Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Європейського Союзу

Тема 22. Правові засади становлення та розвитку

План лекційного заняття

1. Поняття та міжнародна правосуб'єктність ЄС. Основні принципи функціонування ЄС.

2. Витоки та розвиток концепцій європейської інтеграції.

3. Загальна характеристика установчих договорів ЄС.

4. Розширення та реформування ЄС на сучасному етапі.

Самостійна робота

· Структура та зміст Лісабонського договору.

 

1. Поняття та міжнародна правосуб'єктність ЄС. Основні принципи функціонування ЄС.

Європейський Союз — це унікальне об'єднання країн Європи, які через створення спільного ринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом реалізації спільної політики й діяльності мають на меті забезпечити безперервне економічне зростання, соціальний розвиток і згуртованість країн-учасниць.

При класичній міждержавній співпраці діє засада суверенної рівності держав, міжнародно-правовий суверенітет котрих є обмежений лише суверенітетом інших держав. Держави є вершиною ієрархії суб'єктів міжнародного співтовариства і його права, є рівними поміж собою і є вищими від внутрішньодержавних суб'єктів. З-поміж іншого, держави створюють міжнародні організації.

Класична міжнародна організація має, окрім інших, такі основні ознаки:

· базується на міжнародному договорі між її членами;

· має систему органів (два типи: керівні органи і виконавчі органи);

сама МО не може безпосередньо накладати обов'язки на держав-членів проти їхньої волі: її нормативні акти є або необов'язкові до виконання декларації, відозви тощо, або ж на її базі створюється міжнародний договір, що є обов'язковим для держав, котрі його підписали; зазвичай кожна держава, що підписала договір, долучає до нього застереження стосовно застосування окремих його положень;

· суверенна рівність держав-членів, (наприклад, під час голосування 1 держава має 1 голос);

· фінансування діяльності залежить від внесків держав-членів.

Хоч Співтовариства були на міжурядовій конференції у Відні 1986 р. проголошені міжнародними організаціями, все ж можна з впевненістю стверджувати, що у даному випадку йдеться про унікальний приклад наддержавного об'єднання. Їхньою метою, власне, і є високий ступінь економічної і політичної інтеграції (адже Спітовариства можуть впливати на правомочність держав-членів, і навіть наділені компетенцією приймати рішення стосовно їхніх громадян), котрого не може бути досягнуто в рамках класичної міжнародної організації. Тому Співтовариства мають суверенітет вищої системи над державами-членами, котрий отримано від держав-членів шляхом часткового і добровільного делегування.



Интернет реклама УБС

Наддержавність проявляється у Співтовариствах, зокрема, у тому, що:

· Співтовариства мають власну волю, відмінну від волі держав-членів. Цю волю вони виявляють через власні органи; воля ця твориться, часом, й супроти волі окремих держав-членів (рішення МС 1949 р. про репарації);

· Органи Співтовариств творять власний правопорядок (що інтегрований до правових систем держав-членів), котрим регулюється статус самих Співтовариств, його держав-членів, і суб'єктів права держав-членів, незалежно від самого права держав-членів;

· Співтовариства мають власні самостійні джерела прямих фінансових надходжень до бюджету (мито, частка від ПДВ та ВВП, бл. 100 млн.євро на рік), що гарантує їхню незалежність.

З погляду міжнародного права ЄС не є державою чи супердержавою. На сьогодні, згідно з установчими договорами, ЄС є міжнародною організацією, хоча не можна водночас заперечити, що ЄС розвивається у напрямку більш тісної державно-правової організації.

Згідно з рішеннями Міжнародного суду у справі репарацій1949 р., правосуб'єктність в міжнародному праві визнається за тією МО, яка є створена на підставі міжнародного договору, має постійно діючі органи, має правомочність на міжнародному рівні і в стосунку до своїх держав-членів і їх громадян, і дані повноваження використовує.

За міжнародним правом, правосуб'єктність включає в себе з-поміж іншого також:

а) правомочність укладати міжнародні договори

б) правомочність підтримувати постійні чи тимчасові відносини з іншими суб'єктами міжнародного права, тобто державами або міжнародними організаціями чи визнаними рухами;

в) відповідальністьактивна і пасивна (право отримати відшкодування за заподіяну шкоду та обов'язок самому відшкодовувати негативні наслідки, нею спричинені).

