Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тема 7. Галузеві соціологічні теорії сфери економіки

Змістовий модуль ІІІ. Соціологічні теорії середнього рівня.

План.

Тема 6. Культура як соціальний феномен.

Поняття, сутність, характеристики та функції культури.
Основні елементи культури та їхні характеристики.
Типологізація культурної картини світу.
Закономірності культурного життя суспільства.

1.Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених і створюваних у результаті творчої діяльності людей, історично сформована сукупність соціальних норм і цінностей даної суспільної системи. Норми і цінності культури генетично не успадковуються, тому культура своїм існуванням демонструє соціальну природу, виражаючи кожен момент спрямованості суспільства на створення, збереження і поширення результатів людської діяльності. Культура як явище виткане зі свідомості, його елементів. Але культура не взагалі свідомість, не окремі її елементи, а спосіб, метод ціннісного освоєння дійсності. Адже спосіб, метод виявлення цінностей і є культура. Зміна взаємозв'язків людей приводить до еволюції культури. З такого погляду, світ людської культури виступає сферою формування, розвитку і прояву сутнісних сил людини, їх реалізації у природі і суспільстві. У сучасних умовах культура - не просто наукове поняття, вона поділяється на багато різновидів: культура поведінки, побуту, почуттів, управління, дозвілля, духовна культура, культура людини, культура родини.

У соціології під культурою розуміється не відношення речей і не відношення ролей у системі соціальної організації, а відносини самих людей, що зв'язують їх як особистості, і суб'єктів суспільного розвитку. З позицій соціології фіксується три основні сфери прояву людської культури. По-перше, відношення людини до навколишньої природи. Культура людського суспільства виявляється у гармонії його взаємозв'язків з природою у різних сферах: на виробництві, відпочинку, у побуті. По-друге, культура – це відношення людей один до одного. Від ступеня усвідомлення факту взаємозв'язку людей залежить рівень культури міжособистісних, міждержавних, міжетнічних відносин, культурний клімат взаємин у колективі, у побуті, у сім'ї. По-третє, культура – відношення людини до самої себе. Культурна діяльність індивіда - це постійне самовиховання, самопізнання, самодисципліна, саморозвиток. Рівень культури особистості виявляється у виробленні позитивного відношення до придбання знань, у формуванні стійких моральних принципів, у розвитому почутті краси, у шляхетному зовнішньому вигляді, у підтримці гарного здоров'я.

У XX ст. під культурою стали розуміти не тільки художньо-творчий процес (мистецтво), а насамперед звичаї, традиції, цінності, погляди, що існують у суспільстві, тобто всю сферу соціального саморозуміння людини. Звідси підвищений інтерес до вдосконалювання як зовнішніх умов людського існування, так і внутрішньої природи самої людини. Розкриваючи зміст поняття "культура", сучасні дослідники, як правило, ототожнюють її із сукупністю норм, цінностей, ідеалів, що виконують функцію соціальної орієнтації людей у суспільстві. Під культурою вони розуміють специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці, в сукупності соціальних норм та інститутів, у духовних цінностях. Культура розглядається як система взаємозв'язків людини і природи, людини і суспільства, людини і людини. Таким чином, термін "культура" на сучасному етапі став розумітися і як сукупність цінностей (духовних і матеріальних), і як жива людська діяльність щодо їх створення, поширення і збереження. Водночас вона являє собою всю сукупність небіологічних (тобто набутих), а також неприродних аспектів життя людей, що є основною рисою, яка відрізняє їх від тварин. На основі цього виділяють три основні характеристики, на які звертають увагу більшість дослідників культури:

1)культура — це те, що відрізняє людину від тварин, те, що властиво тільки людському суспільству;

2)культура — це те, що не передається біологічно, а досягається навчанням; культура не детермінована особливостями людини як виду, а створена власне нею; культура протилежна природі;

3)культура передається за допомогою символічних форм (мови, творів мистецтва, виробів, інструментів тощо), що пов'язані з ідеями.

