Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Нормативно-правове регулювання місцевих фінансів

Сутність, функції та роль місцевих фінансів

Формування теорії місцевих фінансів

Зміст

Сутність, складові та засади організації місцевих фінансів

Лекція 1.

Черкаси 2011

Зміст дисципліни розкривається в темах:

1. Сутність, складові та засади організації місцевих фінансів.

2. Фінансова політика місцевих органів влади.

3. Місцеві бюджети як основа фінансової бази місцевих органів влади.

4. Формування дохідної бази місцевих бюджетів.

5. Система видатків місцевих бюджетів.

6. Бюджетний процес на місцевому рівні.

7. Організація фінансової діяльності підприємств місцевого господарства.

8. Фінанси підприємств комунального господарства.

9. Фінансова діяльність житлово-експлуатаційного комплексу.

10.Управління місцевими фінансами в Україні.

1. Формування інституту місцевого самоврядування і місцеві фінанси

2. Історичні аспекти розвитку інституту місцевого самоврядування в світі

5. Принципи організації місцевих фінансів і склад місцевих фінансових інститутів

1. Формування інституту місцевого самоврядування і місцеві фінанси

Розвиток науки про місцеві фінанси нерозривно пов'язаний з теоретичними дослідженнями сутності й природи інституту місцевого самоврядування. Одночасно на формування теорій і концепцій місцевого самоврядування, як показує світовий досвід, значний вплив мають особливості історичного розвитку кожної країни, специфічні процеси становлення держави, вдосконалення організаційних форм функціонування місцевого самоврядування. Крім того, вирішальний вплив на теоретичні уявлення завжди мають визначні події у сфері демократизації суспільства, такі як революції, визвольні рухи, конституційне закріплення прав і свобод громадян тощо.

Початкові форми територіальних громад.Первинною формою соціальної організації людей була община, яка сформувалася на основі родинних зв'язків, спільного ведення господарства, землекористування. На початкових етапах суспільного розвитку община набула повсюдного поширення і стала універсальним інститутом, носієм усієї сукупності суспільних функцій, яка визначала різноманітні відносини (виробничі, самоврядні, охоронні, сімейно-побутові, культурні). Серед усіх різновидів спільнот найбільшого поширення набула поземельна община, в Україні вона називалася громадою, а в поселеннях козаків ще й товариством.

До складу громади входили домохазяї, які володіли спільно всіма або лише деякими угіддями. Найважливіші життєві питання громади вирішувалися на загальному зібранні, яке називалося велика громада, копа, купа, круг, віче. З членів громади щорічно вибирався голова − старець, головним завданням якого було збирання податків, він же представляв інтереси волості перед центральним урядом. Громада мала право самообкладання податком для задоволення своїх власних потреб.

Поземельній общині на території Русі як основній формі спільного селянського землекористування були притаманні такі риси, як примусова сівозміна, володіння неподільними лісами і пасовищами, кругова порука, систематичний переділ земельних ділянок, відсутність права відмовитися від землі, неможливість купівлі-продажу землі. Особливо обтяжливою і несправедливою була кругова порука, яка означала примусову колективну відповідальність селян за повне і своєчасне внесення податків і зборів, виконання різноманітних повинностей як на користь держави, так і на користь поміщиків. Общинний устрій був вигідним для царського уряду тому, що сприяв посиленню кріпосницького гноблення та стягнення з селян податків і викупних платежів.

Розвиток ремесел, поява міст, зміцнення державності спричинили виникнення інших, більш розвинутих форм соціальної організації людей, ніж общини − місцевих спілок. На відміну від поземельної общини, яка була формою лише спільного землекористування, місцеві спілки представляли собою територіальні самоврядні формування, які об'єднували населення певних територій і склалися в результаті тривалого історичного розвитку. В кожній країні вони мали свою національну специфіку: в Англії − це приходи, округи, міста, графства; у Франції − общини, департаменти; в Росії − земства, волості, міста; в Німеччині − провінційні округи; в США − міста, міські округи, графства тощо.

Місцеві спілки мали у своєму розпорядженні певне господарство, складали кошториси на його утримання. Вони були підпорядковані державі й тому складання кошторисів (бюджетів) та порядок їх затвердження значною мірою залежали від державної влади. Ускладнення економічного життя, розвиток суспільних потреб, посилення державно-правового значення місцевих спілок сприяли неухильному розширенню сфери діяльності місцевої влади, що потребувала відповідного фінансового забезпечення.