З набуттям чинності Договору про реформу (Лісабонський договір), держави-члени ЄС визнають міжнародну правосуб'єктність Європейського Союзу, яка включатиме право укладати міжнародні договори, а також набувати членства в міжнародних організаціях у межах своєї компетенції. До цього часу міжнародною правосуб'єктністю володіли Європейське Співтовариство та Євратом. Примітно, що з набуттям чинності Договору зникнуть з вжитку терміни "Європейське Співтовариство" та "Євратом", які замінить термін "Європейський Союз". Зникне також "триопорна" структура Євросоюзу, яка призводила до непорозумінь у відносинах з третіми країнами щодо точного розподілу компетенцій між ЄС та державами-членами. Замість цього, Договір встановить чіткі підстави виникнення міжнародної правосуб'єктності ЄС:

· випадки, які прямо передбачені Договором;

· випадки, в яких укладення міжнародного договору необхідне для досягнення цілей та завдань, визначених Договором;

· випадки, в яких укладення міжнародного договору передбачається внутрішнім законодавчим актом ЄС;

· випадки, в яких укладення міжнародного договору може "вплинути на спільні правила всередині ЄС".

Водночас, держави-члени зберігають за собою право укладати міжнародні договори за винятком випадків, коли такі договори суперечать компетенціям ЄС, або чинному міжнародному договору за участю ЄС.

 

Крім введення міжнародної правосуб'єктності, Договір також запроваджує єдину процедуру укладення міжнародних договорів за участі ЄС.

Як відзначають європейські юридичні експерти, велике правове значення має перейменування Договору про Європейські Співтовариства на Договір про функціонування Європейського Союзу. Таким чином, положення, які раніше регулювали діяльність Європейського Співтовариства як торговельно-економічного об'єднання держав на основі Спільного Ринку, нині підпорядковані цілям та принципам Договору про Європейський Союз, зокрема, цілям та принципам діяльності Європейського Союзу. Наприклад, до таких цілей та принципів входить просування прав людини та фундаментальних свобод всередині та за межами ЄС, дотримання принципів миру, стабільності та безпеки на європейському континенті та світі, тощо.

Членство в ЄС є правовим інститутом, змістом котрого є сукупність прав і обов'язків держав-членів щодо ЄС, ЄСп, Євратому та їхнім органам, як рівно ж щодо інших держав, в обсягу чинності права ЄС.

Співтовариства і ЄС утворюють 27 держав-членів:

  № п/п   Рік вступу   Держави - члени   Загальна к-сть населення
1. від 1952 р. 6 держав-чл.: Франція, Італія, Німе­ччина, Нідерланди, Бельгія, Люксембург 230 млн. грома­дян
2. від 1973 р. 9 держав-чл.: Велика Британія, Ірландія і Данія 300 млн. грома­дян
3. від 1981 р. 10 держав-чл.: Греція 310 млн. громадян
4. від 1986 р. 12 держав-чл.: Іспанія і Португалія 360 млн. громадян
5. від 1995 р. 15 держав-чл.: Австрія, Швеція, Фінляндія 380 млн. громадян
6.     від 2004 р. 25 держав-чл.: Естонія, грецька частина Кіпру, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія 450 млн. громадян
  від 2007 р. 27 держав-чл.: Болгарія, Румунія понад 450 млн. громадян

Первинне право не врегульовує комплексно питання членства в ЄС. Окремо визначає вступ до ЄС [ст. 49 ДЄС; і призупинення права членства (ст. 7 і 8 ДЄС ). Вихід (добровільний) чи виключення (примусове) за ЄС дотепер експліцитно не врегульовано, водночас така можливість й не виключається.

Усі, крім держав-засновників країни до ЄСп/ЄС вступали. ДЄС звів порядок і процедуру вступу до одної статті — ст. 49 ДЄС, за якою приєднуються до ДЄС, ДЄСп, та Договору про Євратом.

Процесуальні правила вступу до ЄС

Заявник на членство в ЄС надсилає заяву Раді, котра щодо неї висловлюється одноголосно, після відповідних консультацій з Комісією та ЄП; ЄП має видати в цій справі рішення про згоду абсолютною більшістю голосів; він може також це рішення заблокувати.

Згодом Рада вирішує питання про ініціювання заявки на вступ. Умови приєднання та необхідні зміни первинного права та його відповідність є предметом переговорів між державами-членами та державами-кандидатами. Переговори закінчуються підписанням угоди про приєднання, з моменту підписання якою дана держава має статус спостерігача в усіх органах ЄСп, бере участь в усіх робочих засіданнях, за винятком тих, у яких йдеться про дану державу. У ході даних засідань відповідна держава не має права голосу. Остаточний договір передбачає його ратифікацію усіма сторонами договору — держава-ми-членами і кандидатом — згідно з їхніми конституційними приписами.

Дані дві фази на практиці, однак, мало чим відрізняються одна від одної. У попередніх приєднаннях формальне рішення Ради не оголошувалось аж до укладання умов приєднання. При вступі до ЄС країн Центральної і Східної Європи перед переговорами про приєднання укладались ще угоди про асоційоване членство та проводився аналіз готовності держав-кандидатів до прийняття «acquis communautaire», тобто цілого масиву європейського первинного, секундарного та інших джерел права (загальні принципи права, зовнішні договори, рішення СЄСп); а також існуюча на момент вступу практика. Інституціональні зміни приєднання десяти нових держав не могли впроваджуватись лише договором про приєднання, а тому вони були виписані вже в Ніццькому договорі.

