознавства» спрямований на формування та поглиблення уяви сучасної молодої людини, яка здобуває базові знання за будь-яким фахом, про принципи взаємодії людини та держави, людини та суспільства, на надбання практичних навичок, застосування отриманих знань у реальному житті.

Результатом оволодіння студентом базовими знаннями з предмета «Основи правознавства» повинно стати формування у молодої людини правосвідомості та навичок правомірної поведінки.

Предмет «Основи правознавства» як навчальна дисципліна передбачає вивчення основних положень теорії держави та права, конституційних засад української держави, головних інститутів цивільної, трудової, сімейної, адміністративної і кримінальної галузей права.

Лекція 1.

Тема: Загальні положення про державу і право

План

1. Поняття держави і її ознаки

2. Функції держави

3. Форми держави

4. Соціальна правова держава

5. Поняття права та його ознаки

6. Функції права

7. Поняття та структура правовідносин

8. Система права: норми права, інститути права, галузі права.

Мета

Закріпити набуті знання щодо поняття, функції та форми соціальної правової держави. Проаналізувати поняття, ознаки та функції права.

1. Поняття держави і її ознаки

Держава – це суверенна політико-теріторіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління та примусу, здатна з допомогою права робити свої веління загальнообов’язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами.

До основних ознак держави відносять:

- суверенітет – верховність, самостійність, повнота єдність і неподільність влади у державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах;

- територіальне розселення населення країни;

- наявність апарату управління та примусу;

- власні правові норми – загальнообов’язкові правила поведінки, що розроблені й прийняті державою і нею ж охороняються;

- здатність збирати податки, робити позики і давати кредити;

- спроможність виражати й захищати інтереси певної частини населення.

2. Функції держави

Держава на різних етапах свого розвитку виконує певні завдання, здійснює різноманітні обов’язки. Функції держави – це основні напрямки її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, виявляються її сутність, зміст і соціальне призначення в суспільстві.

Функції держави класифікують за різними ознаками.

1. За соціальним значенням державної діяльності:

- основні (безпосередньо характеризують соціальну сутність і призначення держави);

- неосновні (не розкривають безпосередньо соціальної сутності держави).

2. За територіальною спрямованістю: внутрішні і зовнішні.

Внутрішні - здійснюються в межах території держави та характеризують її внутрішнюполітику(економічні; соціальні; забезпечення правопорядку; духовні; екологічні; політико-правові та ін.).

Зовнішні - визначаються в діяльності держави на міжнародній арені, у взаємодії держави з іншими суб’єктами міжнародних відносин (захист території, на яку розповсюджується суверенітет; захист миру та підтримання міжнародного правопорядку; співробітництво з іноземними державами в економічній, культурній та інших сферах).

3. За сферою суспільного життя: гуманітарні, економічні, політичні.

4. За часом виконання:

- постійні (здійснюються протягом усього часу існування даної держави),

- тимчасові (здійснюються протягом лише певного відтинку часу існування держави. Н., під час стихійного лиха, війни).

3. Форми держави

Організація державної влади великою мірою залежить від форми держави. Розрізняють форму правління, форму державного устрою, форму державно-правового режиму.

Форма правління – це організація верховної державної влади, порядок її утворення та діяльності, компетенція і взаємозв’язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.

Відомі дві форми правління: монархія і республіка.

Республіка: вища державна влада здійснюється колегіальним органом, що обирається населенням на певний строк

Парламентська республіка – проголошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність (Фінляндія, Індія, Туреччина, Італія).

Президентська республіка: президент обирається загальнонародним голосуванням, очолює уряд, але не може розпустити парламент. Обраний парламент тільки приймає закони, але має право накладати вето на президентські укази (Росія, США, Аргентина, Мексика, Бразилія).

Президентсько - парламентська республіка – присутні ознаки парламентської і президентської республіки (Україна, Франція).

Монархія (від грец. єдиновладдя): вища державна влада повністю або частково зосереджена в руках одноособового глави держави (короля, царя, імператора), влада якого передається, як правило, по спадковості.

Абсолютна монархія – вся влада зосереджена в руках самодержця.

Парламентська (або конституційна) монархія – влада монарха обмежена конституцією, за якою обирається парламент.

Виборна монархія – глава держави одержує владу не престолонаслідуванням, а обирається на певний строк.

Теократична монархія – значну роль в управлінні державою відіграють релігійні інститути, коли релігійний лідер є одночасно головою держави.

Форма державного устрою – це елемент форми держави, що відображає спосіб територіального устрою держави, який визначає порядок взаємодії центральної, регіональної та місцевої влади.

За формою державного устрою держави бувають:

Прості – унітарні (єдині) характеризуються цілковитою політичною єдністю: наявність єдиної конституції, системи законодавства, податкової і кредитної політики, єдиного громадянства, єдиних у всій країні вищих органів державної влади і державного управління, немає самостійних державних утворень на місцях. Деякі унітарні держави включають автономні утворення.

