• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

У ці роки розкрився поетичний

Література Слобожанщини у ХІХ - початку ХХ століття

У першій половині XIX ст. Слобожанщина стала центром розвитку загальноукраїнської культури і літератури. Не випадково університет в Харкові був відкритий набагато раніше, ніж у Києві.Слід відзначити, що умови для розвитку української культури були дуже несприятливі. Приєднання українських земель до Росії супроводжувалося ліквідацією національних державних структур, закріпаченням вільного населення, насильницькою русифікацією. Проте, серед передової інтелігенції жила любов до свого народу, до його культури, до його мови. У ХІХ ст. були організовані гуртки і осередки, які виявляли інтерес до історії, побуту, фольклору України.

«Найбільш замітний гурток, перша така громада українська, що вже щось значила в літературі й житті українськім, – писав М. С. Грушевський, – на Україні російській виробилася в Харкові, що в десятих – двадцятих роках став найбільшим духовним вогнищем України: коштом місцевого дворянства, потомків слобідської старшини, засновано тут університет, далі жіночий інститут, організувався театр, розвивається досить жива як на ті часи літературна діяльність, виходять журнали і збірки літературні».

Завдяки тому, що при університеті була відкрита друкарня, в Харкові з'явилися перші періодичні видання в Україні: газета «Харьковский еженедельник» (1812), журнали «Харьковский Демокрит» (1816),

«Украинский вестник» (1816 - 1819), «Украинский журнал» (1824 - 1825). Навколо журналів гуртувалися поети, прозаїки, критики, теоретики літератури, які намагалися йти в ногу з загальноросійським літературним життям. Найбільш активними були Г. Ф. Квітка-Основ'яненко, П. П. Гулак- Артемовський, І. С. Рижський, І. І. Срезневський, В. Г. Маслович та ін. Незважаючи на те, що література була переважно російськомовною, постійно зростав інтерес до рідного слова, спостерігалося намагання надати українській мові в художній творчості рівних прав із російською.

Велика заслуга в тому, що Харків став колискою нової української літератури належить Г. Ф. Квітці-Основ'яненку, який увійшов в історію літератури як фундатор нової української прози й визначний драматург. Кращі твори письменника гідно репрезентували українську літературу загальноросійському і європейському читачеві. Великою заслугою Г. Ф. Квітки-Основ′яненка було й створення національної соціально-побутової комедії. У комедії «Сватання на Гончарівці» вперше в українській літературі було виведено образ кріпака-робітника. Комедія була поставлена в Харківському театрі в 1836 р. трупою Л. Млотковського. Ще одним літератором першої половини ХІХ ст. був Степан Писаревський (80-ті рр. XVIII ст. – 1839). На початку ХІХ ст. він навчався у Харківському колегіумі, вирізняючись серед бурсаків своїми здібностями до науки та віршування. Протягом 1818 – 1831 рр. С.Писаревський перебував на духовній службі. Однак незабаром він накликав на себе гнів духовного начальства за те, що

«жизни невоздержанной, в священнодействии ненадежен, исправлении треб христианских нерачителен».

Ще одним літератором першої половини ХІХ ст. був Степан Писаревський (80-ті рр. XVIII ст. – 1839). На початку ХІХ ст. він навчався у Харківському колегіумі, вирізняючись серед бурсаків своїми здібностями до науки та віршування. Протягом 1818 – 1831 рр. С.Писаревський перебував на духовній службі. Однак незабаром він накликав на себе гнів духовного

начальства за те, що «жизни невоздержанной, в священнодействии ненадежен, исправлении треб христианских нерачителен». Його творчість припала на 1833 – 1839 рр. Навколо родини С.Писаревського гуртувалися тогочасні молоді харківські письменники. Його поетичні твори з′явилися уже посмертно в альманахах

«Сніп» (1841), «Ластівка»(1841) та інших виданнях. Його пісні «За Немень їду» та «Де ти бродиш моя доле?..» стали народними ще за життя поета. Відомим письменником був

***

Де ти бродиш, моя доле?

Не докличуся тебе!

Досі б можна дике поле Пригорнути до себе.

А тебе ось не вблажаю – До якої то пори!

Всюди ськаю і питаю, Що аж серденько знурив!

Степан ПИСАРЕВСЬКИЙ.

також професор, ректор університету Петро Петрович Гулак- Артемовський (1790 – 1865), талант якого проявився в жанрі байки.