Передумови приєднання до ЄС

Передумови приєднання є трьох видів: формальні, політичні і економічні. Вони випливають з первинного права і з угод між державами-членами (т.зв. копенгагенські критерії):

а) формальні передумови,кандидатом мусить бути європейська держава (ст. 49 ДЄС), на відміну від асоційованого членства

б) політичні: прийняття усього «acquis communautaire», учать в обох Співтовариствах та ЄС, повага до свободи, демократії, правової держави, прав людини і основних свобод (ст. 6/1 ДЄС), з-поміж іншого, стабільність інституцій, що гарантують демократію (зокрема державні адміністрації та судочинство — пор. висновки Європейської Ради, Мадрид, 1995 р.), правопорядок, права людини, повага та охорона меншостей, посилення реформ державного управління, судів та питання внутрішніх справ;

в) економічні: функціонуюча ринкова економіка, здатність витримувати ринковий тиск Співтовариств.

Символи ЄС

Установчі договори не містять жодних положень щодо символів ЄС. їх правове регулювання міститься в рішенні Ради від 21-22.04.1986 (Бюлетень ЄС 1986 р. 4, 54), з врахуванням заяви головуючого в Раді, щодо подальшого використання Радою прапора(блакитний прямокутник з дванадцятьма золотими п'ятикутними зірочками, що творять коло — Європейська рада вирішила, що кількість зірочок не буде при подальших приєднаннях збільшуватись) та гімну(«Ода радості» IV частина Дев'ятої Симфонії Людвіка ван Бетховена без слів в аранжуванні Герберта фон Караяна). Інші органи де-факто до цього рішення приєднались.

Наступним символом є День Європи,9 травня — на відзначення дня проголошення декларації Шумана

Громадянство ЄС

Маастрихтським Договором в рамках переходу від виключно економічної інтеграції до політичного утворення (ЄС), з-поміж іншого, запроваджено концепт європейського громадянства (ст. 17-21 ДЄСп). Громадянином ЄС є кожна особа, котра має громадянство будь-якої держави-члена ЄС; цю державну приналежність громадянство ЄС не заміняє, але доповнює.

Кожен громадянин держави-члена додатково до прав, що випливають з його національного громадянства, набуває права європейського громадянства:

· Право вільного пересування на території держав-членів: вільний рух осіб з економічною метою є передбачений в ДЄСп від самого; дане положення є доповненням, що стосується руху з неекономічною метою.

· Активне і пасивне виборче право до ЄП та до органів місцевого самоврядування за місцем проживання (але не до національних парламентів). У питаннях місцевих виборів, у трьох країнах існують певні обмеження:

а) Люксембург — бо понад 20% його мешканців складають іноземці;

б) Бельгія — з причин дотримання паритетності між місцевими громадами;

в) Франція — в якій громадяни інших країн не можуть бути головами та заступниками територіальних громад, з огляду на те, що останні мають особливий статус при виборах до Сенату.

· Право звернення з петицією до ЄП.

· Право звернення до європейського омбудсмена.

· Консульська охорона: за межами ЄС кожен громадянин ЄС має право на звернення до дипломатичного представництва іншого члена ЄС, якщо представництво власної держави відсутнє або немає можливості звернення до нього. Дана особа отримає рівно такий самий ступінь захисту, як і громадянин держави дипломатичного представництва. Йдеться, зокрема про допомогу при смерті, серйозному пораненню, ув'язненю, захисті від репарації.

· Право звертатися на рідній мові і отримувати відповіді на ній від усіх установах ЄС.

· Право на доступ до документів.

Правовий сенс положення про європейське громадянство є настільки високим, що дане положення було включене не до ДЄС, але до ДЄСп, тим самим підпадаючи під поняття комунітарного права, а отже, й до компетенції СЄСп.

У стосунку до європейського громадянства особливо важливою є Хартія основних прав ЄС, головним адресантом якої с — поряд із іншими особами, що перебувають на цій території — сам громадянин ЄС.

Основні принципи функціонування Співтовариств і ЄС

Співтовариства розвиваються на базі чотирьох принципів: лояльності, солідарності, заборони дискримінації та субсидіарності. З огляду на те, що ЄС ґрунтується на Співтовариствах (ст. 1/3 ДЄС), зазначені принципи діють і щодо ЄС.

1. Лояльність

Принцип лояльної співпраці (ст. 10 ДЄСп; ст. 11/2 та 23/1 ДЄС) означає, що держави-члени зобов'язані зробити все для ефективностієвропейського права, зокрема мусять

(і) вживати усіх заходів для забезпечення здійснення своїх обов'язків, що випливають з ДЄСп чи секундарного права (позитивне зобов'язання) та

(іі) утриматися від будь-якої дії, що може загрожувати досягненню цілей ДЄСп (негативне зобов'язання).