Складні:

- федерація – союзна держава, що складається із кількох держав або державних утворень.

- конфедерація – союз суверенних держав, утворений для реалізації певних цілей (економічних, військових, дипломатичних тощо). Цей союз недовготривалий, він перетворюється на федерацію або розпадається.

- імперія - насильно створена держава, яка складається з головної держави (метрополії) та її колоній і утримується за допомогою державного примусу з боку метрополії.

Державно-правовий режим – це сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють демократичний та недемократичний режими.

Основними ознаками демократичного режиму є:

- проведення виборів державних органів у центрі та на місцях і органів місцевого самоврядування;

- плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;

- рівноправність людей, гарантії здійснення ними їхніх прав, виконання їхніх обов’язків;

- демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу тощо.

Демократичні режими класифікуються на демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний тощо.

Демократичний правовий режим – це здійснення державної влади на засадах чинного права з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов’язків.

Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.

Тоталітарний режим – це сукупність таких засобів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства й кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією чи кількома особами з правлячої верхівки, не контролюється населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства, існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.

Авторитарний режим – це така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; допускаються деякі розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об’єднання обстоювати інтереси певних верств населення.

4. Соціальна правова держава

Соціальна правова держава — це політична організація суспільства, у якому право пов'язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних ознак (рис).

1. Пов'язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».

2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загальнодо-звільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».

Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Ще давньогрецький мислитель Платон зазначав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чієюсь владою. А там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави...»

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини — наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту).

5. Побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності, як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків.

6. Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг».

7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.

8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів — налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів.

9. Можливість особи домагатися конкретного^ мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки — мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.

10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав — формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін.

11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут — йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств населення — старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

12. Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).

13. Проведення державою політики соціальної поступки — вирішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманітних соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність.

Таким чином, будучи обмеженою правом, соціальна держава виявляє активність у регулюванні соціально-економічних процесів, соціального аспекту основних прав громадян, їх соціальної захищеності відповідно до закону.

Держава є соціальною, правовою остільки, оскільки вона гарантує людині свободу вияву.

- як індивіду, який відрізняється від інших фізичними і психічними якостями, тобто має індивідуальність;

- як члену соціального організму, яким є громадянське суспільство, тобто індивіду, який входить до складу громадських і професійних груп і організацій;

- як громадянину, який є підданим держави.

5. Поняття права та його ознаки

Право, як і держава є продуктом суспільного розвитку. Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, які встановлюються, гарантуються і оберігаються державою з метою регулювання суспільних відносин.

Ознаки права:

- загальнообов’язкова нормативність – право складається із взаємозалежних і узгоджених між собою норм, що поширюються на всіх осіб, яким вони адресовані. Всі особи зобов’язані виконувати вимоги правових норм;

- формальна визначеність – норми права знаходять вираження в законах, інших офіційних джерелах і відрізняються чіткістю і однозначністю приписів;

- державна забезпеченість – реалізація норм права забезпечується державною владою;

- системність – право це система правових норм.

6. Функції права

Роль права в житті суспільства виражається в його функціях.

Функції права – основні напрямки впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування.

Вони бувають загальносоціальні та спеціально-соціальні (юридичні).

Загальносоціальні функції – інформаційна (правова інформація), виховна (правове навчання), орієнтаційна (правомірна поведінка).

Спеціально-соціальні (юридичні) функції права – регуляторна і охоронна.

Регуляторна – функція упорядкування суспільних відносин.

Охоронна – функція встановлення мір юридичного захисту і юридичної відповідальності, порядку їх покладання і здійснення.

7. Поняття та структура правовідносин

У повсякденному житті ми постійно вступаємо у відносини один з одним, з установами, організаціями. Найбільш життєво важливі відносини регулюються нормами права. Виникає особливий вид суспільних відносин – правовідносини.

Правовідносини – це особливий вид суспільних відносин, учасники яких реалізують належні їм суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

Структура правовідносин має чотири необхідних елементи:

- суб’єкти правовідносин;

- об’єкти правовідносин;

- суб’єктивне право;

- юридичний обов’язок.

Юридичний обов’язок – необхідність належної поведінки учасника правовідносин, яка передбачена законодавством і охороняється державою.

Суб’єктивне право – можливість суб’єкта за своїм розсудом задовольняти свої інтереси ( надається й охороняється державою ).

8. Система права: норми права, інститути права, галузі права.

Правові норми регулюють широкий спектр суспільних відносин. Для того, щоб це регулювання полегшити, існує строга структура системи права.

Система права – це система всіх чинних юридичних норм певної держави; це внутрішня організація права, виражена в єдності і узгодженості юридичних норм, що зосереджені в самостійних правових комплексах: галузях, інститутах.

Галузь права – це головний підрозділ системи права, який являє собою сукупність юридичних норм, інститутів і підгалузей, що регулюють певний рід суспільних відносин.

