Сутність, передумови виникнення, ознаки та функції політичних партій.

Політологія

Лекція 2. Політичні партії, партійні та виборчі системи.

Політична партія та суспільно-політичний рух: порівняльна характеристика.

Типологія партійних систем у сучасному світі.

Становлення і розвиток багатопартійної системи в Україні.

Демократичні принципи сучасних виборів.

Типологія та особливості основних виборчих систем.

Переваги та недоліки мажоритарної, пропорційної, змішаної виборчих систем.

Еволюція виборчої системи України.

Соціальна диференціація суспільства, його поділ на величезну кількість соціальних груп, кожна з яких має специфічні економічні, культурні і т.д. інтереси, створює потребу у представництві, врахуванні цих інтересів у курсах державної політики. Фактично, йдеться про встановлення стабільних каналів взаємозв’язку між громадянським суспільством і державою. Одним з найефективніших і найпоширеніших каналів такого взаємозв’язку є політична партія.

Сучасного, звичного для нас вигляду партії набувають у другій половині ХІХ ст. В цей час в багатьох європейських країнах утверджуються конституційні режими, створюються представницькі органи влади, що супроводжується виходом на політичну арену робітничого класу та інших менш заможних верств населення. Партії перестають бути клубами для вибраних. Цей процес супроводжується висуненням правових вимог до політичних партій, що організаційно оформлюється в інститут реєстрації політичних партій.

Отже, поява політичних партій має дві передумови:

1. Соціальна передумова – протистояння інтересів різних соціальних груп, які створюють політичні партії як інструмент для реалізації власних інтересів.

2. Політична передумова – поява демократичного конституційного політичного режиму, представницьких органів влади, формування правової держави і громадянського суспільства.

Американський науковець Дж. Ла Паломбара виділяє чотири основні ознаки, які притаманні політичним партіям:

1. Політична партія обов’язково є носієм певної ідеології.

2. Політична партія – це відносно тривале в часі об’єднання, яке має свою чітку структуру.

3. Мета політичної партії – завоювання і реалізація політичної влади.

4. Кожна політична партія намагається добитись підтримки народу.

Отже, отримавши можливість зареєструватись, політична партія перетворюється на політичну та юридичну одиницю, яка може єдиним фронтом всіх своїх членів вирушати у похід за владою. Саме це, останнє твердження вказує на принципову відмінність сучасної політичної партії від усіх інших форм громадсько-політичних об’єднань громадян, оскільки мета партії – влада, отримавши яку можна реалізувати свою програму.

Первинною функцією політичних партій є виявлення та представництво групових інтересів, їх врахування і реалізація через курси державної політики. Значною мірою інші функції партій є вторинними, пов’язаними із реалізацією вищевказаної функції. До них належать:

¾ підготовка і проведення виборчих кампаній;

¾ розробка ідеологій як бази для формування політичних курсів;

¾ політична соціалізація індивідів як наслідок популяризації партією своїх поглядів і дій;

¾ участь у формуванні владних структур;

¾ добір і підготовка кадрів для державних структур.

Розглянемо основні відмінності між політичною партією і громадсько-політичним рухом:

¾ метою будь-якої політичної партії є влада – рухи безпосередньо за владу не змагаються, здійснюючи лише тиск на неї;

¾ політичні партії формуються людьми, об’єднаними політичною ідеологією – рухи створюють люди з різними суспільно-політичними поглядами, об’єднані необхідністю вирішити одну суспільну проблему;

¾ політичні партії, як правило, є значно більш стійкими, довготривалими об’єднаннями – рухи у разі вирішення (чи тривалої неможливості вирішення) „своєї” проблеми розпадаються або стають основою для утворення політичних партій;

¾ політичні партії мають більш-менш чітку організаційну структуру – у рухах організаційна структура зазвичай відсутня або майже відсутня.

Можна зробити висновок, що політична партія – форма організованої участі громадян у політиці, що виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на ідеологію і ставить за мету здобуття, реалізацію та утримання влади або здійснення впливу на неї.