Культура як система понять, цінностей та оцінок значною мірою визначає те, як бачить світ людина, яка є її носієм. Для більш предметного уявлення цієї ідеї було введено поняття культурної картини світу, що відрізняється від наукової картини світу. Культурна картина світу містить всю сукупність соціального досвіду, набутого певним народом упродовж всієї історії свого існування. Культурна картина світу може вважатися сьогодні поняттям, що узагальнює всі наукові підходи, які застосовуються при вивченні сутності та змісту категорії "культура". Виходячи із викладеного можна визначити основні функції культури (тобто сукупність її ролей), які вона відіграє у функціонуванні та розвитку сучасного суспільства. Основними серед них є такі:

1)людинотворча, або гуманістична функція культури — полягає у розвитку творчого потенціалу людини в усіх формах її життєдіяльності;

2)гносеологічна, або пізнавальна функція культури — полягає в тому, що культура є основним засобом пізнання і самопізнання суспільства, соціальної спільноти, групи й окремої людини;

3)кумулятивна функція культури — спрямована на накопичення і збереження соціального досвіду, отриманого культурою в результаті взаємодії індивідів усередині культури і взаємодії з іншими культурами. Існування цієї функції дає змогу визначити культуру як особливий засіб передавання соціальної інформації;

4)інформаційна функція культури — полягає у трансляції соціального досвіду, що до того ж забезпечує зв'язок часів — минулого, теперішнього і майбутнього;

5)комунікативна функція культури — пов'язана із передаванням повідомлень під час спільної людської діяльності, яка також передбачає трансляцію соціального досвіду (в тому числі і між поколіннями); це функція соціального спілкування, завдяки якій забезпечується адекватність взаєморозуміння між людьми;

6)нормативно-регулююча або управлінська функція культури — полягає в тому, що культура є важливим інструментом соціального управління поведінкою людини в суспільстві. Адже суспільство за допомогою культури створює орієнтири для людських дій і систему контролю за цими діями;

7)ціннісно-орієнтаційна функція культури — задає певну систему координат або своєрідну "карту життєвих цінностей", в яких існує і на які орієнтується людина у процесі суспільної життєдіяльності;

8)інтегруюча функція культури — забезпечує цілісність самої культури, усвідомлення цієї цілісності індивідами, що належить до неї. Ця функція здійснюється за рахунок створення системи знань, цінностей і норм, що є гарантом стабільності функціонування соціальних систем.

Усі перелічені функції дають можливість визначити культуру як механізм ціннісно-нормативної інтеграції соціальних систем.

2.Головна увага в соціології приділяється насамперед дослідженню проблем функціонування і розвитку культури в суспільстві як складної соціальної системи, яка за допомогою знаково-символічних, ціннісно-пізнавальних та синтетичних елементів спрямовує, координує та регулює соціальну діяльність людей. Фактично системоутворюючі елементи культури є одночасно і проявами її численних форм та видів, які суттєво впливають на розвиток сучасного суспільства. До основних елементів культури як соціальної системи належать такі:

1.Цінності — це визнані всім суспільством або більшістю його членів уявлення про те, до яких цілей повинна або може прагнути людина, або до чого вона прагнути не може (наприклад, десять християнських заповідей).

2.Норми — це правила і стандарти поведінки, яких має дотримуватися людина, якщо вона розподіляє систему цінностей культури. Норми підтримуються певними санкціями, тобто покараннями за їх порушення або нагородами за їх якісне виконання. Відповідно санкції можуть бути як негативними, так і позитивними.

3.Звича ї— це усталені схеми поведінки, обов'язково на рівні культури загалом. Їх можна охарактеризувати як культурні звички.

4.Етикет — це сукупність правил поведінки по відношенню до інших людей, що охоплює особливі традиції, ритуали і норми, які були вироблені суспільством або його частиною і можуть мати релігійне, філософське чи якесь інше обгрунтування; як правило, етикет характерний для вищих прошарків суспільства.

5.Традиції — це сукупність елементів культурної спадщини, які передаються із покоління в покоління і є цінністю в межах цієї культури.

6.Мова — це сукупність знаків і символів, що використовується членами суспільства для здійснення комунікацій, а також в рамках вторинних моделюючих систем (в художній літературі, поезії, ритуальних текстах тощо). Мова являє собою систему, що відбиває і підтримує картину світу, характерну для цієї культури, а також забезпечує відповідний соціальний контроль, оскільки норма взагалі не може існувати, якщо вона не виражена мовою.