Галузі бувають:

- профілюючі: конституційне право, цивільне, адміністративне, кримінальне і т. д.;

- спеціальні: трудове право, фінансове, сімейне і т. д.;

- комплексні: екологічне, сільськогосподарське.

Якщо система права складається з галузей, то самі галузі складаються з правових інститутів.

Правовий інститут – це сукупність юридичних норм, які регулюють більш вузьку, ніж галузь права, групу однорідних суспільних відносин.

Інститути бувають: галузеві, міжгалузеві, регулятивні, охоронні, матеріальні, процесуальні. Споріднені інститути однієї і тієї самої галузі права у своїй сукупності утворюють підгалузь права.

Підгалузь права – це декілька однорідних інститутів права, які регулюють більш вузьку, ніж галузь права, групу суспільних відносин.

Наприклад, «зобов’язальне право» є підгалуззю цивільного права. Підгалуззю кримінального права є військово-кримінальне право.

Вихідним елементом системи права є норма права.

Норма права – це загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, встановлені чи санкціоновані державою з метою врегулювання суспільних відносин.

Норма права має свою структуру: вона складається з гіпотези, диспозиції, санкції.

Гіпотеза – частина правової норми, у який описуються фактичні обставини, при настанні яких слід керуватися даною нормою.

Диспозиція - частина правової норми, яка вказує, якою повинна бути поведінка за наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин.

Санкція – частина норми права, яка містить заходи впливу, застосовувані до осіб, що недотримують приписи правових норм.

Поняття «системи права» не можна змішувати з поняттям «правова система». Це поняття набагато ширше і містить у собі систему права, а також юридичну практику і панівну правову ідеологію. Таким чином, правова система – це сукупність усіх юридичних явищ, які існують у даному суспільстві.

Контрольні питання

1. Дайте визначення поняттю « держава».

2. Що таке форми держави?

3. Назвіть види форм державного правління.

4. Що таке форма державного устрою?

5. Назвіть види державно-політичного режиму?

6. Що таке право? Назвіть його ознаки.

7. Назвіть основні ознаки соціальної правової держави.

Лекція 2

Тема: Державний лад в Україні

План

1. Загальні засади конституційного ладу України

2. Верховна Рада України в системі органів державної влади.

3. Статус і порядок обрання Президента України.

4. Кабінет Міністрів в структурі органів державної влади.

5. Органи виконавчої влади різних рівнів.

6. Поняття місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування.

7. Судова система України.

Мета

Закріпити набуті знання щодо держаного ладу в Україні.

1. Загальні засади конституційного ладу України

Конституційний лад — це система суспільних відносин, передбачених і гарантованих конституцією та законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї.

Загальні засади конституційного ладу – це основоположні начала, принципи, на яких будується конституційний лад. Вони закріплені у розділі І Конституції. Основні з них:

- Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст. 1 КУ);

- Україна є унітарною державою (ст. 2 КУ);

- людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3 КУ);

- єдине громадянство(ст. 4);

- Україна є республікою. Носієм суверенітету та єдиним джерелом державної влади в Україні є народ (ст. 5);

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6);

- визнання і гарантії місцевого самоврядування (ст. 7);

- принцип верховенства права (ст. 8);

- примат міжнародного права (ст. 9).

2. Верховна Рада України в системі органів державної влади.

Статус ВРУ закріплено Р IV КУ. Це єдиний орган законодавчої влади України. Він складається з 450 народних депутатів, що обираються на основі рівного, прямого, вільного, виборчого права шляхом таємного голосування.

Керують роботою парламенту голова, перший заступник та заступник голови ВРУ. Технічне обслуговування проводить апарат ВРУ. Для здійснення законопроектної роботи у ВРУ створюються комітети. Також можуть створюватися тимчасові слідчі та спеціальні комісії для розгляду чи розслідування певних важливих для суспільства питань.

У ВРУ за партійною ознакою існують фракції. Також діє омбудсман – уповноважений ВРУ з прав людини.

Функції Верховної Ради України пов'язані з особливостями її конституційно-правового статусу як парламенту змішаного типу. Відповідно можна виділити такі її основні функції: законодавчу, установчу та контрольну.

Законодавча функція Верховної Ради України полягає в тому, що в рамках своєї компетенції приймає закони з питань, що потребують законодавчого регулювання, не втручаючись при цьому у сферу компетенції інших органів, які здійснюють нормотворчу підзаконну діяльність (Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства тощо). Здійснюючи законодавчу функцію, Верховна Рада України за допомогою закону (за умови відповідності його Конституції України) надає своєму рішенню вищої юридичної сили, пов'язуючи ним виконавчу і судову владу.

Установча функція Верховної Ради України пов'язана з її участю у формуванні інших органів державної влади і місцевого самоврядування та визначенні правових основ їхньої діяльності. Зокрема, Верховна Рада України призначає вибори Президента України та місцеві вибори, дає згоду на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України тощо.