Ст. 10 ДЄСп: «Держави-члени здійснюють усі відповідні звичайні та надзвичайні заходи для дотримання зобов'язань, що випливають з цього Договору чи є наслідком діяльності органів Співтовариства; сприяють у здійсненні його завдань; утримуються від будь-яких заходів, що могли б поставити під загрозу досягнення цілей цього Договору».

Одностороннє зобов'язання держав-членів щодо ЄСп, однак, тлумачить СЄСп і в зворотному порядку — як обов'язок лояльності ЄСп щодо держав-членів, також і як обов'язок лояльності держав-членів щодо один одного в питаннях ЄСп , а також обов'язок лояльності поміж органами ЄСп/ЄС навзаєм один щодо одного; найгостріші проблеми такої лояльності є предметами міжвідомчих (міжінституціоальних) угод .

2. Солідарність

Солідарність між державами-членами (ст. 2 ДЄСп) проявляється, зокрема в різниці поміж розмірами внесків до європейського бюджету та користання з нього (так звані «чисті контрибутори» та «чисті реципієнти»).

Повоєнна інтеграція виникла і триває, з-поміж іншого, і завдяки шляхетній солідарності передусім багатших держав з біднішими. Усі держави складають однакові у відсотках внески з власного валового внутрішнього продукту.

Елементи солідарності можемо знайти і в інших сферах, приміром, в спільній візовій політиці, де запровадження віз щодо однієї держави-члена третьою державою повинне призводити до їх запровадження щодо даної держави з боку цілої ЄС (ст. 1/4 регл. 539/2001); на практиці (напр., щодо США) візова солідарність не працює.

3. Заборона дискримінації з підстав державної приналежності — походження

Якщо дійсно внутрішній ринок має функціонувати як ринок однієї держави, слід щонайповніше виключити можливість протекціоністських заходів держав-членів, створити умови, за яких усі переваги і невигоди європейської інтеграції були б поміж державами-членами грунтовно розподілені на паритетній основі. Заборона дискримінації з підстав державної приналежності (ст. 12 ДЄСп) означає, що в відносно рівні ситуації не можуть бути оцінювані по-різному, а відносно різні — однаково, хіба якщо це має об'єктивне обгрунтування. Тобто діє міжнародно-правовий принцип рівного ставлення. Значення, одначе, цього принципу є для ЄС вкрай важливим; наприклад область вільного руху товарів чи осіб. СЄСп тлумачить дискримінацію широко: наприклад, держава-член, що укладає в межах власних правомочностей міжнародний договір (приміром, про соціальне забезпечення) з третьою державою, причому надавши її громадянам кращі умови, аніж громадянам держави-члена, така держава зобов'язана надати відповідні умови і цим громадянам ЄС, одначе, бореться і проти інших видів дискримінації, що закладена, приміром, на расових та етнічних підставах тощо (ст. 13 ДЄСп, Директива 2000/43).

4. Субсидіарність

Принцип субсидіарності (ст. 5/2 ДЄСп) забезпечує можливість розумного виконання невиключних правомочностей так, аби рішення приймалися найближче до громадянина» (преамбула ДЄС).

 

2. Витоки та розвиток концепцій європейської інтеграції

Європейський Союз – по історичних мірках досить «молода» організація. Однак концепції і проекти її створення з'явилися дуже давно.

В побутовому та професійному лексиконі вже став звичайним такий термін як "інтеграція". Він походить від лат. іntegrаtіо, що означає відновлення єдиного цілого, об'єднання. Як відзначає російський вчений Б.Н. Топорнін, термін 'інтеграція" є якісно новим, оскільки попередні терміни "міжнародне співробітництво", "європейське співробітництво" не відбивають суті нових процесів в європейському регіоні. Інтеграція має на увазі вихід за межі співробітництва у формі створення єдиної структури, яка відрізняється наднаціональними (наддержавними) рисами.

Цей об'єктивний суспільний процес володіє певними рисами:

по-перше, інтеграція в межах Європи на всіх своїх етапах завжди відрізнялася високим рівнем правового регулювання. Європейське право, з одного боку, слугує головним регулятором інтеграції, сприяє її розвитку, а з іншого -відображує та втілює її результати та потреби. Європейське право таким чином виступає як основа та регулятор інтеграції, а також як її продукт;

по-друге, незважаючи на те, що право відіграє дуже важливу роль в інтеграційному процесі, багато чого визначається політичною волею держав-учасниць. Під політичною волею слід розуміти бажання та здатність держав-учасниць слідувати прийнятим курсом інтеграції, виконувати конкретні завдання.

В ідеології інтеграції розрізнять загальну стратегію, тобто незмінну установку на розгортання інтеграційних процесів, та тактику яка може змінюватися під впливом різноманітних факторів: готовністю тих чи інших країн до тісного співробітництва, розбіжностями у поглядах на модель інтеграції та визначення її етапів (термінів).

