• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

І. Права української нації

ІІ. Права людини.

Більшість українських дисидентів непокоїло згортання демократичних тенденцій, які були започатковані під час «Відлиги» М.Хрущова. Дехто відчував, що соціалістичний розвиток держави зайшов у глухий кут. Значна частина дисидентів не мала сумнівів, стосовно соціалізму, але бачила велику різницю між проголошеними позитивними засадами Конституції і реальним життям. Подібний соціалізм вони вважали неправильним(«лжесоціалізмом»).

Викликали незадоволення порушення прав людини, відсутність свободи слова, друку, всілякі заборони, закриті суди над людьми. Дехто з інтелігенції бачив великі помилки в економіці, екологічні проблеми, намагався попередити про це державу. Головне занепокоєння викликав стан освіти і культури. Утиски української мови, відкрита русифікація, всілякі заборони в сфері національно-культурного життя породили спалах дисидентського руху.

Окремі дослідники українського дисидентства визначають наступні його різновиди(див. таблицю):

Але цей поділ дещо умовний. Більшість дисидентів ставила перед собою цілий ряд задач, характерних для декількох різновидів.

Особливості українського дисидентства:

· Це була мирна, ненасильницька форма боротьби, яка часто проводилася конституційним шляхом(на відміну від жорстоких, терористичних дій ОУН-УПА);

· Дисидентами були переважно представники інтелігенції (в основному, студенти, журналісти, юристи, письменники, митці, більшість - вихідці з українських сел), але їх діяльність інколи охоплювала різні соціальні прошарки;

· Це було загальноукраїнське явище (дисиденти були в більшості областей УРСР);

· Дисидентам була чужою ксенофобія, характерна для оунівського націоналізму, вони толерантно, лояльно, з великим розумінням і повагою відносилися до інших народів.

Юрій Литвин Левко Лук’яненко Петро Григоренко Іван Дзюба

2. Перші прояви дисидентства

Перші дисиденти

Після смерті Й.Сталіна у 1953 році з’являються перші поодинокі дисиденти. Це були мужні принципові людини. Деякі з них були молоді комсомольці, комуністи, котрі бачили певні негаразди й не могли мовчати. Серед них був комсомолець, поет Юрій Литвин, син партизана-ковпаківця з Київщини. Він виступив з критикоюзловживань місцевого голови колгоспу і був у 1953 році заарештований за навмисне приписаний йому кримінальний злочин і засуджений (пізніше займався правозахисною діяльністю і покінчив самогубством в таборах). Також, це був поет, бібліограф, популяризатор української книги Святослав Караванський, який писав листи-протести у різні інстанції з засудженням русифікації. Активним дисидентом став також генерал Петро Григоренко. Він виступав проти безладдя в армії, проти придушень військами соціалістичних країн революцій в Угорщині і Чехословаччині, захищав право кримських татар(примусово виселених за часів Й.Сталіна) повернутися на батьківщину. Генерала насильно запроторили до психіатричної лікарні. Згодом він покинув СРСР.

Наприкінці 1950-х та на початку 60-х років на Україні було організовано кілька невеликих таємних груп( «Український революційний центр», «Об’єднана партія визволення України», «група журналіста Г.Гайового», та інші), які були швидко виявлені і знешкоджені органами.

Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) Левка Лук’яненка Виникла й так звана «група юристів» на чолі з адвокатом Левком Григоровичем Лук'яненком, людиною принциповою і мужньою. У 1959 році вона перетворилася у «Українську робітничо-селянську спілку» ( Л.Лук’яненко, І.Кандиба, А.Любович; усього – 7 чоловік). УРСС закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу і до проголошення незалежної соціалістичної Української держави( згідно з ст. 14 Конституції УРСР та ст. 17 Конституції СРСР), зі збереженням радянського ладу. Якщо більша частина української нації не підтримає пропозицію вийти з СРСР, спілка мала само розпуститися. Лук’яненко і його однодумці засуджували ідеологію і практику ОУН, вважаючи, що нові умови вимагають нових форм і тактики боротьби. Але, все ж, у 1961 році, незважаючи на радянські гасла, учасників спілки було заарештовано. Львівський суд засудив учасників до тривалих термінів ув'язнення.

Послідовниками УРСС стали «Демократичний союз соціалістів», «Український національний фронт», «Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей» та інші нелегальні організації.