Контрольна функція Верховної Ради України полягає у здійсненні парламентського контролю, передусім за діяльністю Кабінету Міністрів України.

У сучасній літературі також звертається увага на освітню та ідеологічну функції парламенту.

3. Статус і порядок обрання Президента України.

Це питання регламентується Р. V КУ. Президент України є главою держави і виступає від її імені. А також гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент не належить до жодної з гілок влади, а є арбітром між ними.

Президент виконує наступні основні фунції:

- представницька, що полягає у представництві держави на міжнародній арені та всередині країни;

- установча, наприклад, формує КМУ, подає прем’єр-міністра, та ін.;

- оборонна, є Верховним Головнокомандувачем ЗСУ;

- законодавча - підписує закони, має право законодавчої ініціативи;

- контрольна – зупиняє дію актів КМУ з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до КСУ.

Президентом може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Особливості передбачені ЗУ «Про вибори Президента України».

4. Кабінет Міністрів в структурі органів державної влади.

Статус КМУ закріплено у четвертому розділі Конституції України. Конституція України визначає статус Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (ч. 1 ст. 113). Аналіз конституційних засад організації та діяльності Кабінету Міністрів дозволяє характеризувати його як уряд України.

Уряд - колегіальний орган загальної компетенції, який здійснює керівництво виконавчою і розпорядчою діяльністю в державі.

До складу Кабінету Міністрів України згідно з ч. 1 ст. 114 Конституції України входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Порядок формування Кабінету Міністрів України визначається Конституцією України. Вихідна формула міститься в ст. 114 Конституції України: Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.

Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

Компетенція Кабінету Міністрів України закріплена, насамперед, у Конституції України, ст. 116 якої передбачає, що уряд здійснює такі основні повноваження:

- забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України;

- вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

- забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

- розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

- забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

- розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

- здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності й національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

- організовує та забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

- спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

Цей перелік повноважень не є вичерпним; Кабінет Міністрів України виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.

5. Органи виконавчої влади різних рівнів.

Центральний орган виконавчої влади – це орган, який забезпечує проведення в життя державної політики у відповідній галузі чи сфері на всій території України, здійснює керівництво дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за стан її розвитку та безпосередньо підвідомчий Кабінету Міністрів України або за рішенням Президента іншому центральному органу виконавчої влади.

Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1572/99 «Про систему центральних органів виконавчої влади» в Україні існують такі види (організаційно-правові форми) центральних органів виконавчої влади:

- міністерства;

- державні комітети;

- центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерство України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні провадження державної політики у визначеній сфері діяльності.

Міністерства є самостійними і відповідальними за свою діяльність органами виконавчої влади, вони підпорядковуються лише Кабінету Міністрів України.

Міністерство очолює міністр, якого за поданням Прем'єр-міністра призначає Президент України.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Наприклад, Державне агентство водних ресурсів; Державне агентство земельних ресурсів Україн; Державна архівна служба України.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання й повноваження, щодо нього може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова, якого призначає на посаду Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Наприклад, Антимонопольний комітет України, Державна пенітенціарна служба, Державна податкова служба України.

Місцеві органи виконавчої влади представлені місцевими обласними, районними, а також міськими у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями та їх структурними підрозділами (управліннями, відділами).

У здійсненні своїх повноважень голови місцевих державних адміністрацій відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Відповідні ради можуть впливати на вирішення питання щодо голови місцевої державної адміністрації.

На виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази.

6. Поняття місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування.

Місцевим самоврядуванням є право та реальна можливість мешканців села, селища, міста – територіальної громади, самостійно вирішувати питання місцевого значення.

Система місцевого самоврядування включає:

- територіальну громаду;

- сільську, селищну, міську раду;

- сільського, селищного, міського голову;

- виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

- районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ, міст;

- органи самоорганізації населення.

7. Судова система України.

Cудова система України будується за принципом територіальності та спеціалізації.

Суди загальної юрисдикції.

Місцеві загальні суди (районні, міські, міськрайонні), адміністративні, господарські.

Апеляційні: загальні (обласні), адміністративні, господарські.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ; Вищий адміністративний суд України; Вищий господарський суд України.

Верховний суд України.

Це питання регулюється ЗУ «Про судоустрій та с татус суддів» від 07.07.2010.

Конституційний суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції.

Контрольні питання

1. Назвіть основні засади конституційного ладу України.

2. Визначте статус та основні функції Верховної Ради України.

3. Визначте статус та основні функції Президента України.

4. Визначте статус та основні функції Кабінету Міністрів України.

5. Розкажіть, як побудована судова система України.

Лекція 3

Тема: Адміністративні правовідносини в Україні

План

1. Поняття адміністративного права

2. Адміністративне правопорушення та його склад

3. Поняття адміністративних стягнень, їх види та мета.

