Ключові терміни та поняття

В УКРАЇНІ в 20—30-ті РОКИ

ПОЛІТИКА ТОТАЛІТАРНОЇ ДЕРЖАВИ ЩОДО РЕЛІГІЇ І ЦЕРКВИ

· автокефальна церква

· соборноправність

· патріархія

· Всеукраїнська Церковна Рада

· єпископ

· парафія

· „Союз Визволення

України”

· український націоналізм

Починаючи з 1654 р. впродовж 32 років Москва нарешті (1686 р.) приєднала до себе Українську Церкву, знищила її соборноправність. Потім впродовж майже 2,5 століть Українська Церква була в неволі, з неї зробили звичайну Московську митрополію. Петро І, Катерина II та наступні російські царі «обмосковлювали» Українську Церкву: в Україні припинили існувати Собори, які обирали митрополита та єпископів, припинили діяльність церковні братства, введені російські та церковнослов'янські тексти Св. Письма, заборонено малювати образи і будувати церкви в українському стилі, в Українську Церкву відібрана книжка канонів, вільне духовенство було обернено в державних урядовців нижчого рангу, тобто Російська неканонічна синодальна церква (головою Синоду був сам цар) забрала повністю незалежність Української Церкви.

У 1917 р. бажання українського народу до національного самовизначення поставило на порядок денний питання про створення української, незалежної від Московської патріархії автономної церкви.

На жаль, Центральна Рада не проявила особливого інтересу до справ Церкви. В її складі не було представників Української Церкви, хоча значна частина українського духовенства прихильно ставилася до українського національно-визвольного руху. В кінці 1917 р. Українська Церква звернулася з відозвою до українського народу про підтримку Центральної Ради. Але «молода українська державність,— писав Д. Дорошенко,— недооцінювала українського церковного руху і не дала йому потрібної підтримки».

В січні 1918 р. в Києві був скликаний Всеукраїнський церковний собор, почесним Головою було обрано митрополита Володимира, якого солдати Муравйова під час боїв за Київ замордували в Києво-Печерській лаврі, і до липня 1918 р. митрополичий престол в Києві був порожній.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського ставлення Держави до Церкви змінилося. Гетьман був глибоко віруючою людиною (у гетьманській резиденції в Києві була каплиця, гетьман особисто і його родина брали участь в богослужіннях; він часто христосувався з членами свого кабінету). За Гетьманату було створено спеціальне Міністерство віросповідань (проф. В. Зіньковський на чолі його), багато робилося для повної українізації Церкви.

Уряд гетьмана Скоропадського, а після його падіння і Директорія схвалювали розрив УПЦ з Москвою. 1 січня 1919 р. уряд Директорії проголосив своїм законом Автокефалію Православної Церкви в Україні. Але оскільки обидва уряди протрималися недовго, то їх підтримка не дала конкретних результатів. До того ж у самій церковній справі в Україні відбувся поділ в середовищі духовенства і мирян: одні продовжували підкорятися патріархові Тихонові (Москві), інші виявляли йому непослух; одні служили служби на московський лад, інші почали повертатися до стародавніх, київських традицій, з українською вимовою церковної служби включно (як це відбувається і сьогодні).

На початку 20-х років патріарх Тихон і всі православні ієрархії були категорично проти нового розколу православ'я. Але, не дивлячись на це, в жовтні 1921 р. Всеукраїнська Церковна Рада, що виникла ще у 1918 р., провела свій собор і проголосила створення УАПЦ (Української Автокефальної Православної Церкви). Церковна служба почала проводитися українською мовою, був осучаснений зовнішній вид священнослужителів, вони мали право на шлюб, була відкинута система патріаршого авторитаризму, і влада була передана виборним радам єпископів, священиків і віруючих.

Собор, на який зібралося 500 делегатів (у тому числі 64 священики), нехтуючи канонами РПЦ та ігноруючи погрози ієрархів, вибрав одного з членів Всеукраїнської Церковної Ради, священика Василя Липківського, митрополитом, який тут же висвятив архієпископа й чотирьох єпископів, а вони в свою чергу рукопоклали кількасот священиків та дяків.

УАПЦ швидко зростала. У 1924 р. вона вже мала ЗО єпископів, близько 1500 священників, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. До неї приєдналося багато українських парафій у США, Канаді та Європі.

Радянські власті, вважаючи найнебезпечнішим релігійним супротивником Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, не перешкоджали розвиткові УАПЦ, виникненню релігійних груп, що підривали вплив російської існуючої церкви. Тим і пояснюється їхня терпимість до українізації церкви в першій половині 20-х років.

УАПЦ провела немало церковних нововведень, у підґрунті яких лежало прагнення наблизитися до віруючих, залучити їх до своєї діяльності. Але порушення канонічної практики, неодноразові заяви патріарха Тихона про її незаконність, невизнання її іншими патріархами поза межами СРСР створили УАПЦ репутацію, що відштовхувала від неї багатьох її послідовників. Крім того, запроваджені УАПЦ виборні демократичні засади призводили до численних сутичок між духовенством і мирянами. Щойно заснована церква майже не мала економічної бази, не вистачало священнослужителів.

На кінець 20-х років серйозною загрозою для УАПЦ стала політика уряду.Занепокоєні несподіваними успіхами української церкви, радянські власті застосували до неї принцип «поділяй і володарюй». Вони сприяли виникненню в Україні дисидентських церковних груп, що підривали не лише РПЦ, а й її українську суперницю. Незважаючи на всі тактичні заходи, уряд не зміг знищити чи підкорити УАПЦ. Навпаки, попри всі свої недоліки, вона продовжувала зростати. Тоді, починаючи з 1926 року, радянська влада розпочала фронтальний наступна неї, наклавши високі податки на українські парафії та обмеживши діяльність духовенства. Незабаром після цього власті звинуватили митрополита Липківського і ряд його прибічників в українському націоналізмі. В 1929 р. почалися масові арешти та репресії священиків та прибічників УАПЦ за участь в «Союзі Визволення України» (СВУ), який розглядався як змова проти Радянської влади. Митрополит В. Липківський був заарештований. Всеукраїнська Церковна Рада розпущена. 10,5 тис. священиків, 35 єпископів були заарештовані, заслані до Сибіру, загинули в тюрмах.

В 1930 році Надзвичайний собор УАПЦ прийняв рішення про розпуск. Відновлена УАПЦ в 1990 р.

З а п и т а н н я:

1. Коли була знищена соборноправність Української церкви? Що Ви знаєте про її становище до Лютневої революції 1917 р.?

2. Як духовенство України ставилося до українського національно-визвольного руху і яким було ставлення Центральної Ради до українського духовенства і церкви?

3. Що Ви знаєте про ставлення гетьмана Скоропадського до української церкви?

4. Коли і за якого політичного режиму було проголошено Автокефалію Православної церкви в Україні?

5. Чому і як мінялося відношення Радянської влади до УАПЦ?

6. Коли і яким рішенням припинила свою діяльність УАПЦ? Коли в умовах незалежної України вона була поновлена?

«ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ»

(1929—1939 рр.)

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ключові терміни та поняття	\|	Ключові терміни та поняття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.