До інтеграції в європейському просторі науковцями, політичними та державними діячами застосовуються декілька основних підходів:

1. Федералістський. Прибічники цього підходу виступають за створення союзної загальноєвропейської держави з відповідними правовими наслідками: федеральною системою державних органів, визначенням компетенції суб'єктів федерації. Умовно кажучи, Європа представниками цього підходу в результаті інтеграційного процесу вбачається чимось на зразок Сполучених Штатів Європи (намалювати схему).

2. Функціональний. Сутність цього підходу полягає у використанні моделі міжнародної .міжурядової організації. Прибічники цього підходу виступають за тісне співробітництво європейських держав в економічній, інколи у військово-політичній, однак рішуче виступають проти федералізації. Причинами несприйняття федеративної моделі є побоювання втрати державного суверенітету шляхом створення наднаціональних утворень. Міжнародні організації необхідно створювати на окремих ділянках інтеграції, де для цього виникли необхідні передумови. Слід відзначити, що однією з причин несприйняття федерації, є особливі позиції тієї, чи іншої країни в міжнародних відносинах, європейському регіоні, (навести приклад Великобританії: зовнішня політика та валютна).

3. Конфедералістський. Європейський союз вбачається як союз держав, які зберігають власну незалежність та самостійність і переважно співробітничають одна з одною в економічній сфері. Рішення за такої організації союзу повинні прийматися на засадах рівноправності та одностайності.

Створення Європейського Союзу, його формування та розвиток представляють собою складний та багатоетапний процес, який триває і зараз, тому не можна говорити про те, що перемоги у в спорах про шляхи та моделі інтеграції отримали прибічники того чи іншого підходу.

На даний момент можна говорити, що в основу сучасної моделі Європейського Союзу покладена компромісна позиція, яка допускає об'єднання елементів як державно-правової так і міжнародно-правової організації. Тобто, ця позиція представляє собою поєднання першого та другого підходів (федералістського та функціонального). Саме ця позиція і відображена в установчих актах, які є правовою основою Європейського Союзу.

Витоки європейської інтеграції простежуються вже в XI от., коли почали з'являтися погляди на народи Європи, як на одну родову спільність. В епоху Середньовіччя створюються перші політичні проекти об'єднань європейських держав, серед яких виділяється проект легіста короля Франції Філіпа XIII П'єра Дюбуа «Повернення Святої землі» XIV ст. Проект проголошував ідею поновлення на релігійній основі втраченої єдності європейських народів і передбачав утворення церковного собору та арбітражного трибуналу, які мали підтримувати мирне співіснування між християнськими державами та вести спільну боротьбу проти мусульман.

В 1464 р. король Богемії (стародавня назва Чехії) Іржі Подебрад висунув проект об'єднання християнських держав, в якому пропонувалося створити сейм з представників 16 королівств, який мав грати роль арбітражного суду у вирішенні конфліктів та забезпечувати спільну боротьбу проти Османської імперії.

Пізніше, в 1617 р. радник Генріха IV герцог Сюллі виступив з ідеєю "Великого плану", що передбачав утворення федерації з 15 християнських держав, яку очолював сенат, що складався з 66 представників. Основною метою цього об'єднання було утворення європейської армії для підтримання стабільності та боротьби із зовнішньою загрозою. Подібні ідеї розроблялися також Еріком Лакруа, який запропонував в 1623 р. зробити Венецію столицею Європи, В 1963 р, англійський квакер Уїльям Пенн у роботі "Есе про сучасний та майбутній мир в Європі" підтримав ідею створення європейського собору, парламенту та держави. Аналогічними проектами був захоплений один з відомих представників французького просвітництва XVIII ст. абат Сен-П'єр, який видав в 1713 р. свій "Проект вічного миру в Європі". В 1795 р. відомий німецький філософ Еммануїл Кант написав схожий філософський "Проект вічного миру". Обидва проекти передбачали утворення Сенату чи постійно діючого конгресу, рішення якого були б обов'язковими для держав-учасниць.

Таким чином, не дивлячись на різноманітність європейських середньовічних проектів, вони всі володіли схожими рисами:

- об'єднання держав,

- підпорядкування рішенням європейського Сенату чи Сейму,

- арбітражне вирішення конфліктів,

- утворення армії для застосування санкцій та ведення зовнішніх військових дій, насамперед проти Оттоманської імперії.

Однак ці, та розроблені пізніше такими відомими теоретиками та філософами як Анрі Сен-Сімон (представник утопічного соціалізму), П.Ж. Прудон (ідеолог одного з напрямків анархізму), французький письменник Віктор Гюго, який вперше вжив термін Сполучені Штати Європи, мали в своїй більшості абстрактно-теоретичний характер.