7.Обряди — це сукупність колективних людський дій, що втілюють у собі певні уявлення і цінності конкретного суспільства і викликають у всіх носіїв цієї культури аналогічні почуття; такі почуття носять, як правило, колективний характер.

8.Ритуали — це сильно стилізовані та ретельно сплановані набори жестів і слів, які виконуються особами, підготовленими та вибраними для цього. Ритуали наділені особливим символічним значенням. Вони досить поширені у релігійній, політичній (наприклад, підписання міжнародних угод) і навіть побутовій сферах (ритуал шлюбу, посвячення у студенти, отримання паспорта тощо).

9.Церемонії — це послідовні дії, що мають символічне значення і присвячені святкуванню будь-яких знаменних подій або дат, функція яких полягає в урочистому підкресленні особливої цінності для суспільства чи будь-якої соціальної групи подій, що відзначаються (коронування — це яскравий приклад важливої для суспільства церемонії).

10.Уподобання — це звичаї, що мають матеріальне значення. До цієї категорії, як правило, входять такі форми поведінки людей, що властиві тому чи іншому суспільстві і мають моральну оцінку. У багатьох суспільствах вважається аморальним ходити голим по вулицях (хоча це дозволяється робити у своїй домівці), ображати літніх людей, бити жінку, кривдити слабшого, знущатися над інвалідами. Узагалі, що саме вважати моральним, залежить від рівня культури певного суспільства. Особливою формою уподобань є табу.

11.Табу — це абсолютна заборона, що накладається на будь-яку дію, слово, предмет тощо. Це явище було особливо поширене у традиційному суспільстві. Табу охороняло людей в архаїчному суспільстві від небезпеки, пов'язаної з доторканням до трупу або із вживанням отруєної їжі. У сучасному суспільстві табу накладається, наприклад, на кровозмішення, канібалізм, осквернення могил тощо.

12.Закони — це різновид уподобань. Вони є нормою поведінки, які оформляються парламентським або урядовим документом, тобто підкріплюються політичним авторитетом держави і вимагають обов'язкового виконання. Розрізняють два види законів: звичаєве та формальне право. Звичаєве право — це сукупність неписаних правил поведінки в доіндустріальних суспільствах, що санкціоновані державою. Із звичаєвого права поступово виникли формальні юридичні закони, що закріплюються конституцією — основним політичним законом країни. Порушення законів несе за собою кримінальні покарання, найсуворішим з яких є смерті кара. За допомогою законів суспільство захищає найвищі цінності: життя людини, державну таємницю, людські права і гідність, власність, мораль.

Таким чином, на підставі основоположних елементів культури як соціальної системи — цінностей, норм, уподобань, законів, традицій, звичаїв, обрядів, ритуалів, мови, табу тощо — кожний народ розвиває інші аспекти культури: мистецтво, науку, філософію, ідеологію, літератур політику, фізичну культуру, дозвілля.

Необхідно також зазначити, що при соціологічному дослідженні культури розрізняють культурну статику і культурну динаміку. Культурна статика — це внутрішня будівля культури, тобто певна сукупність елементів, що її конституюють, і зв'язків між ними. А культурна динаміка, у свою чергу, описує ті зміни, яких зазнає культура при поширенні у часі (історичний аспект) або у просторі (розширення культури, збільшення числа її носіїв).

3.У соціології, як свідчить аналіз, існує кілька традиційних площин розподілу й типологізації культурних явищ і процесів.

За суб'єктом або носієм культури виділяють культуру суспільства загалом або культуру нації, класу, інших соціальних груп (демографічних, територіальних тощо) чи культуру окремої особистості.

За функціональною роллю культуру можна поділити на загальну (актуальну), необхідну кожному членові того чи іншого суспільства, і спеціальну (професійну), необхідну людям тієї чи іншої професії. При цьому чітко встановлених меж між загальною і професійною культурами немає.

За походженням виділяють такі форми культури, як народну, що виникає певною мірою стихійно і не має конкретного "персоніфікованого" автора (наприклад, фольклор); елітарну культуру, яка створюється інтелігенцією, професіоналами, тобто в якій завжди можна чітко встановити авторство; масову культуру, що має величезну аудиторію та доступна для всіх верств населення.