Серед поетів першої половини ХІХ ст.– Михайло Миколайович Петренко (1817 – 1862), уродженець містечка Слов′янськ (тепер Донецької області). Випускник Харківського університету (1841) прославився не роботою по

«гражданським відомствам», а тим, що був автором безсмертних пісень

«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…», «Взяв би я бандуру…». Свої твори М. М. Петренко друкував у тогочасних харківських альманахах «Сніп»,

«Молодик».

Визначним явищем у літературі першої половини XIX ст. була

Харківська школа романтики, яку складали Л. І. Боровиковський, А. Л. Метлинський, М. І. Костомаров, І. І. Срезневський, Я. І. Щоголів та ін. Письменники-романтики виявляли великий інтерес до історії України і національних традицій, збирали і широко використовували в своїй творчості фольклор. Український філософ М. Попович про літературну ситуацію на тогочасній Слобожанщині пише так:

«Молоді літератори 30-х років – це випускники Харківського університету, які служили по відомству освіти по всій Лівобережній Україні або осідали у своїх невеличких маєтках: Левко Боровиковський, Олександр Афанасьєв-Чубинський, Віктор Забіла, сільський священик Степан Писаревський та інші, а також професор кафедри російської словесності Амвросій Метлинський. Тут же починається літературна і наукова діяльність Миколи Костомарова…».

У 50-90 роки українська літературна діяльність у Харкові дещо послаблюється через цілий ряд причин: заборони на публікацію художніх твори українською мовою, відсутність періодичних українських видань тощо. Не дивлячись на це, у другій половині XIX ст. Харківщина дала плеяду відомих діячів літератури. Тут народився, одержав освіту і вчителював Борис Дмитрович Грінченко (1863 – 1910), життя і діяльність якого були

справжнім подвигом в ім'я України. Педагог, письменник, літературознавець, лексикограф, етнограф, історик, видавець, громадсько-культурний діяч – такий діапазон його творчої біографії. Він збирав народну творчість по всій Україні, вивчав життя народу, виявляв турботу про народну освіту, популяризував творчість українських письменників, перекладав на українську мову класиків світової літератури. Велику цінність становить упорядкована Б. Д.Грінченком фундаментальна праця «Словарь української мови» в чотирьох томах.

талант вихованця Харківського університету Якова Івановича Щоголіва (1823 – 1898), продовжувача традицій Т.Г.Шевченка. Народився поет в Охтирці у небагатій сім′ї, але батьківські статки дозволили трьом синам отримати освіту у Харківському університеті. Протягом 1843

– 1848 рр. Я. І. Щоголів навчався в університеті, по закінченні працював на

Про себе Я.І.Щоголів писав:

«…Всю свою жизнь я просил у Господа не богатства, а только хлеба насущного, того же прошу и моим детям, и кто сказал бы вам, что я разжиревший буржуа, тот соврал бы вам сторицею. Я с детства патриархальный гетьманец в чрезмерно скромной рамке во всем, кроме музики».

державній службі, ставши згодом секретарем Харківської міської думи. Серед його нечисленних знайомих – Д. Яворницький, Д. Багалій, М. Сумцов. Життя поета було сповнене трагізму, позначене смертю двох дітей, а відтак і його поезія була наповнена глибоким смутком. Найвідоміші збірки творів поета – «Ворскло» (1883) і «Слобожанщина» (1898), в яких постає історична доля народу Слобожанщини: вільне заселення краю, тяжке кріпацтво, очікувана воля, що не принесла щастя. Про значення його поезії М. Ф. Сумцов сказав:

«Щоголів був ображений недбалим до нього відношенням українського громадянства. Виною тому в значній мірі було занадто мляве життя самого суспільства. В дійсності ще за життя Щоголів став українським клясиком головне завдяки гарної соковитої мови. Майже усі літературні збірники і альманахи користувалися його творами, як то «Молодик», «Хата», «Луч»,

«Рада галицька», «Зоря», в нові часи «Вік», «Розвага» ин. […] Ні одна книжка по історії українського письменства не обходить Щоголіва. Без сумніву, згодом Щоголіва залюбки буде прийнята в широких колах громадянства, вважаючи її найкращі риси: любов до рідного краю,численні історичні спогади, гарні побутові малюнки, гуманне, доброзичливе відношення до жіноцтва і дітей».