Праця І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «Відлиги» стала праця літературного критика і журналіста з Києва Івана Михайловича Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Дзюба доводив, що компартія ще за часів Й.Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму. Свою аргументацію автор побудував переважно на цитатах з творів Володимира Леніна та партійних документів 20-х років. Дзюба вважав, що політика КПРС, зокрема щодо України, суперечить корінним інтересам українського народу. Критик виступив проти перекручень соціалізму, вимагав повернутися до основних принципів ленінської національної політики, до поваги до інших національностей, до їх мови та культури. Автор відправив свою роботу першому секретарю ЦК компартії України Петру Шелесту та голові уряду УРСР Володимиру Щербицькому, а її російський переклад — керівництву КПРС. Влада оголосила «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» антирадянським твором, а його поширення, зберігання чи навіть просто читання — кримінальним злочином. Іван Дзюба втратив роботу, а у 1972 році був ув'язнений на 18 місяців. Пізніше, завдяки авіаконструктору О.Антонову, Дзюба повернувся до роботи за фахом. Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» поширювалася у самвидаві. Вона без дозволу і відома автора неодноразово видавалася за межами Радянського Союзу. В УРСР цей твір був опублікований тільки у 1990 році. Письменник Б.Антоненко-Давидович назвав працю Дзюби «референдумом покоління».

Додаток. Письменники-шестидесятники у дисидентському русі

3. Опозиційний рух у 1960-1970-х роках

Афіша і кадр з фільму «Тіні забутих предків» В’ячеслав Чорновіл

Виступ у кінотеатрі «Україна»1965 року

Новий виток дисидентського руху почався з 1965 року. У вересні 1965 року, під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» фільму режисера С.Параджанова «Тіні забутих предків», з різкою критикою влади, з протестом проти арештів серед інтелігенції виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під листом протесту підписалося 140 глядачів фільму. Після цією події реакція властей була блискавичною — Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом. На їх захист виступили композитор П.Майборода, художниця А.Горська і поетеса Л.Костенко. З того часу листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту дисидентів. Іншою своєрідною формою протесту стала започаткована традиція: щорічно, 22 травня, вшановувати пам'ять поета Тараса Шевченка. Адже саме цього дня у 1861 році труну з його тілом провезли з Петербургу до Канева(через Київ). Зібрання біля пам’ятника і проголошення антиурядових промов стали небезпечними для влади. 1967 року в цей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам'ятника поетові у Києві і заарештувала чотирьох з них. На вимогу розгніваних людей, які влаштували демонстрацію біля ЦК КПУ арештантів все ж звільнили.

Діяльність В’ячеслава Чорновола

Іншою формою діяльності дисидентів було поширення серед людейпідготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така система називалася «самвидавом». Першою «самвидавською» роботою була «Правосуддя чи рецидиви терору?» (1966 р.) В’ячеслава Максимовича Чорновола. Він народився на Київщині, у сім’ї вчителів. Закінчив факультет журналістики Київського університету, був комсомольським діячем. Працював як літературознавець, був редактором на телебаченні. Чорновіл зумів зібрати дані про затримання, арешти українських опозиціонерів. Уклав документальну збірку «Лихо з розуму» (портрети двадцяти засуджених, допити, поведінку на слідстві). Книжку було нелегально переправлено за кордон і у 1967 році вона вийшла у Франції, отримала міжнародну премію журналістів, борців за права людини. За антирадянську пропаганду і агітацію Львівський суд, у 1967 році , засудив Чорновола на 3 роки тюрми.

Вийшовши з ув’язнення, Чорновіл не склав зброю. В січні 1970 року почав виходити самвидавський журнал «Український вісник»(нелегальне видання про порушення прав людини в СРСР, українські справи тощо). До 1972 року вийшло шість номерів. У 1972 році його арештовують знову — попереду суд і вирок: 6 років таборів і три роки заслання.

У 1975 році Чорновіл написав лист-звернення до президента США Д.Форда, де зокрема писав, що в той час, коли в світі триває розрядка міжнародної напруги і СРСР виступає з мирними ініціативами, в країні відбувається боротьба з інакодумцями, відбуваються незаконні арешти, суди за закритими дверима, порушуються права людини. У 1979 році Чорновіл стає членом опозиційної Української Гельсінської групи. У квітні 1980 року знову заарештований на засланні (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Голодував в знак протесту. Був засуджений на п'ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за ініціативою прокурора Якутії , але без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську. Лише у травні 1985 року В'ячеслав Чорновіл зміг повернувся на Україну.

