Будинок сиріт у Варшаві

У всіх своїх починаннях Корчак проводить лінію на створення системи, побудованої на наукових принципах. Так, дошка оголошень у Будинку сиріт вражає кількістю повідомлень, попереджень і звітів. Величезна увага приділяється самовихованню, вихованню самостійності та справедливості. Причому вихователю приділяється роль помічника. Дошка для спілкування з дітьми, поштова скринька для листування вихованців із вихователями, стінгазета, спільні засідання, товариський суд, для якого Корчак склав виховний кодекс. У суді діти могли скаржитися як один на одного, так і на дорослих. У вступі до «Кодексу товариського суду» Корчак писав: «Якщо хтось зробив що-небудь погане, найкраще пробачити його. Якщо зробив погане не навмисно, тому що не знав, що це погано, тепер уже знатиме. Якщо зробив погане не навмисно, у майбутньому буде обережнішим. Якщо зробив погане, тому що йому важко звикнути, постарається більше не робити цього. Якщо зробив погане тому, що його підмовили, більше не послухається. Якщо хтось зробив щось погане, найкраще простити його, почекати, поки не виправиться». Усі рішення суду були відкритими, дотримувалася свобода висловлень, вибору суддів, якими були діти. Вихователь же виступав у ролі секретаря з дорадчим голосом.

На основі судової ради було створено раду самоврядування, яка була і законодавчим і виконавчим органом суду. Ним розроблялися принципи, які регулюють життя Будинку сиріт. До ради входили десять дітей і вихователь як голова і секретар. Рада приймала рішення, які стосувалися як усього колективу, так і окремих груп дітей. Рішення мали безстрокову або тимчасову дію. Виховні функції виконувалися радою через проблемні комісії (приміром, комісія для перевірки чистоти зошитів і підручників), контролю і вказівкам яких мали підкорятися всі вихованці.

На вершині дитячого самоврядування був сейм, що складався з 20 депутатів і обирався раз на рік шляхом загального голосування. Його завданням було прийняття або відхилення постанов ради самоврядування, а крім того, установлення свят і знаменних дат у житті будинку, присудження нагород. Та, попри величезні повноваження, самоврядування не заступало собою вихователів. У Будинку сиріт діяла педагогічна рада, яка відповідала за мету і результати навчання, напрямок виховної роботи, за опіку над дітьми.

Слід зазначити, що самоврядуванням реформи Корчака не обмежилися. Було введено систему малих стимулів та імпульсів самовиховання. Це й «списки раннього вставання», і «списки бійок», списки подяк і вибачень, поштові скриньки, шафа знахідок, «плебісцити доброти та антипатії», коли діти оцінювали один одного, тим самим встановлюючи категорії «громадянства». Шкала оцінки відрізнялася різноманіттям варіантів, на кшталт «товариш», «мешканець», «байдужий мешканець», «обтяжливий новачок».

Особливе місце в педагогічних системах Януша Корчака займала праця. Він писав: «Праця не ганьбить, а піднімає індивіда до рангу людини». Він прагнув прищепити дітям любов до праці, вони зобов’язані були підтримувати чистоту, допомагати на кухні, у бібліотеці, у майстернях. За виконання спеціальних робіт дітям виплачувалися гроші («дохідні чергування»). Корчак завжди підкреслював однакову цінність і корисність інтелектуальної та фізичної праці. Ці принципи він намагався втілювати в життя й у Будинку сиріт, і в будинку для польських дітей у Прушкові, і у своїх виступах на радіо.

Корчак чимало працював над розвитком талантів дітей. Величезну увагу приділяв виробітку вольових якостей. І навіть пристрасть до суперечок і парі звернув на благо виховання. Ігор Нєвєрлі розповідав про спробу одного хлопчика шляхом парі відмовитися від вживання слова «холера».

Особливо варто зазначити і такий проект Корчака, як газета «Малий Пшегленд» — «першу у світі газету, створену дітьми для дітей»(М. Яворський). У Варшаві виходила солідна сіоністська газета — польськомовний «Наш Пшегленд». Редакція цього видання схвалила ідею Корчака про видання щотижневого додатка за назвою «Малий Пшегленд». У вступній статті до «Малого Пшегленда» Януш Корчак писав: «У журналі висвітлюватиметься все, що стосується школярів і школи. А редагуватися він буде так, щоб не давати ображати дітей і стежити, щоб у всьому була справедливість. У ньому буде три редактори. Один старий (лисий і в окулярах) — щоб не було безладдя. Другий — молодий — для хлопчиків, і одна редактор-дівчинка — для дівчат. Щоб ніхто не соромився, відкрито й голосно говорив про свої образи, турботи та прикрощі. Кожний може прийти, розповісти та написати все, що він хоче, на місці, у самій редакції.