І все ж таки в історії Європи мали місце хоч і не чисельні, проте більш практичні плани об'єднання, які пропонували реальні шляхи досягнення цієї мети. Саме вони стали основою сучасних інтеграційних процесів. Найвідомішими з них є проекти богослова Поля де Лагарда, історика Генріха фон Тріцке та економіста Фредеріка Листа, вони передбачали об'єднання Європи навколо міцного економічного центру на чолі із Німеччиною. Один з таких проектів, опублікованих в 1893 р. змальовував майбутнє Європи в середині XX ст. як митний союз держав.

Обговорення планів об'єднання Європи було перервано І Світовою війною, в ЗО рр. XX ст. виникає одна з доктрин федералізму, яка отримала назву "інтегральний федералізм" (Армад Дандрьо, Еммануїл Муньї,

Олександр Марк, Деніс де Ружмон). Відповідно до цієї доктрини держава із своїми вузько національними інтересами та політикою протекціонізму є основною причиною гальмування технічного процесу суспільства (економічні мотиви інтеграції) Неможливість вирішення на національн. рівні багатьох економічних проблем зумовлює необхідність утворення наднаціональних європейських структур з відповідними повноваженнями.

Інший напрямок доктрини федералізму керувався в першу чергу політичними мотивами інтеграції (Альтьєро Спінеллі, Роберт Арон). На думку прихильників цієї концепції експансіоністська природа держави робить неминучими постійні конфлікти та війни. їх попередження та забезпечення миру в Європі вважалося можливим лише в результаті обмеження державного суверенітету, аж до повного його скасування на користь федеративного об'єднання.

В період між Першою та другою світовими війнами було створено неурядову організацію Панєвропейський союз (в його основу лягла книга австрійського автора Рішара Куденкове-Калергі "Пан-Європа"), який об'єднував більш ніж 2 тис. учасників з 24 країн.

На цей же період припадають перші офіційні урядові пропозиції у напрямку європейського федеративного будівництва. Міністр закордонних справ Франції Арістид Бріан виступив в 1929 р. на Асамблеї Ліги Націй у Женеві із закликом утворити європейську федерацію.

В свою чергу важливу роль каталізатора європейської єдності зіграла II СВ, в 1939 р. лідер французький соціалістів Леон Блюм закликав захистити "незалежність націй у рамках федеративної та роззброєної Європи". В 1941 р. в Італії Спінеллі та Ернесто Россі заснували Європейський федералістський рух.

Після II СВ відбулася актуалізація проблеми європейської інтеграції, утворилася значна кількість масових організацій європейського федералістського руху: Європейський союз федералістів, Соціалістичний рух за створення Сполучених Штатів Європи, Європейський рух та ін.

По закінченню Другої світової війни, перед союзниками постали економічні і політичні проблеми, неуспішні спроби вирішення котрих проводилися вже після Першої світової війни

· мир в Європі, в першу чергу, французько-німецьке примирення,

· повоєнна відбудова економічного і соціального життя з метою конкурентоспроможності європейської економіки,

· залучення до економічної співпраці у повоєній Європі Німеччини — адже міжвоєнне рішення, котрим була постановлена де-факто промислова ізоляція Німеччини, виявилося однією з причин розв'язання Другої світової війни;

· опередження соціальних збурень і революцій;

· загроза європейським демократіям з боку комунізму та СРСР існування залізної завіси;

· відновлення довоєнних геополітичних позицій європейських держав у світі;

· конкурентні стосунки із США.

Тому Уїнстон Черчілль у своєму славному виступі у Фултоні та в Цюріхському університеті 19 грудня 1946 р., закликав до створення об'єднаної Європи, що включала б в себе і франко-німецьке примирення та співпрацю. Він зазначив, що на Європу падає "залізна завіса" і необхідно утворити європейську федерацію.

Після так званого «переможного лютого» (25 лютого) 1948 р. в Празі та Конгресу європейських федералістських рухів в Гаазі (квітень 1948 р.) в Європі почали інтенсивно створюватись міжнародні організації: ОЄЕС (Організація європейської економічної співпраці — 16.04.1948 р.) в сфері економічній (у 1962 р. отримала назву ОЄСР — Організація європейської співпраці і розвитку), НАТО (4.08.1949 р.) в області спільної оборони, Рада Європи (5.05.1949 р.).

До цього коопераційного середовища Європейські Співтовариства привносять новий елемент: перспективу наднаціональної інтеграції.

3. Загальна характеристика установчих договорів ЄС

В розвитку процесу виникнення і становлення Європейського Союзу можна відслідкувати кілька етапів, кожний з яких відрізняється новими рисами та відмінностями, що знаходять своє відображення в організації та структурі Європейського Союзу.

В основу періодизації процесу інтеграції можуть бути покладені різноманітні критерії, пов'язані із досягненнями в економічній чи соціальній сферах, тим чи іншим прогресом в валютно-фінансовій сфері, в характері взаємовідносин між державами-членами і т.д. Однак з правової точки зору найбільший інтерес представляють ті кардинальні зміни, які відбуваються в структурі Європейському Союзі, в сфері виконання повноважень, якими цей Союз наділений. Усі ці зміни находять вираз та закріплення перш за все в установчих договорах (угодах), тобто таких актах, які дійсно вносять кардинальні зміни в побудову та функціонування Союзу.