У 30-х роках XIX ст. в Європі виникають перші цільові спілки, метою яких було задоволення певних визначених потреб населення або виконання спільних проектів. Уперше цільові спілки з'явилися в Англії (1834 р.), їх метою був догляд за бідними. У другій половині XIX ст. цільові спілки створювалися у Франції для налагодження газового освітлення у містах, впорядкування течії рік; в Бельгії − для проведення каналів; в Голландії − для будівництва доріг, шкіл, використання місцевих залізних доріг, для потреб взаємного кредитування; в Італії − для спільної експлуатації трамваїв та інших підприємств; у Пруссії − для впорядкування лікарень, газових та електричних підприємств, спільних доріг.

Становлення інституту місцевого самоврядування в Російській імперії було пов'язано з розвитком земського господарства та земських повинностей. Земством називалося місцеве самоврядування під керівництвом дворянства, яке остаточно організаційно сформувалося в процесі проведення кріпосної реформи. В 1864 р. земства були створені у 34 губерніях Росії. В 1864 р. виходить Положення про земські заклади, яке набуло сили закону. В пояснювальній записці до Положення відзначалося, що основною метою реформи, яка розпочиналася в Росії, є якомога повніший та послідовніший розвиток засад місцевого самоуправління.

У Положенні про земства була зроблена спроба вилучити з місцевого управління ті господарські справи, які передавалися у повне відання земств. Такі справи земства мали право вирішувати на свій розсуд, тобто мали повну самостійність. Одночасно їм заборонялося втручатися у державні справи. Але у зв'язку з тим, що на практиці дуже важко було розмежувати справи державні й місцеві, то постійно на цьому ґрунті виникали численні суперечки і непорозуміння, які з часом перетворилися у протистояння земств і царського уряду. У 1890 р. виходить нове Положення про земські заклади, яке внесло низку змін у процес формування земств: скорочувалася кількість представників, які обиралися повітовими, волосними та губернськими зборами; збільшувалося представництво від станів, зокрема дворянського; було значно звужене виборче право.

Положення 1890 р. передбачало контроль уряду за роботою земств, який розпочинався ще на етапі їх формування (контроль за правильністю виборів), і охоплював усі сторони їхньої діяльності. До земських справ належало: справляння земських повинностей, розпорядження капіталом та майном земства, справами із забезпечення народного продовольства, земськими шляхами сполучення, взаємним земським страхуванням майна, земськими лікувальними та благодійними закладами, розвиток лікарської допомоги, народної освіти, закладів опіки, сприяння землеробству, торгівлі, охорона природних багатств, боротьба з шкідливими тваринами і комахами, попередження пожеж та ін.

Передумови для відродження і розвитку місцевого самоврядування в Україні були закладені ще Законом СРСР "Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР" від 9 квітня 1990 р., прийняття якого проходило в умовах послаблення комуністичного впливу, скасування всеохоплюючого державно-партійного керівництва життям країни, зміцнення місцевих Рад народних депутатів, обраних на принципово нових, майже демократичних засадах.

Територіальною основою місцевого самоврядування визнавалися сільрада, селище, район, місто, район у місті, область. Поряд із цим вводилося поняття "базовий рівень місцевого самоврядування", до нього відносили сільраду, селище міського типу, місто.

Утворення незалежної Української держави дало новий поштовх до розвитку інституту місцевого самоврядування. Починаючи з 1992 р. були прийняті законодавчі документи і Конституція України, які сприяли становленню місцевого самоврядування, визначили розподіл влади в країні, взаємодію органів місцевого самоврядування з органами державної виконавчої влади.

2. Історичні аспекти розвитку інституту місцевого самоврядування в світі

Ідейно-теоретичні підвалини сучасного поняття "місцеві фінанси" сягають досить давніх часів. Місцеві фінанси слід досліджувати у нерозривному зв'язку з процесом виникнення і розвитку місцевого самоврядування, початкові форми якого пов'язують з формуванням основ магдебурзького права, що виникло у XIII ст. в німецькому місті Магдебург. У XVI ст. в Литовській державі, до складу якої певний час входила частина українських земель, був виданий кодекс громадянських законів під назвою "Статут великого князівства Литовського", який витримав три редакції (1529, 1566 та 1588 рр.); після всіх змін він зберіг характер збірника місцевих законів; вміщував норми, що регламентували державне, земельне, кримінальне, процесуальне та спадкове право.