«Малий Пшегленд» почали видавати 1926 року. Спочатку планувалося повторювати структуру головного видання, та в підсумку залишилися такі розділи: «По країні», «Останні відомості», «Що в нас чутно», «Будинок», «Товариші», «З міст і містечок», «Практикум для метикованих». Уже першого року у видання було 200 постійних кореспондентів, а листів надходило від восьми до десяти тисяч. Незабаром з’явилися кореспонденти з провінції. Корчак був редактором «Малого Пшегленда» до 1930 року, коли його змінив Ігор Нєвєрлі.

Одночасно Корчак готував для польського радіо цикл передач «Розмови старого лікаря», читав лекції у Вільному польському університеті і на Вищих єврейських педагогічних курсах, працював у суді для малолітніх злочинців, а з 1934 року стає не сіоністським представником Польщі в Міжнародній єврейській організації. Загалом, його сміливо можна було назвати великим експериментатором, який заперечував будь-яку ортодоксальність і завершеність системи.

1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна, і польська держава припинила своє існування. Незабаром у Варшаві та інших польських містах організували гетто. 1940 року Будинок сиріт переселяється у Варшавське гетто. Жахи життя євреїв в окупованій столиці вимагають окремої розповіді, зазначимо лише, що розпочалося планомірне знищення єврейського народу.

1942 року в чотириповерховому будинку на Хлодній вулиці Варшавського гетто, де розташувався Будинок сиріт, шестидесятичотирирічний лікар, педагог і письменник Януш Корчак почав вести щоденник. До цього часу на його піклуванні перебували двісті дітей, і вся педагогіка, методологія, філософія та інші премудрості звелися до одного: як дістати двісті кілограмів картоплі на невеличкому кам’яному п’ятачку, куди зігнали 370 тисяч євреїв? Щосуботи, як ведеться, Корчак зважував дітей. «Час суботнього зважування — час сильних відчуттів», — записав він у щоденнику. Діти катастрофічно худнули.

До літа 1942 року в Корчака вже не було жодних сумнівів у тому, яке майбутнє очікує його та дітей. Навряд чи він знав про директиву штурмбанфюрера СС Хефлє, яка наказувала розпочати «виселення на схід» (тобто в концтабір Треблінку), але з того, що коїлося навкруги, розумів, що німці розпочали методичну та планомірну роботу зі знищення євреїв. Смерть у ці місяці перетворилася для Корчака та його дітей з абстрактної перспективи на близьку неминучість. Дні Старого Лікаря були заповнені від рання до пізньої ночі. Він писав листи з проханням допомогти дітям хоч будь-яким продовольством, трохи пізніше він узяв на себе турботи про Будинок підкидьків. «У приміщенні, розрахованому на кілька сотень, перебувало кілька тисяч дітей, — згадує один із очевидців... — і лікар Корчак вирішив розчистити ці авгієві конюшні».

Чи міг він не думати про те, для чого рятує їх? Чи міг він, літня людина, не схильна до самообдурення, не розмірковувати над тим, яке майбутнє чекає його вихованців? Діти і смерть — саме сполучення цих слів наповнювало його душу розпачем. Бачення душогубки вкотре виникає на сторінках його щоденника, але він оберігає дітей, яких уберегти не можна. Перед ним, який усе життя готував дітей для життя, стоїть питання, якого не може бути в жодному педагогічному підручнику: як готувати дітей до смерті? Казати їм правду чи обдурювати? Будь-яке рішення болісне, але до якогось часу ним рухав інстинкт вихователя, який змушував його робити те, що він робив завжди. «Похмурий ранок. Пів на шосту. Ніби й нормально розпочався день. Кажу Ганні (секретарю. — О.М.): «Доброго ранку». Вона відповідає здивованим поглядом. Прошу: «Ну посміхнися ж!».

Надзвичайна чистота і доброта цієї людини не відступили перед обличчям кошмарної дійсності та вантажем непосильної відповідальності. Він залишався все тим же Старим Лікарем, у душі якого не було ненависті навіть до солдатів, які охороняли гетто. Основний принцип його педагогічної діяльності — бажання зрозуміти, проникнути в душу— не зрадив йому й тоді, коли він, поливаючи квіти, з вікна спостерігав за вартовим. «А може, коли він був цивільним, то працював сільським учителем, може, нотаріусом, підмітальником вулиць у Лейпцизі, офіціантом у Кельні? А що він зробив би, якби я кивнув йому головою? Помахай по-дружньому рукою? Може, він не знає, що все так, як є? Він міг приїхати лише вчора, здалеку...», — записував він у щоденнику, даремно сподіваючись.