4. Особливості накладення адміністративних стягнень.

5. Заходи адміністративного авпливу, що застосовуються до неповнолітніх

6. Поняття адміністративного судочинства.

Мета

Закріпити набуті знання щодо адміністративні правовідносини в Україні.

1. Поняття адміністративного права

Адміністративне право – галузь права, що регулює суспільні відносини, які виникають у сфері виконавчо-розпорядницької діяльності держави. Особливістю цих відносин є те, що обов’язковим учасником є відповідний орган державного управління( посадова особа), наділений владними повноваженнями. Іншою стороною можуть бути органи державного управління, посадові особи, підприємства, організації, установи, громадські об’єднання або громадяни.

Основним нормативним актом адміністративного права є Кодекс України про адміністративні правопорушення (КпАП). Основні завдання КпАП:

- охорона суспільно-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб;

- охорона суспільного (конституційного ладу України);

- охорона всіх форм власності;

- охорона встановленого порядку управління, державного і громадського порядку;

- зміцнення законності;

- запобігання протиправним діям;

- виховання громадян нашої держави у дусі точного і неухильного додержання Конституції та законів України, поваги до прав, честі і гідності громадян інших держав, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед суспільством.

2. Адміністративне правопорушення та його склад

Адміністративне правопорушення (проступок) – це протиправна, винна або необережна дія чи бездіяльність, що посягає на державний або громадянський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, за яку законодавством передбачена адміністративна відповідальність.

Ознаки адміністративного правопорушення:

- протиправність дії або бездіяльності,

- суспільна шкідливість,

- адміністративна карність.

Громадяни несуть адміністративну відповідальність по досягненні ними 16 років.

Юридичний склад адміністративного правопорушення:

Суб’єкт – громадяни України; іноземні громадяни або особи без громадянства; окрему групу серед суб’єктів складають посадові особи.

Об’єкт – суспільні відносини, які складаються в сфері адміністративно-організаційної діяльності і порядку управління; сама людина, її здоров’я, честь і гідність; власність; права і свободи громадян.

Суб’єктивна сторона – психічне ставлення особи до вчиненої нею протиправної дії або бездіяльності, вина особи, мета і мотив її поведінки.

Об’єктивна сторона – наявність самої дії або бездіяльності, протиправних наслідків та причинного зв’язку між ними, а також місце, час, спосіб і засоби вчинення правопорушення.

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим:

- умисно, коли особа, яка його вчинила : усвідомлювала протиправний характер, шкідливі наслідки своєї дії чи бездіяльності, передбачала їх, бажала їх шкідливих наслідків, свідомо допускала настання шкідливих наслідків;

- з необережності, коли особа, яка його вчинила: передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення; не передбачила можливості настання шкідливих наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

3. Поняття адміністративних стягнень, їх види та мета.

Адміністративна відповідальність – вид юридичної відповідальності громадян і посадових осіб, що полягає у застосуванні до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, певного заходу державно-правового примусу – адміністративного стягнення.

Види адміністративних стягнень:

- попередження – письмове офіційне застереження громадянина про скоєне ним правопорушення. Носить характер морального осуду правопорушника, застосовується при малозначності правопорушення;

- штраф – майнове стягнення, що полягає у вилученні в порушника визначеної законної суми в прибуток держави і не носить компенсаційного характеру;

- оплатне вилучення предмета – примусове вилучення з наступною реалізацією і передачею вирученої суми колишньому власнику за відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета;

- конфіскація – примусове безоплатне обернення майна у власність держави;

- позбавлення спеціального права – застосовується за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом на строк до 3 років;

- виправні роботи призначаються строком до 2 місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи правопорушника з утриманням до 20 відсотків заробітку у прибуток держави;

- арешт – найсуворіш-е адміністративне стягнення, встановлюване і застосовуване у виняткових випадках за найбільш серйозні правопорушення, виражається в короткостроковому (до 15 діб) позбавленні порушника волі з використанням його на фізичних роботах без оплати. Не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до 12 років, до неповнолітніх, до інвалідів I і II груп.

- Адміністративні стягнення мають на меті виховання особи, що вчинила правопорушення, інших осіб для запобігання правопорушень у майбутньому.

4. Особливості накладення адміністративних стягнень.

При накладенні адміністративного стягнення враховуються:

- характер вчиненого правопорушення,

- особа порушника,

- ступінь його вини,

- майновий стан,

- обставини, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність.

Обставинами, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, визнаються:

- щире розкаяння винного;

- відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;

- вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;

- вчинення правопорушення неповнолітнім;

- вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.

Законами України може бути передбачено й інші обставини, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення. Орган (посадова особа), який вирішує справу про адміністративне правопорушення, може визнати пом'якшуючими і обставини, не зазначені в законі.