Створенню першого інтеграційного європейського об'єднання передувало проголошення Декларації Шумана (1950 р.).

9 травня 1950 р. в Парижі французький міністр закордонних справ Робер Шуман запропонував декларацією (текст якої було складено іншим французьким міністром — Жаном Моне), зверненою до Німеччини і інших західноєвропейських країн, ідею створення спільного ринку, котрий міг би конкурувати з іншими політичними і економічними блоками (США, СРСР). Декларація Шумана містить три ключові тези:

1. Негайна мета: франко-німецьке примирення; Франція пропонує запровадити спільний контроль над виробництвом вугілля і сталі Франції і Німеччини, створивши для цього Високий орган, навзаєм відкрити і інтегрувати ринки цих країн в галузі вугілля і сталі, а оскільки йшлось про сировину, необхідну при виробництві зброї, тим самим запобігти майбутнім гіпотетичним війнам між двома державами;

2. Стратегічна мета: побудова Європи — поступове витворення політичного союзу, котрий би унеможливив військові конфлікти між європейськими народами, і підвищив політичну вагу Західної Європи на міжнародному рівні;

3. Метод поступу — «Європа не витвориться враз, навіть в межах спільного альянсу; але лише конкретними справами, розбудовуючи поміж собою, передусім, дійсну солідарність». Аби не відвернути від себе ті країни, котрі могли б поставитись насторожено до наднаціональної візії, що включає в себе негайне делегування широких державних повноважень і суверенітету, Шуман і Моне надавали перевагу поступвим крокам — тобто функціоналізму перед інституціональним підходом (федералізмом).

Основні етапи (періоди) розвитку інтеграції в межах ЄС:

1. Перший період - Розробка та введення в дію Договору про заснування Європейського співтовариства (в деяких джерелах перекладається як "об'єднання") вугілля та сталі (ЄСВС). На даному етапі відбувається формування першого інтеграційного європейського об'єднання, закладаються принципові основи власне самої інтеграції та починається формування європейського права.(1951-1952 рр.)

Шість держав прийняли Декларацію Шумана (Бельгія, Італія, Люксем­бург, Нідерланди, Німеччина, Франція), і 18.04.1951 р. підписали Паризький договір — Договір про створення Європейського Співтовариства з вугілля і сталі (ЄСВСп) тривалістю на 50 років (чинність договору сплила 23.7.2002 р.) Цей Договір створював спільний секторальний ринок в економічно дуже вузькій області. ЄСВСп мало правомочність приймати безпосередньо внески від підприємств в рамках предметної юрисдикції, координувати їхню інвестиційну політику тощо. ЄСВСп наділялося правосуб'єктністю.

2. Другий період пов'язаний із створенням двох нових співтовариств -Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом) Римськими договорами 1957 р. (були підписані в м. Римі 25.03.1957 р., вступили в дію 14.01.1958 р.). Особливо важливе значення має Договір про створення ЄЕС, в якому, закріплені найважливіші досягнення в галузі економічного, соціального та правового розвитку. В цей період розгортається створення "загального" (спільного) ринку, складаються та утверджуються основні принципи європейського права, починає функціонувати система юрисдикційного контролю за його дотриманням та застосуванням. В цей період відбувається значне розширення кількості членів Європейських співтовариств.

3. Початок третього етапу юридично було оформлено підписанням Єдиного європейського акту (ЄЄА), який вступив в силу 1987 р. В результаті відбулося значне розширення сфери компетенції Європейських співтовариств, були внесені зміни до їх інституціональної структури та намічені основні контури розвитку співробітництва держав-членів в сфері зовнішньої політики та безпеки. ЄЄА створив основу для переходу до нового, більш високого рівня співробітництва держав - до створення Європейського Союзу. Відповідно до програмних положень ЄЄА був початий перехід від спільного до єдиного внутрішнього ринку, що повинно було в перспективі підготувати створення валютного та економічного союзу.

Восьмидесяті роки прийнято вважати періодом стагнації, коли виникла потреба трансформувати спільний ринок у вищу форму — ринок внутрішній, що є більш подібним до ринку єдиної держави; правовим виразом цієї потреби став Єдиний Європейський акт (1986 р.). остаточним терміном імплементації відповідних норм було визначено 1.01.1993 р. Хоча й дотепер є очевидним, що стадії внутрішнього ринку ще не досягнуто повністю, в першу чергу це стосується сфери послуг.

Водночас Співтовариство почало розширюватись за рахунок Великої Британії, Ірландії і Данії (1973 р.); Греції (1981 р.); Іспанії і Португалії (1986 р.); Австрії. Збільшилася також допомога країнам, що розвиваються, зокрема з боку тих держав-членів, яким раніше належали колоніальні території даних країн. Партнерство відбувалося у формі угод про асоційоване членство з країнами Африки, Тихоокеанського регіону та Карибського басейну (АТК).