Поняття "самоврядування", "самоуправління" почали використовуватися в Європі з другої половини XVIII ст. саме щодо місцевого самоврядування. На той час інститут місцевого самоврядування сформувався у багатьох країнах і передбачав управління всіма господарськими та іншими справами будь-якої адміністративної одиниці не органами центральної влади, а самими жителями.

Напередодні Великої Французької революції, вирішальної віхи у становленні інституту самоврядування в Європі, виникає децентралізаційна теорія, як реакція на наполеонівську адміністративну реформу, що встановила міцний централізований бюрократичний механізм влади. Головним положенням цієї теорії було обґрунтування поділу адміністративних справ на такі, які є наслідком самоврядування і на справи державні, делеговані общинам. Теорія набула певного поширення в Європі й мала безпосередній вплив на формування науки про вільність общин у Німеччині, теоретичні витоки якої слід шукати в теорії "природного права".

Природне право − це поняття, яке набуло поширення у політиці, праві; означає сукупність принципів, правил, норм, цінностей, які диктуються природою людини і тим самим незалежні від конкретних соціальних умов і держави. Природне право використовувалося як своєрідна оціночна категорія стосовно наявних у суспільстві порядків: чи відповідають вони природному праву і природній справедливості.

Ідея природного права зародилась у древні часи, розвивалася в античному світі, зокрема, Греції; в середні віки набула теологічної форми як складова релігійних учень. Пік розвитку цієї теорії припадає на XVII-XVIII ст., коли вона використовувалась як ідеологічна зброя у боротьбі прогресивних сил суспільства з феодалізмом. Ідеї природного права були покладені в основу американської Декларації незалежності (1776 р.) і французької Декларації прав людини і громадянина (1789 р.).

Вихідні постулати теорії вольності общин, проникнуті ідеєю природного права, полягали в наступному: 1) община старша від держави, тобто історично виникла раніше; 2) общини, не створені державою, а визнані нею; 3) община є інституцією, рівною державі; 4) держава існує для общин, а не общини для держави.

Теорія вольності общин створила необхідне підґрунтя для виникнення громадської теорії місцевого самоврядування, згідно з якою місцеві самоврядні органи мають самостійне право на існування, займаються справами, які їм притаманні і невід'ємні. Це право трактувалося як наслідок вихідного положення теорії про те, що общини не створені державою, а нею лише визнані й тому відають колом справ, які їм належали до появи держави; такі справи держава не делегувала общинам, а їх визнала.

На зміну теорії вольності общин приходили нові вчення, які у більшості захищали інститут місцевого самоврядування. З'являється громадсько-господарська теорія, згідно з якою місцеве самоврядування розглядалося як частина держави, за нею визнавалися окремі функції, коло яких теорія намагалася визначити.

У XIX ст. був зроблений значний крок на шляху до формування правової держави цивілізованого світу, який супроводжувався зміцненням централізованої влади буржуазних держав, значним розширенням кола діяльності держави в інтересах захисту свобод громадян і громадськості. Одночасно виникла нагальна необхідність делегування (децентралізації) частини державних функцій місцевим формуванням.

Ідеї державницької теорії місцевого самоврядування суперечили громадсько-господарській теорії. Згідно з цією теорією частина державної влади має бути передана на рівень територіальних громад та органів, які вони самостійно обирають і створюють. Органи місцевого самоврядування в контексті державницької теорії представлені як органи державного управління, складова держави, яка ніяких самостійних справ не може мати. Незважаючи на таку залежність від держави, органи місцевого самоврядування можуть мати певну правову, організаційну та фінансову самостійність.

Положення теорії муніципального (общинного) соціалізму були сформульовані в останній чверті XIX ст. представниками Фабіанського товариства − англійської реформістської організації, заснованої у 1884 р.

Рис. 1. Склад фінансових ресурсів місцевого самоврядування

Залежно від місця формування фінансових ресурсів, їх можна поділити: на власні фінансові ресурси, сформовані на території місцевого самоврядування у процесі створення валової доданої вартості; фінансові ресурси, створені на інших територіях країни, які за допомогою перерозподільних процесів спрямовуються органам місцевого самоврядування за недостатності власних коштів.

Провідне місце у складі фінансових ресурсів місцевого самоврядування посідають доходи місцевих бюджетів, абсолютні обсяги яких постійно зростають, що відображають ступіть незалежності МОВ. Фінансова незалежність органів місцевого самоврядування безпосередньо пов'язана зі структурою доходів місцевих бюджетів, які є її основою. Залежно від територіальної локалізації в складі доходів місцевих бюджетів доцільно виокремлювати: доходи, одержані на території місцевого самоврядування, і доходи, одержані на інших територіях, які у процесі перерозподілу спрямовуються у певний місцевий бюджет у формі міжбюджетних трансфертів (дотацій та субвенцій).