Діяльність відомих дисидентів

Серед відомих дисидентів цього періоду були (див. таблицю):

Представник опозиції	Виступи(дії)	Реакція влади
Бердник Олесь Павлович (письменник)	1) У1949 р. О.Бердник виступив на відкритих партійних зборах театру імені Івана Франка, де тоді працював актором (це була кампанія боротьби з космополітизмом). Був обурений тим, що актори театру обмовляли своїх недавніх друзів і колег, а також тим, що за вказівкою «згори» перекроюються п'єси класиків. 2) Повернувся в УРСР. Написав близько 20 науково-фантастичних творів. 1976 року написав відкритого листа генсеку Л.Брежнєву про узурпацію органами КДБ влади в країні, про жорстокість і злочинність партійних бюрократів; пророчо передбачав, що майбутні роки будуть роками страшних катастроф, з якими не впорається жоден з’їзд КПРС. 3) Став одним з засновників і керівників Української Гельсінської спілки(групи), правозахисної організації. Написав «Меморандум ініціативної ради альтернативної еволюції», адресований "Об'єднаним Націям, Комітетові по захисту оточуючого середовища (УНЕП), усім людям доброї волі",«Маніфест Українського Правозахисного Руху»; відкритого листа до ООН, тримав голодовку в знак протесту проти арештів.	1)1950 року засуджений до 10 роківпозбавлення волі. До 1955 року відбував покарання на Півночі та в Казахстані. 2) 1979 року Бердник засуджений Київським обласним судом до 6 роківпозбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 роки заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Його книги були заборонені, вилучені з бібліотек. 3) 1984 року був звільнений.
Горині Михайло Миколайович (вчитель) і Богдан Миколайович (музейний працівник)	Виступали з протестами проти дискримінації, утисків українського народу і української культури, за незалежну українську державу. Михайло – один з засновників Львівського клубу творчої молоді «Пролісок».	1965 року були засуджені: Михайло – на 6 років, Богдан – на 4 роки за антирадянську пропаганду і агітацію.
Мороз Валентин Якович ( історик, один із найрадикальніших представників українського національного руху)	1)Виступав з різкими статтями про негативні явища радянського суспільства. Засуджений у 1965 році, він в таборі написав гостропубліцистичну книгу «Репортаж із заповідника ім.Берії». 2) Після звільнення в 1969 році пише статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан», які з'явилися в самвидаві і були прийняті українською інтелігенцією неоднозначно (зокрема його радикальні націоналістичні погляди, антисемітизм, його різкий осуд зречення І. Дзюби).	1)1970 рік – засуджено на 6 років тюрми і 3 роки таборів. В тюрмі Мороз об’явив голодовку. 2) 1979 рік – його і ще 3 дисидентів обміняли на 2 радянських розвідників, затриманих у США.
Сокульський Іван Григорович (поет з Дніпропетровська)	1)співзасновник Дніпропетровського клубу творчої молоді. Контактував з дисидентськими колами у Києві та Львові, поширював самвидав. 2)У серпні 1968 р. разом з журналістом М. Скориком написав «Листа творчої молоді Дніпропетровська», в якому висловлювався протест проти політики русифікації в Україні, переслідування національної інтелігенції, плюндрування пам'яток культури, цькування роману О. Гончара«Собор». У 1969 р. «Лист» передала радіостанція «Свобода», опублікували зарубіжні засоби масової інформації. Пізніше – брав участь у роботі Української Гельсінської Спілки.	1)У 1970 р. Дніпропетровський облсуд засудив до 4,5 років таборівсуворого режиму. 2) У 1980 р. був знову заарештований, рішенням суду йому дали до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання. Звільнений 1988 р.
Стус Василь Семенович (поет)	1)У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради, Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. 2) У 1979 р. переїхав до Києва, приєднався до Української Гельсінської спілки захисту прав людини. Але його здоров'я було підірване ( Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі)	1) У 1972 р. київський суд його засудив до 5 років позбавлення волі . Твори поета були заборонені. 2) У1980 р. був знову заарештований, засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Помер у 1985 році у таборі за трагічних обставин.

Також відомими, активними правозахисниками, дисидентами в цей період були Михайло Масютко, Валерій Марченко,Євген Сверстюк, Степан Хмара, Надія Світлична, Оксана Мешко, Іван Кандиба, Олекса Тихий та інші.

4. Українська Гельсінська спілка (УГС)

Делегація СРСР на міжнародній нараді в Гельсінкі у 1975 році

Заснування і задачі УГС

9 листопада 1976 року, в Києві, українські письменники і правозахисники Микола Данилович Руденко і Олесь Павлович Бердник заснували найбільш відому українську правозахисну організацію Українську Гельсінську спілку(групу)(УГС)(повна назва: Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод). Підставою для утворення УГС були постанови про права людини, зафіксовані у Заключному Акті на міжнародній Нараді у справах безпеки й співпраці в Європі у Гельсінках(Фінляндія). Заключний акт підписав і Радянський Союз, тобто й ця держава зобов’язалася поважати права людини.