Виокремлюють також такі види культури як домінуюча культура, субкультура та контркультура. Домінуюча культура — це культура, яку поділяють більшість членів того чи іншого суспільства і яка є антонімом контркультури. Субкультура — це культура, сформована в тій чи іншій соціальній групі, в тому чи іншому співтоваристві. Контркультура — це сукупність культурних норм, цінностей, способів комунікації і т. ін., що вироблена членами певної соціальної групи (класу) на противагу загальноприйнятим нормам і цінностям. Обов'язковою ознакою контркультури завжди є її опозиційність у суспільстві.

У соціології розрізняють також культуру духовну і матеріальну. Матеріальна культура — це предмети ремесел, виробництва, техніка, технології, споруди, знаряддя праці тощо, тобто артефакти (все, що зроблене руками людини). Духовна культура (тобто нематеріальна культура) містить у собі все те, що не має безпосереднього матеріального субстрату, але виражається лише опосередковано у продуктах матеріальної культури: мова, ідеологія, знання, цінності, звичаї тощо. Розподіл на матеріальну і духовну культуру є найбільшою мірою умовним, крім того існує ціла низка начебто "наскрізних" типів культур: екологічна, фізична, економічна, політична. За своїм характером і “цільовим призначенням” культура буває також релігійною і світською.

Говорячи про типи культури, необхідно виділити закономірності розвитку культури в сучасному суспільстві:

залежність типу культури від природних і штучних умов життя суспільства та її зворотний вплив на їх зміну;
послідовність у розвитку культури. Вона може бути тимчасової» (вертикальною) і просторовою (горизонтальною), позитивною (продовження тієї чи іншої культурної традиції) і негативною (заперечення колишнього культурного досвіду);
нерівномірність розвитку культури, що виявляється у двох аспектам а) розквіт і занепад культури не збігаються з епохами розквіту й занепад в інших сферах громадського життя, наприклад в економіці; б) форми види культури розвиваються також нерівномірно.
особлива роль особистості, людської індивідуальності у культурному процесі, його подальшому розвитку.

Велике значення для розвитку і функціонування культури мають також і якісні зміни в науці і технологіях, що відкривають нові можливості для виробництва і поширення культурних цінностей. Тут можна виділити три якісних стрибки: 1)поява писемності, що дало змогу зберігати здобутки культури й обмінюватися ними; 2)винахід друкарства, завдяки якому різко збільшився обсяг поширення культурної продукції; 3) сучасні досягнення науки і техніки (телебачення, відео- і звукозапис, голографія, інформаційні системи і технології, нові матеріали в архітектурі). Технічне оснащення спочатку породжувало лише райдужні надії. Здавалося, що завдяки могутнім технічним засобам культура може набагато раніше, а також глибше й ефективніше соціалізувати людину. Але основні очікування "культурного злету" виявилися поки що не реалізованим. Мало того, соціологи встановили, що культура людини у сучасному суспільстві все більше починає втрачати свою цілісність, стає “мозаїчною”. Найголовнішу роль у створенні сучасної "картини світу" пересічної людини відіграє сьогодні те, що вона прочитає на афіші, побачить у кінотеатрі чи по телебаченню, дізнається з газет або довідається із розмов колегами по службі та сусідами.

Науково-технічна революція на сучасному етапі суспільного розвиті стимулювала широке поширення саме масової культури. Сутність масової культури, таким чином, полягає в тому, що вона створюється переважно для споживання. Головна її функція — розважально-компенсаторна. Це культура, позбавлена внутрішнього джерела розвитку і функціонує на основі соціального замовлення. Вона є масовою за обсягом, тобто за охопленою аудиторією, і за часом, тобто виробляється постійно, щоденно. У масовій культурі одержує гіпертрофоване вираження одна зі сторін культури — адаптивна, причому в полегшеному, поверхневому варіанті. У результаті масова культура перетворюється в особливий вид бізнесу. При цьому вона не стільки споживається людиною, скільки споживає саму людину, заслоняючи від неї і заступаючи їй інші пласти культури. Типовим прикладом масової культури можуть бути нескінченні телевізійні серіали, так звані мильні опери. Масова культура, таким чином, модифікується з урахуванням специфічних характеристик різних соціальних груп. При цьому змінюються і способи її впливу: вона не тільки стає більш вибірковою, технічно досконалою, винахідливою, а й використовує механізм статусного споживання як основний інструмент. Так, купівля тих або інших речей зумовлена не стільки їх технічними характеристиками і розумінням їх функціональності, скільки розумінням престижності та значущості.