Доходи бюджету – це частина централізованих ресурсів держави, що необхідні для виконання нею відповідних функцій. Централізовані ресурси держави формуються за рахунок доходів органів державної влади та місцевого самоврядування,

Ú Які надходять до державного бюджету України;

Ú Які надходять до місцевих бюджетів;

Ú Спільні доходи, частина яких надходить до державного бюджету України, а решта – до місцевих бюджетів.

Цільові (позабюджетні й валютні) фонди місцевих рад так і не стали вагомим елементом фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування, хоча їх створення було започатковано ще у 1990 р. разом із прийняттям Закону "Про бюджетну систему Української РСР". Річ у тім, що до доходів таких фондів належали незначні за обсягом і нестабільні доходи, які мали епізодичний характер.

Кошти цільових, позабюджетних і валютних фондів місцевих рад у перші роки їх створення перебували на спеціальних рахунках в установах банків і не включалися до відповідних місцевих бюджетів. Після прийняття Закону України "Про бюджетну систему України" (1995 р.) централізовані та децентралізовані фонди, утворені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами почали включатися до бюджетів за доходами й видатками.

Згідно з чинним бюджетним законодавством органи державної влади, влади Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування, бюджетні установи не мають права створювати позабюджетні фонди. Отже, цільові фонди сьогодні не можна вважати самостійним і вагомим елементом фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування.

Нині у складі місцевих бюджетів формуються фонди охорони навколишнього природного середовища; цільові фонди, утворені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і місцевими органами виконавчої влади.

Кошти підприємств комунальної власності у складі сукупних фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування також переважно не відіграють вагомої ролі. Нині питання комунальної, земельної власності в Україні остаточно не врегульовано, що зумовлює багато непорозумінь і конфліктів, не сприяє розвитку підприємств і установ, які працюють на території місцевих рад і входять до складу місцевого господарства.

Право комунальної власності територіальним громадам може надаватися на рухоме та нерухоме майно, землю, природні ресурси, об'єкти соціальної інфраструктури (школи, лікарні, поліклініки, дитячі дошкільні заклади), культурні, спортивні установи і споруди, побутові підприємства, житлово-комунальне господарство тощо.

До інших фінансових ресурсів слід віднести місцеві позики. Законами про місцеве самоврядування (1990− 1997 рр.) передбачалося право випуску місцевих позик органами місцевого самоврядування. Порядок їх випуску, розміщення та обігу сьогодні регламентують Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" (1991 р.) і Положення про порядок випуску та обігу облігацій місцевих позик, затверджене Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку 13 жовтня 1997 р.

Незважаючи на законодавче врегулювання діяльності місцевих рад щодо випуску місцевих позик, вони не набули значного поширення в Україні. Випуск місцевих позик має не систематичний, а епізодичний характер. Основними причинами такого становища є нестабільність умов господарювання, кризові явища в економіці, інфляція; нестабільність і суперечливість законодавчої бази; нерозвиненість вітчизняного фондового ринку, відсутність потрібної інфраструктури; допущені помилки і прорахунки у практиці випуску місцевих позик тощо.

Грошово-речові лотереї, випущені за рішеннями органів місцевого самоврядування, також не набули поширення в Україні. Указом Президента України "Про деякі заходи щодо регулювання лотерейної діяльності" від 10 вересня 2002 р., в країні запроваджено державну монополію на випуск та проведення лотерей і припинено практику проведення недержавних лотерей, у тому числі й органами місцевого самоврядування.

Ринок лотерей монополізовано у багатьох розвинутих країнах. Він функціонує максимально прозоро і з обмеженою кількістю операторів, що загалом забезпечує його повноцінне існування, сприяє зміцненню довіри населення до лотерейної діяльності, а, отже, − збільшенню доходів від проведення лотерей, які спрямовуються до центрального і місцевих бюджетів. В Україні до прийняття цього Указу лотерейна діяльність не була достатньо впорядкована, не здійснювався контроль державних адміністрацій за процесом реєстрації операторів ринку лотерей, їх діяльністю і прибутковістю. Власне, такий незадовільний стан і зумовив запровадження державної монополії у цій сфері.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Установи та підприємства обслуговування	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.