Близьким до Я. І. Щоголіва в зображенні життя слобожанського села був

Іван Іванович Манжура (1851 – 1893), якого М. Ф. Сумцов назвав «досить

обдарованою, але глибоко нещасною людиною». Народився майбутній поет у Харкові в сім'ї дрібного чиновника. Мати померла рано, а з батьком, який хворів на алкоголізм, йому довелося натерпітися різних страждань. Батько, викравши його п'ятирічного в Москві у бабусі, привів пішки до Харкова. І протягом чотирьох років, як писав згодом І. І. Манжура, «…не давав мені в дитинстві ніде пустити коріння… З цього часу я до 9 років пройшов з батьком 12 лише губернських міст і зробив (пам′ятаю, як цим вихвалявся батько) 6000 верст».

Доля поета схожа на захоплюючий роман: карколомні перипетії дитинства, відрахування за «непокірну вдачу» з шостого класу гімназії, відрахування у 1872 р. «як не благодійного» з Харківського ветеринарного інституту без права вступу до будь-якого іншого вищого навчального закладу, серед добровольців з України у середині 70-х рр. ХІХ ст. брав участь у визвольному русі Сербії проти турецького поневолення, був поранений. У 1877 р. він обраний дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства, з 1891 р. – дійсний член Товариства аматорів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті. І. І. Манжура друкував вірші під псевдонімом Іван Клічка. У 1889 р. у Петербурзі він видав першу і єдину прижиттєву збірку віршів «Степові думи та співи», в 1890 р. у Харкові – фольклорний збірник «Сказки, пословицы и т.п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И.И.Манжурой». З кінця 80-х рр. за «неблагонадійним» поетом і фольклористом посилився нагляд поліції, знесилений злиднями та хворобою І. І. Манжура помер 3 травня 1893 р. у Катеринославі.

На Слобожанщині народився один із найбільш значних українських поетів кінця XIX ст. Павло Арсенович Грабовський (1864–1902). Його поетична творчість поряд із творами Шевченка, Франка і Лесі Українки є вершиною розвитку української громадсько-політичної лірики. 20 років із свого 38- річного життя поет провів у тюрмах та на засланні, але до останніх днів залишився непохитним у своїх переконаннях. Незважаючи на вкрай тяжкі умови сибірського заслання, П. А. Грабовський видав близько десяти збірок поезій, опублікував багато статей і нарисів. Велику допомогу в популяризації його творчості надавали І. Я. Франко та Б. Д. Грінченко, з якими поет постійно листувався. Тематика поетичних творів П. А. Грабовського дуже широка: роль поезії і митця в суспільстві, тяжке життя трудового народу, героїка боротьби за свободу, тюремний побут, спогади про дитинство, доля рідної України.

За останнє десятиліття ХІХ ст. у Харкові було створено дві політичні організації – «Братство Тарасівців», до складу якого увійшли й літератори Б. Грінченко, М. Коцюбинський, В. Самійленко; а 1900 р. – Революційна

Напередодні Першої світової війни, поряд із Москвою і Петербургом, Харків став одним із центрів футуризму. Більшість харківських футуристів гуртувалися у маєтку

«Красна Поляна», поблизу Харкова,

Коли б ми плакати могли, Які б річки з очей незрячих, Які б річки із сліз гарячих По Україні потекли!

Коли б ми плакати могли… Коли б ми вірити могли, Які б ми витерпіли муки. Яку б вагу взяли на руки, Які б хрести ми понесли! Коли б ми вірити могли…

Коли б ми гніватись могли, Які б пожежі засвітили. Які б кайдани ми розбили, Якого б ката розп′яли!

Коли б ми гніватись могли…

Олександр ОЛЕСЬ

власницями якого були п′ять сестер-художниць Синякових. Скандально відомі у Харкові – талановиті, вишукані, екстравагантні дівчата, і всі знаменитості вважали за обов’язок завітати до них на гостину. У 1908 р. в Харкові почав друкувати свої твори Велемир Хлєбніков. У 1912 р. світ побачив альманах «Пощечина отечественному вкусу», авторами якого були Велемир Хлєбников і Володимир Маяковський. Перший їх виступ у Харкові відбувся 14 грудня 1913 р. у залі публічної бібліотеки. У кількох таких успішних виступах брав участь й Ігор Северянін.