Найвідомішою серед широкої громадськості є класифікація партій за критерієм місця у політичному спектрі. Згідно такої класифікації можна виділити крайні ліві (ультраліві), лівоцентристські, ліві, центристські, правоцентристські, праві та крайні праві (ультраправі) політичні партії. На перший погляд на протилежних кінцях політичного спектру знаходяться крайні праві (ультранаціоналістичні) та крайні ліві (ортодоксально комуністичні) партії. Проте, придивившись уважніше, можна побачити, що між ними є дуже багато спільного (особливо це помітно у методах діяльності та ставленні до політичних опонентів). Тому на схемі політичного спектра вони розташовані одне біля одного, в той час як діаметрально протилежні сектори представлені лівими і правими. Саме вони у більшості демократичних країн світу ведуть між собою реальну боротьбу за владу на виборах. Слід зауважити, що навряд чи можна порівнювати демократизм лівих та правих сил, вбачаючи в одних з них загрозу демократії та інтересам народу. Проте ці сили по-різному визначають роль держави в житті суспільства, відповідно проводячи різні курси державної політики і орієнтуючись на різні соціальні верстви.

Базову точку розбіжностей між правими і лівими партіями слід шукати у ставленні до соціальних проблем. Ліві вважають, що соціальні проблеми є проблемами держави; вона повинна допомагати суспільству їх вирішувати, реалізуючи певні соціальні програми (обов’язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш заможних верств населення, розв’язання проблеми безробіття, пенсійне забезпечення тощо). Праві вбачають у такому активному втручанні держави у справи суспільства порушення природних прав людини, оскільки політика лівих призводить до вирівнювання соціально-економічних можливостей.

Відповідно, для збільшення ролі держави в суспільному житті ліві наполягають на розширенні державного сектора в економіці, в той час як праві надають перевагу потужному приватному сектору. Це не означає, що ліві є противниками самого існування приватного сектора в економіці, а праві – державного. Наприклад, ліві не заперечують необхідності існування малого і середнього підприємництва, а праві – необхідності контролю держави над енергетикою, „атомом”, виробництвом „важкої” зброї.

Ще одна відмінність між лівими та правими політичними партіями полягає у відстоюванні ними системі оподаткування. Реалізація лівими соціальних програм вимагає значних коштів, а, відтак, значного збільшення податку на прибуток, в той час як праві залишають особі більшу частину заробленого нею, даючи можливість кожному вирішувати свої соціальні проблеми власноруч (хоча в останні десятиліття праві почали опікуватися деякими соціальними проблемами, щоправда – не завжди і не всіма). Окрім цього ліві, на відміну від правих, намагаються зробити податкову систему більш диференційованою, виводячи залежність: зростання рівня прибутків – збільшення податкового відсотку.

Слід також звернути увагу на те, що праві значно більшу увагу приділяють відновленню та розвитку національних традицій (хоча часто це стосується лише традицій корінної нації).

За критерієм територіальної репрезентативності партії поділяються на загальнонаціональні та регіональні, тобто такі, що діють на території лише одного регіону даної країни. Слід зазначити, що законодавство деяких країн забороняє реєстрацію регіональних партій (наприклад, України).

За місцем у політичній системі партії поділяються на нелегальні, тобто такі, яким було відмовлено у реєстрації, або вони самі від неї відмовилися через невизнання існуючого державного ладу, та легальні. Останні в свою чергу поділяються на правлячі та опозиційні, що визначається перемогою або поразкою на останніх виборах. У рамках даної класифікації виділяють також неподільно пануючі політичні партії, які є характерними для недемократичних політичних режимів.

Стиль керівництва партією, що визначається прийняттям найважливіших рішень одноосібно лідером чи партійними зборами або з’їздом, вказує на те, є партія авторитарною чи демократичною.

За ідеологічною орієнтацією партії переважно можна поділити на націоналістичні, консервативні, ліберальні, соціал-демократичні, комуністичні.

За критерієм методів діяльності розрізняють партії помірковані, радикальні та екстремістські.

Важливою є також класифікація політичних партій за підставою для організаційного оформлення на ідеологічні, прагматичні та харизматично-вождистські партії.