Обставинами, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення, визнаються:

- продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;

- повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;

- втягнення неповнолітнього в правопорушення;

- вчинення правопорушення групою осіб;

- вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин;

- вчинення правопорушення в стані сп'яніння. Орган (посадова особа), який накладає адміністративне стягнення, залежно від характеру адміністративного правопорушення може не визнати дану обставину обтяжуючою.

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через 1 місяць з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – 2 місяця з дня його виявлення.

Якщо в результаті адмінправопорушення потерпілому нанесена матеріальна шкода, то на порушника покладається обов’язок її компенсації.

Якщо особа, піддана адміністративному стягненню , протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню.

5. Заходи адміністративного авпливу, що застосовуються до неповнолітніх

За вчинення адміністративних правопорушень до неповнолітніх у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років можуть бути застосовані такі заходи впливу:

- зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

- попередження;

- догана або сувора догана;

- передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

6. Поняття адміністративного судочинства.

Адміністративне судочинство - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом

Кодекс адміністративного судочинства України визначає юрисдикцію, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

- на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

- з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

- обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

- безсторонньо (неупереджено);

- добросовісно;

- розсудливо;

- з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

- пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

- з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

- своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Контрольні питання

1. Що таке адміністративне право?

2. Що таке адміністративне правопорушення? Назвіть його ознаки.

3. Назвіть види адміністративних стягнень.

4. Скажіть, які примусові заходи застосовуються до неповнолітніх?

5. Назвіть основні завдання адміністративного судочинства.

Лекція 4.

Тема: Загальні положення кримінального права України

План

1. Поняття кримінального права України

2. Поняття злочину, його ознаки та види.

3. Склад злочину та його елементи

4. Обставини, що виключають злочинність діяння

5. Поняття та форми співучасті. Види співучасників

6. Кримінальна відповідальність та її підстави

7. Поняття кримінального покарання та його види

Мета

Закріпити набуті знання щодо загальних положень кримінального права України.

1. Поняття кримінального права України

Кримінальне право одна з галузей права України, яка являє собою систему норм, встановлених державою, що визначають підстави і принципи кримінальної відповідальності, а також визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.

Злочин і покарання – дві головні інституції кримінального права. Відносини, що виникають у зв’язку з вчиненням злочину і застосуванням за це певних покарань, становлять предмет кримінального права.

Основна функція кримінального права – охоронна. Воно охороняє відносини, що регулюються або виникають в інших галузях права.

Регулятивна функція полягає в тому, що спеціальні норми кримінального права дозволяють державним органом не притягати особу до відповідальності або до виконання покарання забороняючи їй вчинювати суспільно небезпечні дії, у той самий час вимагають правомірної поведінки після вчинення злочину.

Кримінальне право виключає так зване об’єктивне ставлення, тобто відповідальність за наслідки, що настали, без наявності вини. Які б тяжкі наслідки не потягло за собою діяння особи, кримінальна відповідальність виключається, поки не буде встановлено, що особа діяла винно.

Кримінальному праву притаманний принцип особистої відповідальності. Суб’єктом злочину, тобто особою, яка може нести кримінальну відповідальність, є лише фізична особа, яка обов’язково є осудною й досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність.

Важливим принципом кримінального права також є принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності й покарання. Він вимагає, щоб і кримінальна відповідальність, і призначення покарання були максимально конкретизовані та індивідуалізовані, виходячи з конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного.

Все чинне кримінальне законодавство України зосереджене в Кримінальному кодексі, який являє собою систематизований законодавчий акт, що складається із Загальної і Особливої частин. У Загальній частині визначені базові інститути і поняття, застосовувані до всіх злочинів. В Особливій частині містяться визначення конкретних видів злочинів і встановлюється покарання за їхнє вчинення. Загальна і Особлива частини поділяються на глави статті. Статті Загальної часини складають єдине ціле, статті Особливої частини мають диспозицію і санкцію. Новий Кримінальний кодекс України прийнятий 5 квітня 2001р., набрав чинності 1 вересня 2001р.

2. Поняття злочину, його ознаки та види.

Злочин – передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад країни, його політичну та економічну системи, власність, особистість, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше діяння, що посягає на правопорядок, і передбачене кримінальним законом.

Ознаки злочину:

- суспільна небезпека;

- кримінальна протиправність;

- винність;

- карність.

Злочини з урахуванням ступеня їхньої суспільної небезпеки підрозділяють на:

- особливо тяжкі;

- тяжкі;

- середньої тяжкості;

- невеликої тяжкості.

3. Склад злочину та його елементи

Склад злочину – сукупність юридичних об’єктивних і суб’єктивних ознак, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин. Склад злочину утворюють: об’єкт, суб’єкт, об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона.

Об’єкт – відображає те, на що завжди посягає злочин, ому або кому він заподіює певної шкоди.

Суб’єкт – фізична особа, яка вчиняє злочин.

Об’єктивна сторона – це зовнішня сторона діяння. Суспільно небезпечні діяння, наслідки, причинний зв’язок між ними, спосіб, засоби, місце, час і умови вчинення злочину.