Микола Руденко Олесь Бердник Олекса Тихий Іван Кандиба

Українська Гельсінська спілка ставила перед собою задачі сприяти виконанню в Україні постанов Заключного Акту: 1) збирати докази порушення тих постанов та скарги постраждалих; 2) доводити факти порушення прав людини та націй в УРСР до відома ширших кіл української та міжнародної громадськості, до урядів держав, які підписали Заключний Акт. Незабаром до УГС приєдналося 36 правозахисників, серед яких були Л. Лук’яненко, П. Григоренко, І. Кандиба, Окс. Мешко, О.Тихий, Н. Світлична, В. Стус, М. Матусевич, В.Чорновіл та інші.

Це була легальна організація, хоч і не визнана владою, проте вважала, що має право на існування.

Практична діяльність

1) ознайомлення громадян України з Декларацією Прав Людини ООН;

2) домагалися від влади здійснення права на вільний обмін інформаціями та ідеями, на акредитацію в Україні представників закордонної преси;

3) встановлення зв'язку зі своїми кореспондентами та співробітниками у різних частинах України, а також з іншими Гельсінськими групами (вірменською, грузинською, литовською, російською), з російськими правозахисниками О.Солженіциним і О.Сахаровим;

4) моральна і юридична допомога переслідуваних за переконання, сім’ям ув’язнених.

Значення і наслідки

Українська Гельсінська спілка (група) стала першою українською міжнародною організацією, яка робила акцент на демократичнихпринципах діяльності. Від її діяльності ніхто не постраждав, вона відкидала оунівський «інтегральний націоналізм», не розпалювала ворожості до інших народів, навіть до росіян, не запобігала до тероризму. У 1980 році в одній із їхніх заяв говорилося: «Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, економічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних меншостей і різноманітних релігійних асоціацій». Більшість членів УГС не виходили за рамки соціалістичних ідеалів, вони лише бажали демократизувати радянську систему. Лише М.Руденко виступав за заміну планової економіки, на ринкову.

Члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори. УГС зібрала сотні документів, які свідчать про порушення органами влади людських та національних прав, й у своїх деклараціях, меморандумах, зверненнях, протестах довела їх до відома різних міжнародних кіл, а також органів влади СРСР. Органи КДБ застосували проти членів УГС репресії. Їх заарештовували за уявні кримінальні злочини (підкидували наркотики, заборонену літературу, валюту), саджали в божевільні. З 1977 по 1980 рік органами КДБ було знешкоджено більшість діячів УГС. Але нелегально організація проіснувала до 1986 року.

Додаток.Релігійні дисиденти

5. Боротьба з дисидентством

Заходи по боротьбі з опозиційним рухом

У 1967 році в Комітеті державної безпеки (КДБ) було організовано «п’яте управління» для боротьби з ідеологічними диверсіями. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Але, на відміну від сталінських часів, «таємна поліція» вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона більше використовувала моральний тиск, намагалася змусити їх покаятися або замовкнути. Тих, хто критикував режим, викликали до КДБ, робили суворі попередження, могли вигнати з комсомолу, партії, з роботи. Могли схилити до співпраці з КДБ, доносити на неблагонадійних товаришів. Найбільш завзятих опозиціонерів засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Найбільш зловісно відомою стала Дніпропетровська лікарня – справжня психіатрична в’язниця суворого режиму. В психіатричних лікарнях спеціального типу побували П.Григоренко, З.Красівський, Й.Тереля, М.Плющ, М.Плахотнюк, В.Рубан.

Що стосується місць ув’язнень, то найбільш важко було в Мордовії та в селі Кучино Пермської області, де політичних тримали поряд з рецидивістами. Хтось зламався, просив помилування, хтось мужньо тримався.

Недоліки дисидентського руху

На початку 1980-х рр. в Україні дисидентський рух було практично розгромлено. Незважаючи на всю відвагу, натхненність дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. В їх заявах можна побачити ідеалізм, ускладненість аргументації. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення. Звертає на себе увагу й відносна малочисельність дисидентства(на Україні не було й тисячі активних дисидентів). Їх виступи були, як правило, хаотичні, погано організовані, поодинокі, або невеличкими групами, без належної підготовки. Вони майже не інформували широкі маси про власні дії. Звичайно, удару по дисидентам нанесли й органи КДБ, прокуратури, міліції, каральної медицини.

Значення дисидентства

Читайте також:

1. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
2. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
3. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
4. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
5. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
6. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
7. Адміністративне право як галузь права
8. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
9. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
10. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності
11. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
12. Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання.

Переглядів: 852