Вдень Корчак вів повсякденне життя вихователя та вчителя, яке важко піддається опису, оскільки складалося з десятків, які нічого не значили на перший погляд, подій і випадків. Він, як звичайно, розповідав дітям історії та казки, читав із ними книжки, заповнював їх час навчанням і працею. Старші мали піклуватися про молодших, усі разом — про порядок у Будинку сиріт. Сам він був одночасно всюди — у їдальні, у спальні та у класі. Був, як завжди, врівноважений і спокійний, діяв так, начебто і його, і дітей чекає велике майбутнє. Однак під цією міфічною фортецею, яку вибудував Старий Лікар, поступово розверзалося пекло. Про це він написав у щоденнику, зовсім впавши у відчай: «Які страшні сни... Цієї ночі знову мерці. Мертві тіла маленьких дітей... У найстрашнішому місці знову прокидаюся. Чи не є смерть таким пробудженням у момент, коли, здавалося б, уже немає виходу?»

Щоденник Януша Корчака — це книжка, написана людиною, яка чудово усвідомлювала, що на неї чекає попереду, і яка прийняла рішення, змінити яке неможливо. Рішення було простим — залишитися з дітьми. Коли він зрозумів, що життя вже склалося і доля визначена? Коли молодим лікарем прийшов у лазарет для дітей із бідних сімей? Коли заснував Будинок сиріт? Найголовніші рішення накопичуються в душі непомітно і вперто, з дня у день, із року в рік, і потім «раптом» наступає той день, коли стає ясно — усе вже вирішено, і пізно щось змінювати. І ось Януш Корчак, автор веселих і мудрих книжок, в яких він розповідав світу про дітей, пише свою останню книжку в гетто. Він навіть не сподівається, що ці тоненькі зошити в блакитних обкладинках уникнуть тієї долі, що визначена йому та дітям. Він пише не для повчання людства, а керуючись бажанням в останні тижні, що залишилися йому, вкотре утвердитися у своєму рішенні та своїй вірі. Вірі в те, що людина має право бути сама собою — бути вільною, і вік тут значення не має.

У дитині він завжди бачив людину, а не його напівфабрикат. Він міг визнавати і почувати волю і розум у маляті, яка не хоче пити молоко з пінкою, у грубуватому підлітку: «Сто дітей... сто людей, які не колись там, не ще… не завтра, а вже... зараз... люди». Він бачив своє призначення вихователя в тому, щоб допомогти дітям збутися, реалізуватися. Корчак завжди знав, що життя — досить жорстока штука. Все життя він учив дітей жити — а тепер він має навчити їх умирати.

Зошити з щоденником Януша Корчака були знайдені відразу після війни замурованими в стіну на горищі Будинку сиріт. Останній запис Корчак зробив за два дні до того, як повів своїх дітей до потягу, що йде в Треблінку. Цей запис був розбитий на десять невеличких розділів. Щоденник закінчується на ноті гіркоти та надії. Надії лише на диво, що може врятувати дітей. Проте дива не сталося, планомірна й методична робота німців тривала, «очищаючи» гетто район за районом. Педантичні німці документували свою діяльність у сотнях наказів, розпоряджень, телефонограм, звітів, тому будь-якому історику буде не важко відтворити картину подій. Проте ми ніколи не довідаємося про таємницю останніх годин, проведених Корчаком і дітьми в їх Будинку. Про що вони розмовляли? Коли Корчак повів колону до вагонів, тримаючи найменшого на руках, іншого за руку, інші вихованці не плакали. Колона йшла в зразковому порядку, із прапором попереду…

Чи обдурив Корчак дітей, сказавши, що їх просто перевозять до іншого місця? Навряд чи. Він ніколи не обманював дітей, та й ті не повірили б йому. Чи зміг він в останні години дати свій останній урок на немислиму для вчителя тему: що таке смерть і як умирати гідно? Ми цього ніколи не довідаємося...

Та хоч що там було, Старий Лікар був і залишався для них великим авторитетом, і вони пішли за ним без сліз, так, як він велів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Маркетингові стратегії послідовників.	\|	Законодавство в галузі гігієни праці

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.