Суб’єктивна сторона – внутрішня, психологічна сторона злочину, що характеризується конкретною формою провини, мотивом, метою.

4. Обставини, що виключають злочинність діяння

Обставинами, що виключають злочинність діяння, є:

- необхідна оборона;

- уявна оборона;

- затримання особи, що вчинила злочин;

- крайня необхідність;

- фізичний або психічний примус;

- виконання наказу або розпорядження;

- діяння, пов’язане з ризиком;

- виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

5. Поняття та форми співучасті. Види співучасників

Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь кількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст.26 КК). При співучасті об’єднуються кілька осіб і вчиняють злочин спільно і навмисно.

Співучасники злочину: виконавець, організатор, підбурювач, пособник (ст. 27 КК).

Виконавцем вважається особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Організатор – особа, що організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням. Крім того, організатором визнається особа, що створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Якщо особа фінансує злочинну діяльність організованої групи чи злочинної організації, вона також визнається організатором. Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Способи підбурювання можуть бути різні (умовляння, підкуп, погрози, примус, вказівки, наказ тощо), але їх об’єднує те, що в результаті в інших співучасників виникає бажання, рішучість вчинити злочин. Пособником визнається особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками. Посібником також визнається особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

У кримінальному праві розрізняють просту і складну форми співучасті, під якими розуміють об’єднання співучасників за виконуваними ролями і за стійкістю зв’язків між ними.

Проста співучасть (спів виконавство, співвинність) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну роль.

При складній співучасті співучасники виконують різні ролі.

За стійкістю зв’язків, а також стійкістю умислу розрізняють вчинення злочину різними злочинними групами:

- групою осіб;

- групою осіб за попередньою змовою;

- організованою групою;

- злочинною організацією.

Злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили кілька виконавців без попередньої змови. Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб має місце тоді, коли його спільно вчинили кілька осіб, які заздалегідь домовилися про спільне його вчинення. Головною тут є попередня змова співучасників на спільне вчинення злочину. Ця змова може відбутися як вчинення злочину, а може безпосередньо перед його вчиненням. Вчинення злочину організованою групою можливо тоді, коли в його готуванні або вчиненні брали участь три або більше осіб, які раніше зорганізувалися у стійке об’єднання саме для вчинення злочину або злочинів. Ця група об’єднана одним планом, в якому присутні розподіл функцій, зрозумілість його плану всіма учасниками групи. Вчинення злочину злочинною організацією визнається, якщо він вчинений стійким ієрархічним об’єднанням кількох осіб (три і більше). Члени або структурні об’єднання злочинної організації організовуються для вчинення особливо тяжких або тяжких злочинів. Злочинними організаціями визнаються банди, терористичні організації, воєнізовані або збройні формування.

6. Кримінальна відповідальність та її підстави

Кримінальна відповідальність – це передбачені законом обмеження майнового, особистого чи іншого характеру, що застосовуються державою як реакція за вчинення фізичними особами злочину і визначається вироком суду.

Єдиною підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину.

Єдина підстава кримінальної відповідальності містить фактичну та юридичну сторони. Фактична сторона – це вчинення суспільно небезпечного діяння, юридична сторона – це передбаченість такого діяння КК.

Юридична сторона має дві складові: матеріальну – вчинення особою злочину, процесуальну – наявність вироку суду щодо конкретної особи.

7. Поняття кримінального покарання та його види

Невідворотність покарання є одним з найважливіших принципів кримінального права. Покарання використовуються не тільки як кара за вчинений злочин, але і для перевиховання, запобігання можливості вчинення нових злочинів. Покарання – захід державного примушення, який має публічний характер і застосовується судовим вироком до особи, винною у вчиненні злочину.

Покарання – це захід примушення, який застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, що укладається в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.

За порядком призначення покарання поділяються на:

Основні покарання – а) громадські роботи – встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більш як чотири години на день; б) виправні роботи – призначаються на строк від 6 місяців до 2 років і обов’язково супроводжуються відрахуванням із суми заробітку засудженого в доход держави в межах від 10 до 20 відсотків заробітку засудженого; в) службові обмеження для військовослужбовців встановлюються на строк від 6 місяців до 2 років із відрахуванням із суми заробітку засудженого в доход держави в межах від 10 до 20 відсотків грошового забезпечення засудженого; г) арешт на строк від 1 до 6 місяців; д) обмеження волі на строк від 1 до 5 років з утриманням в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства з обов’язковим залученням до праці; е) позбавлення волі на певний строк – на строк від одного до п’ятнадцяти років і відбувається в кримінально-виконавчих установах; ж) довічне позбавлення волі – воно замінило смертну кару.

До додаткових покарань відносять: а) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу – безстрокове; б) конфіскацію майна – призначається лише у випадках, прямо передбачених у санкціях статті за тяжкі й особливо тяжкі корисливі злочини.