4. Четвертий етап в розвитку процесу європейської інтеграції пов'язаний із підписанням (лютий 1992 р.) та введенням в дію (листопад 1993 р.) Договору про створення Європейського Союзу. За місцем укладання він носить назву Маастрихтського. Заснування ЄС і складає головний зміст європейського будівництва. Союз засновувався на основі Європейських співтовариств, які доповнюються сферами політики та формами співробітництва, які визначаються цим договором. Цими сферами і формами є зовнішня політика і безпека, співробітництво в сфері юстиції та внутрішніх справ. Маастрихтській договір передбачав необхідність подальшого вдосконалення ЄС, порядок його функціонування та взаємодії держав членів з інститутами ЄС в нових сферах. В розвиток цих постанов була скликана міжурядова конференція, яка порівняно в короткий термін підготувала новий установчий договір, який вніс зміни до Договору про ЄС. Цей новий договір було підписано 2 жовтня 1997 р. в Амстердамі, за місцем укладання він носить назву Амстердамського договору. В ньому були більш чітко визначені сфери співробітництва в галузі зовнішньої політики, розширені положення, що стосуються охорони прав та захисту прав людини, розширена сфера дії європейського права за рахунок галузей, що раніше не входили до сфери компетенції Співтовариств і відповідно не регулювалися нормами європейського права. Процес ратифікації було завершено в 1999 р., тоді ж він і був уведений у дію.

4. Сучасний етап європейської інтеграції розпочався з міжурядової конференції 14 лютого 2000 р., яка завершилися підписанням Ніццького договору (26 лютого 2001 р.). Ніццькій договір ратифікували всі держави-члени і він набрав чинності з 1 лютого 2003 р. Цей договір вніс зміни до підписаних раніш установчих договорів та проклав шлях до грандіознішого в історії європейської інтеграції розширення ЄС (до 30 держав-учасниць). У зв'язку із розширенням кількості членів передбачається зміна інституційної структури ЄС, порядку прийняття рішень. В результаті досягнутих компромісів було визначено нову систему розподілу голосів при голосуванні кваліфікованою більшістю в Раді міністрів, погоджено формування Комісії у форматі до 27 членів, розширено сферу застосування кваліфікованої більшості, реформовано процедуру тіснішої співпраці, окремо була ухвалена Хартія основних прав ЄС.

Ніццький договір — це тільки маленький крок у процесі постійного реформування ЄС. Наступним кроком став проект т.зв. Конституційного Договору для Європи. Конституційний договір був підписаний 29 жовтня 2004 р. В Римі, проте за 2 роки відведені на ратифікацію, він так і не був ратифікований.

На сучасному етапі є актуальним Договір реформування або Лісабонська угода, підписана 13 грудня 2007 р., набрала чинності з 1 грудня 2009 р.

Договір реформування або Лісабонська угода — нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Проект договору, що поліпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства" (англ. Draft Treaty amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community).

Новий договір повинен замінити європейську конституцію, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади президента ЄС, який обиратиметься на 5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту.

Європейські керівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опиняться в руках верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики.

Формально новий договір не є конституцією — у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі — євроконституції.

Основні реформи:

· вводяться посади президента і вищого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені

· голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 % країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття рішення) почнеться з 2014 року, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів

· посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції Європейського Союзу («зелені книги», «білі книги», комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС.

· кількість депутатів Європейського Парламенту має зменшитись з 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількість депутатів визначаються за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів.

· Європейська група набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро.

· в Європейському Суді буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів, з яких одну буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої.

· Хартія фундаментальних прав, яка вступить в силу в усіх країнах-членах Європейського Союзу, окрім Великої Британії і Польщі, визначає обов'язковість дотримання прав людини.

· стосовно контролю за імміграцією в проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх кордонів».


Читайте також:

  1. Вестфальский мир як основа європейського правопорядку 1648-1815 рр.
  2. Геополітичне позиціонування Європейського Союзу на початку XXI ст.
  3. Громадянство Європейського Союзу
  4. Д25.Рішекння Європейського суду з прав людини як джерело конст права в ЗК.
  5. Державна політика щодо сільськогосподарського виробництва у пе­ріод існування Радянського Союзу
  6. Еволюція європейського механізму захисту прав людини
  7. Економічний Суд Союзу Незалежних Держав
  8. Етапи розвитку Європейського валютного союзу
  9. Етапи формування Європейського Союзу
  10. Законодавча основа Європейського Союзу з питань охорони праці. Трудові норми Міжнародної організації праці, конвенції та рекомендації МОП.
  11. Засади функціонування Європейського суду з прав людини.




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
 | Україна і ЄС

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.011 сек.