Якщо справжня і масова культури різняться своїми цілями і цінностями, то відносно панівної у суспільстві культури виділяють ще субкультуру та контркультуру, тобто культури різних соціальних груп: вікових, професійних, територіальних, поселенських. Останніми роками соціологи багато уваги приділяють вивченню молодіжної субкультури. На думку багатьох соціологів, субкультурна активність молоді залежить від низки чинників: 1)від рівня освіти. У осіб з низьким рівнем освіти, наприклад в учнів ПТУ, вона значно вище, ніж у студентів вищих закладів освіти; 2)від віку. Пік субкультурної активності припадає на 16—17 років, а в 21—22 роки вона помітно падає; 3)від місця проживання. Рухи неформалів характерніші для міста, ніж для села, тому що саме місто із його великою кількістю соціальних зв'язків дає реальну можливість вибору тих або інших цінностей і форм поведінки.

Необхідно також зазначити, що субкультура, яка перебуває у стані відкритого конфлікту, тобто явної конфронтації стосовно пануючої культури, називається контркультурою. Інакше кажучи, контркультура — це комплекс або набір норм і цінностей будь-якої соціальної групи, що різко суперечать нормам і цінностям, панівним у суспільстві, частиною якого є ця група. На сьогоднішній день контркультура це: а) тип протестуючого світовідчуття; б) альтернативний стиль життя, опозиційний панівному; в) антитрадиційні форми художньої творчості.

4.У процесі розвитку культурного життя суспільства виявляються нові закономірності, які можна виділити у чотири групи показників:

1)рівень розвитку суспільної свідомості, інтенсивність протікання культурних процесів;

2)домінуючий тип культурної орієнтації суспільства;

3)ступінь утвердження у суспільній свідомості цінностей людського існування;

4)культурний розвиток суспільства у взаємовідносинах пануючої культури з іншими культурами.

З цього слідує, що культурне життя підкоряється різним закономірностям. Серед них виділяються закономірності, притаманні суспільству, закономірності взаємозв'язку культури і системи відтворення матеріального життя, інших сфер життєдіяльності людей (економічних, політичних, сімейних, побутових й ін.), закономірність власне культурного життя, закономірності взаємозв'язку різних рівнів організації культурного життя. Закономірності не завжди виявляються у чистому вигляді, найчастіше їх вплетено у різноманітні соціальні процеси, характеризуючи зміну і розвиток соціальних суб'єктів культурного життя.

Соціологія культури вивчає взаємодію духовного виробництва і духовних потреб, що виступають її вихідними підсистемами. Категорії соціології культури мають визначену специфіку. Відбиваючи і виражаючи лише один, а саме соціокультурний, бік суспільства, категорії несуть різну структурно-функціональну спрямованість. Категорії специфічні тому, що, з одного боку, вони конкретизують зміст загально соціологічних категорій, збагачуючи тим самим науковий апарат соціології, а з іншого боку – розширюють функціональну значущість категорій культури, надаючи їм більш широке поле осмислення й аналізу. Умовно всі категорії соціології культури поділяють на два розряди: методологічні і процедурні. Кожна категорія відбиває лише окремий зріз соціокультурної реальності, і тільки їх системна єдність забезпечує адекватність розуміння культурного процесу.

Для більш ефективного розуміння закономірностей розвитку культури, у середині XVIII ст. вводиться поняття «цивілізація» (від латинського - держава, місто, громадянин). Цивілізація - соціальна організація громадського життя, що характеризується загальним зв'язком індивідів, їх об'єднань, що забезпечує існування і прогресивний розвиток людства. Вводячи поняття цивілізації, вчені ставили мету: показати принципову відмінність людського суспільства від тваринного світу, з одного боку, і відмінність суспільства від всіх інших, – з іншого. Пізніше під цивілізацією стали розуміти суспільство з визначеною сукупністю цінностей, збагачуваних на шляхах соціального і культурного прогресу. Цивілізація характеризує суспільство, що знаходиться на високому рівні розвитку культури і суспільного прогресу. Співвідношення понять “цивілізація” і “культура суспільства” проведено А. Вебером. Розвиток цивілізації відбувається у визначених соціально-історичних і культурних умовах, що залежать від економічних і політичних факторів. Тому якщо поняття «цивілізація» вживається для позначення визначеного історичного ступеня розвитку суспільства, то під поняттям «культура суспільства» мається на увазі об'єктивну дійсність, яка створюється людською діяльністю й забезпечує збереження і нарощування сутнісних характеристик людини.