Покараннями, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові є: а) штраф – встановлюється у межах від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімум доходів громадян. В окремих випадках може бути встановлений більший розмір штрафу; б) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – на строк від 1 до 3 років як додаткове покарання.

Конторольні питання

1. Що таке кримінальне прао?

2. Що таке злочин? Назвіть елементи складу злочину.

3. Що таке кримінальне покарання? Назвіть його види.

4. Які ви знаєте обставини, що виключають злочинність діяння?

5. Що таке співучасть у злочині? Назвіть види співучасників.

Лекція 5.

Тема: Загальні положення цивільного права України

План

1. Відносини, які регулюються цивільним правом

2. Суб’єкти та об’єкти цивільного права.

3. Поняття цивільного правочину та умови його чинності

4. Поняття цивільного договору

5. Поняття зобов’язання

Мета

Закріпити набуті знання щодо загальних положень цивільного права України.

1. Відносини, які регулюються цивільним правом

Однією з найважливіших галузей національного законодавства є цивільне право.

Цивільне право – галузь права, що регулює такі групи суспільних відносин: 1) товарно-грошові та інші майнові відносини; 2)особисті майнові відносини, пов’язані з майновими; 3)особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими.

Основним джерелом цивільного права є Цивільний кодекс України.

Цивільно-правові відносини – це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті.

Особливості:

- це майнові і особисті немайнові відносини урегульовані нормами цивільного права.

- їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю;

- суб’єктивні права і суб’єктивні обов’язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів.

Таким чином цивільно-правові відносини – це майнові та особисті немайнові відносини між майново відокремленими юридично рівними учасниками, що є носіями суб’єктивних цивільних прав, обов’язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

2. Суб’єкти та об’єкти цивільного права.

Суб’єктами цивільного права є учасники цивільних правовідносин (ст.2 ЦКУ).

Учасниками цивільних правовідносин є фізичні та юридичні особи. А також: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Цивільна правоздатність – це здатність мати цивільні права та обов’язки. Її мають усі фізичні особи. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент смерті.

Цивільна дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

У залежності від обсягу дієздатності громадян розрізняють дієздатність повну, неповну, часткову, обмежену. Повна наступає з 18 років. Неповна – у віці від 14 до 18 років. Часткова – до 14 років. Обмежена – встановлюється для осіб, які зловживають спиртними напоями і наркотичними речовинами. Обмежена дієздатність встановлюється тільки судом.

Ознаки і види юр. осіб

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язок, бути позивачем і відповідачем в суді, арбітражному суді, третейському суді, зареєстровані у встановленому законом порядку. З цього можна виділити істотні ознаки:

- організаційна єдність (колективне утворення, певним чином організований колектив людей;

- наявність відокремленого майна;

- виступ у цивільному обороті від свого імені;

- здатність нести самостійну майнову відповідальність;

- здатність бути позивачем або відповідачем в суді, арбітраж., чи третейському суді.

Види:

- приватні;

- колективні;

- державні;

- змішані;

- сумісні з участю заруб. партнерів;

- іноземні;

- міжнародні організації та об’єднання.

Поділяються на

- комерційні;

- не комерційні.

Комерційні – головною метою діяльності є одержання прибутку.

Об’єкти цивільного права – це матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають, змінюються чи припиняються цивільні права та обов’язки.

Це можуть бути гроші, речі, будь-яке майно, інтелектуальна власність, ділова репутація, честь, гідність, здоров’я тощо.

Об’єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або є невід’ємними від фізичної чи юридичної особи.

3. Поняття цивільного правочину та умови його чинності

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.

Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

4. Поняття цивільного договору

Договір – угода двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Отже, д. як юр. факт. має такі ознаки:

- виявлення волі не однієї особи (сторони), а двох чи кілька осіб, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинні збігатися і відповідати одне одному;

- спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав чи обов’язків;

- односторонні договір – одна сторона має лише суб’єктивні права, а друга – лише суб’єктивні обов’язки;

- двосторонні договір – права та обов’язки покладено на обидві сторони зобов’язання, що виникли з цього договору;

- попередній договір – сторони зобов’язуються у певний строк укласти в майбутньому договір;

- основний договір – уклад, якого передбачено попереднім договором;

- договір про передачу майна у власність (купівля-продаж, міна, дарування);

- договори про передачу майна у тимчасове користування (оренда);

- договори про виконання робіт (побут, підряд на кап. будівництво);

- договори творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори тощо);

- договори про сум. діяльність (уст. договори тощо);

- договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, схов).

5. Поняття зобов’язання

У цивільному законодавстві так визначено поняття зобов’язання: в силу зобов’язання одна сторона (боржн

Читайте також:

Порівняльне правознавство і зближення правових систем.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лекція №6 Дитяча міфологія	\|	Шум, параметри звукового поля.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.067 сек.