Рух до політичного плюралізму та багатопартійності в Україні, в якій як у всьому СРСР існувала однопартійна система, розпочався у другій половині 80-х рр. ХХ ст., в роки перебудови. В цей час у прибалтійських республіках СРСР почали створюватися народні фронти, що об’єднували опозиційні до правлячої комуністичної партії сили. Спілка письменників України виступила з пропозицією створення аналогічної організації і в Україні. Пропозицію підтримала Українська Гельсінська Спілка, яка улітку 1988 р. оприлюднила свою „ Декларацію принципів” і почала діяти як політична організація. Так у вересні 1989 р. було створено Народний рух України за перебудову (невдовзі просто – Народний рух України) – об’єднання усіх опозиційних до КПРС сил України. Саме він виступив головним опонентом комуністів на перших альтернативних виборах 1990 р., склавши за їх результатами основу першої парламентської опозиції – Народної Ради на чолі з І.Юхновським, яка об’єднала понад четвертину опозиційних комуністичній владі депутатів. За безпосередньої участі НРУ Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а у жовтні 1990 р. – рішення про вилучення з Конституції УРСР сумнозвісної 6-ї статті – про „керівну роль” комуністичної партії. Так було відкрито прямий шлях до створення багатопартійності. Причому Народний рух України став саме тим „дахом”, під яким виросли і сформувалися основні національно-демократичні сили (у 1990 р. було заборонено членство у НРУ комуністів).

Першою з НРУ вийшла Українська Гельсінська Спілка, яка після проведення у квітні 1990 р. установчих зборів дістала назву Української республіканської партії. Вона стала першою зареєстрованою українською партією. Протягом 1990 р. було створено Селянсько-демократичну партію, Партію „зелених”, Соціал-демократичну, Народну, Народно-демократичну партії тощо. На основі реформаторського крила – так званої „Демплатформи” утворилася Партія демократичного відродження України. Протягом кількох років спектр національно-демократичних партій суттєво розширився за рахунок утворення нових партій, а часом – і розколу вже існуючих. Так у 1992 р. з УРП вийшло її радикальне праве крило на чолі з С.Хмарою, утворивши Українську консервативну республіканську партію. Не оминули розколи і Народний рух України. Частина його членів вважала, що він має залишатися саме „рухом” – конгломератом різноманітних національно-демократичних сил, в той час як лідер Руху В.Чорновіл та його прихильники наполягали на перетворенні НРУ на політичну партію, що стояла б на опозиційних до влади, і передусім – до Президента, позиціях. У 1993 р. було зареєстровано партію з назвою „Народний рух України” („старий” Рух став називатися „Всенародний рух України”). У 1998 р. НРУ знов розколовся на дві частини – Народний рух України та Український Народний Рух (з 2003 р. – Українська народна партія).

Одночасно із правою формувалася і ліва частина політичного спектра України. Після „путчу” 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла постанову про заборону КПУ. На її місці у 1992 р. з’явилася очолювана О.Морозом Соціалістична партія України. Утворювалися й інші партії з різним рівнем „лівизни” – Громадянський Конгрес України, Партія праці, Селянська партія України тощо. У 1993 р. на умовах відмови від майна колишньої КПУ-КПРС та від організаційного об’єднання з комуністичною партією Росії було надано дозвіл на реєстрацію новій Комуністичній партії України, яку очолив П.Симоненко. Завдяки своєму „бренду” саме ця партія протягом останніх десяти років збирає левову частку лівого електорального „врожаю”. Внаслідок цього кількість лівих політичних партій, які більш-менш реально претендують або претендували на владу, є незначною. По-суті, окрім КПУ, вона обмежується лише вже згадуваною СПУ, яка за роки існування значно змінила свою позицію, перетворившись з партії крайньо лівої на помірковано ліву. Такий „дрейф” вправо став однією з причин розколу СПУ, з якої вийшло ліворадикальне крило на чолі з Н.Вітренко та В.Марченком, утворивши Прогресивну соціалістичну партію України (на виборах 2002 р., 2006 р. та 2007 р. ПСПУ не подолала відсотковий бар’єр і не пройшла до Верховної Ради за партійними списками).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політична система суспільства: особливості, структура, функції та типи. Особливості політичної системи України.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.