Виходячи із всього сказаного, соціологія культури розвивається і вирішує конкретні задачі державної культурної політики, що виступають актуальними проблемами самої соціології культури. Найбільш важливі з них: наукове обґрунтування оптимальних пропорцій і темпів розвитку культури в Україні, ефективні шляхи розвитку культури в окремих регіонах України, комплексне дослідження духовних потреб, інтересів і запитів населення регіонів, розробка планів і програм культурного розвитку окремих регіонів.

Культура України, починаючи з епохи Київської Русі, завжди представляла відкриту систему для спілкування з культурами сусідніх народів. З проголошенням політичної незалежності України в процесі державотворення для української культури відкрилися якісно нові можливості, визначилася її нова роль. Відбувається легалізація української культури, її демократизація. Самостійне буття українського народу має бути забезпечене адекватним культурним потенціалом, створенням нового культурного середовища. Українська культура сьогодні потребує серйозної підтримки і захисту. Саме національна еліта та національні державні структури, держава загалом покликані оптимізувати культурні чинники, підкреслити рівень української культури.

В Україні йде процес пошуків загальнолюдського змісту в національній культурі, і на такій основі формується новий тип мислення, культура стає самостійним об'єктом. Усе більшого значення набуває взаємодія, діалог, взаєморозуміння різних культур, у тому числі відносини сучасної культури України і традиційних культур Заходу і Сходу, що розвиваються, країн Азії, Африки, Латинської Америки.

У процесі національного відродження України, створення державності стало особливо ясно, що не можна рухати вперед виробництво, не піднімаючи рівень правової компетенції людей, культури дискусій, політичної культури народу, не можна вдосконалювати соціальну сферу, не приділяючи уваги культурі спілкування, поводження. Розвиток інформаційної техніки поставив перед суспільством проблему комп'ютерної грамотності населення. І яку сферу діяльності не взяти, скрізь рух уперед пов'язаний з підвищенням не тільки професійної, але і загальної культури. Підйом культури дозволяє ефективніше, раціональніше вирішувати соціальні проблеми, створює умови зростання культури, культурності, розвитку творчої активності мас.

Ураховуючи внутрішню неоднорідність культури як соціального явища, українські соціологи зробили спробу створити багаторівневу модель, за якою сутнісна розмаїтість культурних змін зумовлена розмаїттям "викликів" до культури з боку суспільства, що постійно змінюється:

1.Деідеологізація культури і ліквідація державної монополії на культуру.

2.Приватизація і комерціалізація культури.

3.Зростання інтересу до минулої культурної спадщини, в тому числі до релігії і церкви.

4.Виокремлення національних культур і використання їх як інструменту політики, як засіб завоювання довіри виборців.

5.Посилення культурно-комунікативної апатії, послаблення інтерес до читання на користь візуальних, видовищних форм (телебачення, відео різке зменшення рівня відвідуваності кінотеатрів, музеїв, бібліотек, картинних галерей.

6.Особливу тривогу викликає стан української мови, який можна розглядати як індикатор культури. Він організує характер і спосіб сприйняття реальності. За кілька десятиліть в українській мові відбулися глибині зміни, що призвели до зниження рівня грамотності, поширення офіційного суржика, зростання лихослів'я і широкого вживання "матірного змащення" у повсякденній мові.

Таким чином, вивчення місця і ролі культури в суспільному житті, закономірностей її розвитку має велике практичне значення. Підвищені культурного рівня населення є необхідною передумовою соціально-економічного зростання української держави.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціальна стратифікація та соціальна мобільність сучасного суспільства.	\|	Сутність соціології конфлікту.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.